Темп мовлення
Донесення повноцінності змісту твору до слухачів потребує вмілого використання ще одного компонента виразності – темпу.
Під поняттям «темп» (італійське слово temро, що походить від латинського tempus – час) розуміють швидкість, певний рух. У мовленні – це швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених складів за секунду. Тому поняття «швидкість» не слід сплутувати? чи ототожнювати зі швидкістю, що входить у поняття «якість читання». Швидкість як якість читання – це вміння читати не за складами, а цілими словами, тобто охоплювати зором весь буквений склад слова, і вимовляти його одним поштовхом повітря. А швидкість (темп) полягає у правильності, природності відтворення змісту .твору. Таким чином, темп мовлення, як і інші компоненти виразності, завжди зумовлений змістом. Зміни темпу в бік прискорення чи уповільнення диктуються змістом і осмислюються в тісному зв'язку з усіма іншими компонентами виразності.
Мовлення, позбавлене чуття темпу, сприймається одноманітно, невиразно. «Ніщо так не оживляє мови, як легка, невимушена «гра» темпу, і ніщо так не обезбарвлює її, як один і той самий ступінь уповільнення чи пришвидшення», – зазначає Є. Язовицький Ч Темп як компонент виразності є важливим засобом чіткості читання. Неусвідомлені зміни темпу в бік сповільнення чи прискорення, як і паузи, наголоси або мелодика, можуть надати фразі іншого смислового значення. Візьмімо для прикладу лише однослівну фразу — Мамо! Прискорена вимова надає їй змісту звичайного звертання на близькій відстані, а сповільнена – може надати різних змістів: звертання на великій відстані, благання, докір тощо.
Читець повинен мати досконале чуття темпу, вміти вільно користуватися плавністю, злитістю, швидкістю, легкістю і чіткістю мовлення. Проте досягти такої чутливості і гнучкості мовлення можна тільки внаслідок послідовної і наполегливої праці (тренувань).
Темп, як і настрій, – поняття відносне. Він може змінюватися відповідно до змісту не тільки у бік прискорення чи сповільнення, а й мати безліч відтінків у межах певного висловлювання. Загальний повільний, середній чи швидкий темп, відповідно до змісту своєї матеріальної основи, ще може мати ряд різноманітних змін, пов'язаних з окремими словосполученнями чи окремими словами. Це значить, що навіть в одній окремій фразі, яка характеризується певним загальним темпом, можуть бути слова, що вимагатимуть уповільнення або пришвидшення вимови. Найчастіше це слова, які самі безпосередньо вказують на темп їх вимови. Наприклад, слова «повільно», «ледь-ледь», «поплентався», «поплівся» і подібні в будь-якій фразі вимовляються повільно. А такі, як «швидко», «швидко-швидко», «блискавично», «вибухнув», «підскочив» тощо вимовляються швидко.
Прискорення або сповільнення темпу мовлення відбувається внаслідок скорочення чи видовження тривалості пауз між мовними тактами, а також за рахунок короткої або подовженої вимови наголошених голосних чи наголошених складів в окремих словах або словосполученнях.
Крім основної смислової функції, темп залежить від форми самого матеріалу мовлення, ступеня важливості виголошення, індивідуальних особливостей мовця, від його психофізичного стану тощо. Так що певні правила, де швидко, а де повільно читати, важко встановити. Можна лише дати деякі загальні рекомендації.
Швидше читається все те, що пов'язане з радістю, схвильованістю, напруженістю і швидкою зміною подій у часі. Н-д:
1. І Василько вимахує ліхтарем, а вся його істота співає: «Це ж мати засвітила бакен! Мати засвітила бакен, і зараз пройде пароплав» (О. Донченко).
2. Мати зачинила двері й похапцем засвітила ліхтар.
— Біда, Васильку, Ліхтар на бакені погас... А пароплав скоро пройде... Пасажирський. Людей стільки (О. Донченко).
3. Василько прожогом розчинив двері надвір. В одну мить хлопчик промок до нитки – злива звалилась на плечі холодною масою води (О. Донченко).
Прискорення темпу в першому прикладі зумовлене радістю, схвильованістю; в другому та третьому прикладах – напруженим і швидким характером дії.
У межах окремих фраз і періодів швидше читається все те, що становить доповнення, пояснення, уточнення.
Це можуть бути:
1. Відокремлені звороти (дієприслівникові, дієприкметникові); відокремлені уточнюючі члени речення. Н-д:
Перепелиця пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими крилами, ледве перенесла своє тяжке, сите тіло (М. Коцюбинський).
Одного разу – було свято тоді й погода – сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі... (Марко Вовчок).
2. Вставні та вставлені одиниці (слова, словосполучення, речення). Н-д:
Татари та турки – хіба їх, басурманів, по такій негоді розгледиш? – напевне ж не знали, є хто при вежі, чи нема (К. Басенко).
Вони хліба не сіяли, харчувалися молоком, м'ясом та ще нападали на осідлих людей (себто таких, що жили на одному місці), грабували їх, забирали в полон, палили міста й села (Н. Забіла).
Діалогічна форма мовлення певною мірою протікає у швидшому темпі, ніж монологічна. Безпосередньо їх темп може мати різні зміни. Н-д:
1. Ми заповзли в густий хмизняк.
— Що ж, — сказав я товаришеві, — йди в загін, а я залишусь.
А коли фашисти по сліду підуть? — перелякано глянув на мене друг.
Та вже нічого не зробиш, — відбиватимусь, поки будуть патрони.
— А тоді?
— А тоді? Що ж тоді...
Я не доказав. І так було зрозуміло (Ю. Збанацький).
2. У Слави самі собою бризнули сльози з очей. Все навколо нього пойнялося туманом. І малюк, стиснувши кулачки, щосили крикнув туди, де невиразно коливалися в тумані хлопці:
— Він же... він... живий! (В. Кава).
3. Увесь замастившись тванню та глиною, насилу витяг Івасик камінь з болота і, висолопивши язика, ліг біля підніжжя гори на суху траву.
«От! — думав він. — Тепер я викочу камінь на гору, прийде кульгавий дідусь, розіб'є камінь, помолодіє і почне жити заново. Люди кажуть, що він зазнав чимало лиха. Він старий, самотній, побитий, поранений і, звичайно, щасливого життя ніколи не бачив. А інші люди бачили» (А. Гайдар).
Напружений діалог у першому прикладі і ситуація в другому природно потребують темпу трохи пришвидшеного, швидшого від звичайного середнього. А спокійний внутрішній монолог у третьому прикладі, навпаки, вимагає темпу дещо повільнішого від звичайного середнього. Поміняймо місцями ці темпи і переконаємось, що суть читання набере характеру навмисності.
На такі загальні, але відмінні між собою темпи вказують безпосередньо логічний і психологічний зміст цих прикладів (розглянемо в контексті).
Проте естетичної передачі змісту як у першому й другому, так і в третьому прикладах замало для такого загального визначення темпів. Ще треба визначити певні зміни у бік прискорення чи сповільнення в межах цих загальних темпів. Вдумаймося в природність серйозної, напруженої за змістом розмови між розвідниками (у першому прикладі), конкретно уявім собі місце і обставини, в яких ведеться розмова, і ми легко виявимо ряд темпових змін. Якщо слова пораненого розвідника: – Що ж, – сказав я товаришеві, – йди в загін, а я залишусь – вимовлятимуться в загальновизначеному темпі, а то й дещо у сповільненому, бо він знесилений, то запитання товариша: – А коли фашисти по сліду підуть? – вимовлятиметься значно швидше. Цього потребує внутрішній зміст фрази (що ти сам робитимеш) і самі обставини (загинеш).
Те саме і в другому прикладі. Якщо два перших речення сповіщають про збуджений стан хлопчика і читатимуться у звичайному загальноприйнятому темпі, то наступні – вказують на рішучу дію хлопчика і читатимуться пришвидшено.
Повільніше читається все те, що пов'язане зі смутком, журбою, журливістю, з повільною зміною подій у часі. Н-д:
Обняла його, цілує
та пита з журбою:
«Чи побачусь, милий синку,
ще хоч раз з тобою?» (П. Грабовський).
Минає літо. Шелестить
пожовкле листя по діброві,
гуляють хмари, сонце спить... (Т. Шевченко).
У першому прикладі сповільнення темпу зумовлюється журливістю висловлювання, у другому – повільною зміною дії.
Повільніше читаються також фрази, особливо важливі у смисловому відношенні, але таке зауваження скоріше стосується змісту побутового мовлення і читання науково-популярних та публіцистичних статей. Читець оцінює важливість окремих фраз, виходячи з основного завдання всієї статті. Уповільнення темпу на таких фразах допомагає розкривати і підкреслювати хід думки. Проте і в художніх творах таке зауваження слід брати до уваги. Розглянемо приклади.
1. Потім вони стояли на околиці села. Перед ними зеленіло пшеничне поле. Сонячні промені блищали в крапельках роси. В блакитному небі співав жайворонок. Василько стояв, мов зачарований (В. Сухомлинський).
2. Чуєш – в лісі ворон кряче,
вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
як це лихо перебуть!
— Опізнився, небораче, —
Одказав земляк йому (Л. Глібов).
У першому прикладі уповільнена вимова слів «стояв, мов зачарований» підсилює сутність інформації, у другому – фраза «Опізнився, небораче» підкреслює справедливу відмову прохачу.
У межах окремих фраз варто дещо сповільнювати вимову найважливіших для вираження змісту слів, найчастіше тих, що виділяються логічним наголосом:
Якщо дві руки до л о п а т и додати, а потім додати б а ж а н н я завзяте, а потім відняти від них н е о х о т у, помножити все на веселу р о б о т у, зібрати дітей і дорослих усіх і порівну все р о з д і л и т и на них, то будемо мати один р е з у л ь т а т: зелений співучий, заквітчаний сад! (А. Костецький
Слова, виділені розрядкою, вимовляються дещо-повільніше, ніж усі інші. Уповільнення можливе за. рахунок збільшення часу вимови голосних у наголошених складах, а також за рахунок збільшення тривалості звучання самих слів у цілому і, звичайно, тривалості пауз між ними.
У відносно повільному темпі читається розповідь про давнє минуле. Повільний темп читання, так би мовити, «символізує далеч віків».
Повільний темп читання властивий і жанрові казок. Візьмімо для прикладу угорську народну казку «Вишенька». Відносно повільного темпу читання казки потребує не тільки загальний її зміст, що характеризує повільну дію у часі, а й окремі фрази, які вказують на довгу тривалість часу: «йшли вони, йшли», «поплентався за батьком і Янош», «ішов, ішов Янош» та ін.
Вищерозглянуті зауваження щодо зміни темпу читець повинен враховувати під час попередньої роботи над текстом, але не спиратися на них, як на сталі й незмінні правила. Зауваження можуть вказувати тільки на правильний шлях до визначення характеру темпу. Самий же характер темпу (зміна пришвидшення уповільненням і уповільнення пришвидшенням) диктується; «винятково внутрішнім життям мовця, його складністю».
Позначення темпу на письмі. На письмі темп можна позначати по-різному. Це залежатиме; від того, на скільки слів чи фраз розповсюджуватимуться його зміни.
Якщо певна зміна темпу (пришвидшення чи сповільнення) розповсюджена на кілька фраз і вкладається у межі одного й більше рядків письмової сторінки, то можна робити належні помітки на полях сторінок: «швидше», «повільніше», «помірковано» та ін. Самі ж фрази, що підлягають певній зміні темпу, можна виділяти значками: > на початку фрази, <; в кінці фрази чи кількох фраз.
Якщо певні зміни темпу стосуються окремих слів чи словосполучень у фразі (а це може стосуватися і фраз уже з помітками на полях сторінок), то можна застосувати такі позначки: - - - ----> пунктирна стрілка під словом чи словами, вона означатиме сповільнення, розтягування темпу вимови; —– суцільна стрілка під словом чи словами – означатиме прискорення темпу вимови. Ступінь пришвидшення чи сповільнення можна при потребі позначити цифрами 1, 2, 3.
Зразок
Закричали подруженьки:
–– Плигай, плигай, Снігуронько!
Розбіглась Снігуронька й плигнула... > Зашуміло над вогнем, застогнало жалібно, –не стало Снігуроньки! Потягнулася пара біла над вогнищем, звилася легенькою хмаринкою, полетіла хмаринка в піднебесну височінь. < (Рос. нар. казка).