Приклад для визначення вартості sdr (на 15 березня 2001 р.)

Валюта	Відносна вага і	ERі (USD)	Еквівалент в USD
EUR - €	0,43	0,91	0,39
JPY - ¥	21,00	121,68*	0,17
GBN - £	0,10	1,44	0,14
USD - $	0,58	1,00	0,58
Всього			1,28

* - вказаний зворотній курс долара по відношенню до ієни.

З 1 січня 1999 р. кошик SDR – з 4 валют: долар США – 39  %, євро – 32  %, єна – 18  % та фунт стерлінгів – 11  %. Перегляд структури валютного „ кошика” СПЗ здійснюється раз на 5 років.

Використовування методу корзини дозволяє згладжувати курсові коливання, до якого схильні курси окремих валют, і, отже, зменшити курсовий ризик.

Які органи представляють державу у фінансових відносинах з МВФ?

Кожна країна зобов’язана визначити фіскального агента (fiscal agency) і депозитарій для здійснення її фінансових операцій з МВФ. Фіскальним агентом може бути казначейство (міністерство фінансів), центральний банк, стабілізаційний фонд чи інший уповноважений орган. МВФ веде справи тільки з уповноваженими державою фіскальними агентами, які мають право від імені країни здійснювати всі операції і трансакції²⁹, зафіксовані в Статтях Угоди. Крім того, кожна країна зобов’язана призначити свій центральний банк як депозитарій для активів в МВФ, виражених в національній валюті. Якщо країна не має центрального банку, то для цих цілей повинен бути вибраний інший монетарний інститут, в крайньому випадку - комерційний банк.

Депозитарій зобов’язаний перераховувати фонду за запитом і без затримки коштів, які тримає країна-член в своїй валюті, виступати держателем цінних паперів від імені МВФ, якщо країна-член емітує безпроцентні ноти, які не обертаються, або аналогічні фінансові інструменти як сурогат частини її валютних резервів.

Яку кредитну політику проводить МВФ? Які спільні ознаки характерні кредитам МВФ?

Кредитний портфель МВФ достатньо широкий і постійно змінюється: одні види кредитної допомоги країнам-членам припиняють своє існування, інші — вводяться в практику. Остання реформа у сфері кредитної політики фонду відбулася в 2000 р., після періоду фінансових криз, які торкнулися багатьох країн, а також у зв’язку з тим, що зросли масштаби неповернення і затримки з поверненням кредитів фонду. В результаті реформи було зменшено число кредитних програм фонду, їх розміри, скорочено терміни повернення кредитів, посилено контроль за використанням коштів.

Кредити фонду мають ряд спільних ознак. По-перше, найчастіше величина кредиту пов’язується з розміром квоти країни в МВФ, хоча є і виключення. По-друге, кредит надається у формі запозичення, при якій країна купує у МВФ іноземну валюту або SDR за власну валюту. Після закінчення встановленого періоду часу країна-член зобов’язана викупити національну валюту в тих коштах, в яких був наданий кредит. По-третє, кредити надаються за умови прийняття та виконання країною певних зобов’язань з реформування економіки.

Які кредити входять в кредитний портфель МВФ?

Кількість регулярних кредитних ліній з 2000 р. рівна п’яти, і, крім того, зберігається кредитна лінія, в рамках якої кошти надаються на ліберальніших умовах (див. табл.16.5).

Основними видами кредитів МВФ є так звані кредитні угоди „stand-by” (Stand-By Arrangement — SBA). Головне їх призначення — кредитування макроекономічних стабілізаційних програм країн-членів для подолання дефіциту платіжного балансу. Кошти, купуються країною в межах кредитних ліній, надаються траншами. Кожен наступний транш надається тільки за умови виконання країною стабілізаційних програм. В таких програмах МВФ встановлює, за узгодженням з країною-членом, заходи макроекономічного характеру, наприклад, подолання дефіциту бюджету, зниження рівня інфляції, усунення чи пом’якшення експортно-імпортних квот і мит і т.д. Якщо країна не виконує умов угоди з МВФ, то черговий транш може бути затриманий або зобов’язання про його надання може бути анульоване.

Одним з відносно нових видів кредитів МВФ є надання коштів на поповнення валютних резервів центрального банку країни (Supplemental Reserve Facility — SRF). Ці кошти слугують для запобігання різким коливанням валютного курсу, які можуть призводити до великого дефіциту платіжного балансу.

Лінії компенсаційного фінансування (Compensator Financing Facility — CFF) відкриваються для країн — експортерів сировини і імпортерів зернових. У першому випадку компенсуються тимчасові збитки, що виникають у країн, валютні надходження яких сильно залежать від кон’юнктури світових експортних цін, в другому — додаткові витрати, пов’язані з підвищенням імпортних цін на зерно.

Відсотки, що нараховуються в рамках вказаних кредитів, залежать від джерела коштів, а також від так званої процентної ставки SDR, яка визначається як середньозважена по наперед визначених тримісячних фінансових інструментах (казначейські зобов’язання, депозитні сертифікати, міжбанківські депозити) в країнах, валюта яких використовується для розрахунку курсу SDR. Крім того, МВФ стягує з країн-позичальників комісійний збір у розмірі 0,5 % від суми кредиту на покриття організаційних витрат.

Для країн, які мають низький рівень доходу на душу населення і випробовують великі проблеми з платіжним балансом, МВФ надає кредити на боротьбу з бідністю і забезпечення економічного зростання (Poverty Reduction and Growth Facility — PRGF). Процентна ставка по них не перевищує 0,5 % річних. Перед наданням кредитів країна-позичальник, МВФ і Світовий банк розробляють спільно середньостроковий рамковий план економічного розвитку (Policy Framework Paper), який слугує основою програми структурних перетворень, що конкретизується в щорічних угодах сторін. На відміну від стабілізаційних програм по кредитних траншах, рамковий план економічного розвитку носить менш жорсткіший характер; зокрема, не встановлюються, як правило, цільові величини рівня інфляції, державного боргу і т.д.

При вирішенні питання про надання кредитних траншів та спеціальних ліній, досліджується вплив на платіжний баланс країни певних факторів, таких, наприклад, як імпортні і експортні ціни найважливіших товарів, процентні ставки на міжнародних фінансових ринках і ін. Якщо вони змінюються несприятливим чином і це відображається на платіжному балансі країни, то висновком експертів фонду може бути ухвалене рішення про надання кредиту. Якщо ж тенденції таких змін сприятливіші, то країна зобов’язана збільшувати свої валютні резерви або скорочувати заборгованість перед МВФ.

У зв’язку з тим, що низка країн не дотримують своїх платіжних зобов’язань, МВФ відкрив страхові рахунки (Special Contingent Accounts). Кошти на ці рахунки надходять в основному з процентів по кредитах МВФ, а також за рахунок внесків країн-боржників і країн-кредиторів. Щорічно страхові резерви МВФ підвищуються на 5 %.

Які організації входять у Світовий банк і Групу Світового банку?

Світовий банк (СБ, англ. World Bank) або група Світового банку (англ. World Bank Group) - спеціалізована фінансова установа ООН. До складу групи входять:

• Міжнародний банк реконструкції і розвитку - МБРР (англ. International Bank for Reconstruction and Development - IBRD);

• Міжнародна асоціація розвитку - MAP (англ. International Development Association - IDA);

• Міжнародна фінансова корпорація - МФК (англ. International Finance Corporation - IFC);

• Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій - БАГІ (англ. Miltilateral Investment Guarantee Agency - MIGA).

Які цілі переслідують члени групи Світового банку? Яка їх характеристика та організаційна структура?

Основними цілями організацій ГСБ є:

• сприяння реконструкції і розвитку народного господарства країн-членів;

• заохочення приватних і іноземних інвестицій за допомогою надання гарантій і участі в позиках, інвестиціях приватних кредиторів та інших інвесторів;

• стимулювання збалансованого росту міжнародної торгівлі і підтримка збалансованого платіжного балансу країн-членів.

Кожна організація в правовому полі є самостійною. МФК (IFC) і БАГІ (MAGI) мають свої власні штаби співробітників і власних віце-президентів.

Як і МВФ, ГСБ побудована за регіонально-галузевим принципом: частина віце-президентів очолює регіональні департаменти, інші відповідають за конкретні сфери управління. Разом з тим регіональна структура ГСБ більш розгалужена, ніж у МВФ. Крім того, в організаціях ГСБ більш представницький склад фахівців: крім економістів і фінансових експертів (як в МВФ) тут працюють також інженери агрономи, юристи, експерти по телекомунікаціях та інших різноманітних галузях. Їх завдання полягає в детальнішій експертизі проектів, на які пропонується виділення коштів.

МБРР. Рішення про створення МБРР було ухвалене одночасно із створенням МВФ на конференції в Бреттон-Вудсі (США) в липні 1994 р. Діяльність його розпочата з червня 1946 р. Під час створення МБРР його основним завданням було акумуляція капіталу світового ринку для фінансування економік західноєвропейських. країн, які були підірвані в результаті 2-ї світової війни. З середини 50-х рр. МБРР переходить на кредитування економік розвинутих країн. У 90-х рр. об’єктом його діяльності стають також країни з перехідною економікою.

МБРР організований на принципах відкритого партнерства. Кількість голосів країни-учасниці залежить від її квоти - внеску в акціонерний капітал. Квоти розраховуються на основі показників, що визначають роль країни в світовій економіці, перш за все на основі обсягу ВВП і питомої ваги в світовій торгівлі. Квоти періодично переглядаються з урахуванням змін, що відбуваються, в світовому господарстві. На 30 червня 1997 р. на США припадало 17,03 % голосів, і вони мали нагоду блокувати рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю (85 %). З 30 червня 1997 в МБРР входить 180 країн-члени МБРР. Підписний капітал - 182 млрд. дол., оплачений капітал - 11 млрд. дол. (6,4 % суми підписного капіталу). Неоплачений капітал виступає в якості гарантійного фонду запозичень та може бути задіяна в випадку необхідності.

МАР. MAP- організація, яка входить до групи СБ та здійснює кредитування на пільгових умовах, оскільки не всі розвинуті країни можуть скористатися кредитами на умовах МБРР. MAP була створена в 1960. Кредити надаються на термін до 50 років при пільговому періоді 10 років. Кредити являються безпроцентними, стягується лише комісія на покриття адміністративних витрат (приблизно 0,5 %). На кредити MAP мають право претендувати тільки країни, де ВНП на душу населення не перевищує 1305 дол. Всі країни-члени МБРР можуть вступити в MAP. На 2002 рік це право реалізувало 161держава.

МБРР і MAP мають спільне керівництво. Вони часто здійснюють спільне фінансування проектів, проводять спільну стратегію розвитку. Проте облік їх фінансової діяльності ведеться окремо. MAP на відміну від МБРР не залучає ресурси зі світового фінансового ринку і функціонує за рахунок внесків країн-донорів. У зв’язку з цим вона постійно стикається з дефіцитом коштів.

МФК. МФК була створена в 1956 р. для сприяння розвитку приватного сектора в розвинутих країнах шляхом мобілізації на ці цілі внутрішніх і зовнішніх ресурсів. Кредити МФК надаються на термін не більш 15 років. МФК не тільки надають кредити, але і придбаває акції і облігації компаній. Проте інвестиції в цінні папери повинні бути короткостроковими і перепродуватися суто приватним інвесторам. На відміну від MБPP та MAP Корпорація не вимагає державних гарантій і повністю розподіляє ризики при фінансуванні проектів. Вона здійснює ретельний відбір проектів і пред’являє високі вимоги до їх рентабельності. Ресурси, що надаються МФК, не перевищують 25 % вартості проекта.

У 90-х рр. у зв’язку з швидким розширенням національних фінансових ринків у ряді країн що розвиваються, активізувалася діяльність Корпорації по стимулюванню цих ринків шляхом залучення іноземних портфельних інвестицій. Оскільки МФК виконує відмінні від МБРР функції, то в юридичному і фінансовому відношенні МФК - самостійна організація. Тим не менш вона має спільне з МБРР керівництво і ряд служб. Найвищим органом Корпорації є Рада керівників. Обов’язки членів цієї Ради за сумісництвом, виконують представники країн, що являються членами Ради керівників МБРР. Функції голови Директорату МФК покладені за сумісництвом на Президента МБРР. Станом на 2002 рік в МФК входили 175 держав.

БАГІ. БАГІ створено в 1988 і є наймолодшим членом групи Світового банку. Основна мета цієї організації — сприяння прямим інвестиціям в країни, що розвиваються, шляхом надання гарантій з некомерційних ризиків. До таких ризиків відносяться: відміна конвертованості валюти; експропріація майна інвестора; військові дії; зміна політичного режиму; невиконання контракту внаслідок урядового рішення. Гарантіями покриваються до 90 % інвестицій; термін гарантій - максимум 20 років. Крім того, БАГІ надає консультаційні послуги з питань залучення прямих інвестицій урядам країн, що розвиваються. Вступити в БАГІ можуть тільки країни-члени МБРР. На червень 1997 141 країна приєдналася до цього агентства.

За рахунок яких засобів фінансуються МБРР і MAP?

При створенні банку фінансові ресурси були одержані за рахунок внесків його членів і поповнюються за рахунок цього джерела при вступі нових членів. Проте статутний капітал виконував ключову роль у фінансуванні програм банку лише на першому етапі.

Основні кошти в даний час МБРР одержує за рахунок операцій на міжнародних фінансових ринках шляхом емісії та розміщення середньо - і довгострокових боргових зобов’язань, які мають найвищий кредитний рейтинг ААА, а також шляхом сприяння розміщенню цінних паперів урядів, центральних банків по фіксованих ставках відсотка. МБРР розміщує свої цінні папери більш ніж в 100 країнах і є при цьому найбільшим позичальником на світових ринках капіталу, а також одним з найкрупніших позичальників-нерезидентів на національних ринках.

На відміну від МВФ МБРР позичає кошти не тільки в урядах, але і у приватних організацій, зокрема крупних транснаціональних банків, причому в значно великих розмірах.

Останнім часом все більшого значення набувають кошти від погашення раніше наданих позик і відсотків по них.

У MAP основними джерелами ресурсів є внески в статутний капітал; частина прибутку який перераховується МБРР, оскільки MAP веде свою діяльність фактично на некомерційних засадах; погашення раніше виданих позик.

Яка різниця між кредитною політикою МБРР і MAP?

МБРР і MAP проводять в основному однакову політику відносно відбору проектів для фінансування, надаючи позики і кредити лише під проекти, які в економічному і технічному плані бездоганні і мають високий пріоритет для економічного розвитку країн-боржників.

Існують істотні відмінності в умовах відбору країн-позичальників, а також самих позик. МБРР надає кошти, як правило, не в національній валюті країни-боржника, а в девізах (визнані на міжнародному рівні засоби платежу). Відповідно до Статуту МБРР платоспроможність країн-боржників повинна бути достатньо високою, тому перевіряються перш за все розмір і структура її міжнародних боргів. Якщо країна в цьому відношенні неблагополучна, то вона не може бути позичальником МБРР.

Вимоги MAP більш ліберальніші і пред’являються не стільки до рівня заборгованості країни, скільки до цільового і ефективного використання позики. Крім того, формально встановлюється критерій рівня ВНП на душу населення, при якому країна може одержувати кошти MAP: не більш 1305 дол. (у МБРР, навпаки, більше). Проте на практиці кредити MAP надаються при значно менших рівнях ВНП.

Як класифікуються кредити МБРР і MAP?

Позичальником МБРР і MAP може бути уряд або організація, яка має урядову гарантію. Більшість позик і кредитів МБРР і MAP носить „проектний характер”, тобто виділяється під конкретні проекти відродження та розвитку.

Фахівці Світового банку класифікують свої позики таким чином.

Особливі інвестиційні позики (Specific Investment Loans) надаються для фінансування певного об’єкту з метою зведення нових виробничих споруд, розширення виробництва на існуючих об’єктах або поліпшення їх технічного обслуговування. Фактично саме позики такого роду відносяться до проектних позик, як і раніше вони переважають в загальному обсязі позик (близько 50 %).

Секторальні операції (Sector operations). Під цією назвою об’єднані різні позики, які надаються для фінансування проектів у межах цільових секторів економіки, наприклад транспорту, енергетики, сільського господарства і т.п. Визначення об’єктів, що фінансуються, в рамках цільових секторів здійснюється урядами країн-позчальників по критеріях, встановлюваних Світовим банком. Позики надаються або безпосередньо уряду (Sector Investment and Maintenance Loans), або організаціям, які визначаються урядом і фактично виступають посередниками між ним і кінцевим позичальником.

Позики структурної реорганізації або реабілітаційні позики введені з 1980 р. як допомога країнам, в яких існують проблеми з платіжним балансом. Критерії для виділення таких позик найменш жорсткіші і полягають в представлені країною програми структурних перетворень, узгодженої з СБ. Такого роду позики аналогічні фінансуванню з боку МВФ заходів по подоланню дефіциту платіжного балансу, тому вказані організації погоджують масштаби, терміни, умови кредитування.

МБРР надає також позики для подолання наслідків катастроф, наприклад землетрусів або засухи (так звані Emergency Reconstruction Loans), проте значення їх до теперішнього часу невелике (близько 1 % всіх коштів, що виділяються).

Як встановлюються процентні ставки за кредитами МБРР?

Оскільки МБРР надає позики самостійно з позикових засобів, то процентні ставки залежать від загальних тенденцій в їх русі на міжнародних ринках капіталів і грошей. Довгий час МБРР використовував розрахункові формули для визначення процентних ставок, які, проте, не враховували ряд нових явищ кінця 70-х — початку 80-х рр., серед яких: великі коливання ставок на міжнародних ринках; перехід до використання плаваючих процентних ставок в міжнародному кредитуванні. У зв’язку з цим МБРР з 1982 р. перейшов до використання плаваючих процентних ставок, що переглядаються кожні півроку. Початкова процентна ставка базується на витратах по залученню коштів самим банком. До середньозважених витрат капіталу додається потім маржа (0,5 %). Фактично ставка відсотка з урахуванням маржі банку складає близько 6—7 % річних.

МБРР, як і МВФ, стягує комісію за зобов’язання (commitment fee), яка складає 0,75 % річних з обіцяної, а не наданої суми позики. Значення цієї комісії полягає у тому, що позичальник повинен відшкодувати хоча б частину витрат, які можуть виникнути у кредитора, у зв’язку з необхідністю підтримки розміру коштів, достатнього для надання чергового траншу.

Яка історія виникнення Міжнародного банку економічного співробітництва (МБЕС)? Які основні напрямки його діяльності?

Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС) (International Bank for Economic Co-operation, IBEC) заснований 22 жовтня 1963 урядами Болгарії, Угорщини, НДР, Монголії, Польщі, Румунії, Радянського Союзу та Чехословаччини з метою ефективного сприяння розвитку економічного співробітництва, перш за все взаємної торгівлі країн-членів між собою, а також з ін. країнами. Банк розпочав свою діяльність з 1 січня 1964, виконуючи роль фінансового інституту, який здійснює багатосторонні розрахунки між країнами-членами. Надалі до Угоди приєдналися Куба (1974) і В’єтнам (1977), а зі складу членів Банку вибули НДР (1990) і Угорщина (1993). З 1992 членом Банку є Російська Федерація, а з 1993 - Словаччина і Чехія.

Найвищий керівний орган Банка - Рада, члени якого призначаються урядами країн-членів. Кожна країна в Раді Банка має один голос незалежно від розміру пайової участі в статутному капіталі. Статутний капітал Банку складає 400 млн. євро, в т.ч. сплачена частина - 143,5 млн. євро. На частку Росії доводиться 46,4 % статутного капіталу, Чехії - 12 %, Польщі - 10,8 %, Болгарії - 6,8 %, Румунія - 6,4 %, Словаччини - 6 %, Куби - 1,8 %, Монголії - 1,2 % і В’єтнаму - 0,4 %. Резервний капітал Банка - 164,8млн євро.

З 1991 основною метою діяльності Банка є сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків між фірмами і підприємствами країн-членів, а також їх зв’язків з економічними суб’єктами інших країн. Банк здійснює розрахунково-кредитне обслуговування зовнішньоторговельних операцій, оперуючи в основному коштами у вільно конвертованих валютах.

Для чого створюються неформальні міжнародні фінансові організації?

Неформальні міжнародні фінансові організації не діють на постійній основі, не мають правового статусу, рахунків і інших атрибутів, властивих таким організаціям, як МВФ, МБРР і ін. Їх можна розглядати як форуми, на яких вирішуються певні проблеми міждержавних відносин.

Серед таких організацій в першу чергу слід назвати Паризький і Лондонський клуби кредиторів, а також так звані групи розвинених країн (G-7, G-10) і країн, що розвиваються (G-77). (див. рис. 16.3.)

Паризький клуб є неформальним органом, який збирається тоді, коли виникають проблеми великої зовнішньої заборгованості у тих чи інших країн, і постає необхідність в їх переоформленні. При цьому учасниками засідань Паризького Клубу виступають тільки держави-кредитори і представники боржників. Таким чином, йдеться про орган міжурядового рівня. Паризький клуб можна віднести до міжнародних публічних фінансових організацій.

Лондонський клуб кредиторів виступає як „двійник” Паризького клубу. В той час як через останній врегульовуються вимоги держав до своїх боржників, в Лондонському клубі розглядаються вимоги банків. Відповідно учасниками засідань клубу є банки. Таким чином, Лондонський клуб кредиторів не можна розглядати як міжнародну публічну фінансову організацію. У засіданнях Лондонського клубу беруть участь в основному банки з розвинених країн. Проте якщо спірні питання виникають відносно банків країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою, то їх представники також запрошуються на спільні засідання.

Яка основах діяльності Паризького клубу кредиторів? Як він виник?

Історія виникнення Паризького клубу бере початок з 1956 р., коли французький уряд на прохання Аргентини організував багатосторонню зустріч, щоб врегулювати державні борги цієї країни одночасно зі всіма країнами-кредиторами.

Після того, як і інші країни-боржники послідували цьому прикладу, такі зустрічі стали регулярними, розглядаються як корисні для всіх учасників. Ці зустрічі дозволяють поставити в рівноправне становище всі країни-кредитори, оскільки при переговорах на двосторонній основі країна-боржник може нехтувати інтересами будь-яких інших держав-кредиторів.

Французький уряд надає в розпорядження клубу приміщення, забезпечує секретарські послуги і головує під час зустрічей. Доступ до таких переговорів відкритий в принципі всім країнам-кредиторам. На практиці звичайно з боку кредиторів присутні індустріально розвинені країни і лише в окремих випадках — країни, що розвиваються.

На засіданнях присутні представники МВФ, які знайомлять учасників з своїм баченням ситуації в країні-позичальника. МВФ стежить також за тим, щоб новоприйняті в клубі правила реструктуризації заборгованості не розходилися з угодами самого фонду. Таким чином, можна вважати, що Паризький клуб є допоміжним для МВФ органом для вирішення проблем міжнародної заборгованості.

Результати переговорів відображаються в протоколах, які, не дивлячись на свій рекомендаційний характер, обов’язкові для сторін. Річ у тому, що на основі цих протоколів на двосторонній основі укладаються угоди про переоформлення заборгованості між країнами-кредиторами та країнами-позичальниками.

Яке значення для розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин відіграє група розвинених країн G-10?

Група G-10 — неформальне об’єднання десяти найважливіших індустріальних країн. Вона виникла в 1962 р., при укладенні Генеральної угоди (General Credit Agreement) між МВФ і цими країнами. До угоди спочатку приєдналися країни, які розташовані у порядку наданих ними обсягів кредитних обіцянок: США, ФРН, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія, Швеція. Швейцарія уклала в 1964 р. з МВФ аналогічну угоду і стала асоційованим членом G-10, а з 1984 р. — її повноправним членом. Крім того, з 1983 р. асоційованим членом G-10 стала Саудівська Аравія.

Хоча спочатку група G-10 оформилася як об’єднання країн-кредиторів, надалі вона розширила свої функції. На зустрічах лідерів групи стали обговорювати економічні проблеми розвитку країн-учасниць, а також загальносвітові проблеми.

Саме в рамках групи G-10 була проведена підготовча робота із створення міжнародної валютної одиниці SDR, яка повинна була замінити золото як основний резервний і платіжний засіб. Група G-10 здійснює контроль за валютними резервами країн-учасниць.

З часом, зустрічі в групі G-10 перетворилися на ключовий Форум, на якому висувалися багато ініціатив, які були зорієнтовані на забезпечення міжнародної фінансової стабільності, зокрема, у сфері моніторингу та аналізу фінансових і валютних ринків, нагляду за банками, банківських платежів і систем розрахунку.

У 80-х рр. групі G-10 належала важлива роль в розробці стратегії подолання боргової кризи країн, що розвиваються. В рамках групи президенти центральних банків створили спеціальний комітет, який займається розробкою питань координації діяльності цих банків.

Яку роль виконує в світовій фінансовій системі група G-7?

Група G-7 бере свій початок з 1967 р. Регулярного характеру зустрічі цієї групи набули з 1973 р., після остаточного руйнування Бреттон-Вудської системи. До групи входять глави наступних країн: США, Японії, Німеччини, Франції, Італії, Великобританії і Канади, тобто найбільших індустріальних країн світу. Зустрічі лідерів цих країн проходять щонайменше один раз в рік на саммітах. Крім того, достатньо регулярно проходять спільні засідання міністрів фінансів і президентів центральних банків цих країн, на яких обговорюються найактуальніші проблеми розвитку світової економіки. Як і у випадку з групою G-10, зустрічі проходять перед засіданнями Тимчасового комітету МВФ.

Найвідомішим внеском групи G-7 у розвиток світової валютної системи є угода Plaza в 1985 р. в період різкого зростання курсу долара США. Країни групи домовилися про спільні інтервенції в цілях зниження курсу долара США. Аналогічну роль група G-7 відіграла в 1995 р., але вже по підвищенню курсу долара США, який знизився в результаті боргової кризи в Мексиці і „торгової війни” між Японією і США.

Останніми роками на засіданнях групи G-7 обговорюються проблеми подолання наслідків світових і регіональних фінансових криз, які виникають особливо часто з 1998 р. Проте слід зазначити, що група вирішує в основному політичні, а не економічні питання

Яка передісторія виникнення Європейського центрального банку?

Починаючи з 1978 р., в Європейському Економічному Співтоваристві (ЕЕС) активно протікали процеси валютно-фінансової інтеграції. Це знайшло своє відображення у виробленні та проведенні принципів єдиної грошово-кредитної політики, а також створенні єдиних органів валютно-фінансового регулювання і контролю.

У 70-х рр. був заснований Європейський Фонд Валютного Співробітництва (ЄФВС), який і став відповідальним за розробку та здійснення єдиної грошово-кредитної політики. Центральні банки країн-учасниць перерахували йому 20 % своїх золотовалютних резервів, які стали матеріальною основою для створення єдиної грошової одиниці — ECU. Ця одиниця багато в чому була аналогічна SDR, зокрема мала обмежений характер обігу (використання, в основному, в офіційних відносинах країн-членів Співтовариства), безготівкову форму, метод корзини розрахунку курсу.

В той же час емісія ECU здійснювалася частіше і у великих масштабах, а головне полягало у тому, що ця грошова одиниця використовувалася як основа механізму валютного регулювання в рамках ЄЕС. ЄФВС визначав центральні курси валют країн-членів по відношенню до ECU, а через них розраховували офіційні курси валют. Таким чином, ECU виконувала роль міри вартості валют країн ЄЕС.

Основними елементами єдиного грошово-кредитного механізму в ЄЕС (а з 1993 р. — ЄС), розробленого в ЄФВС, виступали: встановлення і підтримка через механізм валютних інтервенцій валютного коридору (до 1993 р. курсові коливання ринкових курсів щодо центральних підтримувалися в межах ±2,25 %, а до 1999 р. — ±15 %); надання країнами-членами взаємної кредитної допомоги на короткостроковій основі, зокрема для підтримки валютного коридору.

У 1992 р. на конференції в Маастріхті (Голландія) ЄФВС був перетворений в Європейський валютний інститут (ЄВІ). Задачею цього інституту стала розробка валютної політики ЄС в умовах переходу до єдиної валюти — євро, вироблення критеріїв для відбору країн-кандидатів на вступ до зони євро, а також організаційна підготовка для введення єдиної валюти. Після вирішення цих задач ЄВІ був перетворений в Європейський Центральний банк (ЄЦБ).

Які зміни відбулися в ЄВС з переходом частини країн до валюти євро?

На початку 1999 р. 11 країн ЄС були включені в зону євро як такі що виконали критерії, розроблені ЄВІ. Ці критерії характеризують стабільність фінансово-економічної ситуації в країні, зокрема рівня інфляції, довгострокових відсоткових ставок, державної заборгованості і стійкість валютного курсу. З 2001 р. ще одна країна — Греція — також була включена в зону євро.

Поза нею з різних причин залишалися Англія, Данія і Швеція, що зберегли свої національні валюти.

При переході до євро всі активи і зобов’язання, номіновані в ECU, були перераховані в євро по курсу 1:1. До початку 2002 р. євро існувала тільки в безготівковій формі, а національні банкноти і монети країн зони євро були її представниками. Потім національні гроші були вилучені з обігу, а замість них стали емітувати євро.

Яким чином влаштована в даний час система центральних банків країн — членів ЄС?

ЄЦБ стоїть на чолі Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка включає всі 18 центральних банків країн ЄС. Центральні банки держав, що не входять в зону євро, є учасниками ЄСЦБ з особливим статусом: вони не мають права впливати на рішення, які дійсні тільки для зони євро.

Крім того, введено поняття євросистеми (The Eurosystem), яка складається з центральних банків країн, що увійшли до зони євро, ЄЦБ. ЄСЦБ управляється трьома органами — Радою керівників (Governing Council), Правлінням ЄСЦБ (Executive Board) і Загальною радою (General Council), Рада керівників включає членів Правління ЄЦБ (Executive Board of the ECB) і управляючих центральних банків країн зони євро. Правління ЄЦБ обирається на вісім років без права переобрання, і його члени незалежні від країн і урядів які їх рекомендували та обирали. Правління ЄСЦБ складається з президента, віце-президента і чотирьох інших членів. Загальна рада на відміну від Ради керівників разом з президентом і віце-президентом включає всіх управляючих центральних банків країн ЄС Таким чином, структура управління ЄСЦБ є дворівневою з урахуванням наявності двох груп країн. Загальна рада, як і Правління ЄСЦБ, виступає „місточком” між країнами зони євро і країнами, що не увійшли до неї.

Статутний капітал ЄЦБ визначений в розмірі 5 млрд. євро. Частина центральних банків в ньому розраховується виходячи з частки їх країн у ВВП і населенні ЄС. При цьому центральні банки країн зони євро повинні вносити 100 % підписаного капіталу, а країн, що не увійшли до неї, — 5 %. Разом з цим центральні банки повинні перераховувати ЄЦБ резерви іноземних валют (у сумі еквівалентні 50 млрд. євро), за винятком їх національних валют, євро і SDR. Резервні внески встановлені пропорційними часткам центральних банків в підписаному капіталі.

У чому полягає основне призначення Європейського центрального банку?

Європейському центральному банку належить ключова роль в здійсненні грошово-кредитної політики в рамках ЄВС При цьому його основне завдання полягає в уніфікації пред’явлених вимог до фінансових інструментів і інститутів в зоні євро, а також в методах проведення центральними банками грошово-кредитної політики. Зокрема, до створення ЄВС центральні банки окремих держав використовували різні механізми грошово-кредитного регулювання економіки.

Відтепер ЄЦБ повинен як наднаціональний центральний банк розробляти єдині для фінансових інститутів всіх країн зони євро норми і здійснювати контроль за їх виконанням.

Які інструменти використовує Європейський центральний банк для проведення єдиної грошово-кредитної політики в зоні євро?

По-перше, передбачається встановлення поточних цільових значень для основних грошових агрегатів з метою контролю рівня інфляції.

По-друге, визначаються діапазони коливань основних процентних ставок, зокрема для зближення їх по всій зоні євро. ЄЦБ встановлює ставку рефінансування, яка є єдиною для всіх країн зони євро. Від її величини залежить характер і розмір зміни процентних ставок.

По-третє, встановлюються мінімальні резервні вимоги для комерційних банків, а також відносно процентної винагороди. Тепер всі країни ЄВС повинні застосовувати встановлений єдиний норматив резервування (може приймати значення до 10 %) і процентної винагороди (14 %). Встановлення мінімальних резервних вимог, в якості одної з цілей, переслідує вирівнювання рівнів процентних ставок в країнах ЄВС.

По-четверте, визначається сукупність короткострокових операцій з регулювання ліквідності на грошовому ринку євро, які називаються постійно діючими механізмами. Вони поділяються в цілому на кредитні і депозитні механізми ЕЦБ. Так, до депозитного механізму відносять розміщення тимчасово вільних грошових коштів кредитних інститутів в депозити ЄЦБ строком на один день (депозити overnight). Встановлена по цих депозитах ставка формує нижню межу одноденних міжбанківських кредитів ринку євро і є мінімальною базовою ставкою в системі процентних ставок ЄЦБ. Аналогічно, до кредитних механізмів відноситься надання будь-яким центральним банком євросистеми одноденних кредитів. Відповідна процентна ставка визначає верхню межу ставок ринку одноденних міжбанківських кредитів євро.

ЄЦБ надав право центральним банкам ЄВС самостійно вибирати форму надання одноденних кредитів, основними з яких є заставні (ломбардні) кредити і операції прямого одноденного репо.

По-п’яте, проводяться операції на відкритому ринку, під якими в ЄВС розуміють будь-які операції, по яких центральні банки самі виступають рівноправними контрагентами на ринку, а не тільки операції, на ринку цінних паперів, як це прийнято. Серед вказаних операцій найбільше значення мають основний і довгостроковий інструмент рефінансування, а також так звані операції тонкої настройки і структурні операції. Основний інструмент рефінансування припускає проведення щотижневих аукціонів на термін 14 днів серед кредитних інститутів по фіксованій процентній ставці. Довгостроковий інструмент рефінансування аналогічний основному, але передбачає щомісячну аукціонну торгівлю тримісячними кредитами. Він замінив діючу у ряді країн ЄВС до переходу на євро форму довгострокового рефінансування через переоблік векселів. Аукціони по обох інструментах рефінансування проводяться децентралізовано, тобто центральними банками євросистеми, але загальні обсяги кредитних засобів, що виставляються на продаж, визначаються ЄЦБ. Операції тонкої настройки і структурні операції проводяться не регулярно і часто короткостроково, коли необхідне термінове втручання для регулювання ліквідності і процентних ставок на ринках ЄВС. Сюди відносять, зокрема, „швидкісні” кредитні і депозитні тендери, валютообмінні свопи (тобто одночасне заключення спотової і форвардної операції на купівлю-продаж будь-якої валюти), випуск дисконтних боргових зобов’язань ЄЦБ і ін.

Які основи діяльності Європейського банку реконструкції та розвитку?

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) (англ. European Bank for Reconstruction and Development, EBRD) - міжнародний фінансовий інститут, створений (відповідно до Угоди від 29 травня 1990) 40 країнами, а також Європейським економічним співтовариством (ЄЕС) і Європейським інвестиційним банком (ЄІБ) (European Investment Bank, EIB). Серед країн-засновників - все європейські країни (крім Албанії), США, Канада, Японія, Мексика, Марокко, Республіка Корея, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, Єгипет. Акціонерами банку можуть бути всі члени Міжнародного валютного фонду. Після розпаду СРСР, Чехословаччини, Югославії їх акції були розподілені між державами-правонаступниками. На 1 січня 1997 акціонерами банку були 58 країн, а також Європейський економічний, валютний і політичний союз (ЄС).

Головне завдання ЄБРР - сприяти переходу європейських постсоціалістичних країн до відкритої, орієнтованої на ринок економіки, розвитку приватної підприємницької ініціативи і заохоченню інвестицій в регіоні. До основних об’єктів кредитування ЄБРР відносяться приватні фірми державні підприємства що підлягають приватизації і новостворювані компанії, включаючи спільні підприємства з участю іноземного. капіталу. Мінімум кредитування приватного сектора визначений в розмірі 60 % загальної суми кредитного портфеля.

Сукупні кредитні ресурси ЄБРР представлені звичайними ресурсами і коштами спеціальних фондів. Звичайні ресурси включають: дозволений до випуску статутний капітал ЄБРР; залучені позикові кошти; кошти отримані в рахунок погашення позик або по гарантіях; доходи від інвестицій в акціонерний капітал; ін. кошти і доходи ЄБРР, що не є частиною ресурсів спеціальних фондів. До спеціальних фондів відносяться: кошти, що мають цільовий характер, та надаються окремим країнам і організаціям на особливо обумовлених умовах (гранти); доходи від інвестицій, профінансованих із спеціальних фондів.

Найбільші частки в капіталі мають в своєму розпорядженні США (10 %), Італія, Німеччина, Франція, Великобританія і Японія (по 8,5 %). Розмір статутного капіталу переглядається не рідше ніж 1 разів в 5 років.

Які основні завдання стоять перед діяльністю Європейського інвестиційного банку?

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) (англ. The European Investment Bank, EIB) являється кредитним інститутом ЄС. До листопада 1993 був інститутом Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Створений в 1958 р. відповідно до Римського договору. Знаходиться в Люксембурзі, має відділення в Афінах, Брюсселі, Лондоні, Римі. Капітал банку належить 15 країнам-членам ЄС.

Основні завдання банку:

• сприяння розвитку менш розвинених країн і регіонів ЄС;

• надання довгострокових кредитів на модернізацію, реконструкцію та будівництво підприємств, які не можуть бути повністю профінансовані окремою країною;

• реалізація спільних господарських проектів на користь ЄС в цілому.

Банк надає допомоги в розвитку транспорту і телекомунікацій, енергетики, фінансує проекти у області охорони навколишнього середовища, кредитує малі підприємства. ЄІБ також забезпечує в межах встановлених лімітів кредитування проектів в 12 країнах Середземномор’я, 69 країнах Африки, Карибського басейну і Азії, 11 країнах Центральної і Східної Європи і 30 країнах Латинської Америки і Азії.

Які структури відносяться до міжнародних регіональних банків розвитку, та яка сфера їх діяльності?

До міжнародних регіональних банків розвитку (МРБР) можна віднести: (див. рис. 16.3.)

• Міжамериканський банк розвитку, МаБР (Inter-American Development Bank, створений в 1959);

• Африканський банк розвитку (АфБР) (African Development Bank, 1963);

• Азіатський банк розвитку (АзБР) (Asian Development Bank, 1965).

Виникнення МРБР обумовлено рядом причин, які умовно можна поділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх причин можна віднести: розпад колоніальної системи і завоювання політичної незалежності країнами які розвиваються, підвищення їх ролі в світовому розвитку; необхідність вирішення регіональних проблем, які не завжди враховуються Світовим банком; розвиток регіональної співпраці і економічної інтеграції краї що розвиваються. У число зовнішніх факторів входить: переміщення основних потоків іноземних приватних інвестицій в розвинені країни, що викликає необхідність залучення державних та міжнародних інвестицій; політика „регіоналізма” розвинених країн (прагнення сприяти об’єднанню країн що розвиваються, які знаходяться в зоні їх впливу).

Дані банки мають спільні риси і переслідують єдині цілі країн що розвиваються - здійснювати кредитування проектів розвитку регіону, надавати особливу увагу регіональній співпраці і кредитуванню регіональних об’єднань. Приблизно ⅓ членів МРБР - розвинені країни, які істотно впливають на їх діяльність, оскільки володіють вони значною частиною капіталу цих банків. Будь-яке рішення МаБР (місцеперебування - Вашингтон, США) може бути блоковане США; АзБР (Маніла, Філіппіни) - Японією і США, які мають разом ⅓ голосів. Спочатку членами АфБР (Абіджан, Республіка Кот-д’Івуар) могли бути тільки країни Африки. У зв’язку з дефіцитом ресурсів АфБР створив в 1972 своєрідний філіал - Африканський фонд розвитку (African Development Fund) за участю 23 нерегіональних країн-донорів, а з 1982 в члени банку приймаються і розвинені країни.

Порядок формування пасивів, залучення ресурсів в спеціальні фонди, кредитна політика, схожі багато в чому з діяльністю Світового банку. Спеціальні фонди пільгового кредитування формуються за рахунок державних внесків розвинених країн, які через них стимулюють свій товарний експорт на ринки країн що розвиваються: пільгові кредити „прив’язані” до закупівель товарів в країнах донорах. У Латинській Америці це перш за все США, які внесли більше половини коштів в Фонд спеціальних операцій МаБР.; у Азії - Японія, яка внесла близько половини коштів в Азіатський фонд розвитку (Asia Development Fund). Фонд пільгового кредитування АфБР невеличкий, хоча в Африці розташовано більше всього мало розвинених країн. За розмірами надання кредитів лідирує МаБР, за ним слідує АзБР і з великим відставанням - АфБР. Пільгові кредити надаються на термін до 40 років з 1-4 % річних, звичайні позики - на 10-20 років по ринкових процентних ставках.

Значний обсяг кредитів МаБР надав „великій трійці” (Аргентині, Бразилії, Мексиці); АзБР – п’яти країнам (Індонезії, Південній Кореї, Філіппінам, Пакистану, Таїланду); АфБР - Марокко, Кенії, Тунісу.

МРБР виконують роль посередників між групою Світового банку і національними банками розвитку. Це дає можливість розвиненим країнам здійснювати свою політику відносно країн, що розвиваються. В цілому МРБР сприяють розвитку національної економіки, економічної співпраці і інтеграції країн які розвиваються.

До МРБР формально можна віднести Європейський банк реконструкції та розвитку, створений для обслуговування розвинених країн Центральної і Східної Європи.

Рекомендована література

Основна:	23, 70, 117, 151, 157, 166, 171, 176, 180, 197, 202.
Додаткова:	Додаткові джерела інформації вибирайте із загального списку використаної та рекомендованої літератури, а також здійснюйте власний пошук.

Таблиця 16.1