Лекція 3 Суспільно-політичні рухи у 1918 – 1945 рр. План

1. Лібералізм і консерватизм, їх пріоритети і соціальна база.

2. Утворення, цілі, тактика комуністичного руху.

3. Зародження та ідейні засади італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму.

4. Національно-визвольний рух.

5. Робітничий і соціалістичний рух після І світової війни.

Лібералізм – політична течія, теорія, яка має на меті ліквідацію і пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо особи. В економіці виступає за принцип вільної торгівлі, ліквідацію митних бар’єрів.

Провідним напрямом суспільно-політичної думки у розвинутих країнах світу став лібералізм (від лат. liberalis - що стосується свободи, притаманний вільній людині. Лібералізм сформувався і утвердився в європейсь­ких країнах у період розвитку капіталізму «вільної кон­куренції» у другій половині XIX ст. Його характерними рисами є космополітизм, толерантність, гуманізм, демо­кратизм, індивідуалізм, наголос на самоцінності особистості. У політичному плані він ґрунтується на визнанні прав людини, поділу влади свободі вибору занять, вільній конкуренції, об'єднує прихильників парламентарного устрою, буржуазних свобод, насамперед свободи підприємництва.

Головна цінність за лібералізмом - свобода, яка ^зглядається як шлях до щастя і досконалості людини.

Інтереси суспільства вторинні щодо інтересів ЛЮДИЕ Ліберали прагнуть створити у суспільстві такі умови, я дали б змогу громадянам реалізувати свої здібності. Згідно з їх поглядами, людина - вільна істота, підвладна лише самій собі. На свій розсуд особистість може ста ким забажає, а не тим, ким змушують стати походжень стан, класова приналежність, релігія. Функції держави зводяться до забезпечення умов для реалізації цього положення.

Економічні пріоритети лібералів - вільна і необмежена ринкова конкуренція, недопустимість впливу на ринок з боку держави. Держава повинна створювати умови д; вільної конкуренції. Соціальною: базою лібералізму дрібні й середні власники, інтелігенція. Один з найвидатніших діячів лібералізму початку XX ст. - англійський прем'єр-міністр Д. Ллойд-Джордж.

Консерватизм – теорія, що намагається поєднати прогрес у суспільстві з традиційними цінностями, які не повинні змінюватися.

2. Консерватизм (від лат. conservo - зберігаю охороняю) - напрям у суспільно-політичній думці, ц виник у XVIII ст. як негативна ; відповідь (реакція) І події Великої французької революції. Консерватизм можна визначити як сукупність поглядів феодальні аристократичної реакції - критика ідей Просвітництва, захист феодальних устоїв і дворянсько-клерикальних привілеїв тощо. Його соціальною базою є земельна аристократія і крупна торговельна буржуазія, які принципі приймають капіталістичний лад західного суспільства, проте чинять опір деяким новим, сучасним формам і тенденціям його розвитку.

Для консерваторів інтереси суспільства стоять виш інтересів окремої людини. За їх поглядами, суспільств розвивається гармонійно і природно його порядки людині не треба змінювати. Політика має бут: підпорядкована релігійній моралі, а існування аристократії є запорукою розумного суспільного устрою Володіння власністю відіграє головну роль у досягненні особистої свободи і у захисті соціального порядку. Класичним взірцем консерватизму є консервативна партія Великобританії.

Комунізм – політична теорія, в основі якої закладено ідею такої організації суспільства, котра дає можливість всім і кожному всебічно реалізовувати свої можливості за умов свободи й суспільної корисності.

1. Основною причиною поширення кому стичного руху, зростання кількості комуністичних партій було погіршення становища робітничого класу в період зростання монополістичних форм господарювання в індустріальний період розвитку суспільства.

2. Стратегічна мета руху - побудова чи перехід до ко­мунізму шляхом пролетарської революції. Під ко­мунізмом розумілося безкласове суспільство, в якому приватна власність була б усуспільнена і припинилася експлуатація людини людиною. Оскільки пролетарська революція, з точки зору основоположників марксизму, мала відбутися у всьому світі, існувала необхідність ко­ординації діяльності комуністичних партій світу. У другій половині XIX ст. для цього утворено Перший Інтернаціонал.

3. Комуністичні партії - ліві партії, своєю метою прого­лошують захист прав та інтересів найманих працівників, людей, які не мають приватної власності та визискують­ся буржуазією (між гаслами і програмами комуністичних партій, коли вони борються за владу, і політичною прак­тикою цих партій, коли вони цю владу здобувають, існує, як засвідчив історичний досвід, велетенська різниця}. Ідейною основою руху є доктрина марксизму - вчення німецького філософа, економіста XIX ;ст. К. Маркса."

Фашизм – крайня права тоталітарна національна політична течія, що виникла у 20-х роках ХХ ст.. як реакція на події Першої світової війни, являє собою відкрито терористичну диктатуру.

В умовах загострення внутрішньополітичної ситу­ації в країнах Європи після Першої світової війни особ­ливої популярності набули радикальні рухи. Лівий ра­дикалізм набрав форми комуністичного руху, правий фашизму (в Італії) і нацизму в Німеччині. Іншою при­чиною появи фашизму на політичній арені Європи був жах правлячих кіл Перед встановленням комуністичної диктатури у своїх країнах. Соціальною базою фашизму стали люмпенізовані маргінальні верстви населення, дрібна буржуазія, яка розчарувалась у демократії. Чисельність цих верств у період нестабільності! (1918- 1923) і економічної кризи (1929 - 1933) значно1 зросла.

Само слово «фашизм» означає «в'язанку хмизу», що символізувала силу згуртованих єдиною метою людей, Першим у XX ст. використав цей термін Б. Муссоліні, який створив «Союз боротьби» у 1919 р.

В економічному відношенні фашизм призвів до надмонополізації економіки, що відповідало інтересам моно­полістичної буржуазії, до посилення експлуатації. У політичному - до встановлення диктатури фашистської партії та її вождя (фюрера - в Німеччині, дуче - в Італії, каудильйо - в Іспанії), заборони всіх партій, організацій, профспілок, молодіжних рухів, крім фашистських. У культурному відношенні фашизм призвів до надмірного вихваляння національних особливостей, культурної автаркії (відособлення), переслідування прогресивно мис­лячих діячів. У міжнародних відносинах - збройної аг­ресії проти незалежних держав.

Національні особливості фашизму:

в Італії фашизм зародився і здобув владу раніше, ніж в інших країнах (1922); влада була передана фашистам в результаті політичного тиску на уряд і короля;

у Німеччині влада до фашистів перейшла законним шляхом - після виборів, тут мала місце крайня форма фашизму - нацизм;

в Іспанії фашистська диктатура була встановлена пізніше, ніж в інших країнах, у результаті громадянсь­кої війни, і протрималася найдовше (до 1976). Встанов­ленню фашистської диктатури допомагали Німеччина та Італія.

Фашизм і комунізм, за всієї несхожості, - крайні антидемократичні та антицивілізадійні рухи, оскільки виступають проти основних здобутків сучасної цивілізації - демократії і свободи особи. З точки зору британського історики і соціолога К. Поппера поява цих рухів у XX ст. є реакцією суспільства на перехід від «закритого суспільства» до «відкритого».

Комуністична доктрина перебільшує і абсолютизує соціальний фактор у розвитку суспільства - історія представляється як суцільна боротьба класів, а фашизм - природний фактор. З точки зору фашистів історія - ніщо інше, як боротьба рас за панування над світом.

Національно-визвольний рух – рух за визволення власного народу з-під гніту іншої держави.

Національне питання - це питання про відносні: й між націями в багатонаціональних країнах, зокрема мі к націями країн-метрополій і залежних країн (колоній, підмандатних територій). Національне питання в ході боротьби за національне визволення набуває особливої гостроти із зародженням національно-визвольних рухів. На початку XX ст. особливо гостро воно стояло у найбільших багатонаціональних країнах Європи - Австро-Угорській, Російській імперіях. Небажання правля­чих верхівок цих країн справедливо вирішити національне питання призвело до розпаду цих держав. Однак російським більшовикам на початку 20-х років вдалося призупинити цей процес, оскільки вони пішли на деякі поступки національним рухам і національним почуттям народів «окраїн».

Не менш гострим це питання було і в найбільших країнах-метрополіях - Франції, Великобританії, Бельгії, Португалії, Іспанії, Італії. Проте національно-визвольні рухи в колоніях у цей період тільки зароджувалися, і у першій половиш XX ст. їх боротьба не дала відчутних ре­зультатів. Тільки Британська імперія з 1931 р. поступово, мирним шляхом починає перетворюватися на Британську Співдружність Націй.

Метою національно-визвольного руху є самовизначен­ня народів у залежних країнах, їх національне і соціаль­не визволення. Залежно від рівня самовизначення ці ру­хи можна поділити на автономістські, що домагаються для свого народу певної форми політичної чи культурної автономії у межах існуючої держави, і самостійницькі/ які ставлять за мету здобуття повної незалежності і відо­кремлення від метрополії. За методами досягнення мети рухи поділяються • на насильницькі і ненасильницькі. Класичний ненасильницький рух - кампанія громадянсь­кої непокори в Індії, очолювана М. Ганді.

У XX ст. національно-визвольний рух охопив Європу, Азію, Африку, Латинську Америку, тому багато істориків взагалі характеризують це століття як «століття націоналізму».

До зростання національно-визвольного руху в колоніях призвели такі фактори:

• економічний: в роки Першої світової війни у цих регіонах стала швидко розвиватися промисловість, з'яви­лася й посилила свій вплив у суспільстві національна бур­жуазія, збільшилася експлуатація і погіршилося станови­ще мас, що призвело до зростання руху за соціальне виз­волення робітників і селян;

• політичний: боротьба за перерозподіл колоній зму­шувала країни-метрополії шукати собі в колоніях спільників, на яких можна було б покластися, що підвищило серед місцевого населення авторитет національної інтелігенції і буржуазії, а саме ці верстви населення вису­вають національно-визвольні ідеї;

• освітній: багато національних Діячів отримали освіту в країнах-метрополіях, ознайомилися з самими передовими ідеями і намагалися втілити їх у життя.

Основним регіоном національно-визвольного руху у 20-30-ті роки стала Азія - рух за не залежність в Індії, Туреччині, Монголії, на Близькому і Середньому Сході.

Соціалізм - вчення, теорія, за якої ідеалом вважається здійснення принципів справедливості, свободи і рівності.

Робітничий рух зародився ще в середині XIX ст. в Англії у формі чартизму. На початку XX ст., а особливо -в роки Першої світової війни і відразу після неї, він знач­но активізувався.

Організаційно робітничий рух був представлений у ви­гляді професійних спілок, що висували економічні вимо­ги, і соціалістичних, соціал-демократичних і схожих на них партій радикалів у Франції або лейбористів - в Англії, комуністичних партій. Соціал-демократичні партії Європи до Першої світової війни були об'єднані у Соціалістичний Інтернаціонал, який розпався з початком війни. Після її завершення соціал-демократи зробили спробу відновити діяльність Соцінтерну. На конференції у Швейцарії (Берн, лютий 1919 р.) було заявлено, що країни Антанти у роки війни вели боротьбу за демократію, свободу націй і виконання міжнародних домовленостей; засуджено вимогу комуністів установити диктатуру пролетаріату, яку останні вважали особливою формою державної влади при переході від капіталізму до комунізму.

Соціалісти, соціал-демократи також ставили за стра­тегічну мету перехід до більш справедливого суспільства, але при збереженні демократії, приватної власності та інших традиційних цінностей демократичного суспільства. Перехід до такого суспільства вони бачили як здійснення довготривалих реформ. Переважала думка про необхідність не стільки справедливого суспільства, скільки самого переходу до нього, висловлена відомим німецьким соціал-демократом Є. Бернштейном: «Кінцева мета ніщо, рух до неї - все». Головним своїм завданням партії соціалістичного спрямування вважали захист прав найманих робітників в умовах існуючого капіталістично­го суспільства.

У 20 - 30-ті роки між соціалістичними і комуністич­ними партіями йшла боротьба за керівництво робітничим рухом. У цей період ряди соціалістів зросли і на 1924 р. становили у країнах Європи 8 млн. чоловік. Особливу ува­гу соціалісти приділяли профспілкам - у червні 1919 р. на міжнародному конгресі профспілок в Амстердамі представники 14 країн утворили Міжнародне об'єднання профспілок - Амстердамський Інтернаціонал, що об'єднав у 1919 р. 23 млн. чоловік. Головну роль у цій організації відігравали британські профспілки. Мета Інтернаціоналу (покращання економічного становища робітників шля­хом реформ.

Багато членів соціалістичних і соціал-демократичних партій входили до парламентів і урядів своїх держав, впливали на розробку законодавства, спрямованого на поліпшення умов життя і праці трудящих.

У червні 1920 р. у Женеві (Швейцарія) представниками 15 партій утворено Соціалістичний Інтернаціонал. Найбільшим впливом користувалися британська Лейбо­ристська і німецька Соціал-демократична партії. Головним протиріччям у суспільстві Соцінтерн вважав протиріччя між демократією і диктатурою, тому в його резолюції висувалася вимога до своїх членів захищати парламентсь­ку демократію.

В лютому 1921 р. на конференції у Відні (Австрія) представники центристських партій заснували Міжна­родне об'єднання соціалістичних партій, до якого увійшли 2 млн. чоловік.