8. Міжлітературний центризм

Проблематиці міжлітературних центризмів ми приділяємо увагу як передостанньому ступеню міжлітературного процесу, який уможливлює зосередження уваги на кінцевій категорії міжлітературності - світовій літературі.

Світова література та її кмпетенції

Угорський науковець-компаративіст Й. Ханкіс рекомендує відмовитися від поняття «світова література» і пропонує вживати лише поняття «європейська», «загальна» чи «універсальна література». Автор виходить із переконання, що формулювати безкінечно складну проблематику стосунків між на­ціональними літературами означає заново досліджувати різно­манітні форми міграцій тем, мистецьких мотивів, образів і т. д., що є досить складною справою.

Наступний визначний історик світової літератури Е. Лаатс вва­жає, що існує кілька світових літератур, наприклад західноєвропей­ська, індійська, східноазійська тощо. Згідно з його твердженнями, відправною точкою є західноєвропейська література, яку він, у дусі європоцентричної теорії, вважає епіцентром світового розвитку й руху.

Швейцарець Б. Тунк 1954 р. спробував вирішити вищезгадану проблему через сукупність літератур усіх народів, пропущену крізь призму художньої вартості окремих письменників. Подібних мето­дологічних поглядів також дотримується швейцарець Р. Лавалет. Француз А. Жерар включає до світової літератури, яку він називає універсальною, всі написані у світі твори.

Більшість спроб створити певну концепцію літератури під­порядкована «заходоцентризму», або ще європоцентричним тенденціям. Причина полягає не лише в зосередженості на захід­ноєвропейському літературному русі, а й у недостатньому пізнанні решти центристичних тенденцій, які існують практично в цілому світі.

Боротьба між європоцентризмом і намаганням дати теоретичне тлумачення історії світової літератури, яке б відповідало всім вимо­гам, оприявнилася на засіданні Міжнародної асоціації літературної компаративістики в Белграді під час спроб сформулювати методоло­гічні принципи колективної міжнародної праці «Історія літератур європейськими мовами».

Спроби зрозуміти історію світової літератури на базі загального науково об'єктивного історико-літературного синтезу мають інший характер. Цього спробував досягти колективний проект 9-томної «Історія світової літератури», який виник у Москві в Інституті світової літе­ратури АН СРСР на початку 60-х років минулого століття і який у видавничому плані реалізується саме в цей період у вигляді. Цей проект у певному сенсі був на­слідком нагромадженої інформації щодо літератур усіх материків, які осягнула історіографія попередніх десятиліть XX ст.

Є концепція, яка за традицією формулюється як су­купність національних літератур чи аналогічних, більш-менш об'єднаних історико-літературних одиниць. Ще один концептуаль­ний підхід - це вибір найкращих авторів, творів і процесів, дібра­них головним чином з позиції актуальної оцінки конкретної літера­турної ситуації. Зрештою, третя концепція охоплює літературні явища, між якими існують взаємні стосунки та взаємозв'язки, що в певний спосіб зумовлені генетично й типологічно. Ці три концепції не можна строго відділяти одну від одної, а потрібно розуміти їх у тісній взаємозалежності й взаємозумовленості. Саме в цій взаємо­зумовленості полягає їхнє тлумачення й методологічна інструктивність.

1. СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА ЯК СУКУПНІСТЬ ОКРЕМИХ ЛІТЕРАТУР. ЇЇ СЕНС І ОБГРУНТОВАНІСТЬ

Першу концепцію можна схарактеризувати як адитивну, тобто таку, що згруповує національні літератури в єдине ціле; генетично вона є найстаршою і на перший погляд найпростішою й найоднозначнішою.

Однак ми не можемо не звернути увагу на ту обставину, що всу­переч цьому саме ця концепція світової літератури, яку найбільше критикували і навіть відкидали, в історико-літературній практиці всіх часів реалізується найчастіше.