10 Абзац

Біхевіористи

Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в  боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов´язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в Тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами. У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами.

11. Психологічна

У цілому ж психологічна концепція влади базується на працях 3. Фрейда, що розумів психіку людини як цілісне утворення, в якому про­зорі для свідомості елементи (свідомі) співіснують поряд із непрозорими «силовими», «енергетичними» елементами (несвідомі). Згідно з психоло­гічною концепцією, цей складний характер психіки і є своєрідною домі­нантою політичної влади. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і готовність до підлеглості, «добровільного рабства» інших.

У рамках поведінкового підходу психоаналітичної концепції влада роз­глядається як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силам, які перебувають за межами свідомого.

Це відбувається внаслідок того, що людській психіці засобами латент­ного і відкритого маніпулювання задається спеціальна установка. Утискаючи регіональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечує доміну­вання ірраціонального в політичній діяльності (страху, агресивності, прагнення до руйнування). Так, американський психоаналітик К. Хорні визначальним мотивом політичної поведінки вважав страх, породжений ворожим людині середовищем. Прагнення позбутися ситуацій, які викли­кають страх, визначає моделі поведінки людей у конкретних обставинах.

12. Парсонс

По-перше, слід зазначити, що Т. Парсонс категорично не згоден із традиційним

трактуванням влади, де вона розуміється як „гра з нульовою сумою”, тобто якщо влада

зосереджена в одних руках, належить одному індивіду або одній групі, то інші будуть

неминуче перебувати в стані підлеглості. Він уважає неприпустимим той факт, що влада

ґрунтується на насильстві. Але в той же час, він остаточно не виключає можливість

удатися до насильства при здійсненні владних повноважень, але тільки в якості крайньої

міри, коли інші форми впливу будуть вичерпані. Виходячи із цих переконань, Парсонс

запропонував нове трактування сутності влади, у рамках якої влада виступає в ролі

символічно узагальненого засобу комунікації. Він пропонує розглядати владу за аналогією

із грошима, пояснюючи це тим, що гроші в економічній підсистемі виконують ті ж

функції, що й влада в політичній підсистемі.

У рамках науки про владу ідеї Т. Парсонса розвивалися як невід’ємні складові

комунікативної парадигми вивчення природи й сутності влади. У цьому руслі основним

моментом у концепції влади Парсонса є його ствердження про те, що соціальна інтеграція

й соціальна цілісність системи підтримуються тільки завдяки взаємному обміну

соціальною інформацією між її елементами й функціонуванням системи узагальнених

засобів, одним з яких і є влада. Т. Парсонс розглядає владу, з одного боку, як здатність

колективно формулювати й ухвалювати припустимі й легітимні для суспільства рішення,

з іншого – як символічно узагальнений засіб, функціонування якого можливо тільки в

комунікативному акті. Влада також розглядається як інформаційне повідомлення вищої

ланки нижній ланці свого рішення, що сприяє появі руху всієї системи відносин і

поведінки індивідів у політичному процесі. Тому „прийняття політичних рішень або інші

складні комунікативні процеси можуть ефективно діяти тільки за умови жорсткого

управлінського контролю, що здійснюється інституціональними структурами” [1, с. 152].

Саме до таких інституціональних структур відноситься політична влада. Під політичною

владою Парсонс розуміє такі символічні системи, як мова, цінності, норми. Політична

влада – це складний фактор обумовленості соціальних подій, а також форма політичної

інституціоналізації, до якої входять легітимація й керівництво. А інститут політичної

влади у свою чергу виконує в суспільстві такі функції: забезпечення інтеграції

соціального цілого; контроль над поведінкою індивідів; мобілізація ресурсів; управління

структурами організацій і установ держави.

Таким чином, згідно з Т. Парсонсом, політична влада – це не тільки здатність

конструювати рішення, засновані на колективності, але й такий спосіб соціальної дії

індивідів, який обов’язково зумовлюється наявністю публічного інтересу. Продовжуючи досліджувати погляди Парсонса на феномен влади, необхідно

відзначити, що для нього влада – це пряма похідна авторитету (authority), який являє

собою інституціоналізовану легітимацію, що лежить в основі влади. Авторитет

визначається як інституціоналізація прав лідерів, що очікують підтримки членів

колективу. Тут є важливим те, що Парсонс відокремлює владу від сили. Згідно з

Парсонсом, у стабільних політичних системах сила звичайно використовується в якості

останнього аргументу, тобто тільки в тих ситуаціях, де інші санкції виявилися

неефективними. Таким чином, володіння силою саме по собі не може являтися достатнім

критерієм влади

Дарендорф

Р. Дарендорф аналізує соціальну організацію будь-якого рівня, починаючи від індивідів, невеликої групи або установи, до суспільства в цілому, яку він називає "імперативно координованою асоціацією".

Для цієї організації характерний чіткий розподіл ролей і статусів ЇЇ членів, а основними рольовими позиціями, згідно з Дарендорфом, є позиції, обумовлені диференціацією владних відносин. Тобто в будь-якій організації індивіди Й групи виконують певні ролі згідно зі своєю належністю до владних щаблів.

Далі Дарендорф говорить про те, що в організації відносини влади прагнуть стати узаконеними. Отже, їх можна розглядати як відносини авторитету, де деякі індивіди або групи мають загальновизнане, узаконене або нормативне право володарювати над упорядкованим функціонуванням організації, яка підтримується за допомогою процесів, що створюють відносини авторитету і влади.

Проте влада й авторитет - дефіцитні ресурси. За них йде боротьба й конкуренція між підгрупами організації. Звідси основними джерелами конфлікту й змін в організації є дефіцит влади і авторитету.

Особливості протікання конфлікту залежать від того, якими є відношення й приналежність до влади та авторитету різних рольових підгруп і осіб.

Р. Дарендорф відзначає, що в будь-якій організації можна виділити два основні типи ролей -правлячих і керівників. Правлячі - зацікавлені в збереженні свого статусу, а керівники - в перерозподілі влади або авторитету.

За певних умов усвідомлення цієї протилежності інтересів зростає і організація ділиться на дві конфліктуючі групи.

Вирішення конфлікту спричиняє за собою перерозподіл влади. Але перерозподіл влади узаконює нові групи правлячих і керованих ролей, які знову починають конкурувати один з одним. Таким чином, розвиток організації - це ланцюг конфліктів, що повторюються, з приводу відносин влади.

Арендт

Ханни Арендт була теоретиком "позитивної" влади, для якої проблеми політичної участі та громадянського сприяння займали центральне місце і для якої юридичні стратегії на обмеження державної влади, що розробляються ліберальними мислителями, не були основними.

Арендт поставила під сумнів класичну постановку питання про владу, згідно з якою влада представляє собою сукупність політичних інститутів, за допомогою функціонування яких одні соціальні групи отримують можливість нав'язувати свою волю іншим і діяти у відповідності з так званими спільними інтересами.

Арендт заявила, що в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку, кажучи про владу, задаватися питанням "хто ким керує", щонайменше, не правильно. Влада не є власність індивідуума, але перебуває в повній відповідності з людською здатністю не просто діяти, а діяти спільно, а тому традиційний аналіз інститутів держави не тільки не вичерпує область існування і функціонування влади, але і не зачіпає саму суть її, динаміку владних відносин.

Арендт не заперечує, що феномен влади необхідно містить елемент підпорядкування, "обмеженого" насильства, але в той же час вона вважає, що не можна зводити цілком владу до "негативної" функції насильства.

Влада може носити не тільки негативний, але й позитивний характер. Тому принципове питання не в знищенні влади, а в її розумному використанні як найважливішого механізму спрямування.

Сучасний філософ, говорить Арендт, не може не зрозуміти, що осмислення влади вже саме по собі є політичне діяння, що відкриває в ньому самому нові можливості розуміння політичного життя і свого місця в ній, де влада більше не захоплює до світів насильства, а охороняє життя до її найдальших меж. Розуміти влада - це не звинувачувати її, навпаки, бачити в ній одну з позитивних сил конструювання політичного порядку, який представляє собою не тільки сукупність політичних інститутів, які сприяють "інституційної овеществленности" влади, а й, головним чином,комунікативний простір спілкування суб'єктів політичної творчості , де відбувається самореалізація людської особистості, і кожен, діючи, кажучи ірозповідаючи, може відкрито "самопредставляться", виявляючи себе іншим, але при цьому, поважаючи і неухильно дотримуючись права кожного іншого на таке ж самовираження.

Свобода в політичній філософії Ханни Арендт необхідно має на увазі владу як аналог безвладдя, як якийсь "ініціативний поштовх", як "основний акорд", як джерело, здатний прийти до свого провадження лише за допомогою мови, шляхом переконання, обходячись без насильства й мовчазного примусу. Свобода, отже, можна навіть сказати, в деякому роді ототожнюється з владою. Свобода як демонстративний акт і владавідповідають один одному як дві сторони одного і того ж предмета, хоча, як особливо підкреслювала Арендт, в світлі сучасної політичної ситуації, яка привчила нас думати не тільки про несумісність свободи і влади, але й вірити в те, що свобода зникає, якщо торжествує влада, такий висновок може здатися абсурдним і неспроможним.

Таким чином, свобода і влада розуміються Арендт нетрадиційно. Який же традиції філософсько-політичної думки вона в даному випадку протистоїть

Хамберс

Юрген Хабермас (1929 р.н.), спираючись на розроблену ним «теорію комунікативної дії» і концепцію комунікативної раціональності, в одному з своїх творів «Фактичність і значимість» виклав модель досконалої демократичної процедури щодо досягнення легітимності влади.

Модель Хабермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.

Хабермас, як і М. Фуко, критично ставився до класичних моделей влади, не дивлячись на те, що його відносять до «другого покоління» фрнкфуртської філософської школи. Хабермас інтерпретує владу як «позамовний медіум» координації дій. За умови такої інтерпретації влада уже не можи міркувтися за класичною схемою бінарних опозицій суб’єкта та об’єкта. Крім того, Хабермас піддає критиці розуміння влади, як «політичних грошей», наводячи такі аргументи: (1) гроші можна порахувати, владу не можливо поміряти – вона завжди приховує потенціал, який може актуалізуватися; (2) грошові інвестиції, в ідеальному випадку, приносять прибуток, у той час як інвестиції влади можуть викликати опір, послаблення влади та дифеніцію; (3) влада не є циркулюючим медіумом за своїм походженням – для того, щоб вона почала ефективно циркулювати, вона потребує легітимізації.

Слід відмітити, що не дивлячись на критику класичних моделей влади, Хабермас займає своєрідну проміжну позицію між модерною класикою та постмодерною критикою. Він виступає із критикою суб’єктивізму та емпірізму у осмисленні феномену влади. З іншого боку, він локалізує владу у межах політико-адміністративної системи і ототожнює її ефекти із негативними санкціями.

У відповідності до власної «дворівневої моделі», Хабермас досліджує суспільство у методологічних площинах «життєвого світу» та «системи». Життєвий світ включає в себе: «культуру» як запас знань, необхідних для інтерпретації; «суспільство» як легітимний порядок і соціалізованих, комунікативно-компетентних «індивідів». Під життєвим світом завжди розуміються певні традиційні форми співіснування та спілкування, до яких ми долучені і у яких відбувається наш щоденний досвід. Для життєвого світу основоположними є мова і спілкування; він функціонує за принципами комунікативної раціональності, його метою є згода, взаєморозуміння. У основі життєвого світу лежить комунікативна дія. Система являє собою сферу формально-організованої дії. Для системи основоположними є позамовні медіуми координації дій: влада (для політико-адміністративної підсистеми) та гроші (для економічної підсистеми). Система функціонує за принципами цільової та стратегічної раціональності, її метою є успіх дії. В основі системи лежить цілераціональна стратегічна дія, що передбачає владні ефекти.

Намагаючись досягти успіху, суб’єкт за необхідністю впливатиме на ситуацію іншого суб’єкта з метою зміни його поведінки в бажаному напрямі. Саме тому Хабермас обмежує поняття влади в межах координації дій в політико-адміністративній системі, вважаючи, що в повсякденності аналогами влади виступають «вплив», «авторитет», «репутація», «престиж». Хабермас визначає владу як лише той вплив, який виникає унаслідок реалізації дії, орієнтованої на успіх.

Таким чином, Хабермас розглядає владу крізь теорію комунікативної дії як «глобальний процес багаторазового опосередкованого і ієрархіїзованного соціального спілкування, який регулює суспільні конфлікти і інтегруює людське співтовариство»[xvii]. Хабермас наголошує на тому, що необхідно розділяти повсякденні практики та сферу формально-організованої дії, якою є соціальна система.

Спираючись на системний аналіз, Хабермас продовжує осмислювати владу, переважно, в негативних категоріях. Влада продовжує мислитися як репресивний феномен. Такий підхід залишає без уваги ті сфери соціальних відносин, в яких влада функціонує продуктивно.