2. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин. Початок промислового перевороту. Місце України у зовнішній торгівлі Російської імперії.

Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду - швидкий занепад феодально-кріпосницької сис­теми господарювання.

Ознаками цього процесу були:

а) розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіта­лістичних елементів у сільське господарство;

б) руйнування селянських господарств шляхом скорочення зе­мельних наділів або переводу селян на місячину (тобто повна ліквідація селянського господарства);

в) занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років XIX ст. промислового перевороту.

Розвиток товарно-грошових відносин призводив до зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації ок­ремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Наприклад, південь України спеціалізувався на вирощуванні пше­ниці, а також на тонкорунному вівчарстві, а Правобережжя - на вирощуванні цукрового буряка.

Внаслідок товаризації сільського господарства йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі поміщицькі гос­подарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще при­стосовувались до ринку, в той час як дрібні та середні у значній мірі зберігали натуральний характер. Внаслідок цього вже на се­редину XIX ст., через їх нездатність до господарювання в нових умовах, поміщики заклали кредитним установам за борги близько 7 тис. маєтків. Одночасно найбільші землевласники Південної України, такі як князь Воронцов, граф Строганов, барон Щтігліц, що володіли маєтками в десятки і навіть сотні тисяч десятин, заве­ли величезні вівчарні заводи, де поголів'я на середину XIX ст. ста­новило 7 млн. голів.

Криза кріпосницької системи господарювання проявлялась та­кож в інтенсивному руйнуванні селянських господарств. Прагнучи до більш високих прибутків, поміщики скорочували надільну зем­лю, якою користувались селяни, і намагалися примусити їх більше часу працювати на панщині. Панщина охопила до 90% селянсь­ких дворів. Крім того, досить часто селян взагалі позбавляли на­дільної землі і переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі і постійно жити на поміщицькому дворі. На Лівобережжі кількість селян на місячині досягала 1/3 від загальної кількості.

На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була проведена інвентарна реформа. Її мета - залучення українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за наказом генерал-губернатора Бібікова на Право­бережжі були запроваджені так звані "інвентарні правила", які об­межували розмір панщини та інших повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або волів) встановлювалась чотири­денна панщина, для напівтяглових - триденна. Всі роботи, які се­ляни виконували понад встановлену норму, мали оплачуватись поміщиком за визначеними урядом розцінками. Заборонялося виганяти селян на панщину в свята, переносити панщинні дні з зимових на літні. Обмежувались поміщицька сваволя щодо се­лянських шлюбів, засилання селян в Сибір і віддача в рекрути.

Крім того, Бібіков зробив ревізію прав на дворянство серед право­бережних поміщиків, в результаті чого 64 тис. з них були позбав­лені дворянського звання. Трохи кращим було становище у так званих "скарбових селян", які жили в маєтках, конфіскованих у польської шляхти, їх забороняли віддавати в оренду і переводили на становище оброчних. Таким чином реформи Бібікова покра­щили становище правобережних селян, але не могли змінити саму феодально-кріпосницьку систему господарювання. Як тільки на місце Бібікова заступив у 1852 р. князь Васильчиков, здійснення реформи фактично припинилося. Щоб відстояти свої права, се­ляни піднімалися на боротьбу. На Правобережжі в цей період відбулось більше 50 селянських виступів, що придушувались військами і поліцією.

Отже, часткові реформи не могли обмежити феодально-кріпос­ницьку систему, яка повністю себе вичерпала. На порядок денний ставилось питання повного скасування кріпосницьких порядків у сільському господарстві.

У промисловості на початку XIX ст. неподільно панувала кріпос­ницька мануфактура: частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою техні­кою і технологією. У 20-х роках на Правобережжі широкого розга­луження набуває цукроварна промисловість, яка теж стає за своїм характером переважно кріпосницькою.

Проте вже у 30-х роках XIX ст. промисловість переживає техніч­ний переворот, який веде до утвердження фабрично-заводського виробництва. В цих умовах кріпосницька мануфактура виявляєть­ся нездатною використовувати вдосконалену техніку і технологію виробництва. Підневільна праця кріпосних селян була непродук­тивною. Фабрики і заводи з машинною технікою і вільнонайма­ною працею, ефективність виробництва на яких була вищою в кілька разів, швидко витісняють мануфактури з традиційних га­лузей промисловості.

На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверд­жується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Свої позиції, хоча й дещо ослаблені, кріпосним мануфактурам вдалося ще зберегти в цукроварній та горілчаній промисловості.

Переважна більшість нових підприємств була заснована куп­цями, які нагромадили в торгівлі необхідний первісний капітал. Серед капіталістів була також певна частина поміщиків, які пере­будували своє господарство на новий лад. Новий клас поповню­вався найбільш підприємливими вихідцями із середовища держав­них селян, яким уряд пішов на ряд поступок і дозволив займатися підприємницькою діяльністю.

Могутні позиції в українській промисловості зайняли російські капіталісти, такі як Серебрякови, Дегтярьови, Ходунови, Шведови, Личкови, Бубнови та ін. Серед українців теж дехто зміг "стати на ноги" і перетворитись на великих підприємців, насамперед Симиренко, Харитоненко, Терещенко, брати Яхненки. У першій по­ловині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмар­кова. Найбільші ярмарки були на ті часи в Києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах (Введєнський), у Бердичеві (Онуфріївський), в Єлисаветграді (Георгієвський) та ін. В умо­вах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що забезпечував надходження до чорно­морських портів близько 40 млн. пудів зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів солі, пере­возили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари. Чумацькі перевезення охоплювали на той час велику те­риторію до Уралу і Середньої Азії. Серед чумаків також відбува­лося розшарування, виокремлювалися багаті чумаки-підприємці які контролювали більшу частину перевезень вантажів.

Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарюван­ня перебувала в глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють всі сфери життя, капіталістичне підприємництво, що набирає сили, одночасно з промисловим переворотом руйнують старі соціально-економічні відносини. Ліквідація феодально-кріпосницької системи стає велінням часу.