7. Національно-визвольний рух в Україні

в 60-90-і роки ХІХ століття

Із середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. За допомогою українських поміщиків-меценатів В. Тарнавського і Г. Ґалаґана в російській столиці організовується українське видав­ництво, у якому побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна Рада" П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших ук­раїнських авторів. З великими труднощами у 1861 р. було отрима­но дозвіл на видання місячника "Основа" - першого в Російській імперії українського часопису. "Основа" стала центральним орга­ном українського руху, але в своїй ідейній спрямованості вона знач­но відійшла від програми Кирило-Мефодіївського братства. Ос­новна увага редакції була сконцентрована на культурно-про­світницькій роботі.

Водночас у середовищі інтелігенції в Україні з'являються "на­родники" - ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, пе­реконані в необхідності шукати джерела народного руху серед се­лян та козаків, їх поглядам властива ідеалізація простого народу, оскільки вони вважали його єдиним втіленням української мен­тальності. Разом із тим вони були критично настроєні до Гетьман­щини, засуджуючи старшину, що поневолювала простий народ. Основним своїм завданням "народники" вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення народних звичаїв, мови, фольклору.

До "народників" примкнула група так званих "хлопоманів" на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'яз­ки з польським національним рухом. Вважаючи своїм обов'яз­ком служіння українському народові, вони засновують у Києві громаду, котра займається культурно-просвітницькою діяльніс­тю. До складу громади, яку очолював В. Антонович, входили такі Діячі як Т. Рильський, П. Чубинський, Б. Познанський, О. Русов,

І. Лучицький, О. Кониський, М. Драгоманов та ін. Члени грома­ди брали активну участь у створенні в Києві недільних шкіл для дорослих і підлітків; у багатьох із них викладання велося україн­ською мовою. Перша така школа виникла іце 1859 р. на Подолі, а до 1862 р. їх кількість перевищувала сотню. За зразком київської громади виникають аналогічні організації інтелігенції в інших містах України.

Активізацією українського руху була стурбована царська адмі­ністрація. Ряд російських видань звинувачували громадівців у се­паратизмі і намірах відокремити Україну від Російської імперії. Антонович та його прихильники виступають у пресі з колектив­ними листами та заявами про свою лояльність до влади, але це їм не допомагає. Становище громадівців особливо ускладнилось з початком у січні 1863 р. польського повстання, оскільки уряд роз­глядав український рух як продовження польського. У Києві, Хар­кові, Полтаві, Чернігові та інших містах пройшли арешти, най­активніші учасники громад, в тому числі П. Чубинський, О. Ко­ниський, В. Лобода були вислані на північ Росії або в інші губернії. Нарешті, 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав секретний циркуляр, у якому звинувачував ініціаторів видання української літератури в політичних замірах. Він стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і "доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути". На підставі цього міністр забороняв видання української літератури, за винятком "красного письмен­ства". Недільні школи були закриті, а громади розпущені.

Однак значна частина громадівців не припинила своєї діяль­ності в нових умовах, а перейшла на конспіративне становище. У Києві В. Антоновичу вдалося зберегти гурт своїх прихильників, які стали основою для створення так званої "Старої громади". Сюди увійшли М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін. Нових членів приймали більш ретельно, громада стала приділяти велику увагу роботі в земствах, а також розвиткові науки.

У 1873 р. за ініціативою громадівців у Києві було створене укра­їнське наукове товариство під назвою "Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства". Тут розгорнулася велика робота по вивченню української етнографії, історії, філології. Були

видані "Исторические песни малорусского народа" В. Антоновича та М Драгоманова, збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні дослідження та ін.

Щоб обійти заборону на українські видання, громадівці нала­годили тісні зв'язки з українським рухом в Галичині і активно ви­користовували західноукраїнську пресу. В 1875 р. вони придбали російську газету "Киевский Телеграф" і протягом року через неї пропагували свої ідеї.

Однак і тепер, як десятиліття тому, активність українського руху викликала підозри у царських властей. Комісія, призначена для розслідування цієї справи, підготувала указ, який був підписаний Олександром II 18 травня 1876 р. в німецькому містечку Емс. За Емським указом ухвалювалося: 1) не допускати ввозу українсь­ких видань з-за кордону; 2) заборонити видання українських творів в імперії, за винятком історичних документів і "красного письмен­ства"; 3) заборонити сценічні вистави і навіть тексти до нот україн­ською мовою; 4) припинити видання "Киевского Телеграфа".

Водночас на громадівців накочується нова хвиля репресивних заходів, знову найбільш активних із них висилають на заслання, у Києві ліквідовується відділення Російського Географічного Това­риства. Однак і після Емського указу громади продовжували дія­ти, перейшовши на підпільне становище. Було вирішено відкрити за кордоном своє представництво, і з цією метою М. Драгоманов відбув до Швейцарії.

У Женеві Драгоманов створює гурток громадівців у складі М. Зібера, С. Подолинського, Д. Вовка, до яких примкнули також Я. Щульгін та М. Павлик. На кошти київської організації він по­чинає видавати часопис "Громада" і одночасно все більше схиляєть­ся у своїх поглядах до соціалістичних ідей. Київська громада, яка неухильно дотримується культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовляється фінансувати діяльність Драгоманова.

В. Антонович та його прихильники тримали під своїм впливом часопис "Киевская старина", що виходив з 1882 р. російською мо­вою, але був український за змістом.

У цілому ж 80-і роки, коли настала доба реакції, характеризуються спадом національного руху в Наддніпрянській Україні. Центр виз­вольної боротьби в цей час переміщується в Західну Україну.

Ще в 1861 р. в Австрійській імперії внаслідок зовнішньополі­тичного провалу - поразки у війні з Францією - було встановле­но конституційно-парламентський устрій. Незважаючи на засил­ля в Галичині поляків, тут все ж склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного Руху.

У Галичині з середини XIX ст. могутній вплив серед українсь­кої інтелігенції мала москвофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагну­ли повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цьо­го напрямку були Б. Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті "Слово" у 1866 р. проголосили українців частиною великого ро­сійського народу, що населяє територію від Камчатки до Карпат. Москвофілам протистояла інша течія - народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. "Просвіта" займалася виданням творів українських письменників, підруч­ників, газет, альманахів та ін. Поступово з "Просвіти" вирізняють­ся окремі товариства, що займаються певними напрямками діяль­ності: економічним — "Сільський господар", "Маслосоюз", "Кра­йовий Кредитовий Союз", освітнім - "Руське Педагогічне Това­риство", молодіжним - "Січ", "Сокіл" та ін.

Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянсь­кої України. У 1873 р. за допомогою меценатів Василя Симиренка та Єлизавети Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке згодом, у 1892 р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

У 1880 р. на противагу москвофільському "Слову" народовці засновують газету з промовистою назвою "Діло". Під впливом ідей М. Драгоманова у 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна Рада. Нарешті, у 1890 р. прихильники Дра­гоманова І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, К. Трильовський створюють першу політичну партію - Русько-Українську ради­кальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України; видавались газети "Народ" і "Хлібороб".

Таким чином, український національний рух в період репресій царизму в Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і до­сягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своє­рідним "українським П'ємонтом", базою для його дальшого по­ширення.

Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції - гро­мади - твердо продовжували відстоювати необхідність лише куль­турно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інте­лігенції схиляється до політичної боротьби і створює в 1890 р. пер­шу політичну партію.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Які були основні ознаки піднесення українського національного руху в кінці 50-х — на початку 60-хроків XIX ст.?

2. В чому полягала суть Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р.?

3. Які були причини переміщення центру національно-визвольного руху в 70-80-і роки XIX ст. у Західну Україну?

4. Яке значення для українського національного руху мали ідеї М.Драгоманова?