41. Досократичний період Античної філософії

Для давньогрецьких мислителів світ є живим, гармонійно упорядкованим (досконалим подібним у цьому геометричній досконалості кола або кулі), предметно-речовим цілим – Космосом.

Представника однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл – мілетської, що виникла наприкінці VІІ ст.. до н.е. на зах. узбережжі Малої Азії в м Мілеті, – Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, уявляли першоречовинну буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), «апейрона» (Анаксімандр).

Геракліт вбачав першооснову світу «Світ єдиний з усього, не створений ніким з богів ні ким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Якщо для представників мілетської школи рух і взаємоперетворення у світі є чимось само собою зрозумілим фактором, то Геракліт робив цей факт предметом спец. дослідження.

Іонійська філософія (Геракліт, Фалес) –шукає основу світу в матеріальних елементах природи (воді, вогні). Поряд з іонійцями, представники інших філософських шкіл Еллади віддають перевагу нематеріальним першоелементам світу.

Близько 532 р. до н.е. в Кротоні виникає релігійно-філософська група – Піфагорійський союз (заснованих Піфагором). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша матеріальна речовина, а кількісне відношення – число. Піфагорійці вважали математику нечалами началами всього існуючого. Ототожнювали числа з тими чи іншими явищами. Земля за Піфагорійцями складається з частинок кубічної форми, вогонь з тетраедрів. Число на відмінну від першоелементів іонійської філософії, є началом ідеальним, але ідеальність його – предметна. Адже згідно з Піфагорійцями, число обов’язково має певну геометричну форму.

У VІ ст.. до н.е. в Великій Греції в м. Елеї виникає ще одна впливова школа елейської філософії– елейська школа. Основний напрям формувань елеатів було задано Ксенофаном, який прямуючи у своїх пошуках шляхом іонійців, одночасно спробував порушити питання про начало буття, як про «єдине» буття безвідносно для розмаїття його конкретно-чуттєви форм. Це єдину він назвав «Богом», заперечуючи конкретних богів. У систематичному вигляді елейська філософія була викладена Перменідом. Від вважав, що до пізнання світу ведуть для шляхи – шлях гадки, шлях мислення. Другий шлях привод. до світу яким він вивляється у гадках натовпу – видимий світ речей, началами якого є вогонь і земля. Лише перший шлях веде до істини– розуміння світу як єдиного сущого, що не виникає і не знищується, що заповнює собою все. Тому існує тільки суще буття, несущого буття не існує.

Атомістична філософія. Піфагорієць Екфант із Сіракуз учив що початок усього – «неподільні тіла і порожнеча». Атом – логічне продовження просторово-тілесної монади. Традиційно виникнення античного атомізму пов’язане з іменами: Левкіта і Демокріта. Екфант відрізняє одне від одного величиною, формою, і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі- єдиний і неподільний, рухається розумом і керується помислами.

45. Особливості філософської системи Аристотеля

2.1 Історичний підхід

Просторість і тематичне різноманіття праць Аристотеля роблять важкою задачею визначення того пункту, з якого найкраще почати виклад його системи. Раніш у підручниках по історії філософії було прийнято загострювати увагу на критику Аристотелем теорії ідей Платона. Адже якщо його критикує кращий учень, якимсь безсумнівно і був Аристотель, то якась споконвічна ущербність платоновської системи представлялася цілком очевидної. Однак критичне відношення Стагирита до доктрини учителя свідчить у набагато більшій мірі про інше - про наступність їхніх концепцій. Але як вдумливий учень, він не міг відмовитися від права вираження своєї незгоди з думками вчителя, коли після серйозних міркувань виявляв у них внутрішні незгідності і протиріччя.

Аристотель критикує теорію Платона ідей не з позицій “думки” (тобто того, що в Платона позначалося терміном “докса” і означало коливне знання за принципом “подобається - не подобатися”), а з позицій доказовості, тобто знання епістемного характеру. Тому аристотелевський підхід цілком лежить у руслі платонівського преклоніння перед доказовістю і логічною переконливістю, а також недопущення в науково-філософське міркування особистих або інших сторонніх мотивів. У світлі такого погляду стає зрозумілими очевидним знамените вислів Аристотеля “Платон мені друг, але істина дорожче”, яким, по переказі, він відповів на докори у відхиленні від теорії вчителя.

Перші твори Аристотеля, написані їм у період перебування в Академії, свідчать про поступовість його переходу від платонізму до власної системи. Ця поступовість переходу не може не говорити про надзвичайну вдумливість, властивої мислителеві, що вважав вивчення точок зору своїх попередників украй важливою задачею. Тут ми підходимо до особливостям типу філософствування, що відрізняє побудови Стагирита від платоновских і зробивщий значний вплив на наступну еволюцію думки.

Аристотель свідомо сповідав принцип, відповідно до якого, перш ніж викладати власну думку, варто ретельно вивчити те, що висловлювали по даному предмету попередники, тобто ті мислителі, що займалися даною проблемою раніше. Такий підхід на сьогоднішній день називається вивченням історії і літератури питання. В часи Аристотеля грецька цивілізація нараховувала вже кілька століть самобутнього існування, нагромадивши великий матеріал по різних галузях знання. Аристотель вважав своїм обов'язком ретельно вивчати досягнення попередників і непредвзято викласти їх, а тільки потім заперечити що-небудь з відомого або додати нове. Так, його “Метафізика” починається з великих матеріалів по історії грецької філософії. Стагирит розглядає погляди таких філософів, як Фалес, Анаксимен, Геракліт, Анаксагор, Ксенофон, Емпедокл, Парменид, піфагорійці, Демокрит, Сократ, Платон і ін. Аристотель звертає особливу увагу на ті погляди, що не збігаються з його власними, оскільки, на думку мислителя, досягнення істини йде не через спільність поглядів, а через подолання протилежних. Таким чином, Аристотель аж ніяк не виходив з можливості й обов'язковості огляду всієї спадщини в його абсолютній повноті (але і не заперечував важливості прагнення до повноти). Блаженна наївність щодо здатності людського розуму оглянути всю історію в цілому, цілком і у всіх деталях була далека Аристотелю. Але він добре розумів, що до історії потрібно звертатися так, щоб вона стала джерелом досвіду, шукати в ній відповіді на сьогоднішні питання, тому що “не один раз і не двічі, але нескінченно повертаються до нас ті самі думки.”