46. Релігійна спрямованість і схоластичний характер філософії Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. — “теос” —бог). Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослів'я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства. Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію

Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсалії існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — “Про поділ природи” — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Філософія Ф.Аквінського

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.),який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Ф.Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія “двох істин”. Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином, теорія “двоїстої істини” поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно неможе бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати “остання” і головна ціль — Бог.

Проте, деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони “надрозумові”, їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії:

Хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.

51 - Гуманістична спрямованість філософії французького Просвітництва

Філософія просвітництва XVIII століття увійшла в історію європейської філософії і культури як визначальний чинник епохи Просвітництва. Через усю філософію Нового часу проходить думка про "розумність" світу, яка у XVIII ст. трансформувалась в ідею просвітництва як головну рушійну силу історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанцій-них основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний.

Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск'є (1689–1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. У своїй праці "Про дух законів" (1747) він намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов, традиційної "божественної зумовленості". Монтеск'є в дусі деїзму визнає Бога лише "творцем та охоронцем" природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного устрою залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, що пізнав закони природи і діє відповідно до них. Проте Монтеск'є наголошує на пріоритеті впливу природних географічних обставин на історичний розвиток народів, перш за все клімату, характеру ґрунту, ландшафту, площі і т.д. Він стверджував, що природне середовище має великий вплив на розвиток суспільства, започаткувавши "географічний детермінізм" у соціальній філософії. Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий – лінощів, покірності, розбещеності; родючий грунт, вимагаючи багато часу для свого обробітку, сприяє правлінню однієї особи – монархічній формі правління, яка, як правило, домінує у землеробських народів, а неродючі ґрунти сприяють утвердженню республіканського правління. В умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск'є був, незважаючи на всю свою обмеженість, значним досягненням соціально-філософської думки на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "людської природи" філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності.

52 - Загальна характеристика класичної німецької філософії

Ряд суттєвих принципів німецької класики дають змогу говорити про німецьку клас. філ. як про цілісне духовне утворення, яке є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії. Представників нім. клас. філ. об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони важачи що філософія покликана критично самостійно пізнати людську життєдіяльність. З їхньої точки зору філософія має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. Представники нім клас думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спец. системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Нім філ розробила цілісну діалектричну концепцію розвитку. Нім класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його закономірності. Розглядаючи проблеми людини нім клас філ канцентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси нім клас філ, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку розвитку світ філ: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філ антропології, філ історії, права, релігії, етики, естетики. Для побудови своїх філ систем мислителі нім класики виходили з таких принципів: розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, активності суб’єкта, історизму. Представниками нім клас філ були: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах.

53 - Філософські погляди Канта

Еманеуїл Кант(1724-1804) є родоначальником нім клас філ в його творчості умовно виділяють два періоди: доктричний(властиве захоплення природничими науками, натур філософською проблематикою) та критичний(розвивається кантівська філ система; вивчення походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж). Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії. Єдність нової системи поглядів зумовлюються взаємозв’язком між постановкою і вирішенням таких питань: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина? Відповідь на перше в запитанні приводить до вирушення проблеми меж пізнавальних можливостей людини; на друге – з’ясування природи моралі; третє – сутності релігії. Здійснене Кантом при вирішенні першого питання обґрунтування вірогідності положень і законів математики та природознавства ґрунтується на дуалістичному поділі дійсності на два світи – світ речей у собі та світ людської свідомості. У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: «критика чистого розуму», «критика практичного розуму», «критика здатності судження». Кант визначає філософію як науку по відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Знання, з точки зору Канта, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості. Кант виділяє два види знання: досвідне та не залежне від досвідного. У галузі етики Кант розробляє ідею не тільки розмежування людської природи на її емпіричний і трансцендентальний виміри, а й взаємовідносин цих вимірів. Кант обґрунтовує етику автономно, основою якої є апріорні закони моралі. За Кантом, апріорні закони моралі похідні від єдиного верховного принципу категоричного імперативу. Етика канта була велетенським кроком вперед в обґрунтуванні законності вимоги поважати гідність людської особи. У своєму вченні про протиріччя людського розуму Кант підкреслював що останній виступає в суперечність з самим собою. Він виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання.

54 - Філософська система Гегеля

Своєрідним вступом в Гегелівську систему являється «Феноменологія духу» (1806), одна з найбільш тяжких і змістовних робіт нім філософа. В ній він ставить завдання подолання точки зору індивідуальної свідомості для якої, по його твердженню, існує тільки протилежність суб’єкта і об’єкта. Зняти цю протилежність можна лише шляхом поступального розвитку свідомості, в ході якого індивід свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи, які пройшло людство на протязі своєї історії. При цьому Гегель зовсім не виявляє історію культури в тій формі як вона представлена в працях істориків, філологів, лінгвістів ітд. Він пропонує якби драбину піднімаючись по якій кожна окрема людина звикає до духового стажу, накопленому людством, звикає до всесвітньої культури. На думку Гегеля на вершині цієї драбини будь-який індивід може подивитися на світ і на себе з точки зору завершеної світової історії. В «Логіці» Гегель ставить своїм завданням показати саморух понять. На думку Гегеля суб’єкт повинен тільки спостерігати за поняття, даючи йому можливість самостійно здійснювати життя. При цьому Гегель помічає що у кожного поняття є своя односторонність, в силу якої воно виявляється кінцевим і в якості такого з необхідність знищує себе. Гегель вслід за Аристотелем називає «мисленням мислення» і досягнувши якої «Логіка» завершується. Весь процес саморуху поняття здійснюється діелектричним шляхом. Доки поняття не досягає вищого пункту – абсолютної ідеї, до тих пір кожна із ступеней його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину. Гегелівський діалектичний метод, таким чином, носить революційний характер, тоді як система Гегеля яка надає перевагу досягнення абсолютної істини, виявляється консервативними. Діалектичний метод Гегеля вступає в протиріччя з вимогами системи, яка обов’язково повинна бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повна бути в кінці кінців досягнена. Гегель розглядав свою систему як філософію розвитку всього людства, в якій досягнена абсолютна істина; тим самим і історія якби набувала своє завершення, і досягнутий нею стан, тобто стан сучасної Гегелю Німеччини, оголошувалось вищою точкою історичного руху людства.

55 - Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

Людвіг Фейєрбах (1804 - 1872) –німецький філософ, який критикував ідеалізм. Матеріалізм Фейєрбаха характеризується як антропологічний. Він суттєво відрізняється від реалізму ХІІ ст. оскільки не зводить всяку реальність до механічного руху і розглядає природу не як механізм, а скоріше ,як організм. В центрі уваги Фейєрбаха – не поняття матерії, як в більшості французьких матеріалістів, а людина як психічна єдність душі і тіла. Виходячи з такого розуміння людства Фейєрбах відштовхує його ідеальне трактування, при якому людина розглядається перед усім як духовне створіння, згідно Фейєрбаху, тіло в його цілісності якраз і складає сутність людського «Я»; духовний початок в людині не можу бути окремо від тілесного, дух і тіло – дві сторони тої реальності, яка називається організмом. Людська природа трактується Фейєрбахом біологічною, і окремий індивід для нього – ланка з розвитку людського роду. Критикуючи ідеалістичне трактування пізнання Фейєрбаха в теорії знання виступає як сенсуаліст думаючи, що відчуття складають одне джерело нашого пізнання. Фейєрбах не сприймає можливість пізнання за допомогою розуму. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха виник як реакція на ідеалізм, передусім на вчення Гегеля. Фей. Став на захист саме природно –біологічного початку в людині

50 - Проблема методу пізнання в філософії нового часу. Емпіризм і раціоналізм.

У філософії Нового часу, насамперед у гносеології, але не тільки в ній, намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основ­ні риси та закономірності її розвитку.

Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформува­лись у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здат­ностей пізнання — чуттєвість чи розум -•- відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання

Емпіризм (грец. етреігіа — досвід) — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чут­тєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. течію започатку­вав Ф. Бекон)

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення. родоначальник Р. ДекартЙого прихильники стверджували, що всезагальний ха­рактер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мис­лення, його категоріальної структури).Історичні корені емпіризму та раціоналізму сягають протистояння номіналізму і реалізму в середньовічній фі­лософії, їх споріднює трактування природи ідей, всезагаль-ного. Протистояння емпіриків і раціоналістів позначило­ся на філософії XVII—XVIII ст. У першому наближенні воно було подолано Кантом, але, хоч і не в такій гострій формі, це протистояння наявне і в сучасній філософії.Бекон і Декарт у деяких суттєвих рисах розуміють однаково – через удосконалення методів пізнання насамперед природи досягти більшої влади людини над нею

58 - Екзистенціалізм.

Екзистенціалізм (від лат. existentia — існування) виник у 20-ті роки, його найбільш виливові представники: Хайдеггер, Ясперс, Марсель, Сартр. Соціальним джерелом способу думок, які лежать в основі філософії екзистенціалізму, були реальні процеси соці-альио-скономічного, політичного і духовного життя Заходу, які знайшли втілення в різних формах відчуження людини. Гносеологічним джерелом екзистенціалізму є проблеми бут­тя, існування людини, співвідношення раціональних та ірраціо­нальних форм самоосягнення людини. На відміну від Канта, який поставив питання «Що таке лю­дина?», екзистенціалісти центр ваги переносять на питання «Як стати людиною?», або конкретніше «Чи можливо стати людиною в вік абсурду, а. якщо, так, то Як?» У категоріальному арсена­лі екзистенціалістів ключовими є такі категорії, як «екзистен­ція», тобто існування, «буття», «ніщо», «сутність», «погранична ситуація» тощо. У чому ж полягають особливості екзистенціалізму у його нанвпдатніших представників? Точка зору Хайдеггера є похід­ною від його положень щодо пріоритету людського існування понад усе: «Все, до чого людина має діло в світі, визначається способом людського буття». Саме в зв'язку з тлумаченням люд­ського буття Хайдеггер нетривіально застосовує категорію «он­тологія». У Хайдеггера онтологія є «феноменологією людського буття»