Тема 2. Становлення медіакритики як особливої сфери журналістики.

2.Лекція 1. Із історії медіакритики.

ПЛАН

1. МК як форма громадського впливу на ЗМІ та журналістів в умовах демократії.

2. Медіакритика в Україні і за кордоном.

3. Академічна, професійна та масова мк.

Розвиток медіакритики у світовому та вітчизняному інформаційному просторі.

Якщо говорити про історію розвитку медіакритики, умовним етапом «протомедіакритики» можна назвати власне початок зародження масово-інформаційний видань у звичному для нас вигляді. Варто згадати, наприклад, відомий сатиричний твір американського публіциста Марка Твена «Як я редагував сільськогосподарську газету». Врешті, чи не є це класичним прикладом медіакритичного тексту – у формі фейлетону – на тодішню ситуацію з медіа працівниками (якби цей твір було б написано сьогодні, він неодмінно потрапив би до змісту «Телекритики» у рубрику «Медіаграмотність»). В Україні критикою ЗМІ займався уже І.Франко у «Зверненні до галицької української молодежі» [1,46] або М. Шаповал у статті «Українська преса і громадянство» [2, 215].

Практика медіакритики має свою історію. В радянські часи у виданнях різного територіального масштабу публікували огляди преси, іноді елементи огляду преси були наявні і в редакторській колонці. Медіакритичний аспект певною мірою виявлявся в теле- і кінокритичних публікаціях (рідше зустрічалися радіоогляди).

Досвід американських журналістів у сфері медіакритики значно багатший російського й українського. В Америці достатньо багато структур, які спеціалізуються на медіа моніторингу й аналізі закономірностей розвитку ЗМІ. Скажімо, одна з найбільш авторитетних американських організацій, яка займається медіакритикою, у 1987 році починає видавати журнал "Extra!", що визнаний кращим у сфері медіакритики. Видання спеціалізується на дослідженні друкованої й електронної преси, публікує солідно аргументовані, аналітичні критичні аналізи з різноманітних проблем функціонування ЗМІ. "Extra!" має свою громадянську позицію, хоча утримується від різких оцінок, не моралізує, не проповідує, є політично незаангажованим часописом. Основним завданням журнал бачить відстоювання свободи слова і преси, ствердження дійсного реального плюралізму ідей і думок у ЗМІ. Його особливість у тому, що він не отримує ніяких грошей від реклами або будь-яких корпорацій. Існування часопису повністю залежить від читачів, від підписки. Такі незалежні видання потрібні і в Україні для формування аудиторії, яка буде контактувати із ЗМІ, стане медіа активною. Досвід американських, і не лише американських, журналістів може бути корисним для створення нових комунікативних концепцій і сприяти удосконаленню редакційної і творчої практики українських журналістів.

Отже, сьогодні критика засобів масової інформації, як явище журналістики, заслуговує на достеменне вивчення з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду у цій галузі. Як було зазначено вище, в Україні теоретичне осмислення медіакритики доволі довгий час залишалося на початковому етапі. У радянський період, у нашій державі, як і на усій території Радянського Союзу найбільш інтенсивно функціонувала телевізійна критика. На це були свої доволі логічні причини. Як зазначає Б. Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?»: «найпопулярніші  медіа, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності та надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій жовтій пресі. Однак, відколи  телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього». Оскільки телебачення на початковому етапі розвитку розглядалося як новий вид мистецтва, у ранній телевізійній критиці панували мистецтвознавчі підходи. Чвертьвіковий розвиток мистецтвознавчого напрямку у радянській телевізійній критиці підсумовано у збірнику, виданому ВНДІ мистецтвознавства у 1985-му році.

Однак з розвитком журналістики, технологій та ідеологічного спрямування змінюється і об'єктивно виникає потреба критики не лише телевізійної, а й інших сфер функціонування ЗМІ. У тому числі – й потреба медіаосвіти. Медіакритика розглядається зарубіжними теоретиками медіаосвіти як складова частина діяльності, націленої на освіту і розвиток особистості з допомогою і на матеріалі мас-медіа з метою формування культури спілкування зі ЗМІ, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння самостійно аналізувати, інтерпретувати і оцінювати медіа тексти, а також володіння різними формами самовираження за допомогою медіа техніки . При цьому поняттю «медіакритика» надається більш широкий зміст: воно охоплює не лише підготовку критико-журналістських публікацій, але й передусім вироблений у ході освітнього процесу критичний розбір змісту медіа текстів і діяльності медійних організацій. Окрім переідичної преси, телебачення, радіомовлення і мережевої преси, теоретики медіаосвіти включають у число мас-медіа також кіно і відео, унаслідок чого під медіакритикою починають розуміти не лише критику ЗМІ, але й кінокритику.

Сьогодні гостро необхідним є теоретичне дослідження журналістської медіакритики, вивчення її розвитку у новітній Україні і ролі у доволі складних суспільно-політичних та економічних Усе це впевнено веде до формування нових незалежних українських ЗМІ. Разом з тим під впливом деяких політичних, а також економічних чинників, значна частина українських засобів масової інформації виявилася залежною від політичних та економічних спонсорів значно більшою мірою, ніж від аудиторії. Засоби масової інформації втрачають характер суспільного форуму, відмовляючись представляти усе різноманіття наявних у суспільстві поглядів, ідей і позицій, заохочувати громадян до активної участі у соціальному управлінні. Незадоволення значної кількості українців фактом зміни суспільної ролі ЗМІ проявляється як у падінні довіри до друкованих і електронних засобів масової інформації, які на початку 1990-х років були одними з вищих моральних авторитетів не лише для українців, але й для усіх мешканців колишнього Радянського Союзу [29,7], так і у збільшенні підтримки ідеї поновлення цензури.

У 1990-ті роки активізувався розпочатий іще у роки перебудови процес перегляду уявлень про характер зв’язку засобів масової інформації з аудиторією та суспільством взагалі, про їхню редакційну політику, про жанрові форми, тематичний спектр і стиль медійних творів, характер їхньої презентації у ЗМІ, про схеми керування друкованою та електронною пресою і її фінансування. У гострих суперечках і конфліктах народжується нова ціннісно-нормативна система діяльності журналістів та інших працівників засобів масової інформації, що потребує оперативного критичного вивчення та оцінки. «Журналістика буде такою й не іншою, яким є час! – зазначає В. Різун, - Не треба забувати: наш день таким, яким він є, зробили не журналісти; їм дали можливість певні соціальні сили й обставини наблизити й увіковічнити цей день. Не можна недооцінювати, але не треба й переоцінювати роль журналістів у суспільстві, журналісти, як і всі інші люди, творять життя й формують суспільство у межах і за законами суспільного розвитку, згідно з принципами існування суспільства як організму» [3]. Соціально-політичні і економічні зміни пострадянського періоду разом з розвитком новітніх форм масової комунікації породили об’єктивну необхідність у радикальному оновленні підходів до критико-журналістського аналізу, інтерпретації та оцінки явищ і процесів у медійній сфері. Н. Габор пише: «Суттєво змінились і засоби передачі інформації, саме вони частково спровокували зміни контенту, специфіку роботи над текстами, і, відповідно, вимагають від науковців як дослідження цих змін, які відбуваються у світі медій, так і нових методів осмислення».

Доволі значний вклад у дослідження медіакритики, як галузі журналістської творчості, внесли і медіакритики-практики, що піднімають це питання на сторінках «Телекритики» та «Медіа Критики» - Н. Лігачова, О. Довженко, С. Тримбач та багато інших. Як правило, у своїх виступах вони намагаються дати відповіді на питання: що таке українська медіакритика, що має бути її предметом, критерії для об’єктивного аналізу програм, яким чином можна підвищити ефективність теле- та взагалі медіакритики.

«Я вже протягом десяти років говорю про особливу місію журналістів у суспільстві. Оскільки вважаю, що журналістам самою природою їхньої професії надано так багато можливостей і прав, у тому числі і отримання досить солідних матеріальних дивідендів, що це неминуче накладає на нас особливі обов’язки. Соціальні обов’язки людей, що належать до еліти суспільства, від діяльності яких прямо залежить ефективність наявних у країні механізмів підтримки належної рівноваги між державною владою і державною відповідальністю» , - пише Н. Лігачова у статті «Криза самоідентифікації», зазначаючи, що медіакритикою повинні займатися самі медіапрацівники – тобто журналісти. І критикувати у першу чергу повинні самих себе – у цьому запорука розвитку нормального демократично-розвиненого суспільства: «Я впевнена, що насправді українська журналістика на даному етапі зіткнулася з дуже гострою кризою самоідентифікації – себе і своєї професії. Тих, хто пройшов подібну самоідентифікацію у роки перебудови і перші роки незалежності України, а потім іще й не зрадив її – виявилося замало, щоб усвідомлення своєї місії стало здобутком корпорації уцілому. Не сприяють цьому, на жаль, і вітчизняна система освіти журналістів, не кажучи вже про систему координат, що склалася у вітчизняних ЗМІ».

Медіакритика: академічна, професійна та масова.

У працях російського журналістикознавця О. Короченського знаходимо поділ медіакритики на три різновиди: академічну, професійну та масову. Залежно від складу авторів-критиків ЗМІ, аудиторного призначення критико-журналістських творів, а також особливостей їхнього змісту медіакритика постає у трьох взаємопроникних і взаємопов’язаних видах: академічній, професійній та масовій критиці ЗМІ, які разом утворюють складну системну єдність, що являє собою одну з базових властивостей цього явища у журналістиці [4,18].

Академічна медіакритика, представлена критико-журналістськими роботами вчених і дослідників, зазвичай адресована як науковим колам, так і професіоналам мас-медіа. Як правило, вона пізнає і дає оцінку найбільш складним і масштабним процесам і проблемам функціонування засобів масової інформації, що потребують теоретичного підходу, підвищеного рівня компетентності. У академічній медіакритиці набуває найбільш повного втілення властивість науковості, оскільки її тексти пишуться авторами, що володіють інструментами наукового дослідження засобів масової інформації.

Серед науковців, що займаються або займалися академічною медіа критикою, - А. Москаленко, адже чи не кожна його робота, присвячена журналістиці, лежить у площині критики та оцінки: «Сучасна українська журналістика функціонує в суспільстві, що переживає перехідний період, який мало чим відрізняється від аналогічних періодів в історії багатьох сучасних країн. Ця ситуація характеризується переходом з однієї політичної системи в іншу, яка передбачає демократичний розвиток, плюралізм думок, наявність суспільно-правових засобів масової інформації. Масові інформаційні процеси тісно пов’язані з контекстом суспільно-політичних ситуацій. Українська журналістика, як і вся країна, проходить три більш чи менш чітко окреслені фази: відчуження й руйнування попередніх систем цінностей; тривалий і нелегкий пошук політичного та економічного вибору; конструктивна еволюція стосовно попереднього досвіду» [5,6].

У одному ряду з цим дослідником - В. Здоровега, В. Різун, , І. Михайлин, Б. Потятинник, С. Квіт, В. Шкляр, Ф. Іванов, та багато інших. Розглядаючи кожен окремий аспект журналістики, вони намагаються дати оцінку усій сфері вцілому. Так наприклад, В. Здоровега, у своїх працях постійно звертається до практичного аналізу актуальних на момент виходу дослідження медіа виступів та текстів: «…Коли читаєш думки деяких досвідчених журналістів про саму сутність журналістського фаху, відбуваються цілком природні психологічні зміни акцентів. Людина, яка успішно працює у бізнесовій пресі, мимоволі здригається при самих словах «журналістська творчість». Добрий репортер вважає, що врятувати сучасну журналістику може лише підготовка нового покоління репортерів. Самобутній публіцист, вихований на кращих радянських традиціях, і слухати не хоче про якусь там об’єктивно викладену подієву інформацію. І кожен з них має рацію, бо він добре знає зсередини лише «свою» журналістику. До іншої в нього немає діла. Але ж вона об’єктивно єдина, ця журналістика. І мусить виконувати водночас різні властиві їй функції» [6].

Професійна, (вона ж «внутрішньо цехова», внутрішньо корпоративна ) медіакритика має своїм головним адресатом спільноти журналістів та інших авторів медійного змісту. У ролі критиків у даному випадку зазвичай виступають представники цих спільнот або автори, що за родом своєї професійної діяльності тісно пов’язані з даними об’єднаннями. Чудовим прикладом можуть слугувати журналісти «Телекритики», більшість з яких (наприклад А. Кокотюха) досить багато часу працювали у сфері телебачення.

Професійна медіакритика сприяє удосконаленню майстерності творчих працівників засобів масової інформації і постійному переглядові та розвитку норм і критеріїв їхнього професіоналізму у відповідності до суспільних потреб.

Масова медіакритика спрямована одночасно і на широку аудиторію читачів, телеглядачів, радіослухачів, і на авторів змісту ЗМІ. При цьому журналісти та інші творчі працівники засобів масової інформації постають у подвійній ролі. З одного боку, це колеги, до яких критик звертається з аналізом їхньої діяльності. З іншого боку – це частина загальної аудиторії – більш поінформована і критична її частина. Масова медіакритика стимулює суспільну зацікавленість актуальними проблемами соціального функціонування засобів масової інформації, забезпечує можливість постійного діалогу між аудиторією і ЗМІ, сприяє напрацюванню суспільного консенсусу щодо суперечливих аспектів діяльності мас-медіа, займається просвітою споживачів медійної інформації у питаннях функціонування друкованої та електронної преси. Це те, чим по суті займаються журналісти «Медіа Критики» та «Телекритики». Останні, на початку існування видання, (2004 р) оголосили війну «темникам» та доклали чимало зусиль на подолання цього ганебного явища у світі української журналістики. «Чорнуха» - фірмовий знак державного телемовлення?» - запитує Н. Лігачова себе та колег по цеху у статті «А у іншому – все добре!» намагаючись проналізувати кількість об’єктивної інформації у вітчизняному телеефірі. Дещо пізніше, співробітники «Телекритики» оголосили, що будуть відкрито виступати проти «джинси» - замовних матеріалів у новинах та телепрограмах. А сьогодні основна мета медійників, що зібралися під брендом «Телекритики» – боротьба за якісні медіа. Однак у той самий час, вступаючи у діалог зі споживачами масової інформації, «Телекритика» залишається «клубом інтересів» і для самих медійників. “Телекритика” “ганить” телебачення у хорошому сенсі слова, аналізуючи і шукаючи певні напрямки зростання, тобто намагається зробити його кращим. Сайт служить комунікатором у медійній тусовці, адже головна цільова аудиторія — це журналісти».

Стосунки між трьома видами медіакритики у ідеалі будуються за принципом сполучених ємкостей: академічна збагачує професійну теоретичними знаннями і концептуальними підходами, новими ідеями і здобутим дослідницьким матеріалом, і, у свою чергу, обидва ці різновиди медіакритики підживлюють масову медіакритику новими знаннями, підштовхують її до постановок і публічного обговорення проблем, виявлених наукою і професійною практикою.

Література

1. Франко І. Зібрання творів: додаткові томи до зібр. тв. у 50-ти т. / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка ; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка / М.Г. Жулинський (голова ред.кол. ), М.З. Легкий (упоряд.та комент.) — К. : Наукова думка, 2008. – Т. 53 : Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці 1876-1895. — К. : Наукова думка, 2008 — 832с.

2. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. - К. : Дослідницький центр історії української преси, 2001. - 448 с.

3. Різун В.В. Теорія масової комунікації.:підручн. для студ. галузі 0303 "журналістика та інформація" / В.В. Різун. – К., 2008. – 260с.

4. Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002. – 272 с.

5. Москаленко А. Теорія журналістики : навчальний посібник. / Анатолій Москаленко. – К. : «Експрес-об’ява», 1998. – 336с.

6. Здоровега В. До чого подібний слон, або Декілька думок про мас-медіа і журналістів у сучасному світі / В. Й. Здоровега // День. – №22-2. – 26 лип.

7.Квіт С. Масові комунікації : підручник / С. Квіт. – К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – 208 с.

8. Михайлюта В.Медіакритика як навчальний предмет в контексті історичних та теоретичних журналістських дисциплін./ Методика викладання історико-журналістських дисциплін і професійні потреби. Матеріали секційного засідання кафедри історії журналістики Міжнародної наукової конференції "Журналістика 2008": українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти". - К., 2008. – С.42-44.