1.2. Філософія Києворуської доби;

Уявлення давніх слов’ян про світ та людину мали вплив на характер філософії на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства.

Джерелами, з яких ми можемо дізнатися про філософію Київської Русі, є найдавніші збережені писемні пам’ятки: “Повість временних літ”, “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава”.

Значення для розвою філософської думки Київської Русі було прийняття християнства. Завдяки цьому Русь приєднується до досягнень світової культури. Християнство є релігією Писання, з властивим йому шанобливим ставленням до Слова. Не лише священні тексти, а й світ загалом сприймається як книга, що містить істину, яку заповідав Бог і яку людина має зрозуміти. В такому розумінні культура набуває “книжного” характеру, спонукає до осягнення сенсу “прихованого” в Слові, стимулює до роздумів над словом, пошуку метафізичного, символічного його значення.

Таким чином, філософ в культурі Київської Русі вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у власному житті.

Найперше давньоруське визначення філософії містилося в книзі, яка мала назву “Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа”. З цього визначення ми дізнаємося, що:

Філософія – це пізнання сутнісних речей і пізнання природи сутнісного.

Філософія – це пізнання речей Божих і людських, видимих і невидимих.

Філософія – це роздуми про смерть, самовільну та природну.

Філософія – мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія це початок всякого мистецтва.

Загалом же, вважалося, що філософія – це любов до мудрості, істинна ж мудрість є Бог.

Для давньоруської філософії характерне також те, що людина вже не дивиться на себе як на частину природного космосу. Людина усвідомлює себе господарем природи. Людині відводиться головна роль у комунікації між Богом і створеним ним Світом. Важливою темою давньоруської філософії була також проблема співвідношення душі і тіла. Тіло – матеріальне, єднає людину з природою. Душа – нематеріальна.

1.3. Філософська думка українських полемістів та неплатоніків

Філософські ідеї полемістів та неоплатоніків – це період в історії філософії України, коли поширювалися гуманістичні та реформаційні ідеї. (кінець 15 – початок 17 ст.). В цей час відбувається активне включення України в інтелектуальний простір Західної Європи. Це виразилося, зокрема, у засвоєнні українськими мислителями ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. Але це включення не призвело до втрати самобутності української культури, оскільки цей процес здійснювався за умов експансії католицизму та національних утисків.

Для української філософії того часу характерним було поширення неоплатонізму. Платонізм поширювався не у чистому вигляді, а у його християнізованому варіанті. Вираженням його був ісихазм – вчення, що зародилося в 14 ст., і поширилося в 15 ст. На думку ісихастів, між людиною та Богом, між створеним та його Творцем, немає ніякого опосередкування. Шлях до єднання з Богом вони вбачали через зосередження людини на самій собі. Заглиблюючись в себе людина одержує можливість досягти єднання з Богом.

Говорячи про полемічну літературу, варто зауважити, що джерелом її сягають віросповідних конфліктів в Україні в 16 ст., які з’явилися в результаті спроб покатоличити українське населення, що входило у склад Речі Посполитої. На захист православної віри стали книжники, що переважно групувалися навколо культурно-освітніх центрів. Такі центри засновувалися українськими князями-меценатами. Одним з таких центрів в 16 ст. став Острог. Його заснував князь Костянтин Острозький. 1576 року в острозі було засновано слов’яно-греко-римську академію. 15821 року було здійснено друковане видання Біблії слов’янською мовою. Острозький центр об’єднав цілу плеяду відомих давньоукраїнських мислителів того часу. Серед них можемо назвати Герасима Смотрицького – першого ректора Острозької Академії (“Ключ царства небесного”), Кирила Лукаріса, який багато поїздив по Європі там навчаючись, а тому був відомим енциклопедистом. Дем’яна Наливайка, Василя Суразького, відомого полеміста Клірика Острозького. Діячі острозького культурно-освітнього центру репрезентують блискучу плеяду авторів-полемістів. Серед полемістів можемо назвати Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького. Ознакою української полемічної літератури було гостре полемічне спрямування та прагнення філософського осмислення актуальних проблем суспільного життя. В своїх творах полемісти висловлювали власні погляди на Бога та людину.

Вістря ідейної боротьби полемістів було спрямоване проти теократизму католицької ідеології. На противагу церковному абсолютизмові римських пап українські полемісти обстоюють ідею демократичної реформи церкви. Полемісти обстоювали також свободу совісті як одну з найважливіших свобод, що належить людині. Найбільш яскравим представником цього напрямку був Іван Вишенський. У своєму вченні спирався на греко-візантійські та давньоруські духовні цінності. Це мало двояке значення: з одного боку, сприяло збереженню національної єдності, релігійних і культурних традицій; з іншого ж, – становило загрозу духовної ізоляції, набуттю культурою стійких рис провінціалізму. Він розумів Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну істину. Богові підпорядковане усе в світі. Божественний світ протистоїть світу земному. Людина мислиться як протистояння душі і тіла. Таким чином говорить про протистояння “зовнішньої” людини, яка пов’язана з природою та суспільством, людині “внутрішній”, пов’язаній зі світом Божественного. Сенсом життя людини має бути подолання тілесного, в ім’я утвердження вічних ідеалів.