6 Нове співвідношення сил у світі після краху комуністичних режимів у Східній Європі і розпаду срср

Наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. людство зазнало кардинальних, доленосних змін. Нове політичне керівництво СРСР на чолі з М.С.Горбачовим зрозуміло марність спроб протистояння Заходу на шляхах розвитку замкненого, заідеологізованого, мілітаризованого суспільства, в якому планово-централізована економіка й командно-адмініс­тративна система повністю вичерпали себе. Розпочавши довгоочікувані реформи під гаслом "більше соціалізму, більше демократії", радянське керівництво прагнуло мо­дернізувати соціалістичну систему, проте вона зруйнувалася, не витримавши перших випробувань свободою та демократією. Демократичні й антитоталітарні революції у Східній Європі 1989-1990 рр. призвели до краху комуністичних режимів. За нових політичних умов та керуючись нормами міжнародного права й здорового глузду, СРСР не став втручатися у внутрішні справи суверенних держав. Після розпаду СРСР у грудні 1991 р. у світі склалася принципово нова геополітична ситуація. На карті з'явилися нові, неза­лежні держави — колишні республіки СРСР, після розпаду в 1991 р. СФРЮ — Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія й Герцеговина. Утворилася Югославська Федерація у складі Сербії й Чорногорії. 1 січня 1993 р. припинила існування Чехословаччина, розпавшись на дві держави — Чехію й Словакію. У міжнародному становищі відбулися глобальні зміни. Ліквідовано біполярність світу — розподіл його на два протилежні воєнно-політичні блоки. 1 липня 1991 р. припинив існування Варшавський Договір. Відбулася суттєва трансформація НАТО. Лондонська нарада глав дер­жав НАТО 5-6 липня 1990 р. ухвалила декларацію про зміну своєї воєнної доктрини: країни НАТО зобов'язалися не нападати на інші країни, а ядерна зброя оголошувалася "зброєю екстремальної ситуації".

Свого місця в новому світі, що зазнав змін, наполегливо шукає суверенна й незалежна Україна, яка прагне будувати відносини з іншими країнами, керуючись нормами міжнародного права, взаємної довіри, добросусідства та співробітництва у всіх галузях. Діставши без'ядерний статус ! відмовившись від блокової політики, Україна посідає гідне місце у світовому товаристві, здобувши довіру і повагу волелюбних народів світу.

Запитання і завдання

Проаналізуйте зміни,, що сталися в міжнародних відно­синах внаслідок Другої світової війни.

Розкажіть про історію створення ООН. Яку роль відіграє ця впливова міжнародна організація в сучасному світі?

На яких умовах було укладено договори з колишніми союзниками Німеччини?

Лекція 11 Міжнародні відносини у другій половині XX ст.

Після другої світової війни найважливішим питанням був післявоєнний пристрій світу. Для його вирішення необхідно було погоджувати позиції всіх країн – учасниць антигітлерівської коаліції. Необхідна була реалізація заходів, зафіксованих в документах, підписаних в Ялті і Потсдамі. Підготовча робота була покладена на Пораду міністрів закордонних справ, засновану на конференції Потсдама. У липні – жовтні 1946 р. проходила Паризька мирна конференція, яка розглянула підготовлені РМІС проекти мирних договорів з колишніми європейськими союзниками гітлерівської Німеччини – Болгарією, Угорщиною, Італією, Румунією, Фінляндією. 10 лютого 1947 р. вони були підписані. Договори відновлювали довоєнні кордони з деякими змінами. Визначався також об'єм репарацій, порядок відшкодування збитку, заподіяного союзним державам. Політичні статті зобов'язали забезпечити всім громадянам права людини і основні свободи, не допускати відродження фашистських організацій. Активну участь у вирішенні всіх питань брав СРСР. В цілому мирні договори були справедливими і сприяли незалежному, демократичному розвитку держав, з якими вони полягали. Проте, розбіжності, що виявилися, зробили неможливим мирне врегулювання німецької проблеми на взаємоприйнятній основі. Ів1949 р. розкол Німеччини став історичним фактом. Відчуження між великими державами зростало. Ідеологічні розбіжності і різні доктрини стали грати домінуючу роль в міжнародних відносинах. Західні країни украй негативно відносилися до тоталітарного соціалізму. СРСР у свою чергу також вороже відносився до капіталізму. Дія сторін на міжнародні відносини і на слабкіших їх суб'єктів усе більш зростало. США і СРСР розглядали себе лідерами, поставленими ходом історії на чолі сил, що відстоювали різні суспільно економічні системи.

Різко мінялася геополітична ситуація. Революція 40-х років в Східній Європі, висновок Радянським Союзом з державами цього регіону договорів про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу сформували нову систему міжнародних відносин. Ця система була обмежена рамками держав, розвиток яких протікав в умовах дії сталінської моделі соціалізму зі всіма її невід'ємними рисами.

Загострення відносин і ускладнення політичної обстановки в світі відбувалося і у зв'язку з підтримкою Радянським Союзом справедливої боротьби колоніальних і залежних країн за своє звільнення. Метрополії всіляко перешкоджали національно-визвольному руху. У 1949 р. перемогла народна революція в Китаї, що привела до радикальної зміни геополітичній ситуації в Азії, що підсилило занепокоєння США і інших західних країн. Все це укріпило недовіру двох наддержав один до одного, загострило все наявні протиріччя.

Виникло глобальне суперництво СРСР і США. І мова Черчилля у Фултоні 5 березня 1946 р., і доктрина Трумена, висунута в березні 1947 р., були сприйняті до СРСР як відкритого проголошення «холодної війни», що тривала більше 40 років. За весь цей час суперництво двох великих держав не переросло в гарячу війну, що дало підставу іменувати цей період «холодною війною». Вона втягнула в себе всю планету, розколола світ на дві частини, дві військово-політичні і економічні угрупування, дві суспільно-економічні системи. Світ став біполярним. Виникла своєрідна політична логіка цього глобального суперництва – «хто не з нами, той проти нас». У всьому і скрізь кожна сторона бачила підступну руку противника.

Холодна війна довела до небачених розмірів мілітаризм в політиці і мисленні. Всі в світовій політиці стали оцінювати з точки зору співвідношення військової сили, балансу озброєнь. Західні країни прийняли на озброєння блокову стратегію, яка на довгі роки зберігала конфронтацію в міжнародних відносинах. Більшість держав, що прийняли «план Маршалла», підписали в квітні 1949 р. Північноатлантичний договір (НАТО). Були створені об'єднані озброєні сили під командуванням американських воєначальників. Створення замкнутого військово-політичного угрупування ідеологізованого характеру, направленого, по суті, проти СРСР і його союзників, зробило негативний вплив на розвиток міжнародних відносин.

Політика США «з позиції сили» зустріла жорстку у відповідь реакцію СРСР і викликала загострення міжнародної напруженості. У 1949 р. була ліквідована атомна монополія США. Після створення термоядерної зброї в 50-і роки, а услід за тим засобів його доставки до мети (міжконтинентальних балістичних ракет) СРСР приклав максимум зусиль для досягнення військово-стратегічного паритету з США, який здійснився на рубежі 60–70 років. Зростала кількість військових блоків. У 1951г. виникло військово-політичне угрупування АНЗЮС. Був поміщений «договір безпеки» між США і Японією. У 1954 р. був створений блок СЕАТО. У 1955 р. було утворено ще одне замкнуте угрупування – Багдадський пакт. Після виходу з нього Іраку цей блок став називатися СЕНТО. Побоюючись за свою безпеку, СРСР і країни Центральною і Південно-Східної Європи у відповідь на угоду західних країн об ремілітаризації ФРН і прийняття її в НАТО уклали в травні 1955 р. у Варшаві багатобічний Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу. Держави, що підписали Договір, передбачили надання негайній допомозі всіма засобами в разі озброєного нападу в Європі на одне або декілька держав – учасників Варшавського Договору.

Величезну небезпеку для світу на Землі таїли в собі міжнародні конфлікти в різних регіонах, що загрожували переростанням їх у війну. У червні 1950 р. спалахнула війна в Кореї, що продовжувалася три роки. Протягом восьми післявоєнних років Франція вела війну в Індокитаї. Восени 1956 р. Великобританія, Франція і Ізраїль зробили агресію проти Єгипту. У 1958 р. США зробили озброєну інтервенцію до Лівану, а Великобританія – до Йорданії. Найнебезпечніша міжнародна криза виникла осінню 1962 р. у зв'язку з обстановкою довкола Куби, що поставила людство на грань ядерної війни. Карібська криза була дозволена завдяки досягненню компромісу між СРСР і США. Затяжного характеру набула агресія США в Індокитаї. Це була найжорстокіша війна другої половини XX століття. В'єтнам перетворився на випробувальний полігон найвитонченіших засобів ведення війни, створених високорозвиненими промисловими технологіями США. Спроба США залучити у війну своїх союзників і додати їй характер міжнародної акції провалилася. Проте деякі країни брали участь у війні на стороні США. Величезна допомога, надана В'єтнаму СРСР, підтримка героїчного в'єтнамського народу всіма миролюбними силами змусили США піти на укладення договору про припинення війни і відновленні миру у В'єтнамі. Небезпечним вогнищем конфлікту залишався Близький Схід. Складні протиріччя і непримиренність сторін привели до декількох Арабо-ізраїльських воєн і надовго унеможливили мирного врегулювання в цьому регіоні.

Проте в ці важкі десятиліття людство усе більш чітко усвідомлювало, що нова світова війна не є неминучою, що зусилля прогресивних сил можуть зупинити сповзання людства до ядерної катастрофи.

50–60-і роки ознаменувалися небаченою по масштабах гонкою озброєнь. Величезні матеріальні, інтелектуальні і інші ресурси розтрачувалися на розробку і виробництво все нових засобів ведення війни. В той же час крайній гостро не хапало їх для вирішення соціально-економічних проблем в більшості країн світу. У 1960 р. СРСР запропонував Сесії Генеральної Асамблеї ООН розглянути основні положення договору про загальне і повне роззброєння держав під строгим міжнародним контролем. Західні країни відхилювали цю ініціативу, проте, перший крок до потепління міжнародних відносин був зроблений. У серпні 1963 р. Великобританія, СРСР і США підписали в Москві Договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, в космічному просторі і під водою.

Гонка озброєнь, особливо ядерних, що постійно посилювалася, підводила людство до роковоі межі, потрібні були величезні зусилля, аби зупинити цей негативний процес. Активна позиція СРСР і його союзників, направлена на оздоровлення міжнародного стану, зусилля руху неприєднання, політичний реалізм керівників низки західних країн принесли позитивні результати. З початку 70-х років міжнародні відносини вступили в смугу розрядки. У березні 1970 р. набрав чинності Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. На початок 90-х років його підписали більше 135 держав. Для європейського регіону важливе значення мав Договір між СРСР і ФРН, ув'язнений в серпні 1970 р.

У 1972–1974 р. велися інтенсивні переговори на вищому рівні між СРСР і США, які привели до підписання ряду важливих політичних документів. «Основи взаємин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки» містили платформу перекладу двосторонніх стосунків на якісно новий рівень їх радикального поліпшення.

У цей же період був поміщений Договір між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), підписана Тимчасова угода про деякі заходи в області обмеження стратегічних наступальних озброєнь (OCB-1).

Поліпшення стосунків між двома наддержавами створило передумови для зміцнення безпеки і розвитку міждержавної співпраці на Європейському континенті. Велику роль в цьому зіграли ініціативи СРСР і інших соціалістичних країн. Важливе значення мало зміну позиції ФРН по питаннях європейської політики. Коаліційний уряд соціал-демократів на чолі з Канцлером Віллі Брандтом запропонував «нову східну політику», стержнем якої було визнання післявоєнних реальностей, що склалися в Європі, і нормалізація стосунків з СРСР і країнами Східної Європи. Це дало поштовх розвитку процесу зміцнення загальноєвропейської безпеки. У 1973 р. в Хельсінкі відбулися багатобічні консультації 33 європейських держав, США і Канади по підготовці загальноєвропейської Наради. 30 липня – 4 серпня 1975 р. в Хельсінкі відбулася Нарада по безпеці і співпраці в Європі (НБСЄ). Керівники 35 держав підписали Завершальний акт, в якому зафіксовані погоджені принципи взаємин країн, – учасниць Наради, визначені вміст і форми співпраці між ними, заходи по зменшенню небезпеки виникнення озброєних конфліктів. Зростаючу зацікавленість в розвитку процесу, початого в Хельсінкі, показали подальші зустрічі держав – учасників НБСЄ в Бєлграді (1977–1978 р.), Мадриді (1980–1983 р.), Стокгольмі (1984–1987 р.), Відні (1986– 1989 р.), Парижі (1990 р.), Хельсінкі (1992 р.).

70–80-е роки були відмічені безпрецедентним зростанням промислових, науково-технічних зв'язків західних країн з СРСР і іншими соціалістичними країнами. Перспективні програми і угоди з СРСР уклали Франція, Великобританія, Австрія, Італія, Бельгія, Норвегія, Швеція, Греція, ФРН і ряд інших держав. Проте не можна не відзначити, що в кінці 70-початку 80-х років міжнародний стан загострився. Політичний курс США відносно СРСР різко посилився з приходом до влади в січні 1981г. адміністрації Р.Рейгана. У березні 1983 р. він виступив із стратегічною оборонною ініціативою (СОЇ). Напруженість досягла кульмінації осінню 1983 р. в результаті того, що над

територією СРСР був збитий південно-корейський авіалайнер з пасажирами на борту.

Зростання міжнародної напруженості було пов'язане також із зовнішньополітичним курсом США і інших західних країн. Сферою життєво важливих інтересів США були оголошені майже всі регіони планети. Багато хто випробував на собі політичне, економічне, а частенько і військовий тиск США. В кінці 70-початку 80-х років об'єктами втручання ставали Іран, Ліван, Лівія, Нікарагуа, Сальвадор, Гренада і інші країни. Посилилася напруженість і у зв'язку з введенням обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану.

Зміни, що сталися в СРСР з приходом до влади в 1985 р. нових керівників, дозволили обґрунтувати на державному рівні основи нового політичного мислення і приступити до їх практичного здійснення. Це привело до радикального оновлення зовнішньої політики СРСР. Центральними ідеями нового політичного мислення сталі: ідея пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими, національними, соціальними; ідея взаємозалежності людства перед загрозою глобальних проблем, що нестримно насуваються; ідея свободи вибору суспільного пристрою; ідея демократизації і деідеологізації всієї системи міжнародних відносин.

Нова філософія світу пробивала собі дорогу, втілюючись в конкретних кроках. Реальним підтвердженням цьому з'явився розвиток і поглиблення політичного діалогу між СРСР і США по всіх вузлових питаннях світової політики і двосторонніх стосунків.

Радянсько-американські переговори на вищому рівні в Женеві (1985 р.), Рейк'явіку (1986 р.), Вашингтоні (1987 р.) і Москві (1988 р.) привели до важливого результату. У грудні 1987 р. був підписаний, а в червні 1988 р. вступив в дію Договір РОСМД. Це перша в історії угода, що передбачає знищення двох класів ядерних озброєнь при строгому міжнародному контролі. Результатом з'явилося значне поліпшення радянсько-американських стосунків. Подальше їх якісний розвиток стався в результаті переговорів на вищому рівні у Вашингтоні (травень – червень 1990 р.) верб Москві (липень 1991г.). Виняткове значення мало підписання двостороннього договору про обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Збалансованість договору відповідала інтересам зміцнення стратегічної стабільності і зменшення вірогідності ядерного конфлікту. Проте в цьому напрямі є величезні можливості для руху вперед і істотнішого скорочення СНВ.

У усуненні напруженості в міжнародних справах як в цілому на планеті, так і в Європі велику роль зіграло врегулювання стосунків Німеччини і підписання 10 вересня 1990 р. відповідної угоди. Практично цей договір підвів остаточну рису під підсумками другої світової війни.

Згодом в міжнародних справах виникли нові гострі проблеми. Розпад Югославської Федерації, а потім і СРСР привів до виникнення нових регіональних конфліктів, які не врегульовані до теперішнього часу. Змінилася геополітична ситуація в світі, припинила своє існування система міжнародних відносин між соціалістичними державами. Країни Східної Європи переорієнтовувалися на захід. У липні 1997 р. на саміті НАТО в Мадриді було прийнято рішення про розширення альянсу за рахунок трьох держав колишнього Варшавського Договору – Чехії, Польщі і Угорщини. Наближення військової структури НАТО до більшості держав СНД може змінити геополітичну обстановку, здатне підірвати систему договорів по обмеженню озброєнь. Такий розвиток подій може ускладнити створення нової структури Європи, дестабілізувати всю систему міжнародних відносин. Війна на Балканах, інші конфлікти в Європейському регіоні, труднощі перехідного періоду в країнах Східної Європи і в пострадянському просторі створюють загрозу безпеці в Європі. Ця загроза доповнюється агресивним націоналізмом, релігійною і етнічною нетерпимістю, тероризмом, організованою злочинністю, неконтрольованою міграцією. Останніми роками посилюється боротьба за контроль над ухваленням рішень в глобальному масштабі. Найбільша увага «центра сили» зосереджується на діяльності, що дозволяє контролювати основні фінансові, інтелектуальні і інформаційні потоки. Швидко зростає значення контролю над економічними процесами, розвитком всієї соціальної сфери. Все це вимагає нових величезних зусиль для збереження і зміцнення світу і міжнародної безпеки.

Вступаючи в ХХI століття, людство зіткнулося не лише з новими глобальними викликами, але і з геополітичною ситуацією, що змінилася. Залишившись єдиною наддержавою в світі, США подають свою очолюючу роль як необхідність, продиктовану не лише американськими національними інтересами, але і бажанням світової спільноти.

Застосування сили в Іраку і Югославії, розширення Північноатлантичного союзу, використання сили в інших регіонах планети демонструють бажання встановити абсолютну гегемонію США в світі. З цим навряд чи погодяться Китай, Росія, Індія і багато незалежних держав, які надають і чинитимуть опір гегемонії. У ситуації, що склалася, справжня безпека людства пов'язана не з поглибленням протистояння між країнами і народами, а з пошуком нових доріг і напрямів всесторонньої і взаємовигідної співпраці, здатних забезпечити збереження і розквіт людської цивілізації.