3.Внутрішня і зовнішня політика і. Виговського. Гадяцька угода 1658 року.

Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла поліпшенню міжнародного становища Української держави. На початку жовтня укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити ханові нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом. Переговори з С. Беньовським завершилися домовленістю про те, що обидві сторони утримуються від ворожих дій і визнають кордон, який для України проходив рікою Случ, а для Польщі — рікою Горинь.

І. Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чвари й розбрат між українцями часто інспірує своєю політикою Москва. Старшина Ю. Немирич у "Маніфесті до володарів Європи" (1658 р.) звинувачував царську адміністрацію у порушенні положень Березневих статей 1654 р. щодо української автономії, в підтримці опозиційних сил і партій, а отже, й у роздмухуванні міжусобної війни, в постійній загрозі збройного втручання в "малоросійські" справи, у спробі накинути ярмо на Україну. Він застерігав, що "московити" виношують намір "...приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству", а в листі до герцога Адольфа Іоана, брата шведського короля Карла X Густава, від 11 жовтня 1658 р. зазначав: "Московити звалили на нас тяжче ярмо, ніж те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу".

Разом з тим на рубежі 1657—1658 рр. окреслився новий аспект у зовнішньополітичній діяльності Івана Виговського, що зумовлювався поверненням до Речі Посполитої. Як відомо, така політика зародилася під час міжусобної війни, потаємно спровокованої Москвою, яка оволоділа й Литвою і змушувала Річ Посполиту виконати необережно дану раніше обіцянку, про те, що польський уряд на найближчому сеймі ухвалить рішення, згідно з яким рід Романових буде визнаватися наступником католицької Речі Посполитої. Український гетьман побоювався такої комбінації. До гетьмана доходили чутки, що і Швеція шукала порозуміння з Москвою і вже зробила певні кроки до таємного з нею договору. Юрій Любомирський, один із найконсервативніших тодішніх польських політиків, визначив справжню причину цього повернення Виговського до Польщі. Гетьман розумів, що взаємини з Москвою зайшли в глухий кут і для виходу з цього становища шукав опори, намагаючись спочатку допомогти Польщі встановити добрі стосунки з сусідніми державами, а в нагороду за це сподівався, що польський уряд з вдячності дасть йому змогу об'єднати всі українські землі.

Такий фінал десятилітньої боротьби для багатьох українців і справді видавався надзвичайно невигідним вирішенням польсько-українського питання, проте це рішення випливало тепер із зовсім іншого тлумачення того, що відбувалося. Традиційна політична засада польської шляхти, що визначала гегемонію Польщі на неволі українського народу, була вже деяким анахронізмом і втратила свою силу. Тепер той, хто мав серйозний намір врятувати Річ Посполиту, не міг і думати про союз з Україною без ширших, автономно політичних поступок. Для польських патріотів тільки така позиція видавалася єдиним порятунком. Отже, в результаті десятилітньої війни відбулися зміни у сфері політично-національних стосунків і, врешті, ворожі сторони дійшли до порозуміння.

Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І. Виговський покладав великі надії).

Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б. Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.