Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
mayzhe_vse.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
103.3 Кб
Скачать

Беньямін. Завдання перекладача

Автор починає статтю з тези, що будь-який митець не може творити лише орієнтуючись на того, хто оцінить його твір. І якщо суттєвим в оригінальному творі є не повідомлення до читача, а щось більше, тоді, чи має сенс переклад, який «прагне бути передавачем повідомлення»?

«Переклад – це форма». Але тут постають питання: 1) чи здатен перекладач створити цю форму, 2) чи придатен твір для перекладу, чи вимагає його???

З одного боку, навіть найкращий переклад оригіналу дати нічого не може, а, з іншого боку, оригінальний твір начебто розквітає та продовжує своє життя саме через переклади!

Автор говорить про спорідненість усіх мов, що вони не чужі одна одній, а отже можлива якомога точніша передача форми та змісту твору.

З іншого ж боку, є теза, що пізнання не може бути об’єктивним, а отже, не можна судити і про якість перекладу, бо тоді досконалий переклад узагалі не існує.

Якщо мова жива, то вона постійно оновлюється, а отже лише художнє слово (універсальне) вікуватиме у мові автора; переклади ж через оновлення мов марніють з часом.

Знову про спорідненість мов, які мають спільну основу і начебто можуть доповнити одна одну в розумінні якогось питання об’єктом. Отже, існує якась «чиста мова».

Переклад призначений для подолання чужості мови.

Дослівний переклад ніколи не може передати повного змісту оригіналу.

«Завдання перекладача – віднайти ту інтенцію щодо мови, яка пробудить в ній відлуння оригіналу»

«Справжній переклад прозорий, він не затуляє оригіналу, не заступає йому світла, а дає змогу чистій мові, ніби посилюючи її своїм посередництвом, яскравіше освілювати оригінал» [33].

«Звільнити в рідній мові оту чисту мову від чарів чужого, визволити її з лабет твору, подаючи в новій поетичній формі – ось завдання перекладача» [34]. Таким чином розширюються межі власної мови. Якщо мови оригіналу та перекладу дуже віддалені, то перекладач має поглибити власну мову за рахунок першої.

«Що меншу цінність має мова оригіналу, то більше він зводиться до повідомлення і менше користі з нього для перекладу. Що вищий рівень твору, то більш піддатливий він для перекладу». (Або я не зрозуміла цю тезу автора, або вона просто суперечить моїм знанням, адже нам не раз казали, що високо оригінальну мову тексту майже неможливо перекласти, особливо в поезії!?)

«Переклади не піддаються подальшим перекладам через надто велику плинність, із якою до низ прилипає зміст» (це теж не до кінця зрозуміла, хоча ясно, що перекладати з перекладу погано, бо втрачається зміст, наче це автор і хоче сказати).

Але це не стосується Святого Письма, бо тут «мова злита з одкровенням». «Усі священні писання криють між рядків свій віртуальний переклад». (це теж не зовсім зрозуміло, тому передала словами автора).

Олександр Білецький

Українська література серед інших літератур світу

Примітка. Моє конспектування, переважно, це цитати (інколи – скорочені), які здалися важливими. Не-цитати – написано курсивом.

Читати було весело! Чудовий приклад радянської критики. Спочатку трохи вирізала оті його «комуністичні замашки» і підлизування до росіян, а потім – ні, щоб і вам було цікавіше читать. :)

Особливий інтерес до нашої літератури зростає з появою Т. Шевченка. Чижевський: «…його ім’я по праву стоїть поряд з іменами найвизначніших слов’янських поетів – Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, Гундулича»

Твори Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Стефаника, Коцюбинського стають відомими у слов’янських країнах і в Німеччині, Франції, Англії.

У СРСР зростає кількість праць про зв’язки укр. літ. з іншими, особливо з рос.

Збиралися і досліджувалися факти, які свідчать про освоєння укр.. літ. досягнень інших слов’янських літ. так виникла праці про зв’язки Франка з польською суспільною думкою і літературою, про значення Шевченка для слов’янських літератур. Вплив Марка Вовчка на болгарську літературу тощо.

Щоб визначити роль літератури в загальному літ. процесі, треба не тільки знайти спільні риси, а й визначити індивідуальні особливості, своєрідні, неповторні риси творчості письменників, які є внесками у загальну скарбницю, особливості не тільки серед слов’янських літератур, а й у світовій.

Відоме значення Київської Русі – колиски сх. слов’янства - для іншого слов’янського світу, резонанс, який мало і має «Слово о полку Ігоревім», значення Києво-Могилянської колегії як освітнього центру. Існувала окрема течія рос. і польських поетів, захоплених укр.. фольклором «українська школа» - к. 18- п. 19 ст. (Мальчевський,Богдан Залєський, Северин Гощинський, Тимко Падура, інші).

Розвиток укр. літ у межах Рос. імперії був під гнітом цензурних гонінь і заборон. Після заборонних заходів рос. уряду в 1860-70 рр. оживилась західноукр. літ. припливом сил із східної України. Але багато письменників помирали завчасно, навіть не побачивши видання творів. Так «Люборацькі» Свидницького вийшли через 30 р. після його смерті.

Укр. фольклор здавна має світову славу. У статті про Шевченка Добролюбов пише про цінність укр. пісні (виражає інтереси і життя народу), для якого без неї життя неможливе. Ф. Бондштед (перекладав на нім. укр. пісні): в жодній країні в пісні не було стільки плодів, дух народу не виразився так живо і світло, як в укр. піснях.

Старе укр. письменство майже повністю поставлено на службу релігій і школи. На одноманітному фоні спалахнула постать Івана Вишенського, який писав в оригінальному жанрі поетичної інвективи.

А Сковорода!

А Котляревський!

Останньому закидають наявність схожих творів у Скаррона і Блумауера. Але про них рідко знають навіть фахівці, а про Котляревського – знають!

А потім прийшов Шевченко!

Прямих аналогій у слов’янських літ. йому не знаходили, тому порівнювали із західноєвропейськими поетами селянства і дрібнобуржуазної демократії. Можна знайти спільні риси у Шевченка і Беранже. Але матеріалістові Шевченку була чужою віра Беранже у силу ідей і прийдешній союз народів, його анакреонтизм і епікуреїзм.

Шевченко – майстер епічної оповіді, здібної до створення характерів, психологічного аналізу. Шевченко переживає, бушує, плаче, виступає головним героєм своїх творів. + У поемі «Єретик» він першим прославив Яна Гуса («непохитний революціонер», борець проти гнобителів народу).

«Кобзар» переклали болгари.

Він їх типу надихав на боротьбу за соц. і політ. визволення.

Твори Франка лиш нещодавно почали перекладатися іншими мовами.

Він і сам був перекладачем творів світової літератури (поезія – антична, середньовічна, поети Англії, Франції, Німеччини, Італії, скандинавських країн, Угорщини, Румунії слов’янських країн і т.д.

Білецький 1,5 стор. писав про Франка соціалізм, але то, видно, вимога часу…

Франко: «Метою моїх творів зовсім не буває розкривання ненормальностей життя, але поперед усього віднаходження поезії і краси у нормальнім житті, яке складається у людей різних верстов і віднаходження поривів та змагання до покращення того життя.»

Білецький пише, що визначив би Франка основоположником соціального реалізму, замість Коцюбинського і Лесі Українки. (Ну й критики тоді були!)

В Івана Франка є риси своєрідності, завдяки яким він не губиться серед художників слова і вони дають вважати його внесок у світову літературу значним.

Франко: про те, що його писання, може, «послужать анекдотом супроти привички молодих поетів черпати теми з власної чистої або не зовсім чистої фантазії, а не живої дійсності»

Діяльність Франка розбила ідею літератури «для хатнього вжитку».

Національне гармонійно поєднується із загальнолюдським. Зарубіжні читачі оцінять, що він - тлумач «Фауста», перекладав Бернса, Данте, Шекспіра, пам’ятки староіндійської літ., написав «Смерть Каїна», «Мойсей».

Специфіку укр. літ. намагалися визначити не раз. Бачили в

  • особливому демократизмі

  • тісному зв’язку з народною творчістю

  • уславленому українському гуморі

  • задушевності (типу пішло від народної творчості)

  • бунтарському дусі (типу – від козаків)

Характерна особливість укр. розповідної прози – пристрасть до оповідань від 1-ї особи. Форма невеликого оповідання довгий час (перелічує романтиків) переважала.

Еволюція українсь­кої «сільської новели» ще не була предметом того спеціального ви­вчення, якого зазнали, наприклад, новели Б. Ауербаха та інших; але немає сумніву, що таке вивчення змусило б визнати цю нову форму української розповідної прози ви­датним і своєрідним явищем в історії літератур. Але своєрідні формою оповідання В. Стефаника, максимально згущені за викла­дом і разючі за своєю драматичною силою, не можна порівнювати з німецькою або польською новелою, сучасною їм.

Своєрідним явищем була й українська драматургія XIX ст. Відо­мо, що історичні умови, зокрема в Російській імперії, ставили майже непереборні перешкоди розвиткові українського театру. Драматурги були обмежені колом сюжетів із селянського життя, з якого аж до XX ст. вони не мали можливості вийти. Переклади українською мо­вою іноземних п'єс категорично заборонялися і навіть у своєму, ук­раїнському колі часто зустрічалися з подивом. Так і на Захід­ній Україні.

Тогочасними драматургами були організатори театральних колективів, актори й режисери. Це надало такої сценічності українським драмам, що ба­гато з них досі не тільки тримаються на сцені, а й мають успіх у гля­дачів, таких не схожих на театральну аудиторію кінця XIX ст. Це ж сприяло виробленню своєрідності синкретичного театрального дійства, що з'єднало діалог із хоровим і сольним співом, музикою, танцем. Не можна не спинитися на такому зовсім незвичайному і для української літератури явищі, як драма­тичні поеми Лесі Українки. їхнє значення і їхня театральна цінність лише поступово розкриваються не тільки для російських та інших слов'янських, а навіть і для українських читачів. Українська кри­тика дивувалася «екзотичності» їх сюжетів, то взятих із біблійної історії, то сплетених із мотивів і образів нової європейської літератури. Звернення до «екзотичних» тем, не було цілковитим новаторством Лесі Українки в українській літературі. Ще Шевченко не раз звертався до світових тем, створивши, наприклад, «Неофітів».

«Мойсей» І. Франка, безперечно, один із найчудовіших утворів українського поетичного генія. Немало було спроб знайти прототи­пи цієї поеми в німецькій літературі майже угорській, фран­цузькій та в інших літературах. Зовсім не схожий на інших Мойсеїв герой поеми Франка. Його Мойсей — це, так би мовити, конденсація духовної енергії народу, його кращих прагнень, а водночас і сумнівів та вагань. Старанно до­тримуючи місцевого колориту, вивчивши біблійні перекази, Франко створив символ широкого значення, його поема - це й підсумок його власного життя та діяльності.

Так, звертаючись до «перехожих» (мандрівних) образів і тем, українські письменники не просто «пересаджували» їх на рідний ґрунт, а наповнювали їх новим ідейним змістом, по­глиблюючи їх значення і пристосовуючи їх до нових явищ дійсності.

Але є в українській літературі теми і образи, специфічно їй прита­манні і саме для неї характерні. Образ стражденної матері - один із найдавніших, «вічних» у світовій літературі образів можна зіставити з обра­зами матері в поемах Т. Шевченка, пройнятими тією «піднесеною со­ромливістю страждання», якою не міг, наприклад, Ґете наділити свою Гретхен :). Конфесіональний образ Богоматері (поема «Марія») Шевченко зро­бив близьким усьому людству, без різниці релігій і рас, підніс на недо­сяжну висоту, до якої не могла піднести цей образ навіть релігійна творчість. Від Шевченка традиція піднесених образів матерів в ук­раїнській літературі йде до Панаса Мирного, до С. Васильченка й на­віть до радянської української літератури (Андрій Головко).

Специфічним для української літератури є і образ народного мес­ника, що йде від українського фольклору, народних дум і легенд про Гаркушу, Кармалюка, Довбуша, Кобилицю. Тут особливо багато можна було б вказати аналогій і в світовій, і в слов'янських літературах, де з XVIII ст. образ «шляхетного розбійника» від Карла Моора Шиллера до героїв англійських і французьких романтиків варіювався незліченну кількість разів, поступово дрібніючи й вивіт­рюючись, аж поки він не поринув у банальності детективного рома­ну - болячки сучасної занепадницької літератури :))))).

У жодній літера­турі цей образ не був так міцно пов'язаний із селянською тематикою, не пережив такої різноманітної і знаменної еволюції. Цю еволюцію слід би простежити в спеціальному дослідженні, яке показало б, як «мужик» - представник релігійно-морального начала, ідеальний смиренний хуторянин повістей Г. Квітки - змінюється «мужиком», носієм високих моральних якостей, який страждає в ярмі кріпосного рабства, мучиться, але протестує (Марко Вовчок); «мужик»-правдошукач, що стає «пропащою силою» в умовах «голодної волі» (Панас Мирний); і далі «мужик», що намагається мирним шляхом, шляхом організації артілей і кас вступити в боротьбу з куркулями і представниками їх­ньої влади над сільською громадою, що вже розпадалась (О. Конись-кий, Б. Грінченко); і як, нарешті, цей «мужик» перетворюється на ре­волюціонера, який усвідомив свої людські права і готовий на рішу­чий бій, виступаючи з насильством проти насильства («Fata morgana» Коцюбинського). Такого шляху не пройшов цей образ в інших літе­ратурах (Б. Прус («Форпост»), В. Оркан та ін.).

Національна боротьба була, звісно, важливим фактором розвитку української літератури, як і польської, чеської, південнослов'ян­ських.

Якщо російська література силою своїх визвольних ідей (від кого, цікаво ?!), високою правдивістю, народністю і моральним впливом на читача стала літе­ратурою міжнародного, світового значення, то, природно, й інші лі­тератури східного слов'янства, зв'язані з нею, тою чи іншою мірою поділяють це зайняте російською літературою місце у слов'янському світі та за його межами.

Зв'язана у своєму історичному розвитку з польською літерату­рою, здавна встановивши зв'язки з чеською літературою, не раз пе­регукуючись у своїх ідейно-художніх шуканнях з іншими література­ми, українська література найближче споріднювалася з російською. Але споріднення не означає тотожності. Постійне єднання з російською літературою не привело українську літературу до втрати власного обличчя.

Вірші М. Рильського, Бажана читаються в країнах Сходу не менше, ніж у Європі. Проза Ю. Яновського, Ю. Смолича, Івана Ле, О. Гончара, М. Стельмаха, Петра Панча, А. Головка стала відома всюди, куди приходить ра­дянська книга. Драми О. Корнійчука обійшли всі театри Радянського Союзу від Архангельська до Єревана, від Москви до Владивостока, а також театри майже всіх слов'янських країн.

Для української літератури відкрилася широка світова дорога.

Простежити це своєрідне життя українського народу в його літе­ратурі, точно визначити характер і межі цієї своєрідності - завдання майбутньої синтетичної і порівняльної історії слов'янських літера­тур, історії світової літератури. Ця історія покаже не тільки спокон­вічні і постійні зв'язки народів, а й той неповторний голос кожного, який можна і треба розрізняти в загальному хорі народів світу.

Р. 3 Порівн-іст (генетико-контактний) підхід с. 50-90

Зародився у 19 ст., вивчає спорідненість (генеалогію), спадкоємність, комунікацію між літ. і культ. Методолог. апарат : генетичний(генеалогічний) і контактологічний

Предмет-взаємодії у міжліт просторі і часі, описують категорії: традиція, еволюція, вплив, запозичення, рецепція

Компарат методологія: порівняння – зіставлення компарандума (що порівн.) з компаратумом на спільній основі – терціюм компараціоніс (жанрова, стильова, темат).

Вивчення відношень: тотожність-подібн- відм, універсальне – зональне –локальне...

генетичний(генеалогічний) метод Подібні синхронні літ явища, причини подібності – у походженні (спільні літ «предки», генотип), простеж. генеалогічні лінії (розвиваються або обриваються), мутації (видозміни в нових умовах, новому поколінні)

Аспекти: ретроспективний (археолог.-пошук джерела) і проспективний (еволюція, традиція-новаторство)

Генет. зв. подібність між явищами, віддал. у часі досл. як : генеалогія, типологія, інтертекстуальність, якщо ні -типол. і інтертекст.

Контактний-різновид генет. методу, вивчення безпосередніх зв. між синхр. явищами

Вплив, запозичення, міграція, рецепція

Синхронні зв. Міцкевич-Пушкін

Несинхр. – Леся Укр.-біблія

Безпосередні Лермонтов-Байрон

Опосередковані мода на скоттівські романи...

Д. Дюришин літ зв. базуються на виділенні 2-х типів

-зовнішні, що не відбиваються на структурі твору

(Геополіт ситуація, подорожі, еміграція, знання мов, стосунки між письменниками, листування, літ салони і гуртки, літ критика, конференції, видавництво антологій, журналів)

- внутрішні, виявляються на різних структурних рівнях твору

Індивідуальні (Езоп-Лафонтен) і колективні(вплив Вольтера, Байрона), опосередковані

І. Качуровський про зв. між письм: якщо є присвята, згадування, цитування, ремінісценції, запозичення наслідування, або переклади, переспіви, статті, рецензії присв. комусь....

Волков : запозичуються сюжет, мотиви, персонажі, форми, висловлювання

Трансплантація-запозичення для подальшого розвитку, передбачає культивування, творення традиції (реліг тексти за часи Ярослава Мудрого)

Запозичення реалізується у відтворенні (переклад, наслідування) і перетворенні (стилізація, пародія, осучаснення)

Р. 4 Переклад різновид міжліт і культ взаємодії,

Худ. Переклад: переспів, переробка і адаптація –межові явища між рецепцією і перекладом

Відтворення реалій: транскрипція, гіперонімічне перейменування, калькування, уподібнення...

В. Жирмунський. Літературні течії як явище міжнародне

Загалом,він пише про те, що основною причиною виникнення подібних сюжетів і мотивів у різних літературах є те, що створюються подібні соціокультурні умови. В першу чергу – саме соціальні. Він заперечує випадковості і збіги. І трошки критикує компаративістику Заходу.

Тепер конспект:

Порівняльне літ-знавство – вивчення тк.зв. міжнародних літературних «впливів» або «запозичень». Жирмунський наголошує, що осн.завдання – не просто зіставити, а знайти пояснення збігу, причому історичне.

Джерела подібності між літ.фактами:

  • подібність у літературному і суспільному розвитку (пояснює типологічні аналогі - конвергенціїї)

  • культурний і літературний контакт ((пояснює літературні впливи))

вони взаємодіють: літ.вплив стає можливий за наявності внутрішніх аналогій літ.і сусп.процесу.

основна передумова порівн.вивчення л-ри різних народів – єдність і закономірність загального поцесу соціально-історичного розвитку людства.

Далі Жирмунський пише приклади конвергенцій, або ж типологічних аналогій, між поезією західних і східних народів за доби феодалізму: 1. народний героїчний епос (напр., середньовічний епос германських народів, рос. билини). 2. рицарська лірика провансальських трубадурів (12-13 ст) і арабська любовна поезія( 9 – 12 ст)3. віршований куртуазний роман на Заході і романічних епос в іраномовних л-рах (сюжети про Трістана)

Спільність виявляється у:

  • ідейному і психологічному змісті

  • мотивах і сюжетах

  • поетичних образах і ситуаціях

  • особливостях жанрової системи та художнього стилю

Автор наголошує, що це – не міжнародні літературні течії, а лише аналогії в розвитку літературних жанрів. До речі, послідовність розвитку цих жанрів теж збігається. Поруч із цими аналогіями виявлялися і взаємодії, переважно – переклади і творчі переспіви. Однак взаємодія – меншою мірою. Аналогії – під впливом внутрішніх законів розвитку цілісної художньої структури, що відтворювалася в аналогічних умовах за подібних соціокульт.обставин феодального суспільства.

Далі Жирмунський наводить як приклад аналогій те, що в історії літератури виділяють регулярну послідовність літ.напрямів, зміну і боротьбу пов»язаних з ними літ.-худ.стилів, подібність яких спричинена історично подібними умовами суспільного розвитку різних країн.

Потім він пише про те, що часто представники напрямів не ототожнювали себе із тим, з чим їх ототожнили пізніше. ( «не усвідомлювали єдності та зв»язку своїх літературно-художніх устремлінь»)Наприклад, Байрон не вважав себе роимантиком, а Бальзак навпаки – вважав. Але вони писали відповідно до «настрою » епохи, за що потім їх і розкидали по напрямах. «Новим є лише більш загальне,наднаціональне поняття, під яке підводяться більш часткові,національні». Національні варіанти загальних літ.напрямків – «мікросистеми, що існують в межах однієї макросистеми ».

Далі пише про модернізм і його особливості в різних країнах. Оце класно:

«Певний час у колі молодих літераторів було модою і добрим тоном створювати щомісяця нові літературні напрями» - він пояснює тим, що оскільки модернізм узагалі заперечував колективність, а наголошував на індивідуальному сприйнятті митцем світу і індивідуальному його переосмисленні, то кожен модерніст мав би мати за такого розклАду персональний напрям.

Інтенсивність вияву напрямку в тій чи іншій країні теж залежить від соц.-екон.розвитку в певний період, наприклад, класичні форми реалізму Франції та Британії і провінційний реалізм Німеччини.

Потім Жирмунський пише про необхідність розрізнення понять «романтизм», «реалізм», «класицизм» тощо у значенні літературних течій певної доби і у значенні типів і методів мистецтва, що проявляються у різні періоди. Скажімо, романтичні тенденції в модернізмі тощо. «Кодний великий напрям л-ри супроводжувався свого роду відкриттям нового сприйняття й художнього витлумачення дійсності, ці відкриття у майбутньому переносяться на подібні явища минулого, з ними не пов»язані, набувають типологічності»

Жирмунський заперечує теорію про «вплив міжнародної літературної моди» на зміну літ.напрямів, також заперечує формалістів, зокрема Шкловського, їхнє твердження про автоматизм «відштовхування від старих тенденцій, шукання їм протилежного»

Про взаємодію: будь-який вплив чи запозичення неминуче супроводжується творчою трансформацією запозиченого взірця, пристосуванням його до традицій л-ри-запозичувачки

Далі – приклади зумовленості літератури суспільними обставинами. Поширеність ліричних жанрів, забарвлених емоційним суб»єктивізмом, у добу романтизму пояснює характерним для епохи конфліктом між особистістю й буржуазним суспільством.

Потім Жирмунський намагається якось заперечити те, що на Заході такий соціальний підхід «обзивають» детермінізмом:

«це означало би заплющувати очі на реальні літературні факти, вивчати слова, не враховуючи значень».

Розмежовують загальне літературознавство (вивчає явища, спільні для багатьох чи навіть усіх літератур) і літературознавство у вузькому і власному сенсі (яке займається взаємодіями між двома літературами,письменниками чи напрямами )

Насамкінець Жирмунський пише,що безпідставно те,що літературу Зх Європи виокремлюють як щось кардинально відмінне від усього літ.процесу і що осн.завдання компаративіста – розкрити спільні історичні й історико-літ.закономірності, котрим підпорядковані дві різні досліджуваня літератури, попри їхню географ. Віддаленість та нац.своєрідність.

До теми ІІІ. Рівні компаративістичного аналізу.

В. Будний, М. Ільницький

Тематологічний рівень компаративістики

Тематологія – порівняльне дослідження тем та ідей, образів, сюжетів, міфів, архетипів, мотивів, топосів (Далі в нас це одиниці ТР) у різних текстах.

Дехто з літературознавців (Рене Веллек, Поль Азар) відмовляються від цього рівня в компаративістиці, оскільки:

  • На тематичному рівні не проявляються особливості національних літератур. Немає чого порівнювати, бо теми – це набуток всіх.

  • Теми – «сировина», просто матеріал. Важливо те, як цей матеріал застосовують в тексті.

  • Різні подібні теми можна узагальнити і звести до однієї спорідненої. Теж немає чого порівнювати

Але ці аргументи легко спростувати.

Над тематологічним рівнем працюють такі галузі:

  • Історія тематичного матеріалу (в діахронії, така собі темат історіографія) – вивчає еволюцію одиниць ТР, інваріанти в різний час і в різних націон літературах. Найбільш опрацьована - царина традиційних сюжетів та образів.

  • Імагологія - образи

  • Іконологія та іконографія – образи в мистецтвознавстві.

А тепер, малята: найширше поняття – тема, найвужче – мотив (найменша одиниця сюжету за Лотманом). Типи тем за відношенням до об’єкта зображення:

-особистісно-психологічна (як любовна тема)

-Морально-етична (винниченко)

- суспільно-політична («Сон» Шевченка)

- історична (історичні романи)

- воєнна (Толстой)

- філософська («Фауст»)

- метафізична (поезія раннього модернізму)

- фантастична (науково-фантастичні романи)

Приблизно такий поділ мають ідеї.

Всі одиниці ТР – походять від такої одиниці, як образ.

Тому що:

Розповідний образ – це сюжет, описові – портрет, інтер’єр, діалогічні – монолог, діалог, часопросторовий образ – хронотоп, людські – персонаж.

Все, з чого складається текст – образи. Це тканина тексту.

А тепер до Вашої уваги: огляд окремих одиниць ТР:

Щодо часу і простору, треба відрізняти такі образи:

Хронотоп – Локус – Топос (видно, що одне більше за інше?)

Хронотоп=час+простір

Локус – це вже все навколо : хронотоп + довкілля персонажа – психологічне, настроєве, інтелектуальне також!!!

Топос –усталений локус, що повторюється в різних текстах, як формула (наприклад, топос Утопії, топос загубленої землі (Антарктиди, наприклад))

Ще одиниці ТР - міф – спресований у символічні структури історичний досвід.

Архетип – успадковані від попередніх поколінь прототипи, символічні уявлення.

Концепцію архетипів і міфів досліджував Нортроп Фрай. Міф – джерело літератури.

Міфами, архетипами займається міфологічна критика. Наприклад, «Кембриджська школа міфокритики» - поч. ХХст

Традиційні сюжети та образи. Ті хто використовують термін «світовий образ» чи «вічний образ» - помиляються, таких немає. Так само, як «мандрівні сюжети» - та всі вони мандрівні, якщо цікавлять компаративістику!

Краще казати традиційні сюжети та образи. Їхні види (залежно від походження):

  • Міфологічні

  • Фольклорні

  • Релігійні

  • Біблійні

  • Легендарні

  • На історичному матеріалі

  • Літературні

Як правило, вони синкретичного походження, тобто літературно-історичні, РЕЛІГ-міфолог тощо.

Тріада Мотив, ідея, образ:

Мотив – найменший неподільний елемент сюжету (чи фабули) – якщо за формалістами. Мотив – це як одне просте речення в синтаксисі.

За Веселовський – сюжет утворюється з нарощування мотивів. Тоді сюжет начебто текст, що складається з мотивів (речень).

Владімір Пропп заперечує, що мотив – найменша неподільна одиниця. Він вважає, що такою є функція. Наприклад, мотив (речення!!!): Змій викрадає доньку. Цей мотив виражений такими образами: 2 образи-персонажі+образ дії, що є функцією (викрадення). Персонажі змінюються з тексту в текст, а такий тематичний компонент, як функція викрадення (наприклад у Колекціонері…), мігрує.

Ти часом Томашевський, розділяючи текст на тематичний (тема) рівень і синтаксичний (композиція), стверджує, що мотив – найдрібніша неподільна тема.

З ідеєю (про що говориться) у художніх текстах важче, ніж у наукових, наприклад. Хороше визначення художньої ідеї дав Франко - «…це відчута, продумана тема».

Фабула – подія, сукупність подій. Сюжет – фабула, оформлена у оповідь, з певним способом викладу. Через проблеми в термінології (коли якісь кадри плутають сюжет та фабулу), в наратології вирішили використовувати терміни, що запропонував Цвєтан Тодоров – історія (сукупність подій ЧИ ПРОСТО ПОДІЯ) та дискурс (з оформленням).

Генологічний рівень компаративістики – порівняння жанрів (генологія – наука про жанри)

Жанр – рухома, змінна категорія, варіативна в часі і просторі, від письменника до письменника.

Кожна культурна епоха має свої популярні жанри

Бароко – епічна поезія, героїчна лірика, різні «кучеряві вірші» типу акровіршів, повість.

Класицизм (згадайте, якою популярною була класицистична ода в російській імперії), поетики, риторики, трагедії, комедії (згадайте мандрівних дяків, вагантів)

Романтизм – поема, сонет,

Дослідження історичної трансформації жанрів (діахронія)

Спочатку жанр зявляється і кристалізуються його головні риси (які виділяють його серед інших), потім жанр видозмінюється, зявляються його варіанти (це називається процесом жанрової диференціації, коли жанр розпадається на піджанри). Або протилежний процес – дифузія. З часом вмирає. Може відроджуватись.

Дослідження жанрів в різних національних жанрових системах (синхронія)

Якісь домінантні риси жанру лишаються, а інші видозмінюються. Порівнюють англійську трагедію з французькою тощо.

Щоб якось тексти класифікувати на різні жанри – було дві теорії

  1. Теорія родинної подібності (Людвіг Відгенштайн). Але вона незручна, бо всі тексти мають спільні риси, більшою чи меншою мірою

  2. Теорія протопипів (Е.Рош, Дж. Лакоф) – краща. Серед схожих текстів обирають один – прототип ний, серед інших – іншого прототипного, і решту текстів рівняють до цих прототипів.

Джонатан Каллер розмежував 2 тенденції в генології

1 картографічна

2 прикладна – жанрова теорія потрібна, щоб аналізувати тексти.

Рівень дослідження стилів

Стиль – характерний для літературного явища (окремого твору, творчості письменника..) набір типових мистецьких засобів.

Це порівняння стилів різних художніх епох, різних письменників, текстів. У них різні стильові парадигми, естетичні норми на різних рівнях – фоніці, ритміці, лексиці, синтаксисіц, нарації, образній системі, тематиці, композиції, жанрових формах.

Основу стильової типології сучасності заклали Генріх Вельфін, Лео Шпітцер, - 2 пол 20 ст

З укр. – Іван Франко, Олекс Білецький.,Дмитро Наливайко.

Циклічна концепція для розмежування стилів різних епох.

Генріх Вольфлін розмежував 5 стильових опозицій.

Лінійність-мальовничість,

Площинність-глибинність

Закритість-відкритість,

Багатоманітність-єдність

Абсолютність-відносність

Потім Чижевський створив свою теорію хвилі.

На противагу цій концепції – формалістична конц лінійна

Трактування літературної еволюції як боротьби нового зі старим.

І наостанок

Перервність та безперервність розвитку літератури – дисконтинуїтет та континуїтет.

Діоніз Дюрішин

Світова література пером і долотом: вихідні методологічні поняття й принципи

можете починати із пункту «Світова література та її концепції»

Альфою й омегою розмислів про світову літературу є не лише формулювання первинних понять і категорій, як, наприклад, літера­турний твір і його компоненти, тобто понять, які передають своєрід­ність словесного мистецтва, а й цільових феноменів і форм літера­турного розвитку. Визначальне місце серед них посідає саме світова література, тому що вона - пікова величина, яка специфічним чином об'єднує майже всі категорії літератури й літературознавства. Саме ця властивість світової літератури зумовлює її загальну притягальну силу не лише для фахової літературознавчої аудиторії, а й у своєрід­ний спосіб і для широких кіл читачів.

Якщо взяти будь-який підручник з історії світової літератури, то цілком спонтанно перед нами постає ціла низка запитань: чим є сві­това література та її історія, які концепції історії світової літератури існують взагалі, яким є зв'язок між національною та світовою літера­турою тощо.

Можна стверджувати, що світова література є «вчителькою жит­тя» для художньої літератури й словесного мистецтва. Вона в прямо­му сенсі - невичерпний арсенал ідейних, тематичних, стилістичних та інших творчих засобів і процесів. Вона є теоретико-літературним, історичним і цілком практичним узагальненням надзвичайно склад­ного й розмаїтого багатства, яке людство створило та нагромадило і постійно створює.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ МІЖЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ

Базові елементи літературного процесу, такі як компонент літе­ратурного твору, літературний твір, автор, група, школа тощо, були і є предметом історико-літературного й теоретичного аналізу. При дослідженні їх міжлітературної функціональності необхідно фор­мулювати цю функціональність з позиції новіших критеріїв вище­згаданого міжлітературного процесу, який сприяє створенню їх но­вих стосунків.

Потрібно і навіть необхідно визначити й висвітлити окремі поняття й категорії міжлітературного процесу в їх системному кон­тексті.

  1. ЛІТЕРАТУРА І СЛОВЕСНІСТЬ РОДОВОГО СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ

Класифікаційні системи викликають чимало запи­тань, на які потрібно дати відповідь. Таким запитанням є, наприклад, характеристика літературної системи родового суспільного ладу, де виразно йдеться про певну міру взаємопроникнення літератури як писемного мистецького явища, з одного боку, й усної словесності,

  1. ЛІТЕРАТУРА МІСТ-ДЕРЖАВ, ПОЛІСІВ

Мається на увазі історико-літературне тлу­мачення красного письменства міст-держав як органічної складової грецької чи римської народної літератури. Міста-держави, не лише Спарта, Афіни, Коринф, Рим, а й багато інших, утворювали доволі специфічну спільноту з характерними потенційними ознаками міжлітературного контексту.

Дещо предметнішою виглядає ситуація з вивченням і характерис­тикою таких літературно-історичних одиниць, як, наприклад, серед­ньовічна народна література, література народностей (нацменшин) нової доби, багатонаціональна література і такий історико-літературний елемент, яким є національна література.

  1. НАЦІОНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

Національна література як окрема література у своєму відношенні до світової літератури була, швидше за все, домі­нантною в період свого виникнення й формування, особливо на по­чатку XIX ст.

Загалом ми розуміємо національну літературу як історичну категорію, яка зазнає змін у ході історії. Модифікаціїїї розвитку зазнають інколи дуже дивних змін, які є вдячним підґрунтям для компаративістських досліджень.

Є випадки, коли категорія традиційної національної лі­тератури також повністю не охоплює всі історичні комплекси, які є лише аналогічними, але вповні не відповідають її типологічній основі. Мається на увазі, наприклад, комплекс швейцарської літера­тури, що складається з чотирьох рівноправних цілісних частин, при­чому лише одна із них (ретороманська література) має статус націо­нальної літератури. Італійська, французька й німецька складові такого статусу попередньо не мають.

Змінам піддається розуміння національної літерату­ри, наприклад, у зв'язку з тлумаченням літератури США як єдиного цілого, національних літератур у комплексі колишнього Радянсько­го Союзу, де поняття багатонаціональної літератури було не формальним позначенням сукупності національних пись­менств, а виражало полілітературну систему.

  1. СЕРЕДНЬОВІЧНА НАРОДНА ЛІТЕРАТУРА

Національно-літературний підхід до історії літератури був пере­довсім досить фрагментарний і виявився не в змозі дійти певних висновків через відсутність деяких структур, зокрема міжлітературного характеру, які, наприклад, наявні в американській, канадській, бельгійській, іспанській, колишній радянській і югославській літера­турах і низці інших.

Стосунки між національною і світовою літературою не є прямолінійними.

Між народними літературами у цій царині немає своєрідних конститутивних означальних відмінностей. У середньовіччі, передусім у його початковий період, ми маємо справу з перехрещенням етнічних знаків, а часто і з їхнім злиттям.

Зі універсалізмом пов'язане існування літературно-мистецьких і літературно-наукових творів, які належали до кількох народних літератур. Таким твором, опублікованим німецькою мо­вою, була, зокрема, «Історія слов'янської мови й літератури».

Паралельне існування універсальної мови як спільної мистецької мови для групи народів спричинювало в середньовіччі виникнення специфічних міжлітературних спільнот, які, однак, мали відмінний від міжлітературних спільнот сучасності характер і наповнення. У середньовіччі вищезгадану спільноту утворювали, крім спільних універсальних книжних творів, часто і навіть насамперед мистецькі твори усного відтворення виключно словесної культури і словесно­го фольклору.

  1. ЛІТЕРАТУРА НАРОДНОСТЕЙ (НАЦМЕНШЕН) НОВОГО ЧАСУ

Це такі літератури, що піддаються іден­тифікації в ідейному, суспільному й літературному сенсі, як, напри­клад, література угорської, української й русинської нацменшин у Словаччині, Румунії і колишній Югославії, література словацької національної меншості в колишній Югославії, Румунії та Угорщині…

У новочасній літературі народностей ідеться про історико-літературний елемент, який утворює доволі нестійкі стосунки з п'ятьма історико-літературними контекстами.

1. У першу чергу, це контекст власного процесу розвитку, власної іманентності розвитку. Ми означуємо його виникненням об'єктивних позалітературних передумов, що уможливлювали формування літера­тури народності (нацменшини). Специфічним також було виникнення й розвиток української та русинської літератури в Словаччині.

2. Ми підійшли до другого конститутивного контексту як вище­згаданих, так і інших літератур Центральної Європи. Йдеться про співвідношення, які в процесі власного самоусвідомленого розвит­ку домінантним чином визначають характер, функцію, зміст та спрямування літератур народності (нацменшини), зумовлені державотворчим принципом, який ту чи ту літературу народності (нацменшини) детермінує в її розвитку (наприклад, словацьку в колишній Югославії, угорську та українську в Словаччині тощо).

Повноцінна форма існування національної своєрідності присутня не лише в мистецтві та літературі, айв інших формах суспільної свідомості як цілком логічне і життєво необхідне підґрунтя не лише пошуку, а й утвердження стосунків з ближчим чи віддаленим ото­ченням.

У процесі реалізації цієї мети значну роль може відігравати пере­кладацька активність у різних площинах. Мається на увазі площина розгалуженої періодичної преси та книжкової перекладацької діяль­ності.

3. На черзі третій конститутивний контекст літератури народності (нацменшини), що творить відносини з первинною, «материнською», літературою: у випадку угорської меншини в Словаччині - до слова­цької літератури, у випадку словацької літератури в колишній Юго­славії - до літератури в Словаччині і т. ін.

Важливим є чинник взаємопроникнення вищезгаданих історико-літературних формацій, яке полягає в потенційній присутності явищ однієї формації в іншій. Однак передовсім може виникнути питання про внутрішнє вклю­чення своєрідних і важливих явищ літератури народності (нацмен­шини) до національно-літературного організму. Доречним тут, оче­видно, буде термін двобатьківщинність, тобто належність в інший спосіб до двох історико-літературних цілостей.

4. На черзі четвертий контекст літератури народності (нацмен­шини), виражений стосунками з рештою літератур споріднених на­родностей, які перебувають у найближчому географічному оточенні. Оскільки ми відштовхуємося від моделі літератури угорської або словацької народності, то в першому випадку йтиметься про відно­шення до угорської літератури в Словаччині, Румунії та колишній Югославії, а в другому - про взаємини літератури словацької народ­ності в колишній Югославії не лише з літературою словацької народ­ності в Румунії, а й в Угорщині.

Літератури народностей (нацменшин) переходять межі компетенції національно-літературних стосунків на користь міжлітературності загалом.

5. П'ятий контекст літератури народностей (нацменшин) мані­фестує насамперед стосунки з іноземним, міжлітературним проце­сом загалом.

Через те, що література народності (нацменшини) є органічною складовою окремої державної спільноти, її стосунки з іноземними літературами визначаються, по суті, відносинами всього співутворюваного комплексу.

6. Багатонаціональна література

Метою розділу є визначити позицію міжлітературності в тому, щоби повною мірою поставити літературно-теоретичну проблему «єдиної літератури» і водночас усвідомити частковість цього феномену й розуміти цю частковість, мінливість, або ж історичність, як його конститутивну якість. Про «єдину літературу» ми говоримо тому, що існування цього феномену в літературному, а точніше, в міжлітературному процесі спричинює виникнення загальної літератури у свій спосіб у кожну епоху. Багато­національні літератури, що з'являються в останній період міжлітературного розвитку, до певної міри переходять межі «єдиної літерату­ри» на користь літератури окремої і загальної.

Наші розду­ми підходять до сфери міжлітературності та міжлітературного про­цесу й до кінцевої літературно-історичної категорії - світової літера­тури.

  1. МІЖЛІТЕРАТУРНА СПІЛЬНОТА

Національно-літературні взаємини (взаємини між явищами б межах окремої літератури) виражають цілісність, системність на­ціональної літератури як органічної історичної складової та єдиного цілого. Міжлітературні взаємини (вони означають взаємозв'язки за межами окремої літератури) пов'язують це єдине ціле з більшими, в певному сенсі історико-літературними, елементами вищого по­рядку, які спрямовані до кінцевої системи світової літератури. Між цими крайніми полюсами існує суперечлива діалектична єдність.

Дослідження міжлітературного процесу, окрім цих крайніх історико-літературних елементів, сформулювало і певні проміжні ступе­ні літературного розвитку. Ці об'єднання, міжлітературні спільноти національних літератур, на платформі пізнавального процесу явля­ють собою особливу допоміжну категорію між окремим і загальним.

Одне з перших засадничих питань, яке виникає під час дослі­дження міжлітературних спільнот, пов'язане з їхньою історичною зумовленістю. При його вирішенні необхідно усвідомити ту обста­вину, що міжлітературна спільнота є не раз і назавжди даним утво­ром, а живою й мінливою формацією, яка а ході розвитку реагує на різноманітні історичні детермінанти. Це не однорідні, а багато­гранні, різноманітні утворення.

З багатогранної зумовленості міжлітературних спільнот як органічних компонентів міжлітературного процесу випливає, що кожна національна література, або ж «окрема література » в ході, історичного розвитку, може бути органічним елементом багатьох між літературних спільнот одночасно.

Загальноприйняте поняття «багатонаціональна література» як узагальнювальне поняття для вищезгаданих і аналогічних систем послідовно не охоплює їхню суть, крім всього іншого, ще й тому, що передбачає наявність етносу.

Полілітературні системи, однаково чи з домінантними елемента­ми етносу (якою була, наприклад, колишня багатонаціональна ра­дянська література і якою є зараз багатонаціональна іспанська літе­ратура тощо), чи з його частковим вираженням (поєднання націо­нального та етнічного принципу в швейцарській, бельгійській, канадській літературах тощо), зазвичай випливають із різномовності (полілінгвізму). Однак різномовність не є їхнім найважливішим, кон­ститутивним принципом.

Користуючись нагодою, вважаємо за необхідне згадати й історич­но та ідеологічно важливий детермінуючий чинник своєрідних міжлітературних спільнот, спричинений колоніальними відносина­ми, який вирізняє літератури колоній, з одного боку, і літератури метрополій, з другого.

До детермінант особливих міжлітературних спільнот ми вклю­чаємо також і критерій диференціації розвитку, за яким ми поділяємо літератури на більш диференційовані та менш диференційовані без ціннісного аспекту.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]