Логічні наголоси

Значення логічних наголосів для вираження змісту фрази

Для яскравого, виразного читання тексту чи висловлювання власної думки ще замало одного, навіть найкращого застосування пауз. У цьому відповідну роль повинні відігравати і логічні наголоси.

Логічним (гр. 1оgоs відповідний до знань логіки, правильний, послідовний, обґрунтований, тобто безпосередньо пов'язаний з мисленням) називається такий наголос, яким виділяються основні слова, за допомогою яких виражається зміст у складі всієї фрази.

При певному висловлюванні писемної чи усної думки ми користуємось паузами, які членують наше мовлення на смислові відрізки – мовні такти. Логічні наголоси, як уже зазначалося раніше, за допомогою визначеного складу мовних тактів і через кожний зокрема висувають на перший план у фразі потрібні слова, найважливіші у смисловому і чуттєвому відношеннях. Звісно, в реченні, яке характеризує одне багатослівне поняття – один мовний такт, тільки одне таке слово:

Весняний сонячний ранок (В. Кава).

У великих і складних конструкціях речень таких слів може бути багато:

Адже все (,) що оточує тебе, / що збудовано, / зроблено — // і парта в класі, / і вікно, / і дах над твоєю головою, / і все (,) що є на тобі, / і сторінка, / на якій надруковано ці слова, / і хліб,— // все це / створили людські руки (Л. Кассіль).

У наведеному прикладі дванадцять мовних тактів, отже, й дванадцять важливих для змісту всієї фрази слів: оточує, збудовано, зроблено, парта, вікно, дах, тобі, сторінка, слова, хліб, все, руки (вони підкреслені рискою знизу).

Якщо такі слова змінювати, тобто переносити логічний наголос з одного слова на інше, то змінюватиметься і зміст мовних тактів, а через них і зміст усієї фрази. У цьому легко переконатися:

На честь перемоги / заклав Ярослав / місто велике (В. Близнець).

Якщо ми вимовляємо цю фразу шість разів і кожного разу виділяємо окреме слово по черзі, то, не порушуючи єдності мовних тактів, матимемо шість різних за змістом висловлювань.

1. На честь перемоги / заклав Ярослав / місто велике. (Отже, на честь, а не на злість чи на сором комусь).

2. На честь перемоги / заклав Ярослав / місто велике. (Отже, на честь перемоги, а не поразки).

3. На честь перемоги / заклав Ярослав / місто велике. (Отже, заклав, а не зруйнував).

4. На честь перемоги / заклав Ярослав / місто велике. (Отже, заклав Ярослав, а не хтось інший).

5. На честь перемоги / заклав Ярослав / місто велике. (Отже, заклав місто, а не село).

6. На честь перемоги/заклав Ярослав / місто велике. (Отже, місто велике, а не маленьке).

Як бачимо, наголошеним у фразі може бути будь-яке слово, однак тільки відповідно до того, що хоче сказати мовець.

Функціональні особливості логічного наголосу

За функціональними особливостями треба розрізняти логічний наголос тактовий і головний.

Тактовим логічним називається такий наголос, який діє в межах тільки одного мовного такту і виділяє в ньому лише одне слово, що підпорядковує собі всі інші і є виразником змісту всього речення.

Отже, у кожному мовному такті логічний наголос; указує на одне (лише одне) найважливіше за змістом і чуттями слово, яке ніби підпорядковує собі всі інші. Скільки у фразі мовних тактів, стільки й наголошених слів. Проте для того, щоб правильно передати слухачам зміст речення в єдності всіх мовних тактів, цього замало. Треба ще виділити головне слово серед уже виділених, тобто слово в одному з мовних тактів, яке завершуватиме зміст усього речення.

Головним лагідним називається такий наголос, який діє у межах усієї фрази, усіх мовних тактів і в єдності з спадною мелодикою виділяє одне олово серед уже виділених і ним завершує зміст даної фрази. На письмі позначається двома горизонтальними рисками знизу.

Головне наголошене слово щодо всіх інших наголошених у реченні має таке значення, як і наголошене слово щодо всіх інших у мовному такті. Тому головний логічний наголос, як і тактовий, диктується: контекстом, зв'язком речень між собою і може припадати на наголошене слово у будь-якому мовному такті фрази. Спробуймо прочитати, н-д, фразу «Катерина Іванівна / повела своїх маленьких першокласників / у поле» у такому плані контексту:

1. Куди повела першокласників Катерина Іванівна? Звісно — у поле. Отже, словом «поле» завершується зміст усієї фрази. На нього й припадає головний логічний наголос: Катерина Іванівна / повела своїх маленьких першокласників / у поле. (Стрілочками позначена мелодика мовних тактів: / — означає розвиток думки, \ —завершеність думки)

2. Кого повела у поле Катерина Іванівна? Звісно — першокласників. Отже, словом «першокласників» завершується зміст усієї фрази. На нього й припадає головний логічний наголос: Катерина Іванівна / повела своїх маленьких першокласників / у поле.

3. Хто повів першокласників у поле? Звісно — Катерина Іванівна. Отже, словом «Іванівна» завершується зміст усієї фрази. На нього припадає головний логічний наголос: Катерина Іванівна / повела своїх маленьких першокласників / у поле.

Неправильно виділене головним логічним наголосом слово серед уже виділених так само може різко змінити зміст усієї фрази, як і неправильно виділене слово у мовному такті.

Висне небо синє, /

синє, / та не те! //

Світить, / та не гріє /

сонце золоте (Я. Щоголів).

Перенесімо у даній строфі головні логічні наголоси зі слів «те» і «сонце» на тактові «небо» і «світить» і переконаємося, що зміст строфи втратить свою значущість. Такою самою мірою фраза може втратити багатство змісту, коли всі важливі за змістом слова виділяти однаково або зовсім не виділяти. «Коли фраза зовсім позбавлена наголосів або перевантажена ними, мова втрачає будь-який зміст», – зауважує К. Станіславський.

Щоб правильно, виразно відтворити зміст фрази, в якій об'єднується кілька важливих за змістом слів, необхідно не тільки виділити наголосом найважливіші з них, а й відсунути на задній план менш важливі, а окремі зовсім послабити. К.С. Станіславський надавав цьому особливого значення: «Як виділяти в довгій тираді одне найголовніше і ряд менш важливих слів, потрібних для змісту? – запитує він і відповідає: – Адже не можуть усі вони бути однаково важливі: природно, що одні з них треба затушувати і відсунути на задній план». К. Станіславський закономірно поділяє логічні наголоси на сильні, середні і слабкі. «Всі їх треба сполучити між собою, скомбінувати, скоординувати, але так, щоб малі наголоси не послабляли, а навпаки, дуже виділяли головне слово, щоб вони* не конкурували з ним, а робили одну спільну справу щодо побудови й передачі важкої фрази. Потрібна; перспектива в окремих реченнях і в усій мові».

Приклади:

У юннатів-лісників / є девіз: «Немає лісу / — посади, мало лісу — /не губи, / багато лісу — / бережи» (П. Утевська).

Живе у пущі він / здавен —

з дитинства / і донині —

сивобородий дід Арсен /

у лісовій хатині. //

Він ветеран, / він партизан, /

відомий всім лісничий (М. Нагнибіда).

Для правильного відтворення думки у першому прикладі потрібно найбільше наголосити на слові «бережи». Воно узагальнює в собі зміст фрази. Меншою мірою важливе для змісту слово «девіз». На ньому слід, послабити наголос. Ще менш важливі для загального змісту фрази слова «юннатів-лісників», «немає», «мало», «багато». На них наголоси можна послабити зовсім. Так і в другому прикладі. Серед усіх тактових головний логічний наголос припадає на слово «Арсен» і «лісничий». Таким чином, для правильного визначення і передачі змісту в реченні, а також в цілому творі велике значення мають наголошені слова у межах мовних тактів і головні серед уже наголошених.

Для правильного визначення наголошених; слів і головних серед уже наголошених – правильного використання логічного наголосу як засобу визначення і передачі змісту тексту, слід знати оптимальні шляхи і способи такого процесу.

Вимова наголошених слів. Щоб правильно відтворити смислову й емоційну функції наголосу, читець повинен добре знати не тільки логічний та емоційний зміст наголошених слів, а й ступінь їх смислового навантаження, силу й міру почуттів.

Для визначення сили й міри почуттів немає сталого правила. Вони завжди диктуються глибоким усвідомленням переживань особи, котрій адресуються, а також силою й мірою самого читця, що є,, мабуть, найголовнішим. Тому й не слід думати, що-логічні наголоси виділяються лише одним наголошенням, яке потрібне, скажімо, для виділення складу в, слові, або посиленням гучності, що викликає фізичне напруження всього тіла. Такий спосіб, як зауважує К- Станіславський, може привести «лише до крику та хрипіння на затисненому, звуженому голосовому діапазоні».

Вимова наголошених слів, відповідно до логіко-емоційного змісту фрази, може бути підкреслено уповільненою чи прискореною, мати різну модифікацію голосу, часу і сили звучання, тобто характеризуватися різноманітністю поєднання тональних, динамічних і темпоральних факторів.

Вимові слів-наголосів з особливо підкресленими чітко вираженими почуттями характерні більша тривалість, різке зростання амплітуди інтенсивності і підвищення основного тону наголошених складів, порівняно з переднаголошеними і післянаголошеними. Властиве також сповільнення темпу вимови усього слова.

Занепокоївся навіть сам цар-государ Микола.-Слав накази своєму вірному слузі, чорноморському адміралові:

— Розстріляй! // Потопи! // Хто попадеться з бунтарів матросів — / нищ, / карай, / вішай! (О. Пархоменко).

У практиці ми нерідко зустрічаємося з такими фактами, коли наголошені слова потребують тільки більшого часу звучання наголошених складів, а тональні 1 силові їх зміни мінімальні.

А діти / роздивлялися бабину хату. // Лад ладком! // Чистенько, / затишно (К. Домаров).

На розтягування окремих слів у фразі нерідко вказують і самі автори, надаючи цим самим більшої виразності змісту. Н-д:

— Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто.дурнем народився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! — гукнула сова та як засвітить –очима... (Леся Українка).

Однак виділення таких наголошених слів, їх вимова тільки за рахунок одного розтягування складів без застосування інших – інтонаційних (тональних, смислових) показників нічого не дасть. Виділення логічного наголосу одним способом не виправдовує його значення, може привести до приглушення смислової та емоційної виразності. «Зробити наголос, – пише К. Станіславський, – це значить любовно або злісно, з повагою або зневажливо, відверто або з хитрістю, двозначно, саркастично виділити наголошений склад або слово. Це значить піднести його наче на підносі».

Емоційна функція наголошених слів

Сутність тлумачення емоційно-образної виразності була направлена на те, «щоб допомогти читцеві добре уявити собі зображене життя, з'ясувати смисл (сутність) різноманітних фактів і явищ того життя і викликати до них своє ставлення»². Зрозуміло, що це спонукало читця до логічного аналізу тексту, який повинен сприяти «пробудженню емоційного ставлення до тих предметів, фактів і подій, про які говориться у творі, оскільки без розуміння того, що говорить автор, не може бути ніякого емоційного відгуку почуття».

І все це правильно, оскільки об'єктом зображення вт мистецтві є не лише предметна дійсність, а й весь світ-людських переживань. Проте це тільки один бік питання щодо осмислення, усвідомлення і передачі читцем-емоційного заряду тексту, це, так би мовити, питання" спрямовуючого характеру, а не теоретико-практичного. Тому згаданий підрозділ «Емоційно-образна, виразність» входить у даний підрозділ як один із факторів-вияву емоційності змісту тексту за бажанням автора.

У процесі читання читцеві необхідно передавати художню дійсність не так з позицій власних переживань,, хоча це також дуже важливо, як з позицій переживань автора і його героїв. Адже переживання власні (читця), як і переживання слухачів залежать від впливової сили твору, його емоційного заряду. Якщо читець неправильно проаналізує текст, неправильно оцінить емоційне забарвлення художньої дійсності, то й емоційний відгук його буде неправильний, не адекватний почуттям автора і його героїв. Переживання читця залежать від сили впливу, від сприймань у процесі аналізу тексту, а переживання слухачів – від відтворення читцем впливової сили твору.

Отже, для процесу читання важливим є глибоке розкриття не тільки авторської логіки розповіді, а й змісту і характеру переживань із зображеною ним художньою дійсністю, змісту і характеру переживань також і його героїв. Урешті-решт головним для читця є вміння глибоко розкрити, усвідомити емоційний заряд тексту і відтворити його для слухачів.

Неабияку роль у цьому процесі відіграє емоційна функція наголошених слів. Вона спонукає читця до обов'язкового усвідомлення конкретного почуття в кожному реченні через відносно закінчену думку і такт у цілому творі. Адже логічно виділені слова – носії не тільки логічного, а й емоційного змісту тексту, оскільки зміст і почуття невіддільні.

Суть авторської розповіді з найбільшою силою відбивається на логічно виділених словах, отже, і пов'язані з тією суттю емоції, переживання, почуття теж відбиваються на тих самих словах. Таким чином, роль передачі емоційного заряду тексту виконує емоційна функція наголошених слів. Це означає, що логічно виділені слова відображають і схвильованість розповіді автора, і ті його почуття, яких він при цьому зазнає, переживає як художник, і наділені ним переживання і почуття героїв і, отже, в такій єдності переживання і почуття читця як результат його бачень, уявлень і намагань (прагнень) – як результат докладного аналізу емоційного заряду тексту в єдності з логічним.

Змістом емоційного забарвлення тексту виступають найрізноманітніші почуття: позитивні (задоволення, радість, насолода, захват, тріумф, захоплення, гордість, самозадоволення, впевненість, повага, довір'я, симпатія, любов, вдячність, смуток тощо), негативні (незадоволення, горе, нудьга, сум, туга, відчай, прикрість, тривожність, переляк, страх, жах, жалість, співчуття, розчарування, кривда, гнів, презирство, обурення, ворожість, заздрість, недовір'я, збентеження, сором, розкаяння, невдоволення, сумління, нетерпіння, прикрість, огида тощо), почуття нейтрального стану (байдужість, стан спокійного споглядання, цікавість, здивування); різні форми переживання таких почуттів. Слід зазначити, що названі почуття далеко не вичерпують тієї кількості емоційних станів людини, які можуть відображатися на логічно виділених словах у художньому тексті. Є ще безліч відтінків таких почуттів.

Проте для нас важлива не так суб'єктивна сторона переживання, як самий факт переживання, його значущість. Емоційна функція наголошених слів організовує єдність думки і почуття, бо «не може бути повноцінної людської психіки, людського усвідомлення без переживань». Будь-яку закінчену думку не можна розглядати поза почуттями, тобто в плані тільки усвідомлення самої думки, її треба розглядати щодо чуттєвого усвідомлення, в єдності¹ з почуттями. «Якщо людина (особистість) перестає переживати за свою пізнавальну і взагалі психологічну діяльність, то ця діяльність для неї втрачає характер чогось того, що їй належить, вона усвідомлюється людиною як щось чуже, стороннє». Саме тому, що в процесі аналізу тексту, а потім у процесі читання не враховується емоційне забарвлення наголошених слів і тим більше головних, читання непрофесійних читців невиразне, не переконливе.

Емоційна функція наголошених слів має особливо важливе значення для читця, неозброєного внутрішньою технікою, тобто для читця в умовах загальноосвітньої школи, педагогічного процесу. Вона розуміється ним як шлях до пізнання емоційного заряду тексту, його чуттєвої сторони і як засіб відтворення останнього, як засіб впливу на слухачів.

Для того щоб достатньо повно оперувати емоційною функцією наголошених слів у процесі читання, читцеві необхідно визначити, якими почуттями сповнені наголошені слова, отже, необхідно конкретизувати почуття, зрозуміти причину, яка їх викликала, пізнати характер їх переживання.

Оскільки емоційна функція наголошених слів виражає і авторські почуття, і почуття героїв (фактично теж авторські), і власні почуття читця, то, зрозуміло, передусім треба знати, як вони виявляються, тобто коли за бажанням автора, а коли за бажанням самого читця. Художня емоція, як справедливо зауважує С. Рапорт, «є продуктом відносно емоційної роботи психіки художника, з одного боку, психіки глядача, читача, слухача – з другого».

За бажанням автора почуття виявляються тоді, коли на емоції, переживання є більш визначені вказівки. Це можуть бути:

1. Пряме авторське посилання на певні почуття.

Автор конкретизує душевний стан того, з ким пов'язані емоції, переживання, почуття, вкладає таким чином їх у слова-терміни. А «коли письменник фізично відчутно передає будь-яке почуття, то він фіксує увагу читача на певному душевному стані, змушує ще і ще раз переживати разом із героєм той стан». Н-д:

1) Сів на пеньок (заєць) і гірко заплакав: — Шкода, / шкода мені тебе, (,) сніженьку. // Я все по снігу бігав, / круглі дірки робив. // Від лисиці, / від вовка, / від мисливця / в сніг заривався, / ховався. // Як же я без тебе житиму?» {Бурят. народ. казка);

2) Аж зуби зціпив татусь.

— А, гостинця тобі!.. Гостинця!.. А, печете ви мене (А. Тесленко);

3) Двері відчинились, і на порозі з'явився незнайомий хлопець з великим пакунком у руці.

— Здрастуйте, — промовив він, усміхаючись карими очима.

— Шамба! — радісно скрикнув я, кидаючись до хлопця (М. Трублаїні).

У першому прикладі автор словами «гірко заплакав» указує на переживання зайцем жалю, тривоги і страху, що й повинно відбитися на головних логічно виділених словах: шкода, заривався, ховався, житиму. У другому прикладі словами «Аж зуби зціпив» і мовленням самого персонажа передається його досада, яка й відіб'ється на словах «гостинця», «Гостинця!», «печете...» У третьому прикладі – словами «радісно скрикнув» указується на радість, яка повинна відбитися на слові «Шамба!»

2. Опис тих обставин, атмосфери, в яких живуть і діють герої.

Автор не конкретизує почуттів героя, а спрямовує,, посилає читця до конкретизації через процес «накладання» своїх знань, вражень на сприйнятий матеріал, тобто через його уявлення в єдності з почуттям. У таких випадках «читач також до певної міри творить, виступає як співавтор твору, доповнює образ, наділяючи його тими особливостями зовнішнього вигляду, які найбільше відповідають його сформованому ідеалу і смаку, життєвим спостереженням, життєвому досвіду».

Розглянемо такі приклади:

1) — Ой лишенько!.. Рятуйте дитину!..

Глянули – на тротуарі бабуся лежить і не може встати. А її коляска з немовлям котиться вулицею вниз до перехрестя. А там пролітають автомашини, мотоцикли... (Б. Комар);

2) А в Снігуроньки ротик усміхається, кучерики завиваються. Ворухнула Снігуронька ніжками, ручками, з місця рушила та й пішла по городу до хати.

Дід і баба так і скам'яніли.

— Ой! — / кричать.— /Та це ж у нас / і справді донечка ожила. // Снігуронька дорога! (Рос. нар. казка).

В обох прикладах почуття підказуються обставинами, в яких опинилися герої. У першому – вони характеризують жах, який з особливою силою відіб'ється на наголошених словах «лишенько», «дитину». У другому – радість, захват, які відіб'ються на наголошених словах «Ой», «справді», «Снігуронька».

Якщо ці приклади розглядати самі собою, то їх емоційний зміст буде нам невідомий. Та досить усвідомити в першому прикладі ті обставини, в яких діють і висловлюються ці особи, як він розкривається. Діти почули спочатку крик, а потім побачили – «...на тротуарі бабуся лежить і не може встати. А її коляска з немовлям котиться вулицею вниз до перехрестя. А там пролітають автомашини, мотоцикли... І попереду нікого немає». Таке становище, в якому опинилася бабуся, підказує нам її розпач, який особливо відбивається в словах «Ой лишенько».

Обставини в другому прикладі такі. Сумували дід та баба, що в них не було дітей. І вирішили вони виліпити собі зі снігу Снігуроньку. «Сказано – зроблено. Пішли старі в город і почали снігову доньку ліпити. Зліпили доньку, замість очей їй дві голубі намистинки вставили, а з червоної стрічки — ротик. Така гарна вийшла донька Снігуронька! Дивляться на неї дід та баба не надивляться, милуються не намилуються». А далі як у прикладі.

Звісно, що від такої несподіванки сум старих перейшов у радість і захоплення, які і відіб'ються в наголошених словах «Ой», «справді», «Снігуронька».

3. Образне змалювання героя, предмета, явища природи тощо без попередніх посилань на визначення почуття.

Переживання в таких випадках зумовлюються формою розповіді, оцінкою зображення фактів дійсності, асоціаціями. Художник може прямо і не виражати своїх почуттів, пише І.А. Виноградов, але, зображуючи прекрасне, комічне, морально-обурливі й інші сторони реальності, художник тим самим передає й емоції, зрощені з об'єктивним світом і його виявами. І оскільки той об'єктивний світ дається в конкретно-чуттєвій формі, то й самі емоції виступають різноманітно, жваво.

У цьому нас добре переконує вірш С. Єсеніна «Береза». У ньому немає прямої вказівки на певні почуття і переживання:

Білая береза /

за моїм вікном /

під пухнастим снігом /

спить холодним сном. //

І стоїть береза /

/ в сонній тишині, /

і горять сніжинки /

в золотім огні. //

А зоря / ліниво /

колом сновига/

і у нове срібло /

віти одягла. //

Проте сама розповідь про березу взимку, вміле використання багатства епітетів (біла береза, пухнастий сніг, холодний сон, сонна тишина, золотий огонь, ліниве сновигання, нове срібло), що викликають зорові естетичні уявлення, розкривають красу берези, створюють цілісний естетичний образ, сприяють виникненню у нас почуття радості, ніжності, любові – дають естетичну насолоду. В процесі читання вірша ці почуття відіб'ються на наголошених словах і з найбільшою силою на головних: «береза», «вікном», «снігом», «сном», «стоїть», «тишині», «сніжинки», «огні», «зоря», «сновига», «срібло», «віти».

4. Підтекст.

Нерідко автор спеціально певний смисл передає прихованій формі. Розкриття такого внутрішнього, прихованого смислу завжди викликають якісь визначені почуття. Нд-:

1) Прийшли на город і, замість того щоб працювати, почали розповідати казки.

Трохи згодом надійшов до них батько. — Як працюєте? — запитав він.

• Абияк...— ніяково промимрив старший брат.

— А ти як? — запитав у молодшого сина.

• Допомагаю старшому,— відповів той, не почувши, що сказав брат.

• Добрі робітники! — промовив батько.— Один нічого не робить, а другий йому помагає (Болгар. нар. казка).

Розкриття підтексту потребують слова «Добрі робітники!». Попередня ж розмова, діалог підказують, що в них приховані розчарування і осуд, і відіб'ються вони на слові «робітники».

В усіх інших випадках, ситуаціях, коли немає авторського посилання на емоційний заряд наголошених слів, читець має створити це сам: навіяти, нафантазувати такі обставини, в яких би змальовані явища дійсності могли схвилювати слухачів. Не можна допускати нейтрального ставлення до емоційного заряду логічно виділених слів у процесі читання. «Уява – ось та сила, яка забезпечує оживлення словесного зображення, тексту твору, перетворення його на «реальні» картини дійсності». З приводу цього Н.А. Бендер зауважує, що «не можна задовольнитися випадковими, поверховими уявленнями. Треба фантазувати до тих пір, поки уява не розбудить... почуттів, поки не виникне справжня радість, обурення, захват, смуток».

Для визначення бачень і почуттів, якими можна і треба вплинути на слухачів, фантазування є необхідною умовою. Розглянемо приклад.

Глянув / — по кімнаті / пурхає зелененька пташка / з чорною маніжкою. Синичка! (П. Панч).

На емоційний заряд слова «Синичка!» немає конкретного авторського спрямування. Лише знак оклику свідчить про те, що в нього вкладені певні почуття. Отже, їх можна визначити лише уявою, фантазуванням. Наприклад, у вас була приручена синичка, вона приносила багато радості, прилітаючи до кімнати. А з певного часу перестала вас відвідувати. Ви засумували. А це раптом синичка знову прилетіла і ви вигукнули «Синичка!».

У такій запропонованій ситуації слово «Синичка!» набере відповідного самостійного забарвлення радості.

Те саме зробимо і з описом певних подій, явищ, де немає вказівки щодо емоційного забарвлення.

Отже, емоційна функція наголошених слів уміщує весь процес усвідомлення і передачу емоційного заряду тексту: його емоційно-образну виразність, образні уявлення, уяву, бачення змальованого у творі життя і підтекст як відображення творчого засвоєння твору, його внутрішнього прихованого змісту.

Такий підхід до визначення емоційної функції логічно наголошених слів у тексті, тобто встановлення змісту і відносної сили певних почуттів, які мають відбитися на цих словах у процесі мовлення, стосується всіх компонентів виразності і особливо мелодики, що безпосередньо відтворює певні почуття. Тут відповідну роль відіграють зміни голосу і сили звучання, тембральні характеристики тощо, тому визначення емоційної функції наголошених слів треба проводити в органічній єдності всіх компонентів виразності.

Важливість визначення емоційної функції наголошених слів'полягає у тому, що саме від сприймання і відтворення залежить успіх емоційного впливу на слухачів як у процесі читання, так і в процесі аналізу тексту з дітьми.