5. Підбиття підсумків заняття, висновки, відповіді на питання учнів.

Урок 3 (теоретичний - 1 год.). Міжнародне військове співробітництво та участь збройних формувань України в миротворчих місіях ООН. Основи міжнародного гуманітарного права 1. Ознайомити учнів з інтеграційними процесами, що відбуваються між Україною і Європейськими та трансатлантичними військовими структурами (НАТО, ООН, ОБСЄ, ЄС та СНД), - участь у багатонаціональних військових навчаннях відповідно до програми "Парт­нерство заради миру", що здійснюється під егідою НАТО, участь підрозділів і персоналу Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях, зміцненні міжнародної сис-

теми безпеки під егідою Організації Об'єднаних Націй. Навести приклади участі українсь­ких військ у "гарячих точках планети", в інших країнах (переважно Африканських) для віднов­лення нормальної життєдіяльності, ліквідації наслідків воєнних конфліктів.

2. Розкрити сутність поняття "міжнародне гуманітарне право" (право війни, зброй­них конфліктів) як сукупність міжнародно-правових норм, спрямованих на захист жертв збройних конфліктів і встановлення заборони або обмеження методів та засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення певних принципів і норм. Розглядаючи це питання більш глибоко, необхідно зазначити, що право війни — це спроба держав встановити певний мінімум норм і правил поведінки сторін, що втягнуті у збройний конфлікт, з метою полегшити страждання жертв воєнних дій. Такі норми поведінки викладено в міжнародних угодах, вони визнаються практично всіма членами міжнародного співтовариства держав.

Право війни має довгу історію (по суті воно - одноліток війни). Проте, у своєму сучас­ному вигляді право війни існує відносно недавно. Навіть у віддалену добу воєначальники іноді наказували військам зберігати життя бранцям та пораненим противника і ставитись до них добре, не чинити шкоди мирному населенню та його майну. Часто після завершення воєнних дій ворогуючі сторони домовлялися про обмін військовополоненими. З часом на такому підґрунті сформувався комплекс загальнодержавних правил ведення воєн. їх договір­не оформлення було започатковано в 60-х роках XIX століття на двох міжнародних конференціях (Женева і Санкт-Петербург), які розглянули долю поранених на полі бою та питання про заборону застосування розривних снарядів вагою менше 400 грамів. Наступною була конференція у Гаазі (1899 і 1907 роки), на якій було започатковано досягнення угод про методи і засоби ведення воєн. Саме у цьому зв'язку ми сьогодні говоримо про Женевське і Гаазьке право, - перше тлумачить захист жертв війни, друге — трактує методи воєнних операцій. Після Другої світової війни, світова спільнота по-іншому почала відноситися до започаткованих у XIX столітті міжнародних домовленостей про ведення воєн. Основну роль у миротворчому процесі почала відігравати ООН. Сьогодні повага до права війни та його норм не тільки диктується здоровим глуздом, але й є найважливішим інструментом, що дозволяє воєначальнику уникнути хаосу. Право війни не вимагає від воєначальника дотримуватися норм, які він не може поважати. Воно вимагає виконати завдання шляхом співставлення воєнних і гуманітарних факторів, що є визначальними в момент прийняття рішення. Потре­ба в поширенні знань про право війни з'явилася одночасно з виникненням самого права. Щоб поважати закон, його потрібно знати. Історія воєн знає багато прикладів жорстокості, невиправданих з точки зору цілей ведення бойових дій. Тому держави, які стають учасника­ми Женевських конвенцій, зобов'язуються поширювати знання про їх зміст, тобто прагнути до того, щоб тексти цих конвенцій були якнайширше відомі як за мирного, так і воєнного часу. В сучасному вигляді вони включають до свого змісту ряд важливих нормативних поло­жень, а саме: вихідні поняття (право війни і збройні сили, основні категорії осіб та об'єктів, такі з них, що користуються захистом та жертви війни); контроль за збройним конфліктом; обов'язки командного складу; здійснювання командування; проведення операцій; повод­ження під час бойових дій; перевезення; тилові райони; окупація; нейтралітет; деякі поло­ження про конкретні види зброї; ідентифікація (документи, знаки, сигнали, що дозволяють отримати необхідну інформацію про особу). У відповідності до зазначених положень Же­невських конвенцій Україна враховує їх у своєму законодавстві і, зокрема, у кримінальній відповідальності за деякі військові злочини.

У цьому зв'язку доцільно зупинитися на правилах для солдата під час бойових дій: І. Будь дисциплінованим солдатом. Пам'ятай, що порушення правил війни дискредитує державу, армію та солдата. 2. Вести бойові дії дозволяється тільки проти військовослужбовців

противника, нападати тільки на військові об'єкти. 3. Не спричиняй більших руйнувань, ніж це потрібно для виконання бойового завдання. 4. Не воюй з противником, який вийшов із строю або здається. Роззброй його та передай своєму командиру. 5. Підбирай поранених і хворих, надавай їм допомогу незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. 6. Поводься гуманно із усіма цивільними особами та захопленим противником. Не застосовуй тортур фізичного та технічного характеру. 7. Утримуйся від будь-яких актів помсти. 8. Стався з пова­гою до осіб і об'єктів з емблемою Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, з білим прапором та емблемами, якими позначені культурні цінності. 9. Поважай власність іншої людини. Грабувати забороняється. 10. Намагайся перешкоджати порушенню цих правил. Про всі по­рушення доповідай командиру. 11. Порушення прав людини караються. 12. Ти захисник де­мократії і повинен поважати права людини.

3. Підбити підсумки, зробити висновки, дати відповіді на питання учнів.

Урок 4 (теоретичний — / год.). Основні напрямки військово-професійної орієнтації учнів. Військові навчальні заклади, правила прийому, порядок підготовки та вступу до них

1. Необхідно зазначити основні напрями, що існують у військово-професійній орієн­тації учнів, а саме: початкова військова підготовка учнівства — здійснюється у навчальних закладах (середніх школах, військових ліцеях на базі повної середньої освіти, цивільних ви­щих навчальних закладах різного рівня акредитації, оборонно-спортивних оздоровчих табо­рах — ОСОТ). Професійна військова підготовка — здійснюється безпосередньо під час про­ходження особою строкової (за контрактом, альтернативно) військової служби у частинах і підрозділах певної військово-технічної орієнтації. Вища освіта військових фахівців (тактич­ного, оперативно-тактичного, оперативно-стратегічного рівня) — здійснюється у спеціалізо­ваних закладах освіти, підпорядкованих Міністерству Оборони України. Підготовка офіцерів запасу — напрямок, що передбачає підготовку офіцерського особового складу з числа цивіль­них осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах 3-4 рівнів акредитації (окремі поло­ження зазначені у відповідних статтях Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу").

2. Реформування і розвиток ЗСУ, інших військових формувань обумовлює необхідність приділяти особливу увагу питанням підготовки військових кадрів. Як зазначається у Стату­тах ЗСУ, - військові кадри - це основа боєздатності військової організації держави. Саме тому військовій освіті в Україні приділяється значну увагу. По-перше, вона (освіта) характе­ризується певною системою, що спрямована на створення єдиного навчального простору на підставі урахування інтересів усіх військових формувань України. По-друге, системність про­являється у визначенні переліку спеціальностей, за якими необхідно готувати військових фахівців. Сьогодні, в Україні створено вищі навчальні заклади для підготовки фахівців для ЗСУ, прикордонних військ, служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та інших військових формувань.

Українська держава створює умови для молоді щодо здобуття нею військової освіти. Система освіти включає: військові академії, університети, інститути, військові факультети, відділення та кафедри військової підготовки цивільних навчальних закладів.

Навчання курсантів (слухачів) організується на базі повної середньої освіти. Ними можуть стати юнаки, які закінчили середню школу, а також солдати, сержанти та матроси, які так само мають повну середню освіту. Останні вступають до вищих військових навчальних закладів після закінчення терміну їх строкової військової служби. Під час визначення своїх бажань та інтересів щодо майбутньої професії військового, Вам необхідно, у першу чергу, ретельно проаналізувати свої нахили, здібності, стан здоров'я. Це необхідно тому, що кожна

військова професія висуває свої, тільки їй властиві специфічні вимоги до рівня здоров'я, психічного, інтелектуального та фізичного розвитку. Якщо Ваш вибір остаточний, тоді необ­хідно знати наступну послідовність дій у вирішенні цього питання. По-перше, у період з 1 лютого по 1 травня необхідно з'явитися у районний (сільський) військовий комісаріат і пода­ти заяву відповідного зразка. По-друге, необхідно знати, які вступні іспити чекають на Вас у тому вищому військовому навчальному закладі, до якого ви подали заяву. Такі іспити прово­дяться з метою всебічної оцінки випускників, зазвичай, у два етапи, — з 1 по 25 липня і передбачають оцінку знань абітурієнтів із загальноосвітніх дисциплін за шкільною програмою (у вигляді письмового тестування). Дисципліни обираються навчальним закладом і враховують специфіку майбутньої професійної діяльності. Абітурієнт, який пройшов за конкур­сом, зараховується на перший курс і з цього моменту розпочинається його служба у ЗСУ або інших військових формуваннях. По-третє, випускники усіх вищих військових навчальних закладів отримують диплом загальнодержавного зразка, що дає їм право продовжувати військо­ву службу, але вже в іншому статусі (офіцера), а після звільнення з військової служби, — пра­цювати в цивільних установах. У-четвертих, офіцери з досвідом служби у військах можуть продовжити професійну освіту в національних академіях України.

3. Підбити підсумки, зробити висновки, дати відповіді на питання учнів.

Урок 5 (теоретичний — 1 год.). Основні історичні етапи розвитку українського війська. Призначення, організаційна структура, озброєння і тактика ведення бойових дій слов'янського війська та війська княжої доби

1. Становлення і розвиток сучасних ЗСУ почалося не сьогодні, і не вчора, — воно має свою передісторію, традиції та міцно пов'язана із загальною історією нашої держави. Такий зв'язок обумовлюється тим, що загальна історія українського народу насичена подіями спу­стошливих нападів, завоювань, чужоземного поневолення, — вони стали домінуючими в ній. Україна ще з давніх часів значно більше, у порівнянні з іншими країнами Європи, зазнала таких подій і, в першу чергу, тому що мала великі багатства, а з іншого — через свою незахи­щеність. Усе це змушувало народ вести збройну боротьбу за власну незалежність, що і стало початком формування українського війська.

Сьогодні, як частина загальної історії України, існує і розвивається історія українсько­го війська, що пов'язана з військовою наукою і є історичним підґрунтям для її розвитку. Військова історія досліджує розвиток організації війська, методів ведення ним бойових дій (військове мистецтво), військові кампанії і збройні сутички, що мали у свій час важливе значення для долі України та її народу. Згідно з сучасними уявленнями військова історія увесь період появи і розвитку українського війська поділяє на певні етапи, головними з яких є: слов'янське військо — часи існування — ІІІ-ІХ ст. н.е.; українське військо періоду княжої доби — часи існування — Х-ХІУ ст.; українське військо періоду козацтва — часи існування — XV-XVIII ст.; українські військові формування першої світової війни — часи існування — 1914-1918 рр.; Збройні Сили Української Народної Республіки — часи існування — 1917-1922 рр.; Збройні Сили другої світової війни - часи існування — 1939-1945 рр.; Збройні Сили незалежної України - часи існування - 1992 рік і по теперішній час.

Кожен із зазначених етапів відзначається своїми особливостями, що мають відношен­ня до призначення, організаційної структури, озброєння і тактика ведення бойових дій. Під час наступних занять ми з вами коротко розглянемо ці особливості.

2. Становлення українського війська починається з III століття нашої ери, коли заро­дилося слов'янське військо — "вої", а наші предки слов'яни увійшли в історію як плем'я воїнів-ратиборців. Це військо проіснувало до IX століття. Основною його метою було відбит­тя чисельних нападів завойовників. Структура військової організації слов'ян відзначалася поділом на роди і племена. Кожен рід самостійно дбав про зброю, забезпечував охорону

поселень народу (осель і городищ) від ворогів. На випадок війни члени роду утворювали відділи, командував якими найстарший у роді або обраний староста (воєвода). В обов'язки воєводи входило підтримання у війську суворої дисципліни, а також керування воями під час ведення бойових дій. Усі важливі військові справи, а саме: ведення війни або укладання миру вирішувалися на вічі (зборах) громади.

Тактика ведення бою в той час не відзначалася суттєвими надбаннями. У давніх слов'ян не було розробленого бойового порядку, - вони часто застосовували засідки, обходи, охоп­лення, інші військові хитрощі. Різноманітним було озброєння воїв: списи (по два-три у кож­ного), сокира, лук; у ближньому бою використовували ніж, а для захисту - дерев'яні щити. Разом з тим, це військо мало примітивну організацію і зброю, не знало солідарності та дис­ципліни, неохоче об'єднувалося у союзи; останні, в свою чергу, були дуже нетривалими та неміцними. Тому слов'янське військо інколи програвало бої. Після однієї такої поразки сло­в'яни були захоплені варягами (норманами). Період їхнього правління ІХ-Х століття) відіграв певну позитивну роль у розбудові слов'янського війська. Хоча скандинавські варяги складали незначну частину українського війська, але саме вони запровадили у ньому зразок військової організації з суворою дисципліною, сучасну (за тих часів) зброю та спорядження (панцирі, броню на тіло, шолом на голову, довгий щит, меч).

Після об'єднання слов'ян і створення української держави (ХІ-ХІ V століття) - Київсь­кої Русі, військо зазнало суттєвих перебудов і набуло постійних форм. Саме в цей час збройні сили починають слугувати потребам та інтересам суспільства, тобто захищати інтереси дер­жави: охороняють торгівлю, протидіють спробам сусідніх народів здійснювати напади, утри­мують громадський порядок, охороняють кордони.

За цих часів воно складалося з двох головних формацій, — дружини (важко озброєного лицарства) та воїв (народне ополчення). Ядром війська була дружина — особиста гвардія князя. Вона присягала йому на вірність, підтримувала його, дотримувалася вірності присяги. Дружина поділялась на старшу і молодшу. Старша дружина складалась з княжих мужів — бояр, молодша дружина — з молодих воїнів, які були особистою охороною князя. Саме дру­жина відіграла важливу роль у походах князів Олега та Ігоря до Чорного моря, на Каспій і Закавказзя, славетній болгарській кампанії князя Святослава, військових баталіях князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Також, для великих і важливих походів князь залучав союзників і найманців. Останні, зазвичай, були представниками степових орд по­ловців і печенігів.

Народне ополчення не мало постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, під час нападу ворога. У випадку небезпеки, князь був зобов'язаний видавати ополченню зброю і коней. Згодом князі почали брати у походи воїв.

Військо поділялося на полки (по 100-200 чоловік), кожен з яких мав власну назву від імені князя чи землі, в якій він був утворений. Полк поділявся на менші частини — сотні на чолі із сотником. Кожен полк мав свій стяг, сурми й бубни. Стяговик оберігав стяг. Таким стягом подавався знак до початку бою. Зброя поділялась на захисну та наступальну. Захисна зброя (броня (кольчуга), шолом і щит) використовувалась для захисту тіла, наступальна (спис, меч, шабля, сокира, лук із стрілами) — для ураження противника в бою. Списи були зброєю піхоти та кінноти. Вони мали різну назву (сулиця, рогатина) і були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). У залежності від озброєння, українське військо поділялося на оружників та стрільців. Оружники озброювались мечем, списом, сокирою, використовували панцир (кольчуга), шо­лом, щит. З них складалась важко озброєна піхота та кіннота. Стрільці або лучники були озброєні луками та стрілами і становили легкоозброєну піхоту та кінноту.

За княжої доби з'являються роди війська: піхота, кіннота, флот, а також відділи інже­нерного забезпечення. У завдання останніх входило займатися фортифікаційним обладнан­ням бойових позицій, підготовкою доріг для більш успішного ведення бойових дій.

До кінця XI ст. військо було, переважно, пішим, а головною ударною силою — важко озброєна піхота. Кінноту вперше використали князі Олег та Ігор у X столітті під час походів на Візантію. Згодом, вона почала поділятися на важку (воїни в облаштунках і шоломах, із списами, мечами і щитами) і легку (стрільці з луками). Згодом, піхота поступається місцем кінноті та виконує, переважно, функції знищення залишків ворога, захоплення бранців у полон, збирання здобичі, зброї.

У цей час суттєвих змін зазнає тактика військ, — спочатку воно шикувалось до бою організованими підрозділами (лавою). Згодом використовувалася дещо інша тактика, — най­частіше військо поділялося на три частини: середню (чоло) і два бічні крила (праве й ліве). У такий бойовий порядок шикувалися різні роди військ: важко озброєна та легкоозброєна піхота і кіннота. Бій з ворогом починав князь, який першим метав спис. Він завжди знаходився на передовій позиції та вирішальній ділянці бою. Під час бою за його перебігом сповіщали за допомогою прапорів, — стяг піднятий угору означав, що полк тримається добре, опущений або покинутий - свідчив про поразку.

У княжу добу значного розвитку набуває військовий флот. Військові човни рухалися за допомогою весел і вітрил, мали різні розміри, могли взяти на борт від 40 до 100 воїнів. Флот застосовували для військових походів, згодом — почав використовуватися для захисту горо­дищ (річковий флот захищав Київ на Дніпрі, Чернігів на Десні).

У цей час не практикувалося використання спеціальних тренувань та маневрів для покращення військової підготовки. Кожен воїн готувався до ведення бою самостійно, удос­коналював навички — вже під час бою. Дітей у сім'ї знайомили із звичаями народу, прививали вірність князю, громаді, повагу — до полеглих у бою. Обов'язком кожного підлітка було знан­ня всіх видів озброєння, уміння боротися різними способами, виконувати лицарські вправи (метати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи, веслувати). Лише після цього юнаки могли йти в бойовий похід. Також, одним з важливих етапів розвитку військово­го мистецтва можна вважати створення за часів правління князя Володимира при монасти­рях шкіл для вищої знаті. У таких школах, крім загальноосвітньої, учні отримували і повну військову підготовку.

Отже, внаслідок постійних походів і війн утворилася еліта українського війська (ли­царство). Провідними полководцями, у цей період, можна вважати князів Святослава, Воло­димира Великого, Ярослава Мудрого, Данилу Галицького та деяких інших. Значного розвит­ку також набула військове мистецтво, зброярство, фортифікація та інші види військової справи.