Розділ 3. Психологічна характеристика особистості та діяльності
3.1. Особистість Поняття про особистість як центральну психологічну категорію. Співвідношення понять "людина", "індивід", "суб'єкт", "особистість", "індивідуальність"
Рис. 3.1.1. Співвідношення понять людина, індивід, суб'єкт, особистість, індивідуальність
Людина, як відомо, є об'єктом вивчення психології як науки. У психології людина вивчається в трьох аспектах - як індивід, особистість та індивідуальність.
Центральним і найбільш цікавим для психології є вияв людини як особистості, оскільки вона є носієм розвиненої свідомості.
Першочергово людина народжується, перебуваючи в статусі індивіда. Індивід є типовим носієм різних видів людської активності, перебуваючи в стані суб'єкта. Поступово індивід стає типовим представником суспільства, яке його сформувало, - особистістю, яка є неповторною, несхожою на інших людей. Це робить її індивідуальністю.
Розглянемо ці характеристики більш детально.
Індивід (індивідуум) - це людина як представник біологічного виду Homo sapiens (Людина розумна)
Отже, народившись, людина є одиницею свого біологічного виду з відповідними типовими ознаками:
- здатність до прямоходіння,
- здатність до виконання рукою високоточних трудових операцій,
- високорозвинена мозкова тканина зі складною будовою та функціями,
- здатність до формування та роботи свідомості,
- здатність до мовлення та абстрактного мислення,
- здатність до активної взаємодії в соціумі. Отже, індивідом можна назвати і новонароджену дитину, і старого довгожителя, і цивілізованого європейця, і африканського аборигена - всіх людей. Ця якість є вродженою і незмінною впродовж всього життя людини.
Потрапляючи в соціальне середовище, новонароджений індивід стає суб'єктом взаємодії з іншими людьми та виявляє власну активність, поступово формуючись як особистість. Оскільки психологія - дуже багатогранна та толерантна наука, то існує велика кількість трактувань поняття "особистість" представниками різних напрямків і концепцій. Однак аналіз цих визначень показує спільні ознаки у змісті поняття "особистість", що дає
Ми говоримо лише про здатності, так як новонароджена дитина ще не має розвинених властивостей, прямоходіння, свідомості тощо, однак має закладений в ній потенціал для цього
змогу сформулювати найбільш узагальнене визначення даної категорії.
Особистість - це свідомий індивід, що залучений до повноцінних суспільних взаємин
Мається на увазі, що індивідні якості виступають основою для формування особистості. Сформована свідомість дає людині можливість виражати себе, а взаємодія із суспільством має взаємний двосторонній характер - особистість задовольняє свої потреби за рахунок суспільства, а суспільство відчуває на собі результати цієї взаємодії. Так, вчитель, працюючи на благо суспільства, готує для нього освічених громадян, отримуючи за свою професійну діяльність зарплатню.
Особистість як якість людини має певні ознаки:
Рис. 3.1.2. Ознаки особистості
Особистість - це набута та динамічна якість людини
Особистість не можна вважати позитивною чи негативною характеристикою людини, вона є нейтральною, хоча бувають особистості просоціальної та антисоціальної спрямованості - перші виражають свої якості та будують поведінку на користь іншим людям (лікарі, педагоги тощо), а другі - на шкоду (злочинці, збоченці).
Вже з самого народження у дитини проявляються певні ознаки, що відрізняють її від інших індивідів; поступово з плином її життя ці відмінності розширюються. Отже, людина виявляється ще й як індивідуальність.
Індивідуальність - це людина в своїй неповторності, своєрідності та унікальності
Певні ознаки індивідуальності формуються ще до народження дитини і є фізичними та фізіологічними, тоді як інші набуваються поступово з формуванням особистості. Отже індивідуальність має два рівні прояву:
Рис. 3.1.3. Рівні прояву індивідуальності
Окремі вчені визначають лише особистісні вияви індивідуальності, розглядаючи при
"Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність доводять".
О. Г. Асмолов
цьому людину як видатну особистість, що займає вагоме, визнане місце в суспільстві.
3.2. Самосвідомість Поняття про самосвідомість, її функції та структура Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на саму людину, її власну діяльність, внутрішній світ. Так, в процесі пізнання дійсності та взаємодії з нею людина виступає не лише як суб'єкт відображення (той, хто пізнає), а і як об'єкт відображення (того, кого пізнають). В даному випадку спрацьовує такий компонент свідомості людини як самосвідомість, що засвідчує найвищий рівень розвитку психіки людини серед живих організмів. Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується_поступово, проходячи наступні етапи:
Рис. 3.2.1. Етапи формування самосвідомості Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного організму і виражають його потреби. Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи в дзеркалі) та називати себе займенником "Я". Саморозуміння - прості форми надання собі певних характеристик з'являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) - діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Впродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним. Пізнання людиною самої себе є дуже складним процесом, який триває протягом життя. Спочатку людина пізнає свої зовнішні особливості, порівнює їх з особливостями інших людей, в результаті чого у неї формується уявлення про свій зовнішній вигляд. Потім на основі самоспостереження і рефлексії у неї виникає система знань про свої внутрішні психічні властивості. На основі сформованих уявлень і знань про свою особистість виникає складне психічне утворення, яке отримало назву "Я-концепції".
Рис. 3.2.2. Прояви самосвідомості Самосвідомість проявляється у людини як процес та результат психічної діяльності (Рис. 3.2.2). Як процес розгорнутого у часі вивчення людиною себе самосвідомість у психології називається самоусвідомленням, а як результат утримання, переробки та використання інформації стосовно себе - Я-концепцією. Відомо, що уявлення людини про себе соціально детерміновані. Оточуючі люди, суспільні норми і цінності відіграють роль дзеркала, в яке дивиться кожен з нас, вибудовуючи своє "Я". Безперечно дані умови будуть здійснювати вплив на формування Я-концепції кожної людини, однак поряд з цим не слід забувати і про неповторність, унікальність кожного з нас, які потребують індивідуального розвитку. Як компонент психіки людини самосвідомість несе певне навантаження, що виражається в функціях. "Я є те, чим визнають дану людину оточуючі". У. Джемс.
Рис. 3.2.3. Функції самосвідомості Загалом робота цих функцій є корисною, позитивною для людини, однак може мати і негативні наслідки. Відповідно до цих функцій самосвідомість людини поєднує в собі певні компоненти, тобто її структура вміщує:
Рис. 3.2.4. Структура самосвідомості Образ "Я" - центральний компонент самосвідомості, його вияви Основою для функціонування всієї самосвідомості виступає образ "Я" - її центральний компонент. Образ "Я" - це система уявлень та знань людини про свої власні особливості, ознаки та якості Якщо йдеться про приблизну, орієнтовну інформацію, то фігурують уявлення ("... Мені здається, що я маю здібності до малювання"), якщо інформація про себе є об'єктивною, перевіреною, то мають на увазі знання (ім'я людини, дата її народження тощо). До складу образу "Я" входять наступні компоненти:
Рис. 3.2.5. Образ "Я" та його компоненти Образ "Я" має динамічний характер через зміни, що постійно відбуваються в людині та процес їх пізнання і виявляється в таких категоріях:
Рис. 3.2.6. Вияви "Я" - образу Ці вияви теж мають змінний характер - коли людина досягає образу свого майбутнього, Я-ідеальне перетворюється у Я-реальне, і у неї формується нова мета для саморозвитку (нове Я-ідеальне). |
3.3. Діяльність Активність і діяльність. Поняття про діяльність, її функції Загальною характеристикою живих істот є їх активність. Саме активність забезпечує підтримку життєво важливих зв'язків усіх істот з навколишнім світом. Джерелом активності живих організмів є потреби, завдяки яким усе живе діє певним чином та в певному напрямі. Активність людини зумовлена потребами, які формуються в суспільстві в процесі виховання. Активність людини є джерелом її розвитку, визначає діяльність і є її рушійною силою. Принципова відмінність між цими поняттями полягає в тому, що діяльність виходить із потреби в предметі, а активність - із потреби в діяльності. До того ж, активність начебто передує діяльності в часі: до початку діяльності ми активно вибираємо, що саме бажано, вільно плануємо, думаємо, за допомогою яких засобів чогось досягти. Але активність не тільки передує діяльності, а й "супроводжує" її протягом усього процесу. Не можна уявити оптимальну діяльність, позбавлену активності. Розраховуючи свої сили, час, можливості для досягнення тієї чи іншої мети, за допомогою активності ми мобілізуємо свої здібності, переборюємо інерцію. Діяльність є "особистісно забарвленою", оскільки здійснюється у певному напрямі, з певною орієнтацію (на себе, на інших тощо). Діяльність - це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою В житті людини діяльність відіграє вагому роль, виконуючи ряд вагомих позитивних функцій.
Рис. 3.3.1. Функції діяльності Зміст структури діяльності
Рис. 3.3.2. Структура діяльності Охарактеризуємо кожний структурний компонент діяльності. Детермінантою будь-якої діяльності є потреба. Потреба - це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов Людські потреби формуються в процесі соціалізації й поділяються на види залежно від: предмета (матеріальні, духовні) та походження (природні (нижчі) і культурні (вищі). Потреба завжди є поштовхом до прояву активності, однак людина в діяльності керується також певними мотивами. Мотив - це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб'єкта Потреби становлять сутність, основну рушійну силу різних видів людської активності, а мотиви є конкретними різноманітними проявами цієї сутності. Мотиви та мотивація розглядаються в психології як причини, що визначають вибір спрямованості поведінки і діяльності суб'єкта. Мотиви бувають усвідомлюваними (ті, які людина може виразити словесно) та неусвідомлюваними (як результат витіснення, через вік, підсвідоме походження тощо). Мотиви не завжди ідентично співвідносяться з метою - при різних мотивах може бути однакова мета, і навпаки. Мета-це уявний кінцевий результат діяльності (те, чого людина прагне досягнути) Мета може мати матеріальне та психічне уособлення, які досить часто пов'язані. Оскільки досягнення цілі часто має перспективний характер, то вона втілюється в окремі завдання, вирішення яких наближає до самої мети. Зазвичай діяльність людини є полімотивованою - одночасно спрацьовують декілька мотивів Будь-яка діяльність складається з дій як складових частин. Дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання Діяльність - це зовнішньо-фізична та внутрішньо-психічна активність, тому і дії можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Внутрішньо-психічну діяльність забезпечують дії, які поділяються на: - перцептивні (дії сприймання); - мнемічні (дії пам'яті), - мислительні, - імажитивні (дії уяви) та ін. Функції внутрішньої діяльності полягають в тому, що внутрішні дії готують зовнішні. Вони допомагають економити людські зусилля, даючи можливість досить швидко обрати потрібну дію. Крім того, вони дозволяють людині уникнути помилок. Внутрішня діяльність характеризується двома основними рисами: 1) вона має таку саму будову, що й зовнішня, однак іншу форму перебігу: дії здійснюються не з реальними предметами, а з їх образами, замість реального продукту отримується результат подумки; 2) внутрішня діяльність за своїм походженням походить від зовнішньої, практичної шляхом інтеріоризації, тобто шляхом перенесення відповідних дій у внутрішній план. Для успішного відтворення певної дії необхідно спочатку її засвоїти на практиці й отримати реальний результат. Зовнішньо-фізична діяльність здійснюється за допомогою зовнішніх предметних дій. До них відносяться: - моторні (рухові)дії: пози, дії переміщення; - виразні рухи: міміка і пантоміміка; - жести; - мовні рухи (рухи голосових зв'язок тощо). Екстеріоризація - процес породження зовнішніх дій, висловлювань та ін. на основі перетворення ряду внутрішніх структур, складених на основі інтеріоризації Дії відносяться до того, що людина робить, однак не менш важливим є те, яким чином вони здійснюються. Мова йде про операції діяльності. Операція - це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і, як правило, є малоусвідомленим або неусвідомленим Операції характеризують технічний бік дії, що виконується. Одну і ту саму дію можна виконати за допомогою різних операцій або різними способами. Результатом діяльності є досягнення (недосягнення) визначеної мети (матеріальний, духовний продукт), який супроводжується контролем і оцінкою. Контроль - співставлення отриманих результатів з метою. Заключний контроль здійснюється по завершенні діяльності. Оцінка - виявлення ступеня збігу результатів і мети. В основі оцінки покладений заключний контроль. Якщо досягнення збігаються чи перевищують очікування людина оцінює діяльність позитивно. У випадку отримання результатів, нижчих за заплановані, оцінка є негативною. контроль може бути і поточним (під час розгортання діяльності) |
3.4. Спілкування Поняття про спілкування, його структура "Якщо, слухаючи вас, дивляться вам в обличчя, реагують на ваші слова, погляд спрямований вам в очі - будьте впевнені: ви спілкуєтеся". М. І. Лісна Серед чинників, що формують особистість, у психології виділяють насамперед трудову діяльність, пізнання і спілкування. Якщо формами і методами трудової діяльності, а також способами пізнання світу людина оволодіває протягом досить тривалого часу, то мистецтву спілкування особистість не навчається ніколи й ніде. Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім'ї, школі, на роботі, виникають саме тому, що люди не знають механізмів, законів спілкування, не є соціально компетентними. Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини в спілкуванні зумовлена суспільними потребами, суспільним способом її буття, необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка діяльність, і в першу чергу, трудова, не буде здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння. У психології існують суперечливі трактування співвідношення понять спілкування та діяльності. Одні автори вважають спілкування різновидом діяльності, оскільки вміщує в себе стандартну структуру діяльності. Інші припускають, що спілкування - компонент будь-якої діяльності. Імовірніше, що виступаючи окремою психологічною категорією, спілкування однак тісно пов'язане з діяльністю, а саме: - виступає способом організації діяльності (настанови дорослих щодо дій дітей), Поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Остання - передача інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер Поняття "спілкування" вживається в психологічній літературі в різних значеннях: - як обмін думками, почуттями, переживаннями, - як один з видів діяльності, - як взаємодія, стосунки між суб'єктами, що мають діалогічний характер тощо - іноді уособлює зміст діяльності (робота вчителя, бесіда друзів), - може супроводжувати діяльність (граючись, діти спілкуються між собою). Спілкування - це взаємодія двох або більше людей, під час якої виникає психічний контакт, що проявляється в обміні інформацією, взаємовпливі, взаєморозумінні, взаємо-переживанні Крім взаємної спрямованості дій людей під час спілкування, найважливішою його характеристикою є те, що кожна особа у взаємодії однаковою мірою постає як суб'єкт, як особистість. В ході спілкування люди звертаються одне до одного, розраховуючи отримати відгук. Структура спілкування
Рис. 3.4.1. Структура спілкування Суб'єктами спілкування є люди (не менш, ніж двоє) чи групи людей, які беруть участь у процесі взаємодії, зміст - наповненість спілкування - інформація, дії, емоції чи почуття, засоби - механізми передачі змісту - вербальні (слова) і невербальні (жести, міміка, пантоміміка, паузи, речі, одяг), результати - практичні - обмін інформацією, речами, виконання справи, психологічні - осмислення інформації, налагодження стосунків, переживання емоцій та почуттів. Види спілкування: альтернативні підходи Залежно від ознак, що є основою для класифікації, спілкування має ряд різновидів.
Рис. 3.4.2. Класифікації видів спілкування Так, міжособистісне спілкування передбачає спілкування всіх суб'єктів спілкування - окремих людей; особистісно-групове- спілкування одного суб'єкта, яким постає окрема особистість, з іншим - групою людей; між групове - спілкування груп людей. Безпосереднє спілкування - коли суб'єкти спілкуються віч-на-віч; опосередковане - особи використовують певні допоміжні об'єкти - телефон, Інтернет, листи, інших людей. Короткочасне спілкування, коли один акт спілкування триває не більше двох годин; довготривале - тривалість одного акту спілкування складає більше двох годин. При гармонійному спілкуванні відсутні гострі конфлікти, а суперечки конструктивно долаються; під час конфліктного-наявні гострі чи хронічні конфлікти у взаєминах. Завершене спілкування характеризується тим, що всі суб'єкти спілкування досягнули поставленої мети; незавершене - відзначається тим, що хоча б один суб'єкт чи всі не досягли поставленої перед спілкуванням мети. |
