14

1. Словотвірні норми:

А) творення присвійних прикметників

Б)творення прикметникових форм від різних географічних назв

В)творення назв осіб за моделлю «людина,яка займається чимось»

А) Присвійні прикметники вказують на ознаку предмета за належністю його якійсь живій істоті, а отже й утворюються, як правило, від іменників — назв живих істот. Для присвійних прикметників характерні свої словотворчі суфікси: -ин, -їн (сестрин, Настин, Маріїн), -ів, -їв (у відкритих складах -ев, -єв, -ов): Іванів, Василева, танталові муки, авгієві стайні; суфікс -ськ, якщо прикметник означає належність (батьківське подвір'я); цей же прикметник є якісним в іншому значенні: батьківське ставлення.

Прикметники, які можуть передавати значення присвійності та відношення, називаються присвійно-відносними, пор.: шевченківські рядки і Шевченківські читання, материнське поле і материнське ставлення, норковий хвіст — норкова шапка.

Такі прикметники утворюються за допомогою різних суфіксів: -ськ- (-цьк-): учительські книги —учительські збори, суфікса -ськ- та інтерфіксів -й- (-їв-), -ин- (-ЇН-), що передують суфіксові -ськ-, наприклад: дідівський, комбайнерівський, Андріївський, материнський.

Для присвійно-відносних прикметників характерні також суфікси -ач-, -яч-, -оч- від назв людей чи тварин (хлопчачий, дитячий, телячий, гусячий, дівочий), а також закінчення -ий (ворожий, отчий, вовчий).

Присвійно-відносні прикметники відрізняються від власне присвійних більшою узагальненістю значення (пор.: батькова порада і батьківська порада, учителева газета і учительська газета, зайцеві вуха і заячі вуха), характеризуються складнішою семантикою, багатозначністю, здатністю створювати фразеологізми (гусячі лапки, Чумацький Шлях, вовча ягода, ведмежі вушка).

Деякі прикметники з названих семантичних груп уживаються лише в стійких словосполученнях: вороний кінь, знахідний відмінок, карі очі.

Основним джерелом творення нових прикметників є самі прикметники, іменники, дієслова і зрідка прислівники (дніпровський — придніпровський, вода — водянистий, посивіти — посивілий, щодня — щоденний, торік — торішній).

Присвійні прикметники творяться в основному від основ іменників, що є назвами людей чи тварин, взагалі живих істот, за допомогою ряду суфіксів. Серед них можна виділити такі: -ин-, -ш-, перед якими кінцеві голосні основи іменника г, к, х чергуються з ж, ч, ш( Тетяна — Тетянин, мати — материн, подруга — подружин, Інга — Інжин, дочка— доччин, сваха — свашин, Софія — Софіїн; -ів-, -во-, -ев- (батько — батьків — батькова, друкар — друкарів —друкарева, Іван—Іванів, Василь — Василів — Василева, -їв-, -єв- (Андрій —Андріїв — Андрієва).

Нульовий суфікс на місці колишнього суфікса -Й використовується при утворенні прикметників від іменників, що є назвами тварин. При цьому перед нульовим суфіксом відбувається чергування звуків к — ч (вовк — вовчий), д — ж (ведмідь — ведмежий), ц — ч (заєць — заячий). У цьому ж випадку використовуються суфікси -ач-, -яч-, -ин-, -їн-( кріль — кролячий, миша — мишачий, орел — орлиний, соловей — солов'їний), -ов-, -ев- (моржевий, тюленевий).

Від іменника МАТИ присвійний прикметник МАТЕРИИН, а від слова МАМА – МАМИН.

Вживання -ів, -ов- та ів, -ев- залежить від групи прикметників: -ів-, -ов- характерне для прикметників, утворених від іменників твердої групи: Тарасів, батьків, Тарасова, батькова.

-ев- пишемо в прикметниках, утворених від іменників м’якої та мішаної груп: лікарів, лікарева, кобзарів, кобзарева.

Б)

Творення прикметників від географічних назв

Прикметники від географічних назв творяться звичайно за допомогою суфікса -ськ-: Київ — київський, Харків — харківський, Чорнобиль — чорнобильський, Чинадієве — чинадіївський.

Причому, відповідно до фонетичних законів української мови, стаються такі зміни:

г, з, ж + ськ = зьк: Острог — острозький, Лейпциг — лейпцизький, Санкт-Петербург — санкт-петербурзький, Кавказ — кавказький, Запоріжжя — запорізький, Лютеж — лютезь-кий;

к, ц, ч + ськ = цьк: Кременчук — кременчуцький, Вінниця — вінницький, Дарниця — дарницький, Кролевець — кролевець-кий, Гадяч — гадяцький, Маневичі — маневицький, Гринвіч — гринвіцький',

х, с, ш + ськ = ськ: Глеваха — глеваський, Карабах — карабаський, Одеса — одеський, Черкаси — черкаський, Золотоноша — золотоніський',

суфікс -к- випадає: П'ятихатки — п 'ятихатський, Русані-вка — русанівський, Бородянка — бородянський, Боярка — боярський', іноді випадає суфікс -ц-: Васютинці — васю-тинський, Капустинці — кахетинський;

якщо відкритий склад з о, є стає закритим, то ці голосні чергуються з і: Гуляйполе — гуляйпільський, Лозове — лозів-ський, Берегове — берегівський, Жердове — жердівський, Мукачеве — мукачівський, Хмелеве — хмелівський; але в прикметниках, утворених від інших слов'янських назв, о, є зберігаються в закритому складі: Ростов — ростовський, Іваново — івановський, Габрово — габровський, Ченстохова — ченстоховський, Сараєво — сараєвський, Воропаєво — воропаєвський, Кричев — кричевський;

при збігу приголосних у твірній частині між ними може з'явитися вставний о або є: Москва — московський, Лубни — лубенський, Гречинці — гречинецький, Дробівці — дра-бовецький; у відносному прикметнику білоцерківський (від назви Біла Церква) відбулося чергування вставного о з і.

Перед суфіксом -ськ- м'який знак не пишеться: Оболонь — оболонський, Ірпінь — ірпінський, Прип 'ять — прип 'ятський, Бершадь — бершадський; але після л м'який знак пишеться завжди: Хорол — хорольський, Ворзель — ворзельський, Трипілля — трипільський, Сімферополь — сімферопольський.

Іноді, шоб утворити прикметник від географічної назви, одного суфікса -ськ- недостатньо. Тоді використовують складні суфікси (з інтерфіксами):

-івськ- додається переважно до назв, що мають форму множини: Вишняки — вишняківський, Москаленки — мо-скаленківський, Семипілки — семипілківський, Півні — півнівський, Загальці — загальцівський,

-анськ- додається до деяких назв на -а: Биківня — биків-, нянський, Рогізна — рогізнянський, Рудня — руднянський, Бу-_ дища — будищанський, Ружа — ружанський, Залуччя — залучанський;

-енськ- додається до багатьох назв на -є: Рівне — рівненський (милозвучніше було б рівенський — із вставним є), Красне — красненський, Підлісне — підлісненський, Ставище — ставищенський, Городище — городищенський;

-инськ- часом додається до іншомовних назв: Ялта — ялтинський, Баку — бакинський, Караганда — карагандинський, Аляска — аляскинський, Сочі — сочинський, Чита — читинський, Амудар 'я — амудар Інський.

Прикметники, утворені від географічних назв, написаних через дефіс, пишуться також через дефіс: Пуща-Водиця — пу-ща-водицький, Михайло-Коцюбинське — михайло-коцюбинський, Кам 'янець-Подільський — кам 'янець-подільський, Віта-Пошто-ва — віта-поштовий, Київ-Товарний — київ-товарний, Нью-Йорк — нью-йоркський, Ла-Манш — ламанщський.

Прикметники, утворені від географічних назв, що складаються з прикметника та іменника, пишуться разом: Біла Церква — білоцерківський, Гостра Могила — гостромогильський, Вітряні Гори — вітряногірський, Західна. Європа — західноєвропейський.

Від географічних назв, у яких вже є суфікс -ськ-, відносні прикметники утворюються додаванням закінчення -ий: Луцьк — луцький, Скадовськ — скадовський, Куп'янськ — куп'ямський, Покровське — покровський.

В)творення назв осіб за моделлю «людина,яка займається чимось»

2. Тенденції сучасного словотворення. Найпродуктивніші способи словотворення в сучасній українській мові.

Поняття про словотвір або деривацію

В цій частині курсової роботи ми розглянемо поняття про словотвір або деривацію, морфеми, з яких складаються слова, похідні та непохідні основи.

Словотвір або деривація, разом з словозміною частина граматики, наука про будову слова й утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним значенням:

1) афіксами (приростком: гомін — відгомін: наростком: ліс — ліс-ов-ий);

2) словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (велик-день),

3) абревіатурою (сіль-рада, кол-госп, УНР — уенер).

Дехто зараховує сюди ще й субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіялізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби словотворення з переходом слова до іншої частини мови [1;23].

Нескладене слово може включати такі морфеми (пере-пис-ува-ти; за-город-ній): кореневу (-пис-, -город-), звичайно як носія загального лексичного значення, приросткову (пере-, при-) й наросткову (-ува-, -н-), що конкретизують значення слова і разом з кореневою морфемою складають основу слова, — і флексійну, закінченнєву морфему -ти, -ий (подекуди й постфікс, напр., -ся), як носія граматичного значення слова, що визначає стосунки слова до інших у реченні чи словосполученні [1;35].

Кількаскладне слово має дві або більше кореневих морфем (водо-гін, високо-думний, благо-словити). Коренева морфема може виступати в кількох варіантах (бр-а-ти, бер-у, з-бир-ати, з-бор-и, з-бір), що є наслідком давніх словотвірних і фонетичних процесів. Наростки широко вживаються у словотворенні іменників та прикметників, менше дієслів. За функцією вони поділяються на:

1) словотвірні, що утворюють нові слова (кар-а-ти, карайоний: кар-а),

2) формотвірні, що утворюють граматичні форми і належать до засобів словозміни (для вищого ступеня прикметників і прислівників: гарн-іший, -іше, для дієприкметників і дієприслівників: твор-ен-ий, твор-ячи). За активністю вживання наростки поділяються на продуктивні, що вживаються далі для творення нових слів (-ач: вимик-ач, -ник: боліль-ник), та непродуктивні, що даються виділити лише мовознавчою аналізою (-р: да-р, -к: зна-к, -т: моло-т). Дуже поширені наростки утворюють емоційні форми слів (мат-ус-я, -усеньк-а, гарн-есеньк-ий, здоров-езн-ий, пс-иськ-о, паруб-ійк-а,), вживані в іменах та прізвищах (Тимко, -цьо, -ченко, -чук, -чак, -цюра, -ченя).

З лексичних запозичень вичленовуються інколи нові наростки (-ущий: загреб-ущий, церковні стражд-ущий; -унок: дар-унок, рах-унок; -із-ація: яров-изація, колон-ізація; також інтеграцією частини іншого наростка; благальн-ий, спершу звичайно, в якійсь вужчій стилістичній функції. Число приростків порівняно невелике; більшість їх виступає ще як прийменники; вони широко вживаються при словотворенні дієслів для творення нових слів (пис-а-ти: ви-пис-а-ти, нерідко в сполученні з наростками) та при суперлятиві для творення нових граматичних форм (най-); при творенні видів дієслова: (роб-и-ти: з-роб-и-ти); для розмовної мови характеристичне скупчування кількох приростків (по-поспати); запозичених приростків мало (ц.-слов. пре-багатий, грец. архі-дурень) [2;43].

Абревіатурний тип словотвору, вживаний спершу в підпільній літературі (есер “соціал-революціонер”, РУП), дуже поширився під час першої світової війни і зокрема в радянську добу був спопуляризований пресою й адміністрацією (сельбуд - “сільський будинок”, НКВС — енкавеес).

Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення.

Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні — ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами — перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити [3;14].

Префікси, корені суфікси, закінчення, (флексії) та постфікси називаються значущими частинами слова, або морфемами. Префікс (від лат. Prae — попереду та fixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для творення нових слів чи нових форм. Наприклад: казати — сказати, наказати, переказати, підказати доказати, вказати; сумнівний — безсумнівний; миліший — наймиліший.

Корінь — це спільна частина споріднених слів. Наприклад, для споріднених слів сад, садок, садівник, садовий коренем є спільна частина сад-; для ходити, заходити, перехід, вхід, вихід — частина ход- (хід- у закритому складі) .

Суфікс (від лат suffixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для творення нових слів чи нових форм . Наприклад: малий — маленький, малесенький, малюсінький; трава — травинка, травиця, травиченька; погойдати — погойдувати.

Закінчення — це змінна морфема, яка стоїть після суфікса чи після кореня (у непохідних основах) і служить для зв'язку слів між собою ; нульове закінчення позначається 0: наприклад: кохання, швидкий, мужність0, малює.

Постфікс (від лат: postfixus — прикріплений після) — значуща частина, що стоїть після закінчення і служить для творення нових слів чи нових форм (графічне позначення таке ж, як і суфікса). Наприклад: бити — битися, скажи — скажи-но [3;53].

Процес творення нових слів у мові має назву словотворення. Нові слова утворюються на базі вже існуючих. Слово, яке служить базою для утворення іншого, називається твірним. Наприклад, для іменника правдивість твірним словом є прикметник правдивий, а для правдивий — іменник правда; для прикметника ялинковий твірним словом є іменник ялинка, а для ялинка — іменник ялина.

Твірною основою є та частина твірного слова, яка входить до складу нового (похідного) слова (при цьому флексія до уваги не береться). Наприклад: правдивість - правдивий – правда; ялинковий - ялинка – ялина; преніжний – ніжний. Твірною основою може бути і ціле твірне слово. Так, у наведених прикладах твірні слова і твірні основи збігаються: передивитися - дивитися, накреслити - креслити, підрозділ - розділ, хористка - хорист - хор, надзвичайно - звичайно. Ряд спільнокореневих слів, розташованих відповідно до послідовності їх творення, називається словотворчим гніздом. Наприклад: плід - плідний - плідник - плідниковий; газета - газетяр - газетярство; чорний - чорніти - почорніти – почорніння [3;56].

1.2 Способи словотворення в українській мові

Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів. Словотворчий афікс — це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова [4;9]. Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так:

Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший - хороший, безвідповільно - відповідально.

Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький - холодний, дубок - дуб, вітерець - вітер, читання - читати, молодість - молодий.

Префіксально-суфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний — брова, безмежний — межа, затишок — тиша.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих постфіксів: битися --- бити, миритися — мирити. Безафіксний спосіб (відкидання значущих чатин) — це спосіб творення слів шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід --- відходити, закид — закидати, зелень — зелений.

3.Морфологічні норми. Норма й основні морфологічні категорії рід,число,відмінок,ступені порівняння,особа.

Поняття морфологічних норм

Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.

За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями

-а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим в жін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа – закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку – учителю й учителеві.

Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови.

2. Особливості використання іменників

Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа – чол. р.; фрау, міледі, місіс – жін. р. Назви істот з неособовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко, Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним,

напр.: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком і под.; назви іноземних часописів, напр.: “Таймс”, “Юманіте”.

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення

-а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) та інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, толку, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру) та інші слова.

Морфологічні норми сучасної української мови (іменник та прикметник) / сторінка 2

Назва:

Морфологічні норми сучасної української мови (іменник та прикметник)

Тип:

Реферат

Мова:

Українська

Розмiр:

4,47 KB

Завантажень:

139

Оцінка:

поточна оцінка 5.0

Надіслати посилання другу

Додати роботу в блокнот

Поскаржитися на роботу

Версія для друку

Скачати цю роботу безкоштовно

Пролистати роботу: 1 2 3

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення

-у (-ю) – в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові,

-еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м’як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),

-ю (м’як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж і географічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних, абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій, звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням; використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има.