2.1. Лекція

Народився майбутній письменник у тихому гоголівському містечку Миргороді 13 травня 1849 р. в родині дрібного повітового урядовця. Батько, Яків Григорович, пройшов усі щаблі роботи чиновника й лише з 1857 р., переїхавши до Гадяча, обійняв посаду казначея. Мати, Тетяна Іванівна, походила з родини колезького регістратора Гординського, але була неграмотною. Родина Рудченків була великою: крім Панаса, було ще четверо дітей — старші брат Іван і сестра Олександра, молодші — Лука і Юрій, який 18-річним юнаком, перебуваючи на військовій службі, у 1877 р. загинув у боях під Шинкою в Болгарії.

Сім'я головним чином жила із невеликого заробітку батька. Якби не шматок землі, доводилося б і голодувати. Батько з усіх сил намагався, щоб діти «вийшли в люди».

Навчався Панас спершу в Миргородській парафіяльній школі, а з переїздом до Гадяча — у повітовому училищі. Батько хотів, щоб син пішов його шляхом — став чиновником, і чотирнадцятилітній підліток мусив піти на «власний хліб». Батько радив шанувати старших по службі, коритися й годити їм, застерігав від легковажного, ледачого товариства. Почав свою службу Панас Рудченко 1863и р. у Гадяцькому повітовому суді, потім недовго працював у Прилуках, а згодом на посаді помічника бухгалтера в Миргородському скарбництві. Так минуло 7 років. Одноманітна праця, затхле чиновницьке середовище, гнітило душу юнака. Єдиною втіхою було читання. Свої почуття, переживання він довіряє щоденнику, з якого видно, що його цікавила не тільки белетристика, а й публіцистичні та критичні статті з питань художнього слова. Служба по канцеляріях хоч задавала чимало гіркоти, однак для вразливого юнака не минала безслідно:саме в цей час він пізнав свавілля влади й безмежну біду народу, на власні очі бачив ганебну систему визиску й принижень простої людини.

Ще в Гадячі брати Рудченки були знайомі з відомою в місті родиною Драгоманових, у якій велися розмови про твори М. Гоголя, Л. Толстого, І. Тургенєва, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Через старшого брата Панас познайомився з «Кобзарем». Із непоказної книжечки озвався до нього український пророк, який проповідував ідеї волі, братерства, співчуття людській недолі. Панас Рудченко любив поезію і сам писав вірші, пробував перекладати К. Рилєєва, О. Пушкіна, О. Плещеєва, М. Огарьова, О. Фета, особливу увагу приділяв ліриці М. Лермонтова.

Як у більшості майстрів слова, перші спроби почалися з віршування, але сам автор відчував художню недосконалість своїх поезій, Наприкінці 60-х рр. мав цілий цикл віршів у прозі «Думки». 1872 р. із кількох надісланих до львівського журналу «Правда» був надрукований один — «Україні» — під ім'ям Панас Мирний. Пробує автор свої сили і в епосі, драматургії.

Крім літератури, могутнім чинником формування художнього таланту майбутнього корифея української прози був і фольклор, який він ретельно збирав у юнацькі роки. Панас Мирний дуже шкодував, що не було в училищі занять з рідної мови, прагнув опанувати її самостійно, старанно записував українську фразеологію. Допомагав старшому братові Івану в збиранні чумацьких, пісень, казок, прислів'їв.

Скрупульозна робота над словом у сув'язі із вродженим повістярським талантом дали результати.

Непідробне співчуття до скривдженої людини вилилося на сторінки оповідання «Лихий попутав», що 1872 р. було вміщене в журналі «Правда» за підтримки І. Франка. Юнак мав гостре почуття людської гідності, непереборну відразу до несправедливості, шанував чесну людину.

Мрії про гімназію й університет були недосяжні. На те не було грошей. Чиновницька кар'єра не вабила.

У 1871 р. Панас Рудченко подає службове клопотання про переве-дення його до Полтави. У цьому губернському місті майже безвиїзно прожив він 39 років, спершу працюючи в скарбництві, де не мав сприятливої обстановки для високих поривань, ясних перспектив, а згодом — у казенній палаті. Полтава на той час мала вже значні літературні традиції. Цілком очевидно, що словесну творчість молодий Рудченко продовжує. Брак освіти мучив його, і колишній кириломефодіївець Дмитро Павлович Пильчиков, з яким Мирний познайомився, керував його змужнінням. Панас Якович постійно забігав до нього, а згодом увійшов у молодіжний народницький гурток «Унія». Його учасники влаштовували сходини, літературні вечори, говорили на політичні теми, поширювали пропагандистські листівки, популяризували в трудових масах: демократичні ідеї, будили спротив самодержавному устрою. «Унія» проіснувала недовго, оскільки її діяльність набула відчутного резонансу. У березні 1875 р. були вчинені обшуки в більшості гуртківців. Така участь спіткала й Панаса Мирного. Знайдене в нього герценівське видання «Голоса из России» послужило найбільш ваго-мим компроматом. На щастя, серед паперів тоді не було рукопису роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», оскільки в цей час Іван Білик уже готував його до друку. Тривалий час конфіскований матеріал пролежав у жандармському управлінні, відтак був переданий прокуророві Харківської судової палати. Врешті, стосовно П. Рудченка було винесено рішення: з огляду на те, що, крім книги О. Герцена, у казенного чиновника не виявлено нічого протизаконного, його можна виправдати. Уникли розправи й інші члени «Унії».

Із того часу свій протестуючий голос Панас Мирний переніс у художнє слово. Слідство, обшук зробили його обережнішим, але не збили з обраного шляху, не зруйнували твердої мрії проміни в долі народу. Поєднувати казенну службу з напруженою літературною працею та ще й писати мовою, котра викликала постійні підозри та гоніння, ясна річ, було нелегко.

Творчих вершин Панас Мирний досяг як автор масштабних, сильних своєю правдивістю романів про пореформену Україну, з її напруженою похмурою атмосферою, в якій усе чіткіше змигували блискавки народних бунтів і протестів. За цих умов правдиве слово Мирного несло велику викривальну силу. Царська цензура не могла пропустити написані ним твори, не спотворивши їх. Епоха скажених заборон, дискриміиацій, переслідувань не щадила передову думку. За висловом О. Біленького, «українській літературі не довелося бути мистецтвом слова, вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, одразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневолених народних мас». Центр українського друкованого слова змістився до Галичини, де 1848 р. у Львівському університеті відкрилася кафедра української мови й письменства, виходили українські газети й журнали. За сприяння М. Драгоманова, П. Куліша, І. Франка, М. Павлика тут побачили світ твори цілого ряду східноукраїнських письменників, Мирного в тому числі.

Він завжди вмів знайти такі життєві події для нового твору, які б хвилювали сучасників. Його цікавив образ нової людини з освічених кіл, її участь у громадському житті, і хоча Мирний знав, що народництво як суспільне явище не здолає самодержавний лад, однак як носій демократичних поглядів він вірив у безсилля реакції. «Пропали парості, та не пропав корінь. Настане час — виростуть нові пагони, виростуть — і уразять», — говорить народник Тимофій Жук, герой повісті «Лихі люди», що вийшла в Женеві 1877 р. зусиллями М. Драгоманова. За свідченням С. Полонинського, того ж 1877 р. під час арешту в студента І. Франка разом із працями К. Маркса, Ф. Лассаля, творами О. Герцена, Т. Шевченка було відібрано й повість «Лихі люди» Панаса Мирного.

Про будні «маленької людини», дрібного чиновника Івана Левадного пише Мирний у першій своїй повісті «П'яниця», що помалу наближала автора до роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Заповітна мрія Івана — гімназія, університет. Він тягнувся до життя світлого, наповненого щирістю, добром, а бачив ницість, облудність, продажність, і не лише на службі, а й на гулянках, куди його запрошували грати на скрипці. Чисте Іванове кохання розтоптав рідний брат, який звів його дівчину. Іван не був людиною сильної волі, безнадія затягла його в тенета пияцтва, він стає блазнем в очах людей свого оточення. Самотній, морально знівечений, він помирає в шпиталі. В одному з листів до майбутньої дружини Мирний пояснював: «Я хотел показать в этой повести, как погибают лучшие сторони нашей души среди дурных обстоятельств».

Наскрізною темою творчого доробку Мирного, лейтмотивом його творчості, стало життя селянства в до- і пореформений час — «лихо давнє і сьогочасне», як назвав його письменник. Сам свідок переломних змін у суспільному житті — селянської реформи 1861 р. і боротьби народу із залишками кріпосництва, очікування нового, — він порушує ці проблеми в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який став віхою в розвитку української прози. Писався роман близько 4-х років (1872—1875).

Цікавою є історія його створення. Минуло кілька місяців по тому, як П. Рудченко переїхав до Полтави. Багато часу відбирала робота, тому митцеві на знайомство з довколишнім: світом часу лишалося мало. Любив відрядження, які давали таку можливість. І от навесні 1872 р. під час поїздки з Полтави до Гадяча від хлопця-візника він почув історію висилки на каторгу селянина Василя Гнидки, котрий став на шлях розбійництва — вирізав сім'ю заможного козака.

Панас Мирний відчув, що народ не стільки звинувачував злочинця, скільки співчував нещасливцю й хотів бачити в Гнидці не вбивцю, а відважного борця за його інтереси. Ці думки виклав у 1372 р. в нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», що був опублікований у львівському журналі «Правда» за 1874 р. Автор писав про злидні селян, вузькі земельні наділи, дармові руки, яких ніде прикласти, про колотнечі за ґрунт, безчинства влади. Вочевидь, що реформа дала не полегшення — принесла муки, безнадію. З літа до осені 1872 р. свій нарис Мирний переробляє в повість «Чіпка», в якій зосереджує основну увагу на постаті головного героя Чіпки Вареника — кмітливого, працьовитого, наполегливого парубка. Непросто було соціально й психологічно вмотивувати розбійництво Чіпки. Деякі події подавалися поспішно, не всі факти були виправдано дібрані. Закінчивши повість, Панас Якович передав її для перегляду своєму братові Івану — відомому українському літературному критику Іванові Білику. Той виявив великий інтерес до твору, доброзичливо й вимогливо поставився до рукопису, зауваживши, що народ слід показувати не прибраним, «умитим», а таким, яким він живе на світі, піддавати оцінці й громадські хиби. Білик у розгорнутій рецензії запевнив, що повість стане в українському письменстві явищем незвичайним. Мирний узявся за другу редакцію повісті, далі — за третю. Увесь 1873 р. перероблялася композиція твору. Набули глибшого змалювання ще два герої — Гринько Чупруненко та Максим Ґудзь, з'явився ретроспективний показ закріпачення с. Пісок, картини царської солдатчини. Так повість змінила свій жанр і стала багатоплановим соціально-психологічним романом. Над четвертою редакцією в основному працював І. Білик. Посилення окремих соціальних моментів характеризує п'яту редакцію роману. Остаточну шосту правку теж здійснив І. Білик. Восени 1875 р. рукопис твору було віддано до рук київського цензора Пузиревського, який більш-менш толерантно поставився до твору, діставши хабаря, хоча й забув скріпити сторінки своїм підписом. У Петербурзі роман мав набиратися в друкарні Стасюлевича, але вийшла затримка через відсутність підписів цензора. Друк, таким чином, було відкладено до травня наступного року, але 30 травня 1876 р. виходить ганебний Емський указ про заборону українського слова. Рукопис 1877 р. було надіслано до Женеви, де за сприяння М. Драгоманова 1880 р. роман таки побачив світ. У 1887 р. роман вийшов у Львові, але царизм не допустив поширення твору в імперії. Лише 1903 р. його було опубліковано під назвою «Пропаща сила» на сторінках журналу «Киевская старина», а 1905 р. роман вийшов окремою книжкою. Так цей твір із величезними труднощами пробивався до читачів на Україні.

Вдавався Панас Мирний і до малих прозових жанрів — нарису, оповідання, казки, новели. Ці твори різні за тематикою, способами зображення порушених проблем. Новелу «Лови» (1883 р.) І. Франко назвав «перлиною серед дрібних оповідань письменника». У ній змальована гостро комедійна ситуація, у якій висміяно запопадливого пристава-кар'єриста Костенка, що, переслідуючи політичного злочинця, в одному з номерів готелю застає свою легковажну дружину в обіймах коханця. Неймовірною красою слова й любов'ю до рідного краю сповнений нарис «Серед степів» (1900 р.), що оповідає про бідування українських селян, які, рятуючись від безземелля, залишають обжиті місця і їдуть аж на далекий Амур шукати щастя. У поемі в прозі «Сон» (1905 р.) Мирний описує грізні картини битви народу за волю, малює обриси нового життя, де всі без винятку будуть вільні, освічені, щасливі.

Не оминав Панас Мирний і драматургії: чимало незакінчених п'єс збереглося в його архіві. Вразливу тему родинних стосунків, дівочої долі розкриває у своїй драмі «Лимерівна» (1883 р.), яка витримала аж три редакції.

Були у творчості Панаса Мирного плідні періоди, як 1872—1873, 1880—1883 рр., і творча задуха, коли писалися одні початки й фрагменти: 1876—1879, 1886—1895 рр. Із 1895 р. письменник відкрив III зміну — працював тільки вночі, завершивши роботу над принесеними невідкладними фінансовими паперами. Тоді писав не сторінки, а рядки, редагував написане, займався перекладами.

Через щільний уклад свого життя Панас Якович не мав достатньо часу для дозвілля, знайомств. Тільки на 40-му році життя він закохався в молоду вчительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат Олександру Шейдеман. Вони одружилися 16 квітня 1889 р. Весільна подорож по Дніпру промайнула як один день. Через рік Мирний приймав вітання з нагоди вручення ордена Святого Володимира IV ступеня й народження сина Віктора. А потім сімейну ідилію порушила недуга Олександри, яка з молодих літ лікувалася в харківського професора, отож турботи про родинні клопоти одразу лягли на плечі чоловіка.

Багато близьких йому по духу людей пішло із життя в перші десятиріччя XX ст.: рідний брат Іван Білик, М. Старицький, М. Лисенко, І. Карпенко-Карий, Леся Українка. Це викликало гнітючі роздуми. Виснажлива робота на службі, напружена літературна праця підірвала здоров'я й самого Панаса Яковича. Останнім оригінальним його твором — своєрідним підсумком художньої праці — був нарис «Робота» (грудень 1909 р.), написаний у 60-річному віці, Оглядаючи пережите, він зазначає: «Все, що довелося нажати за цю пору, складено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно. Чисте зерно пішло поміж люди...». Скромність і вимогливість до себе не дозволили письменнику сказати, що багатьох творів він не міг закінчити — вони лишилися в уривках. Це була сповідь патріота, який значну частину свого ущерть заповненого турботами й тривогами життя віддав батьківщині.

Тяжкими видалися останні 10 років його життя: старший син Віктор, закінчивши Московський університет, одразу потрапив на фронт, у боях під м. Рівне загинув у 1915 р. Чотирирічний воєнний стан, матеріальні труднощі й втрата у вирі громадянського протистояння найменшого сина знову підкосили Мирного. Дивовижною була працелюбність цього чоловіка: у найскладніших умовах, при змінах влади він ходив на службу. Ще в грудні 1919 р. очолював II відділ податків при Полтавському губфінвідділі, а 28 січня 1920 р. помер від крововиливу в мозок. Тисячі полтавців проводжали Панаса Мирного в останню путь, віддаючи почесті людині, якій ні чини, ні нагороди не затьмарили благородного серця, чуйності до простої людини.

За життя письменника у видавництві «Вік» (1903—1907 рр.) вийшов лише 3-томник його творів, що становило якусь дещицю написаного. У 1939 р. в будинку, де жив письменник, відкрито Полтавський літературно-меморіальний музей, 1949 р. на могилі встановлено обеліск із барельєфом, 1951 р. — споруджено пам'ятник у місті. Перше найповніше 7-томне видання його творів, здійснене в 1968—1971 рр., — найвищий пам'ятник письменникові. Оцінюючи все зроблене великим прозаїком, його земляк Олесь Гончар зазначав: «Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, вся творчість Панаса Мирного зігріта щирою мрією про людське братерство і щастя прийдешніх поколінь. Ось чому його ім 'я оточене у нас любов 'ю, і сьогодні він має велику читацьку аудиторію. І кожен, хто дорожить літературою, проходячи Полтавою повз пам 'ятпик письменникові, його будинок-музей, з теплим почуттям подумає про чесні і .многотрудні звершення цієї прекрасної людини».