Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
mayzhe_vse.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
103.3 Кб
Скачать

2. Вибірковий принцип світової літератури

Друга концепція світової літератури, що називають літератур­но-критичною, ціннісною, утилітарною, включає найвищі прояви літературного розвитку, провідні особистості та процеси. Цю кон­цепцію називають ще й читацькою, вона має відтак і власне прак­тичне обґрунтування. Ми керуємось ним, наприклад, у шкільному навчанні, видавничій та популяризаторській практиці. Також ще її називають концепцією світової класики (концепція «літературних генералів), що передбачає сувору ви­бірковість, яку часто розуміють по-різному.

Як приклад наведемо «Історію світової літератури» угорського істо­рика літератури Антала Щерба, що вийшла двотомним виданням 1957 р. в Будапешті.

3. Історико-літературна концепція світової літератури

Історико-літературна концепція світової літератури є складним диференційованим з точки зору типології та розвитку явищем. Тому її характеристика і формулювання вимагає всебічного погляду на лі­тературний розвиток та його механізм, на пізнання й дослідження взаємопов'язаності й напруження між складовими цього розвитку, на чинники, що визначають їхню зумовленість в тій чи іншій епосі тощо

Ця концепція є не лише ширшою й досконалішою, а й має меншу міру пізнавальної релятивності.

Перша проблема, яка може спричинити відмінності, полягає в питанні: які літературні факти належать до світової літера­тури? Відповідь така: ті, між якими існують взаємини і зв'язки, ті, які певним способом генетично й типологічно взаємообумовлені й сис­темно взаємопов'язані. Мірилом їхнього поділу й взаємопов'язування в кінцевій історико-літературній системі є ступінь їхньої участі у створенні прогресивних тенденцій міжлітературного процесу.

Поняття світової літератури та його зміст залежить від рівня пізнання літературного процесу. Це пізнання відповідає розвитку лі­тературно-наукового мислення в певний період розвитку. Тому йдеться не про невизначеність або нерухомість, а про пружність та мінливість.

Отже, побудові категорії світової літератури передує кілька взаємообумовлювальних гносеологічно-онтологічних сфер: гене­тично-контактні взаємини, структурно-типологічні взаємозв'язки та міжлітературні спільноти й центризми. У комплексі зі світовою літературою вони, власне, й утворюють предмет дослідження міжлітературного процесу з його національно-літературним (у де­яких випадках іншим) й міжлітературним компонентом.

ШМАТОК ВИСНВКІВ

Оскільки у вступі до нашої публікації ми згадували про взаємини Абсолюту і Безкінечності з феноменом світової літератури, то на­прикінці наших роздумів констатуємо, що це не лише абстрактні й теоретичні поняття, а й реальна база людського пізнання. В резуль­таті цього висновку можемо сказати, що хоча людина не може осяг­нути Абсолют, але її рефлексія і зацікавлення ним є фундаменталь­ним принципом процесу людського пізнання - на ньому він базуєть­ся і до нього прагне. Сподіваємося, що ми продемонстрували читачеві частину цього нашого переконання.

Лотман. До побудови теорії взаємодії культур

Дослідження у цьому напрямку розпочалися міфологічною школою та індоєвропейським мовознавством після виявлення фактів збігів на найрізноманітніших рівнях між текстами, спільність між якими не передбачався. Далі підхопили інші школи. Вивчали: збіги імен, мотивів, сюжетів, образів у віддалених літ., міфологій, нар.-поет. традицій.

З розвитком було проведене розходження між генетичним і типологічним зближенням. В основі ідея стадіальної єдності (Тейлор), в чому є можливість реалізації гетівського задуму «всесвітньої літератури».

Важливе питання міжнародних літературних взаємодій. В істор. людського суспільства немає прикладів ізольованого культурного розвитку без жодної взаємодії і впливу.

Лотман називає причини, які викликають наш інтерес до чогось: 1) тому, що воно мені хоч частково знайоме, тобто «пошуки свого»; 2) тому, що воно мені незнайоме та не вписується у відомі мені уявлення та цінності, тобто «пошуки чужого».

Шкловський і Тинянов звернули увагу на трансформацію тексту при його засвоєнні чужорідною культурою.

Лотман каже, що до цього дослідників цікавило питання про «умови, за яких уплив тексту на текст робиться можливим», а зараз постало питання «чому й за яких умов у інших культурах чужий текст робиться необхідним».

Розвиток культури пов’язаний з ускладненням структури особистості та індивідуалізацією механізмів, що кодують інформацію. З ускладненням культури ускладнюється й однозначність взаєморозуміння.

Далі автор порівнює процес взаємодії і актом запліднення =) 1. «для запліднення потрібна наявність іншого», 2. «вибірковість», адже придатною для продовження роду є не кожна особина. Те саме відбувається і з текстами при взаємодії та впливі.

Ланцюжок наростаючої складності тестової структури: «повідомлення вуличної сигналізації – текст природною мовою – глибоке творіння поетичного таланту».

Текст з найбільшою культурною цінністю найменше пристосований для подальшої передачі.

Далі автор пояснює, якщо переклад відбувається між взаємно схожими «Мовами», то результатом буде звичайний запис того самого тексту, але, якщо між «мовами» існує відношення неперекладності, тобто «елементи першого не мають відповідностей у структурі другого», то в результаті виникає новий твір зі своєю інтерпретацією, оскільки дана ситуація виключає можливість однозначного перекладу. (під «мовами» можуть розумітися різні види мистецтва – твір - фільм). І якщо хтось захоче зробити зворотній переклад, то він ніяк не отримає вихідного тексту.

Наскільки я зрозуміла, текст, який передається обов’язково трансформується, оскільки «перекладач» осмислює його зі своєї точки зору, а тому щось широке та оригінальне вставляє у певні рамки своєї інтерпретації. Таким чином «переклади» обростають новими змістами.

Будний (ст.. 279-320)

Інтердисциплінарність – співпраця на пертині проблем, має справу з предметом, що виходить за межі однієї дисципліни, переносить методи з однієї дисципліни в іншу (між мистецьке зіставлення, постколоніальні студії), змішує практики і засади всіх залучених дисциплін (типу полівітамінка:).

Мультидисциплінарність – співпраця, вивчення проблем з перспектив к-кох галузей знання без взаємного засвоєння, трансформації та узгодження методологічних інструментарії їв.

Кросдисциплінарність – метод, що виводить дослідника поза рамки окремої дисципліни, але без спів робіт. чи об»єд. з відповід. дисциплінами. Долаються межі дисциплін, а цілі і методи – незмінні!

Трансдисциплінаність – застосування інтегрованих наук. Підходів до проблем. Руйнує кордони між дисциплінами для досягнення єдності наших знань про світ.

Літ. Компаративістика від міжлітературності переходить до міжкультурності (через вплив між дисциплін. Підходів, тобто «Не літературою єдиною…»)

Проти такого розширення меж компара виступав Бернгеймер, Фіш (адже не можна перебувати в двох місцях одночасно, тому й не можна розпорошуватися на міждисциплінарному підході).

Але не всі такі консервативні! Тотосі запроп. Об»єд. Аспекти літ.компаративістики + культурал. Студії = компаративні культуральні студії (використання методів різних гуманітар. дисциплін).

Таким чином, ми долаємо монокультурну обмеженість! Урра!

Інтермедіальність– взаємозв’язок літ-ри з ін.. видами ми-цтва. Напрям: між мистецьке порівняння.

Головні праці:Ремак «Порівн. Літ-знавство» (визначив вивчення зв’язків і взаємодій літ-ри з ін.. ми-цтвами).

Аристотель «Поетика» (класифікував ми-цтва за принципом спорідненості, відмінності).

Лессінг «Лаоокон або про Межі живопису й поезії» (заперечив погляд щодо тотожності законів літ-ри та образотворчого ми-цтва ). «Часова послідовність – царина поетова, просторова – малярева».

Броун Роздуми про поезію й музику» (начерк теорії первісного синкретизму (можливість обєднання поезії і музики)).

Гегель «Лекції з естетики» (розмірковує над образотворчістю, музикою і поезією). Для поезії виділяє привілейоване місце.

І. Франко «Із секретів поет. Творчості».

Відповідність ми-цтва– співвіднош. Між різними ми-цькими галузями (тематич., формал., матеріально-знакова специфіка вивченя)

Матеріал. Засоби створення маляр. Образу: колір і лінія. Зявляються вторинні враження: від чуттєві, нюхові).

Засоби ств. Музич. Образу: звук і тиша.

Кінематограф (синтетичне та інтермедіальне = театр+живопис+музика+література)

Гіпертекст– окремі тексти поєднані в текст. Мережу. Межі текстів розмиті.

Що брало верх у різних епохах?

Античність – скульптура

Середньовіччя – архітект.

Ренесанс класицизм – образотв. Та літ-ра

Романтизм – музика

Реалізм – літра

Символізм та імпресіонізми – вплив музики на літру

Ми-цтво:

-односкладове (звук у мізиці)

-багатоскладове (театр, кінематограф)

Інтерсеміотична літра– взаємодія к-кох семіотич. Кодів (зображення, звучання, сенс)

Мультимедійність– поєднання двох чи більше медій (знакових систем різних ми-цтв)

Дискурси:

-фактуальні (щось стверджують про дійсність, наприкл., історія)

- фікціональні (не претенд. На істинність, поезія)

Погляди на ми-цтво:

-утилітарні (Франко, засіб для досягнення сусп.. цілей)

-естетські (молода муза, укр.. хата)

Тенденції у ХХ ст..:

  • Антиесенціалізм (уявлення про об’єктивну стність фактуал. нарацій)

  • Дискурсив. Підхід (факти не доступні безпосередньо, а лише через посередництво супереч. документів)

Культуральні студії:

Зарод. У Великобританії (Гогарт, Голл). Метод. Засади: дискурс аналіз.

Фуко: генеалог. Критика (зясовує ґенезу категорій, які вважаються природними, але насправді є владними важелями контролю, типу сексуальність, божевілля)

Аспекти дослідження:

  • Соціол. Аспекти вивч. Публіки, чинників літ. Процесу(реклама, цензура),

  • Статистич. Підхід до пошир. Книжки.

Класична література – за Яуссом, має перевершувати читацикий горизонт сподівань

Канон – за

ом, його визначають самі письменники, відчуваючи залежність від попередників.

Жан Бодріяр – теорія симулякрів – це фікційні та гіперреальні образи, копії без оригіналу, не мають жодного відповідника в дійсності (до власне симулякрів відносять гроші, сусп.. думку, моду).

Постмодерн – аестетизм (відмова від культу краси).

Націонал. Літра – цілісне еститич. Явище, функціонує на основі літ, мов. І культур. Традицій, забезпеч. Естетич. Потреб етносу.

З розвитком технологій Світова спільнота перетворилася на світове село (МакЛюен)

Групи літератури:

-Культур.-літ. Зона (за мовою, геополітикою)

-культур.-літ. Регіон (європ., африкан.)

Конвергенція – збіги і зближення нац.. мов, літерату, культур, що виникли у процесі історик. Контактів.

Дивергенція – розбіжності, зумовлені розселенням колись єдиного етноу, його геополіт. Розєднанням.

«Європейську літературу» дослідники визначають не за географічним принципом, а за мовним. Таким чином, сюди втрапила навіть африкан. Літра.

Весь теперішній час, звісно, відноситься до прямої мови, тобто моменту написання статті, а не сьогодення

  1. Спершу Вайсштайн пише про визначення Компаративістики (типу, що це не тільки література-література)

Вайсштайн Спрощено каже про К. як про «порівн. літ-знавство, що складається з секторів порівняльної історії лі-ри, порівняльної літературної критики та порівняльної теорії літератури» і що вона уповноважена співвідносити один з одним літ. Твори, навіть якщо вони написані різними мовами й належать до двох чи більше нац. лі-р. (чи беручи 1.КЗ(«Майорат» Гофмана – «Падіння дому Ашерів» По) чи 2. загально і лише подібності (Дон Кіхот» - класю китайський роман У Чен-еня «Подорож на захід»)).

Проблема переважно лише тоді стає компаративістичною, коли долаються мовні кордони.

Щоб прийти до співвідн. лі-ри і музики, Вайсштайн звертається до визначення К-ки за Ремаком (там про співвідн лі-ри з одного боку і інших сфер знань і вірувань з іншого) як до найширшого. Ремака критикує Веллек за такий підхід як надто академічний чи цілеспрямований ( коли Готорна асоціюють з кальвінізмом), але неспроможний науково-теоретично.

Клод Пішуа та Андре-Марі Руссо визначають К. більш обережно (про літературу – інші сфери вислову чи знання/ літературу між собою, незалежно від часу, простору, мови тощо)

Але Ремак єдиний принципово наполягав на «літературі й інших формах»

Кельвін Браун, говорячи про те, що К. визнає паралелі і взаємовплив в образотворчих (в широкому сенсі) мистецтвах, але не треба все під одну риску підводити – музика бароко і архітектура бароко, наприклад поза межами відносин компаративістики

Що ж робити, якщо так все складно, є два виходи:

  • створити супердисципліну ( щось типу Comparative Arts) – але навряд є спеціалісти з усього м-ва зразу

  • ухилитися в сферу естетики (щоб створити цент р тяжіння – як література в літ. к-ці) . Але Comp. Arts не може бути прикладною естетикою – вона має рухатися від конкретного до абстрактного, а не навпаки

Юліус Петерсен от каже, що вплив перш за все розглядається з боку лі-ри – приймача. Тому виходить, якщо ми говоримо, напр.. про лейтмотиви у Томаса Манна –чи навпаки літературне в музиці (що розглядають компаративісти), то треба залучати і музикознавця ,і літературознавця, чергувати кути зору.

Браун ще раніше наголошував, що «навіть коли впливи в межах однієї мови і культури – все одно це сфера К-ки». Вайсштайн каже, що це очевидні речі і що як мови варто розглядати не так укр., франц, англ. і .т .д. як мову живопису, мову скульптури тощо.

Вайсштайн зрештою вирішує порівняння текстів в межах однієї мови/нації/культури називати «літературою простого порівняння», а в межах різних – «л. подвійного порівняння»

Важливою є порівняльна історія мистецтв, є купа літературних творів («Степовий вовк», «Портрет митця замолоду», «До маяка» тощо), які мають поза літературні зв*язки

Ставить питання: чи «між кордонну» к-ку розглядати як допоміжну науку – чи як повноцінну дисципліну (тут важливо згадати початки драми *лі-ра і музика, театр*). Ніцше підтвердив, що гр.. трагедія народилася з духу музики. Музика вплинула передусім на форму хорових партій трагедій.

У Франції в 17-18 ст. опера вважалася літ. жанром. Шкода, що музикознавці зневажають партитурою і лібрето.

Поль ван Тігем назвав аг. літ-знавством «порядок пошуків спільних фактів у багатьох лі-рах, що розглядаються в їхній близькій залежності. або в їхніх збірностях». Учні трактували як дослідження проблем та ідей.

Безіл Мунтеано (колишній видавець LA Litterature comparee) Сімон Жен – за зв*язки літ-ва і мист-ва. Називає ще десяток імен, які були за чи проти включення до компаративістики інших мистецтв, якщо треба ,можу написати ,але то навряд треба. В цілому вчених, що б визнавали вивчення взаємовисвітлення мистецтв як окрему дисципліну небагато. Але !!! останнім часом в Америці переворот відбувся, але французькі сноби не хочуть визнавати міжмистецьких зв*язків і східна Європа пішла за ними (Жирмунський- Союз, Дюрішин – Чх-Сл, Діма - Румунія, Краус - НДР ). А от угорці припускали можливість).

… ще десяток імен, хто за , а хто проти. Мабуть важливо, що Жост, хоч і викладає в Іллінойсі ( а в Америці все типу досить прогресивно), залишається скептиком (бо, собака, походить з французької Швейцарії). А так все розвивається. от в США створили Міжнародну Асоціацію Літ. Компаративістики, що визнає, що треба брати до уваги не тільки лі-ру

  1. Нарешті про літературу і музику

Вайсштайн також скаржиться. що бібліографія невпорядкована і мало її….. і нарешті згадує, що стаття має бути про літературу і музику ( і каже, що ми, в принципі, маємо право на нього за це гнати, бо він типу від теми відійшов  )

Бертран Бронсон «Relations of Literary Study»: каже, що колись лі-ра і музика були не роздільні, а що далі, то більше віддаляються і зараз незалежні. Лірика – музичного походження.

Змішані форми л. і м.: опера, ораторія, кантата, пісня – ще свідчать про близькість л. і .м. (в них поєдн. літературні і візуально-пластичні інгредієнти і літературознавець ще компетентний. Але якщо трохи складніші брати зв*язки, то л-знавець стає дилетантом і треба кликати музикознавця)

Зазвичай думають, що на музику можна покласти лише погані вірші. Веллек же говорить, що, хоча й музика з поезією контактують ,але найвища поезія не має потреби в музиці, а найвища музика – в словах.

Взагалі основна теза, що образотворче м-во чомусь вважають більш пов*язаним із лі-рою і цьому приділяється більше уваги. Це частково тому, що значення легше зчитуються з обрмист, нід з музики. А кознавствоще тому що історія мистецтв як наука склалася раніше за музичну. А сам Вайсштайн все ж перебуває під враженням, що музика тісніше пов*язана.

Зрештою, робить чіткі висновки:

  1. За К. Брауном він вважає, що ТІЛЬКИ тоді цікаво порівнювати мистецтва між собою, коли одним із них є література . Причому, немає значення – чи це вплив на лі-ру, чи лі-ри на щось – це все має вивчатися літературознавством (чи універсальною дисципліною)

  2. ПОєднавчі для різних мистецтв твори тільки тоді розглядаються безпосередньо порівняльним літературознавством, коли в них акцентовані відносини літ. і позаліт. інгредієнтів (слова до тону – лібрето до партитутри, наприклад). А якщо то опера, балет чи фільм – синкретичні штуки, то це переходить межі компаративістики, бо в цьому тільки експерти розбираються

  3. Розробка лише збіжностей без КЗ не слугує взаємному роз*ясненню мистецтв, а проливає світло на особливості конфронтаційних сторін. Не вкладається в рамки аг. чи пор. літ-знавтсва

  4. Коли мистецтва прямо не пов*язані з лі-рою – то їх досліджує чи естетика (якщо метод дедуктивний), або в рамках універсальної науки, яка ще не сворена. Фахівців багато, універсалів мало, треба створювати команду людей і спец. інститут 

тож давайте створювати нову науку)

Якщо речення не скорочені і не дуже зрозумілі – то це майже цитата 

В принципі, у Наливайка майже немає чогось такого, про що б не писав Будний чи Ремак (а отже, і такого, чого немає у попередніх конспектах), просто це все у нього більш обтяжене деталями. Тому я, щоб не засмічувати голову собі і вам, допишу тільки дещо, найголовніше.

Найперші кафедри компаративістики з’являються у Франції, в 19 ст. Активну участь у переході компаративістики від інформативної до наукової стадії беруть письменники Ж. де Сталь, Стандаль, Гете.

Компаративістики перебуває посередині між історією літератури та теорією літератури і постійно зближується то з одною, то з іншою. Відповідно з першою її єднає зокрема вивчення контактно-типологічних зв’язків (контактологія), а з другою – вивчення типологічних семантико-структурних спільностей та відповідностей (типологія). 2 пол 19 – 1 пол 20 ст – домінування контактології. Потім відбувається криза «традиційної» (французької) методології. На арену виходить американська, і т.д., як у минулому конспекті. Американці все розширили, карочє. Змінюється і розуміння впливу. Це вже не лінійне сприйняття чи наслідування, а частина творчого процесу. Він містить обов’язковий етап відбору. А сприйняте входить в інший контекст, тому змінюється зміст та функціональність твору. П. Брюнель: «Врлив нічого не творить: він пробуджує». Крім того, реноме л-ри не завжди пов’язане із літературними факторами. Коли комп більше зближується із теорією л-ри, у 50-их, до цього причетні в основному американці, але французи теж. Мабуть, першим поштовх до цього дав Р. Етьємбль.

Рух до «чужої» л-ри є водночас і рухом до «своєї».

В останні десятиліття компаративістика дуже оновлюється: оновлюється бачення її об’єкта, нові методи, нове соціальне обґрунтування досліджень, новий погляд на саме значення досліджень. Про це теж у є минулому конспекті.

На 7 конгресі Міжнародної асоціації л-ної компаративістики виділяли 5 секцій ,які відповідали 5 методам: історичний, семіотичний, структуральний, стилістичний. Їх розробляли, розширювали.

Зараз часто пишуть про кризу компаративістики, але багато вчених вважають, що це пов’язано із кризою теорії л-ри (та й, зрештою, де зараз не пишуть про кризу? – Ц. Я.)

Наливайко Взаємозв’язки та взаємодії літ. й ін мистецтв в аспекті компаративістики

Література – це словесні твори, словесне мистецтво, але його художня мова не вичерпується вербальним рівнем, його зміст виражається словесними засобами, але не зводиться до словесного вираження, що відкриває широке поле для взаємодії літератури з несловесними мистецтвами. 126

Взаємодії відбуваються головним чином на рівні метамови літератури й живопису, скульптури, музики, архітектури та інших мистецтв. 126

Мистецтва різняться і за своїм «будівельним матеріалом», і за структурою художньої мови, але в кожну епоху вони створюють ансамбль, якому властива спільна векторність руху, спільні закономірності й інтенції як на епістеміологічному, так і на естетико-художньому рівнях. 126

Література виділяється з-поміж інших видів мистецтва тим, що тільки вона суміщає в собі увесь комплекс його функцій в потенційно повному вияві. 127

Література за своєю природою є мистецтвом часо-просторовим, хронотопічним, вона вводить час у простір і простір у час, поєднує їх у феноменологічну цілісність. 128

Література в художньому освоєнні різних сфер і аспектів буття спирається на інші мистецтва, «вчиться» у них, «перекладаючи» коди їхньої художньої мови та трансформуючи їх відповідно своїй іманентності, і тим самим збагачує й удосконалює свої власні виражальні можливості. 128

Виокр остаточно компар у 1970-х

Розвиток мистецтв і збільшення муз у Стародавній Греції. Розуміння мистецтв як системи

Арістотель «Поетика» : зіставив м-ва,

Зміщення уваги на окремі м-ва: Просвітництво-увага до живопису (Лессінг «Лаокоон, або про межі живопису і музики», романтизм – музики

Романтики – розмивали всі межі, синтез

Шпенглер-проти поділу мистецтв

с. 122-125 огляд досліджень про зв мистецтв, про американські досл. 60-х літ і кіно, європ. і укр.(Франко)

На різних етапах літ процесу – різні співвідношення предметно-чуттєвого, емоційно-сугестивного і когнітивно-стемологічного-визначає зв-ки з ін мист-ми (Ніцше «Походження трагедії з духу музики), особливості родів літ: найбільше в ліриці, найм. – епос.

Суч. Мистецтво прагнення до оновлення, в імпресіон найвиразніше виявилося бажання взаємодіяти літ з ін видами мист (Гонкури, музика і живопис), поезія символістів

Музика у Мелларме-Еліот-Рільке

Наливайко. Культурно-історичні спільноти й міжнаціональний процес

Культурні спільноти мали свої літерат, мови, свої системи жанрів і стилів.

11 ст. – Ствродавня Європа поділ. на 2 культурні спільноти: зах – латинська і схід – візантійсько-слов’янська. Центрами культ спільнот були країни стародавніх цивілізації, які мали давню культуру та традиції.

Літератури-реципієнти, які цього не мали прямували до культури певної спільноти. Це часто супроводжувалось прийняттям мови впливовішої літер.

Ще важливішим чинником для культ. спільн. були релігії та церкви. Піккіо: про конфесійну ідентичність літерат.

Вирішальним чинником був поділ середньовічн. культурн. Європи на 2 культурні спільн. - на православн схід і католицький захід.

9 – 14 ст. – епоха Високого середньовіччя. У Зах і Східн Європі існували різні системи літерат., хоча й мали спільну основу: християнство, міфологію, фольклор. В обох культ спільн існував поділ на духовну та світську літерат. Але більшу типологічну близькість між цими світами мала духовна літерат., оскільки спільни джерелом була риторика.

У літерат Київ Русі ввійшло чимало текстів латинського походження.

У світовій літерат 2 культ спільн наявні різні жанрово-стильові системи, з різними складниками та функціями.

Літерат Високого середньовіччя виникає на Заході у 2-х варіантах: 1) рицарська (осередки – двори феодалів) та 2) міська (літерат «бюргерського типу).

Гаспаров: 1. (клерикальні жанри) – християнські традиц переважають над античними; 2. Світові жанри – навпаки.

Духовна література: літургійна поезія, агіографія.

Проміж між дух. і світ літерат: алегоричні твори, історіографії…

Світова літ.: поезія, зорієнтована на класичну римську поезію – поезія вагантів.

У світ літерат Зах Європи наявні всі 3 роди – епіка, лірика, драма.

Літерат православн Європи не була спільною для всієї культур спільн, а поділ на візантійську та православну, з різними літературн. мовами: грецькою і старослов.

Візантйцська при цьому вистпала «донорською» для православної.

У візантійській наявні всі основні компоненти літерат європ середньовіч.

Протилежну позицію представляла Давньоруська літерат.

Кін 10 – поч. 11 ст. – перенес в Русь перекладів на стар.- слов., зроблених у Болгарії: біблійні, церковно-практичні та агіографічні книги, «Хроніки» Івана Малали.

Сер 11 – 12 ст. – переклад візантійськ літерат в Русі: 1) істор літ – «Хроніки» Григор. Амартола, 2) оповідна літерат – «Олександрія», 3) опис світу – «Християнська топографія» Косьми Індикоплова…

Переклад мало вибірковий та однобічного характ, зосереджен на патристичній і церковно-повчальній літерат.

Переважно, духовна літ, що має широку жанрову систему, спільну для всієї європ літерат.

Оригінальні жанри світової літерат: літопис, літописне оповідання, воїнська повість.

Автор характеризує тут детальніше й інші літерат, але, думаю, для загальної картини і достатньо. Він просто показує тут взаємозв’язки між культурами та літературами!

Наливайко. Літературна імагологія: предмет і стратегії

Імагологія як галузь літературозн компаративіст визначил і набула пошир у 20 ст.

Вона є міждисциплінарною, нею займаються антропологи, етнологи, соціологи, культурологи, історики тощо.

Предмет І. – «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців, що створюються в певній національній чи регіональній свідомості й відбиваються в літературі».

Її витоки можна знайти ще в «Одіссеї» Гомера, «Історії» Геродота, «Енеїді» Вергілія тощо.

Студії проблем І. античності: «Дзеркало Геродота. Есе про репутацію Іншого» (1991) Ф. Артога, «Індивід, смерть, любов. Я та Інший в давній Греції» Вернан.

Інтерес до Іншого з’явився ще у 16 -17 ст. (великі геогр. відкриття).

І. інтереси були притаманні й українцям. У пам’ятах києво-руської літ спостеріг образ Візантії, Степу, Заходу. На цю тему писали Костомаров, Антонич, П. Куліш, Шевченко, Франко.

Виникла І. як наукова галузь із школою «Анналів». Вони вивчали національні картини світу та науково реконструювали їх.

Формується І. у 2-ій пол. 20 ст. після 2-ої світової війни: утворення незалежних держав  самосвідомість; інтерес до культур колоніальних народів; інтеграційні процеси у Зах Європ.

СРСР – «тема дружби братніх народів».

І. найбільше цікавить Інше як етнокультурне. Опозиція Свого та Іншого.

Категорії І. : родові, національні, соціальні, віросповідальні, культурні, мовні.

Переконлива праця Саїда «Орієнталізм».

Пажо: «Я “бачу” Іншого, але образ Іншого є якоюсь мірою образом мене самого».

У давні часи сприйняття Іншого було відмінне: вони знали Своє, а все інше просто «присвоювали».

У творенні етнокультурних і національних образів важливе місце належить письменникам, вченим, мандрівникам. Але їхнє бачення нерідко може бути суб’єктивним і перебільшено узагальненим.

Прикладом є українське бачення козаків!

Завдання І. полягає у з’ясуванні переважно політичного та ідеологічного характеру.

Жермена де Сталь пертворила свою професію на пізнання інших народів Європи та розкриття їхньої «душі», творення їхніх образів.

Часом І. образ підмінюється стереотипом. «Імагологічний образ Іншого, imago, є феноменом культури, що корелятивно репрезентує Іншого в певній культурі, образом, що вийшов у простір цієї культури, зберігаючи тією чи іншою мірою автохтонний зміст і структуру». Стереотип – це нерідко карикатурна форма образу. Стереотипами найчастіше наділяють сусідні народи.

Ремак дає таке визначення літературній компаративістиці: це порівняння однієї літератури з іншою чи іншими, а також порівняння літератури з іншими галузями людської експресії. Далі він каже, що проти такого визначення не мали би нічого проти у них, у Німеччині, але за кордоном мали б.

Французи. Фр. школа має позитивістське коріння. Вони випускають із царини компаративістики теорію літератури. Їх не влаштовують розвідки, які «лише» вказують на аналогії, їм потрібні факти. Карре і Ґюйяр –їх треба запам’ятати, бо вони найпомітніші – пишуть, що дослідження впливів занадто розпливчасті і що треба вивчати інше: рецепцію, посередництво, закордонні поїздки, ставлення до певної країни в національній літературі у певний проміжок часу. Ці двоє (хоча не всі з цієї школи) дуже стримано визнають масштабний синтез європейської л-ри і кажуть, що це дуже поверхове спрощення. Отже, у цьому визначенні вони мали би застереження щодо масштабів досліджень у л-рі.

Ремак пише, що це занадто обережний підхід, і наводить слова Пейра про те, що сучасність потребує більше (а не менше) уяви. Достеменно шукаючи джерел творів і їхніх доказів, ми можемо відволікаємося від вагомішого питання: естетичної інтерпретації та оцінки. Якщо ми не будемо бачити синтезу вальних тенденцій, то л-ра буде приречена на вічну фрагментарність та ізоляцію. Але, на щастя, французи на практиці не такі боязкі і заформалізовані, як у своїх теоріях. Американцям же варто навпаки припинити так вперто ігнорувати дослідження фактологічного матеріалу.

Також фр. обережні щодо того, чи можна л-ру порівнювати з іншими видами м-тва. Можна, але це не справа літературознавця, як вони вважають.

Американцям Ремак закидає те, що вони не зовсім географічно правильно будують свої дослідження. Якщо у праці йдеться про літературу лише одної країни (як вони роблять), то це не компаративістика, а історія л-ри. Але загалом він підтримує їх у більш об’ємному розумінні компаративістики. Це допоміжна дисципліна, сполучна ланка між різними сегментами л-ри і к-ри.

Потім він пише про необхідність уточнення для розмежування деяких термінів.

Світова л-рі і компаративістика. Ці обидві галузі мають географічний вимір. Але просторовий елемент компаративістики більш обмежений, зазвичай вивчають взаємовпливи 2 країн, світова ж література світове визнання. По-друге, часовий фактор. Світове визнання вимагає часу, пор. літер. натомість може досліджувати все, що надається порівнянню. Компаративістики не та прив’язана до критеріїв якості чи інтенсивності. Вона може розглядати слабших авторів, які, однак, краще виявили прикмети свого часу чи якісь інші тенденції. Але компарат. може допомагати письменникам ставати загальновизнаними. Фр. школа обмежує часові рамки компаративістики: можна порівнювати лише в межах певного проміжку часу, у світової л-ри таких лімітів нема.

Компаративістика і загальне літературознавство. Учений із Сорбонни Поль Ван Тіґем (його теж треба запам’ятати, це фр. шк.) розглядає національну л-ру, порівняльне літературознавство і заг. л-во як три послідовні рівні. Можна це проілюструвати такою метафорою: 1 – це дослідження у межах кімнати, 2 – дослідження крізь стіни, 3 – дослідження поза стінами. Об’єктами дослідження 3 може бути, наприклад, л-ра Східної Європи, Північної Америки і т.д. Але чому така важлива саме кількість досліджуваних країн? Ван Тіґем побоюється, що, досліджуючи лише окремі аспекти, вчені (що мають свої уподобання, можливості, розумові і фізичні, свій вік) ніколи не спроможуться зібрати інтегрованої розвідки з більш, ніж двох нац. літератур. Отже, виникає потреба у третій групі спеціалістів, котрі б збирали інформацію від попередніх й інтегрували все це. Але тут є небезпека: у такому разі вони загублять контакт із текстами, а систематизація може бути нудним і поверховим заняттям.

Але у німців термін «загальне літературознавство» розмитий, і це йде йому на користь у даному випадку. Оскільки непохитний розподіл між дослідниками цих трьох рівнів непотрібний. Бо перші мають постійно розширювати свій горизонт, а другі і треті постійно повертатися до більш обмеженої царини, «щоб хоч одна нога стояла міцно на землі». Найкращі компаративісти так і роблять.

Ульріх Вайсштайн

Порівняння літератури з іншими видами мистецтва: сучасні тенденції та напрями дослідження в літературознавчій теорії і методології

По-перше, наголос на тому, що мистецтва треба вивчати всеохопно, обов»язково враховуючи взаємодію між різними видами (не порівняльне літ-знавство ,а порівняльне мистецтвознавство).

По-друге, варто утриматись від дослідження типологічних подібностей між акустичними і візуальними видами мистецтва (література має бути осереддям!)

По-третє,мати на увазі, що компаративісти мають справу не з літературою, а з літературами.

Ще він пише про те, що і порівняльне літ-знавство, і порівняльне мист-вознавство мають теорію, критику та історію. (підстава до комплексного дослідження)

Про що літературні критики можуть дізнатися від і сториків мистецтва і навпаки?(с)

Виділяє такі типи взаємозв»язків:

  • твори мист-ва, які зображають та інтерпретують відповідну історію, а не є простою ілюстрацією до тексту.

  • Літературні твори з описом окремих витворів мистецтва

  • Літературні твори, які створюють або літературно перетворюють зразки мистецтва

  • Літературні твори, що імітують образотворчі стилі

  • Літературні твори, що використовують технічні прийоми образотворчих мистецтв (монтаж, колаж, гротеск)

  • Літературні твори, що співвідносяться з образотворчим мистецтвом та художниками або передбачають спеціальні знання з історії мистецтв

  • Синоптичні жанри (емблема)

  • Літературні твори на ту саму тематику, що і твори мистецтва (це Вайсштайн пропонує взагалі не розглядати, бо недостатньо порівнюювати мистецтво лише на підставі тематики)

Далі – кілька прикладів. Літературні твори, в яких фігурують митці,реальні або вигадані («Луна и грош» Моема), твори, де в сюжет інтегровано естетичні та технічні проблеми виду мистецтва («На маяк» Вулф - живопис), імітація художніх стилів («кубістська» проза Гертруди Стайн).

Ілюстрована книга як жанр

Ще він пише такі собі «поради компаративістам»:

!. треба завжди намагатись рухатися виважено від малого до великого і від конкретного до загального. Теми обирати точно та вузько.

! щодо рис для зіставлення – «риса має бути властивою всім порівнюваним об»єкта», «риса, властива виключно мистецтвам», «риса має бути наявна в усіх порівнюваних об»єктах»

!перевірити логіку і послідовність аргументів

!! уникати зіставлень феноменів, розділених значною хронологічною відстанню

Чижевський

Порівняльна історія слов’янських літератур. Вступ

Примітки:

  1. Моє конспектування, переважно, це цитати (інколи – скорочені), які здалися важливими. Не-цитати – написано курсивом.

  2. Чижевський любить відділяти нові повороти думки цифрами. Його нумерацію збережено.

1. Порівняльна історія слов’янських літератур лише з недавніх часів привертає увагу дослідників.

2. Але існує небезпека, що замість вивчення широкого і багатогранного «слов’янського світу» вивчатиметься «російський світ», і це потягне за собою невиправдані наслідки для культури інших слов’янських народів, які мають зовсім інші традиції.

Зв’язки слов’янського світу із Заходом завжди були значно важливіші, ніж із сходом.

Чижевський за приклад бере лексичні запозичення у слов’янських мовах: із країн Сходу то переважно – сфера матеріальної культури і трохи – соц. і духовної, а із Заходу – з різних сфер.

Далі йде купа прикладів тюркських запозичень в рос. мові (тюфяк, башмак, халат, диван, шуба і т.д.), бо Росія 300 років була під татарським ігом.

Запозичення із германських мов належать до різних сфер: державне життя (король), зброя (меч, броня), духовне життя (хрест), матеріальна культ. (стекло, блюдо, хижина).

А запозичень з грецької і латини – купа.

Часто запозичення змінюються особливим чином: paganus (лат. Гр.. – язичник) стало в рос. поганий – «нечистий», в укр. - «негарний».

3. Дуже важко точно визначити доцентрові сили, які об’єднували слов’янські народи і відцентрові, які роз’єднували.

Доцентрові (визначив Якобсон, але значення переоцінив)

  • мовна і передісторична релігійна (язичницька) єдність

  • подібність звичаїв і традицій відображених у фольклорі

Часто відцентровими нехтують у політичних цілях, наголошуючи на єдності.

Відцентрові

  • намагання утворити окрему державу (польські повстання проти рос. панування 1831, 1863 рр.)

  • розкол церкви на сх. і зх.

  • хоч близько 50% лексики однакова, але часто вона має різне значення або належить до різних рівнів (вимову Чижевський не бере до уваги)

далі – купа прикладів

відмінностям у мовах сприяють фактори:

  1. запозичення із сусідніх мов, зумовлені культурними зв’язками

  2. пуризм у деяких мовах (чеська), або навпаки – повна свобода у запозиченнях (рос. і польська (щодо останньої – ніколи б не подумала…)

  3. утримання застарілої лексики (рос., чеська)

  4. залучення до літ. мови лексики народної (укр., словацька)

4. Фольклорні елементи (казки, пісні, приказки тощо) поєднують не лише словянські народи, але й слов’ян з індогерманцями і не тільки. Приказки часто приходили у перекладі з латини (більше на заході), грецької (на сході).

Язик може довести до Константинополя (гр.) – язик до Києва доведе (укр., рос.)

У словесному мистецтві діють нові доцентрові сили – стилістична єдність. Але і тут є ряд протидіючих сил (позамистецьких, напр. різнорідний характер селянства, недостатня (у декого) розвиненість бюргерства тощо).

5. Схожість стилю і тематики в різні епохи (особливо, в епоху романтизму, класицизму, а віднедавна прийнято вважати, що й бароко).

Літературні зв’язки змогли подолати політичні та нац. суперечності: у час сутичок Росії і Польщі (16-17 ст) – визначальний вплив. Українці піддавалися впливу рос. символізму, футуризму, польського модерну (Молода Польща).

6. Факт «слов’янської свідомості» (панування у словян думки про спільність мови, культури, політичних інтересів). Хоча росіяни довгий час не вважали за словян поляків.

7. Які явища треба порівнювати? – «Відповідні», такі твори, що належать до 1 жанру і написані в 1 стилі.

На характерні особливості стилів довгий час не звертали уваги, зосередившись на вивченні змістів творів. Вивченні «впливів» і «запозичень».

8. Слід звернути увагу на те, що розвиток літ. стилів має тенденції, які дають змогу розглядати літературу як осмислений процес. Зміна – завжди рух до інакшого, а часто – протилежного.

2 полюси

1 – спокійна, гармонійна краса, простота композиції, прозорість побудови, обмеженість стилістичних прикрас, чіткі рамки, статичні ситуації (класицизм, ренесанс)

2 – антитези, зображення боротьби різних сил, напруження, складність побудови, стилістичні прикраси, динамічність, зняття зовнішніх рамок твору (бароко, романтизм).

Далі йде відома крива і її пояснення

9. Епохи плавно переходять одна в одну, тому категорична хронологічна періодизація навряд може бути успішною.

Достатньо згрупувати матеріал і відповідні комплекси, поєднані стильовою особливістю творів і їх авторів.

10. Але при такому групуванні не можна чинити, як, скажімо, в біології. Бо навіть в 1 епосі автор не хоче повторювати одне і те ж, а створює щось особливе, нове. Тому в гуманітарних науках створюють не поняття (у широкому сенсі), а «ідеальні типажі».

Тобто беруться не спільні особливості, а типові.

Вибір «типових» рис залежить від оцінки (розпізнання значних і незначних особливостей (Макс Вебер).

До чого в Чижевського Вебер – не знаю, мабуть, він першим сказав оте, про типові риси…

Отже, важливо з’ясувати, що саме слід брати до опису з великої кількості особливостей, властивих кожному культурному явищу.

11. Чижевський пише, поряд зазначеними (у його відомій кривій) епохами, що інколи зустрічаються інші означення, перехідні епохи\явища і не всіма прийняті явища (типу рококо, бідермаєр, маньєризм, «літературний ампір» (рос. романтики). Тому криву можна доповнити, додавши(виділене): Ренесанс-Маньеризм-Бароко-Рококо-Класицизм-Сентименталізм-Романтизм-Бідермаєр- Реалізм- Імпресіонізм-Модернізм…

12. Але є думка, що відголоски кожного стилю були і в інших епохах, наприклад, говорять про імпресіонізм у пізній готиці, бароко, імпресіонізм як тенденцію всередині символізму, романтизм – вічний стиль усередині різних напрямів.

Вічні елементи поетики (напр. світло як метафора знання, море – життя…

«Каталоги» (перелік, однорідні члени речення :) в літ. ренесансу і класицизму.

13. Стилі в словенських літ., порівняно із західноєвропейськими, мають самобутнє забарвлення. Причини відмінностей:

  • велика роль статусу митців: придворне забарвлення стилю, де придворна культ. У стані розквіту

  • окремі епохи зазнавали змін (переважно через зовн. обставини.) Напр. указ Петра І про мову розколов рос. літ на 2 частини.

Літ. і політика: повстання впливали на митців.

14. Насамкінець треба позбутись упереджень щодо деяких слов’янських літератур. Твори не можна сприймати як віддзеркалення західних зразків. Важливим є: слов’янські літератури певною мірою виступали «посилювачами» певних явищ в західних літ. напр. рос. натуралістичний реалізм 60-х рр. ХІХ ст.

У деяких досить рідкісних випадках слов’янські літератури випереджали європейські, напр. в часи гуситської реформації (до Мартіна Лютера) у чехів, і , можливо, соцреалізм в Росії.

15. Не можна уповні довіряти рос. критикам, бо їхні судження часто однобічні.

16. Одна частина південнослов’янської культурної сфери (болгари, серби, частина хорватів)підтримує різнобічні зв’язки з неслов’янськими народами, зокрема це румуни, угорці, поствізантійські греки, ісламські турки…

Ці зв’язки тривають і в нові часи, словники в них мають вигляд сторони-давальниці.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]