5 абзац

Класична концепцыя влади Гегеля

Найбільш завершеними і систематизованими судженнями про право, державу і громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.) - класика німецької філософії. Георг Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію походження держави. Природний стан і природне право є стан без-прав' я, свавілля, стан, де не можна сказати нічого, окрім того, що "з нього необхідно вийти". Тільки у державі людина здобуває свободу. В державі громадянин одержує гідну йому честь завдяки посаді, яку має, завдяки професії, якою володіє, і завдяки будь-якій своїй трудовій діяльності. Основні положення концепції держави Георга Гегеля полягають в тому, що, по-перше, держава (тодішня) - конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управлінні та додержанні індивідуальної суспільної та місцевої автономії; по-друге, правова й інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє, політичне життя кожної епохи формується і передвизначено домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і цивілізацією; по-четверте, остаточне з' ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі метафізичного буття, що іменується Духом, Думкою і Розумом. Заслуга Гегеля в тому, що, замінивши поняття "природне становище" категорією громадянське суспільство, здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.

На думку Гегеля, громадянське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (зем-левласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя - стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалось соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб.Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель між тим намагається виявити джерела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеальних передумов - народного духу.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель проголошує основою державності народний дух у формі релігії. Державний лад випливає та єдино тільки й може випливати з істини релігії. Держава є не що інше як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава - як організація поняття свободи. Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Гегель, виявляється в поділі влади. Політична держава в його вченні підрозділяється на законодавчу владу, урядову і владу го­сударя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск´є, так само вва­жає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але ви­ступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію.

7 Абзац

Вебер

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі “раціональності” встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі “традиції” “раціональний” принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець “раціональне” управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах “раціоналізація” визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем. Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватись; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох основних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:    • легальне (існує в сучасних Веберу буржуазних країнах, таких як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);    • традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; базувалось на традиційних діях, порядках та звичаях певної поведінки при відсутності формального права і законів);    • харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Олександр Македонський, Цезар, Наполеон).    Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Здійснено це буде, на його думку, шляхом еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.

Д. Ронг, автор теорії "розподілу зон впливу", вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями — володар влади і її об'єкт. Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття: макропідхід — влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей; мезопідхід — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). Влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами; мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Зверненням до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда в суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.