13. Можливість і дійсність.

Саме поняття "дійсність" вживається у філософській літературі в двох змістах. У широкому змісті під дійсністю розуміється увесь реальний світ, і тоді дійсність містить у собі і власні тенденції, здібності до розвитку, тобто можливості. У вузькому змісті під дійсністю мають на увазі не всяке буття, а лише сформувалося, розвинене. У цьому вузькому змісті ми говоримо про дійсність, співвідносячи її з парної їй категорією можливості. Можливість є закономірна тенденція розвитку об'єкта, за певних умов перехідна в дійсність. Тоді дійсність є реалізована можливість. Можливість так само об'єктивна, як і дійсність. У цьому людина переконується при спогляданні безупинних змін у навколишньому світі, а також у ході своєї практичної діяльності в міру перетворення мети (можливості) у результат (дійсність). Будь-яка можливість являє собою такий стан у розвитку, коли частина необхідних факторів, що детермінують, уже в наявності, але "комплект" їх ще недостатній, або такий стан, коли цей "комплект" уже представлений, але складові його компоненти ще недостатньо зрілі.

10- Сутність і явище. Зміст і форма .

Діалектика свої знання про зв’язки та розвиток навколишнього світу втілює у власні категорії та закони. Існують ці категорії у вигляді системи, що умовно може бути представлена у вигляді перевернутого конуса. Ці категорії внутрішньо взаємопов’язані і як правило мають парний характер.

Перша пара категорій – це сутність явища.

Сутність – це головне, основне, визначальне в об’єкті, те, що є основою всіх його сторін, зв’язків і відношень. Сутність має глибинний характер і пізнається на рівні теоретичного мислення.

Явище –це зовнішній прояв сутності в конкретних умовах буття об’єкта.

Взаємозв’язок сутності і явища реалізується в наступних основних моментах:

- Сутність є визначальною, що до явища.

- Сутність і явище не співпадають.

- Одна і та ж сутність може реалізувати себе в різних явищах.

- Різні сутності можуть проявлятись в однакових явищах.

Пізнання йде від пізнання явища до пізнання сутності, від сутності 1 порядку до сутності 2 порядку і т.д.

Явище пізнається на рівні живого споглядання, а сутність нарівні теоретичного мислення за допомогою законів.

11-Зміст і форма.

Зміст – це сукупність (єдність) елементів сторін, зв’язків і властивостей об’єкта.

Форма – це спосіб зв’язку компонентів з змістом, або по іншому, форма – це спосіб організації змісту.

Взаємозв’язок змісту і форми проявляє себе в наступних моментах:

- Зміст є визначальним щодо форми.

- Форма реалізує себе у 2-х проявах, як внутрішня і зовнішня.

- Форма має відносну самостійність.

- Форма здійснює зворотній вплив на зміст.

- Один і той же зміст може втілюватися у різних формах.

В той же час різні змісти можуть втілюватися в 1 і тій же самій формі.

Пізнання починається з пізнання форми і переходить на пізнання змісту.

12-Детермінізм. Причина і наслідок. Можливість і дійсність.

Категорія детермінізм використовується в діалектиці для позначення причинно-наслідкових зв’язків. Протилежністю до детермінізм у є і детермінізм.

Базовими категоріями за допомогою яких розкривається характер детермінізм є причина і наслідок.

Під причиною розуміють все, що викликає до життя зміни і об’єкті, або новий об’єкт.

Наслідок – це все те, що породжується причиною.

Причина завжди передує наслідку і зумовлює його функціонування.

18 - Поняття буття. Основні форми буття, їх діалектика

Буття – граничне широке загальне поняття, що фіксує характеристики та прояви світу, та ознаки буття через зіставлення з небуттям і поста як чинник сенсоутворення, найвища цінність для людини міра її моральної відповідальності. Буття позначає факт наявності (існування будь-кого або будь-чого), є необхідною умовою функціонування як світу, так і конкретних об’єктів у цьому світі. Філософська категорія буття має життєву природу філ. зміст. Буття позначає найбільш загальну хар. того, що існує. Буття проявляє себе в таких основних формах: Б. природи(об’єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини), Б. людини (на основі свідомості людина задовольняє свої потреби, людина має душу, що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, людина суспільна істота тому, що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням), Б. речей(тісний зв'язок природного матеріалу, втілення ідеального), Б. духовне (індивідуальне – свідомість індивіда, поза індивідуальне – самостійні форми духовності), Б. біосферне (земна оболонка охоплена біологічним життям),суспільства, Б. предметів, процесів, Б. свідомості.

18 - Поняття буття. Основні форми буття, їх діалектика

Буття – граничне широке загальне поняття, що фіксує характеристики та прояви світу, та ознаки буття через зіставлення з небуттям і поста як чинник сенсоутворення, найвища цінність для людини міра її моральної відповідальності. Буття позначає факт наявності (існування будь-кого або будь-чого), є необхідною умовою функціонування як світу, так і конкретних об’єктів у цьому світі. Філософська категорія буття має життєву природу філ. зміст. Буття позначає найбільш загальну хар. того, що існує. Буття проявляє себе в таких основних формах: Б. природи(об’єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини), Б. людини (на основі свідомості людина задовольняє свої потреби, людина має душу, що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, людина суспільна істота тому, що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням), Б. речей(тісний зв'язок природного матеріалу, втілення ідеального), Б. духовне (індивідуальне – свідомість індивіда, поза індивідуальне – самостійні форми духовності), Б. біосферне (земна оболонка охоплена біологічним життям),суспільства, Б. предметів, процесів, Б. свідомості.

19 - Проблема субстанції

Категорія субстанції сформувалась у філософії при спробі дати відповідь на питання: Що лежить в основі існування світу або звідки виник світ?, Чи є щось спільне що об’єднує різноманітні несхожі між собою речі, події, явища?. Субстанція - все те, що причину власного існування має в самому собі. Матерія і свідомість єдині можуть претендувати на статус субст. Монізм і дуалізм – підходи пошуку відповідей на питання про субст. Монізм присутній, коли в ролі субст. виступає щось одне матерія(матеріалістичний монізм), свідомість (ідеалістичний мон.). А якщо матерія і свідомість претендують на роль субст. одночасно тоді це дуалізм. Погляди про те що матерія – основа субст. виникли в Індії. Потім давньоримські та давньогрец. Філософи виходила з положення що в основі навкол. Світу лежать певним чином взаємопов’язані чуттєві першоелементи: земля, вогонь, дерево, вода, повітря, метал.

20 - .Філософське розуміння матерії: історія і сучасність

Матерія – філ. категорія, що означає об’єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують не зале6жно від них. По мірі накопичення знань на зміну уявленням про чуттєві першоелементи приходить звертання до теоретичних узагальнень в розумінні матерії, мислителі поступово відходять від зведення матерії до її конкретних чуттєвих проявів. Робляться непоодинокі спроби зрозуміти матерію на рівні високих теоретичних узагальнень. Анаксімандр вводить термін апейрон за допомогою якого позначають утворення (феномен), яке існує у кож. речі, явищі, процесі. В давньокит. філософії філософ Лао Дзи пропонує власний термін – дао. В умовах середньовіччя широко розповсюдженим стає термін Єфір. На поч.ХХ ст. Ленін дає влас. Визначення матерії яке зберігає значною мірою значення у сучасній філософії: Метер. – це філ. категорія для позначення об’єктивної реальності, яка копіюється, фотографується, відображається органами людських чуттів, існуючих незалежно від них. Головним чином у такому визначенні є посилання на об’єктивність матерії, тобто не залежним від людської свідомості, бажань, волі людини. При цьому необхідно розрізняти такі моменти:

Матерія як філ. категорія (як форма людського мислення) і матерія як об’єктивна реальність, як все що існує незалежно від волі і бажань людини і відображається на рівні людської свідомості.

Існує принципова відмінність між філософ. Розумінням матерії, коли матерія – це категорія для позначення об’єктивної реальності і конкретно науковим її розумінням. Матерія зводиться до конкретних форм її проявів (атомів і молекул у фізиці, хімії, зоряних скупчень в астрономії, живих організмів в біології).

Матеріальний світ в якому живе людина існує об’єктивно незалежно від людини і завжди проявляється в конкретних обмежених у просторі та часі об’єктах але до них не зводиться. Всі ці об’єкти завжди мають початок і кінець власного існування. Матерія ж з позиції мат. Монізму таких початку і кінця не має. Основні хар. монізму:

1 Об’єктивна існує незалежно від волі і бажань людей.

2 Вічна ніколи не виникала і не може бути знищена.

3 нескінчена в просторі та часі.

4 Реалізує себе в двох аналогічних видах: речовина і поле.

5 Способом існування матерії є рух якій функціонує у конкретних формах.

6 Формами буття матерії виступають простір і час.

21 - Рух – спосіб існування матерії. Якісна специфіка і взамозвязок основних форм руху

Матерія в цілому та її конкретні прояви завжди знаходяться у стані руху. Під рухом у філософії та науці розуміють будь яку зміну положення матеріального об’єкта в просторі та часі, зміну агрегатного стану речовини, зміну думки. У др. пол. ХІХ ст. нім. філ. Енгельс здійснив спробу класифікувати рух, він виділив 5 основних форм руху матерії. 1-ю і найбільш простою формою руху є механічний його змістом виступає зміна положення матеріальних об’єктів у просторі та часі. 2-га – фізичний рух його існування пов’язане із зміною маси, швидкості, і енергії. 3-тя – хімічний рух – сутнісною ознакою даної форми руху є зміни що відбуваються на атомно-молекулярному рівні об’єктів. Три вище названі фоми руху утворюють не живу природу. 4-та – біологічний рух – його сутність це обмін речовин причому даний обмін здійснюється у двох напрямках А-обмін речовин в середині організму, Б-обмін речовин між організмом і навколишнім середовищем. 5-та – суспільний рух (суспільство) – його хар. А- передумовою існування суспільства є наявність живих організмів, Б – в межах даної форми руху виникає і функціонує протилежність матерії – свідомість, В – способом існування є діяльність яку здійснюють люди.

Форми руху матерії внутрішню взаємопов’язані і цей зв'язок здійснюється на основі принципу субординації. Тобто кожна наступна форма руху матерії отримує в собі попередні форми руху але до них не зводиться і має якісну своєрідність. Специфічним проявом руху є розвиток. Матерія що рухається здійснює цей рух у прояві та часі.

22 - Простір і час – форми буття матерії

Рух, простір і час - це функції матерії або по іншому це атрибутивні характеристики матерії. Матерія, яка перебуває у стані руху (рух є абсолютним, а спокій відносним) здійснює цей рух у просторі та часі. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, влс., відносин систем. Рух внутрішню притаманний матерії і не відривний від неї. Тип руху вказує на хар. змін, що відбуваються з річчю у межах притаманної їй властивості або її зміну і перехід на інший рівень системної організації матерії. Взаємозв’язок осн. форм руху: кожна вища форма руху породжується простішою; форми руху матерії, що розглядають історично – це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації – відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Під простором у філософії розуміють форму буття, матерії, яка вказує на положення одного матеріального об’єкта, щодо іншого. Простір – форма буття матерії що характеризує її протилежність структурність співіснування і взаємодію у всіх матеріальних системах. Основні хар. простору: об’єктивний, нескінчений, не знищуваний, багатомірний. Властивості простору: протяжність, однорідність, ізотронність, тривірність. Час – це форма буття матерії яка вказує на послідовність змін, що відбуваються з матеріальними об’єктами. Час – форма буття матерії що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. Основні хар. часу: об’єктивність, нескінченність, незнищуваність, незворотність, однорідність має власне спрямування, тече з минулого в майбутнє. Матерія, рух, простір і час знаходяться в органічному взаємозв’язку. Матерії належить ведуча роль.

Простір і час нерозривно пов’язані між собою їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії

23 - Поняття відображення. Основні рівні та форми відображення

Відображення – здатність одних мат систем відтворювати в своїй структурі характерні особливості і риси інших мат систем. Рівні відображення:

1-Рівень неживої природи(відобр. здійснюється а основі законів механіки тобто має механічний хар.);

2 - Рівень живої природи (відображення реалізує себе в подразливості - об’єкт реагує на подразник своєю структурою, відчуття – ця форма дає знання про найбільш загальні характеристики об’єкта, що відображається, сприйняття – використовується попередньо накопичений досвід, уявлення – не передбачає прямого безпосереднього контексту об’єктів). Уявлення існує в двох проявах: ретроспективне і конструктивне; 3 – Відображення людського суспільства (відображення здійснюється за допомогою свід., яка є вищою формою відображення і властива лише людині).

24 - Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості

Чинники: еволюція форм відображення, живої матерії, становлення і функціонування людського мозку. Виникнення свід. має процесуальний хар., який існує як результат взаємодії біологічних та не біологічних параметрів тобто свід. виникає з одного боку під впливом процесів які мають матеріальний хар. а з другого – пов’язаних із функціонуванням давнього суспільства. Функціонування людської свід. забезпечують фізіологічні процеси мозку. Соц. чинники становлення свід.: праця (цілеспрямована активність людини) і мова (спілкування яке привело до виникнення мови яка є засобом спілкування, накопичення і передачі знань вербальним чином за допомогою певних знаків які називають мовою).Види мови: Штучний і природній.

25 - Основні характеристики свідомості, її структура і механізм функціонування

Свідомістю володіють лише люди, вона має соц. хар. По способу власного існування свід. не матеріальна, тобто не має жодного атрибуту, який має матеріальний об’єкт. Мова є матеріальною оболонкою функціонування свідомості. Фізіологічною основою функціонування свід. є людський мозок який складається з біологічних клітин – нейтронів. В основі механізму функціонування свід. Лежать електричні імпульси, що функціонують за принципом збудження і згасання. Носієм свідомості є людина а не її мозок. Носієм свідомості завжди є індивід але свід. існує і в над індивідуальних формах. Структура свід. складається з трьох осн. рівнів: 1 - рівень свідомого (На цьому рівні перебуває актуальна для людини інформація, якою вона завжди користується); 2 – підсвідомий (на даному рівні знання, які не є актуальними, тобто забуті знання); 3 – рівень не свідомого (Дві гіпотези: на даному рівні інформація яка генетично передається від покоління до покоління і на даному рівні інформація і знання яку людини отримує з космосу).

26 - Свідомість і форми психічної діяльност: мислення, емоції, воля і память

Свідомість – здатність людини за допомогою високоорганізованої матерії – людського мозку - відтворювати в ідеальній (тобто не матеріальній) формі навколишній світ та ідеально конструювати новий світ . Свідомість має ідеальний тобто не матеріальний хар. Форми психічної діяльності: мислення(інформаційна діяльність, що набула узагальненого пізнання яке за допоїмо міркувань і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв’язки, закономірності, тенденції розвитку, мислення полягає в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного); емоції (відображення об’єктивної дійсності у формі безпосереднього пристрасного переживання. Виникла і сформувалися у процесії біологічної еволюції живих істот. Механізм функціонування – взаємодія кіркових структур головного мозку з підкірковими центрами та Вегетативною нервовою системою); воля (здатність людини мобілізувати і ціле спрямувати свої психічні та фіз. Сили на розв’язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання суб’єктивних та об’єктивних труднощів та перешкод. Осн. формування є сусп. праця виробництв, труд. виховання.); пам'ять (псих процес, якийполяг в закріп, збереж, відтвор, в мозку індивіда його минулого досвіду. Основ елементами є: запам’ятовування, збереження, відтвор., і забування. Пам'ять тісно пов’язана з мисленням. Завдяки пам’яті людина зберігає свій миттєвий досвід і вразі потреби користується ним. Розрізняють моторну, образну, словесно-логігну, та емоційну пам'ять. )

27 - Поняття суспільної свідомості. Взаємозв’язок індивідуальної суспільної свідомості

Суспільна свідомість – це соціально обумовлений не тільки по механізму свого зародження і протікання, але і по характеру свого буття і історичної місії феномен воно атрибут суспільства. Носіями суспільної свідомості являються не тільки індивіди а й соціальні групи, суспільство в цілому. Суб’єктом, носієм свід. завжди є кожний конкретний індивід, але свід. функціонує і в над індивідуальних формах як свід. великих і малих форм людини. Групова свід. має власні якісні хар. Сусп. свід. не є сумою свід. індивіду. Сфери індивідів свід.: 1 - власна інд. свід. даної людини яка сформувалась і функціонує під впливом інд. умов життєдіяльності саме цього індивіда; 2 – Це та частина свід. індивіда яка зумовлюється всим тим, що є спільного для всіх людей. Інд. свід. є породженням інд. умов (буття людини), сусп. свід. є породженням сусп. буття.

28 - Структура сусп. свідомості

Сусп св. Має Влас струк, три осн. блоки: 1.Сфера сусп.( існує три види – сусп психологія, ідеологія, наука) св., 2.Форма сусп.(функціонує як система певних відчуттів, емоцій, ідей, поглядів, теорій, які завжди певним чином структурованю. Критерії: за предметом відображу, за формою відобр, за функціями, які виконує кожна форма сусп св) 3.Рівні сусп. св.(побутова і теоретична св) Структура свід. складається з трьох осн. рівнів: 1 - рівень свідомого (На цьому рівні перебуває актуальна для людини інформація, якою вона завжди користується); 2 – підсвідомий (на даному рівні знання, які не є актуальними, тобто забуті знання); 3 – рівень не свідомого (Дві гіпотези: на даному рівні інформація яка генетично передається від покоління до покоління і на даному рівні інформація і знання яку людини отримує з космосу).

29 - Діалектика суспільного буття і суспільної свідомості.

Сукупність характеристик свідомості, що є спільними для певної соц. групи або для сусп. в цілому, називають суспільною свідомістю. Духовне життя окремої людини містить в собі елементи свідомості і тих соц. Груп, членом яких вона є, і неповторні індивідуальні риси. Сусп. свідом. Відрізняєть від індивідуальної за своїми носіями (це свідомість групи і суспільства), роллю і способом існування. Суспільна свід. щодо духовного життя індивіда постає як щось об’єктивне, зберігаючи водночас свою духовну природу. Суспільна свідомість постає в житті суспільства у аспектах: як відображення об’єктивної реальності, керування діяльністю людини, створення природи, емоційне духовне життя. Сусп. буття визначає зміст сусп. свід., програма сусп. свід. визначає хід сусп. буття. Свідомість сама стає часткою буття (людське буття передбачає єдність об’єктивної та суб’єктивної діяльності). Буття і свідомість визначають одне одного не взагалі а конкретно: буття в певних межах задає певний зміст свідомості й умови її реалізації, свідомість у цих межах по різному реалізує можливості буття і може здійснювати творчі пориви, передбачаючи і проектуючи можливості іншого буття, що його ще не було досі.

? -. Політична і правова свідомість

Політична свідомість являється відображенням виробничо-економічних та суспільних відношень класів в їх сукупному відношенні державної влади. Політична свід. сусп. не може бути однорідною – політична оцінка дійсності залежить від того конкретного положення яке займає насій цієї оцінки (індивід, група, клас). Створення державної влади – центральна проблема політичного мислення. Саме політичні інтереси являються стержнем всіх суспільно активних об’єднань і соціальних зіткнень. Крім класового критерію оцінки політичної свідомості в соц. філ. прийнято розділяти його на два рівня: обєденно практический, ідеолого теоретичний. Правосвідомість – форма суспільного свід. у якій виражаються знання й оцінка прийнятих у даному суспільстві якості юридичних законів нормативів соц. економічної діяльності різних суб’єктів права. На відміну від політичної свід. воно мислить передусім індивідуально. Особистими категоріями і відноситься до держави як до зовнішньої регламентуючої сили, потребуючого починений та отримающої при цьому певну оцінку.

? -.Морольна і етична свідомість.

Мравствена свідомість – це основна форма суспільної свідомості в якій знаходять відображення загальноприйняті нормативи і оцінки людської діяльності; система таких соціальних норм, котрі регулюють неособистнісне спілкування і поведінку людей в цілях єдності особистих і колективних інтересів. Норми нравственої свідомості складаються і функціонують в безпосередній практиці поведінки людей в процесі їх спілкування будучи відображенням і закріпленням їх спільного життєвого і історичного досвіду. Вони закріплюються суспільним пізнанням їх цінності не маючи при цьому юридично закріпленої сили. Розрізняють два рівня нравственої свідомості: обєденно практичний та теоретичний. Критеріями нравственого виступають: добро, гуманність, справедливість, чесність. Властиве місце серед форм сусп. свід. належить естетичній що відображає об’єктивну дійсність шляхом певних художніх образів. Естетична свід. відображає буття в конкретно – наочній чуттєві формі, худ. образах, що здійснюють вплив на наші органи чуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Вона розвивається з розвитком суспільства, відображає зміни, що відбуваються у матеріальному житті. В основі естет. свід. лежить художня культура, яка включає в себе естет. активність особистості, її естет. виховання, потреби, почуття, смаки, які реалізуються в художній діяльності людей. Особлива роль у формуванні свід. належить мистецтву яка виступає як специфічний носій практично духовного освоєння світу, форма суспільної свідомості.

30 -. поняття суспільство. Проблема побудови теоретичної моделі суспільства

найбільш поширеною помилкою при трактуванні суспільства є зведення його до населення, тобто до людей які проживають на певній території і хоча суспільство без людей не може існувати, воно не може бути зведене до них

насправді суспільство виражає систему тих зв’язків і відношень в які всиупають між собою люди

суспільство – це історично певна сукупність форм і видів діяльності людей і їх відношення до навколишньог світу та відношень між собою

основні характеристики суспільства:

умовою існування суспільства єнаявність живих індивидів. Суспільство є надіндвідуалльним утворенням, воно утворюється людьми

способом існування суспільства є діяльність

суспільство імнує як об’єктивна реальність по відношенню до кожної конкретної людини

суспільство функціонує як система зв’язків і відношеньміж людьми: економічних,політичних, правових і т.д. суб’єктами цих зв’язків є люди

суспільство функцірнує як єдність двох сфер – матеріальноїі духовної

однією із складних філософських проблем є проблема створення адекватної моделі суспільного розвитку. Існує три основні підходи до вирішення даного питання:

Натуралістичний в межах якого суспільство розглядається як специфічне продовження природи

ідеалістичний в межах якого пріоритетна роль урозвитку суспільства віддається свідомості

матеріалістичний в контексті цього підходу ведуча роль віддається чинникам матеріального характеру і передусім виробництва матеріальних благ

кожен з вищеназваних підходів фіксує окрему сторону функціонування соціумів але його абсолютизація породжує створення тракутвання суспільства!!!!

31 - Виробництво – основа функціонування суспільства. Види виробництва.

Умовно функціонування суспільства можна представити як єдність двох сфер: Виробництво і споживання. При цьому перша сфера є ведучою. Основою існування виробництва є те що діяльність є способом функціонування людського суспільства. Виробництво – це створення будь чого або будь кого. Саме виробництво яке реалізує себе в багатьох видах і є тим фактором який забезпечує суспільний прогрес. Розвиток людської історії – це передусім якісна зміна форм виробництва. Найбільш яскраво ця зміна відчувається у сфері технологій. Технології – це способи створення і реалізації будь чого які являються результатом діяльності людського розуму. Суб’єктом виробництва завжди є лише людина, а саме виробництво передбачає формулювання конкретної мети і вибір раціональних шляхів для її досяження. Виробництво існує в 4 основних видах : 1 матеріальне виробництво – це створення матеріальних цінностей має матеріальний характер у процесуальному плані. Матеріальне виробництво дуже тісно пов’язане з використанням матеріальної частини природи. 2 духовне виробництво. Метою його є створення і здобування знань, інформації , естетичних цінностей .

3 Виробництво(створення ) соціальних організацій і інститутів, функціонування яких покликано забезпечили комфортне існування людини і суспільства : різних видів влади і громадських організацій. 4 Біологічне відтворення людини та формування людини як особистості. Вище названі види виробництва функціонують у постійній взаємодії. Взаємодоповнюють одне одного, зберігаючи при цьому певну самостійність. Отже виробництво це цілісна система.

32 - Спосіб виробництва матеріальних благ

матеріальне виробництво -є основою суспільного розвитку, тому що саме воно задовольняє найрізноманітніші людські потреби, насамперед в їжі, одязі, житлі тощо. Ефективність матеріального виробництва залежить від багатьох чинників. Умовно їх можна поділити на,зовнішні та внутрішні. До перших належать пере­дусім географічні та соціаяьно-історичнІ умови,, політичні обставини як в ме­жах дерлсави, так і на міжнародній арені, а також загальнокультурні чинники. За К.Марксом, спосіб виробництва матеріальних благ - історично визна­чений суспільний спосіб здобування матеріальних благ для життєдіяльності людей, поєднання продуктивних сил і виробничих відносин, робочої сили та засобів виробництва, людей і природи у процесі виробництва, спосіб взаємодії самих людей у цьому процесі. Він має матеріальний характер: в результаті мате­ріального виробництва з'являються матеріальні речі, що призначені для задоволення різноманітних (передусім матеріальних) потреб людини. Спосіб вироб­ництва, має суспільний характер, здійснюється в певних конкретио-Історичних. формах суспільних відносин між людьми. соціальні відносини між людьми, що базуються на певних формах власності, можуть бути різними. Якщо технологія може нехтувати цією відмінністю, то дляспосо.бу виробництва мате- -ріальних благ це один із складових чинників його якості. Кому належать засоби виробництва, предмети праці та її результати, як розподіляється виготовлена продукція, які умови праці та відпочинку людей забезпечує соціальна схема -для технології ці питання не є суттєвими, чого не можна сказати про спосіб ви­рибництва. Прийнято розрізняти спосіб виробництва матеріальних благ і технологічний спосіб виробництва. Технологія - це система засобів та прийомів

Головні елементи способу виробництва: безпосереднє виробництво (саме тут створюється суспільний продукт); розподіл; обмін;споживання. Кожна зі складових частин зумовлює іншу..Співвідношення зазначених елементів виробництва (включаючи й такі, як роз­поділ і обмін) має бути оптимальним. Спосіб виробництва матеріальних благ має два боки: відношення людини до природи (що позначається категорією продуктивних сил) і відношення лю­дини до людини у цьому процесі (що охоплюється відповідним поняттям ви­робничих відносин).

? - Джерела і спонукальні сили суспільного розвитку.

Питання про джерела суспільного розвитку це питання про те чому суспільство розвивається Найбільш загальну відповідь дає діалектика. Джерелом будь якого розвитку є взаємодія протилежностей . Оскільки суспільство функціонує як цілісна система що має власну структуру (виробництво і споживання, економіка, право і наука) то кожна із даних сфер має спектр власних протилежностей які взаємодіють між собою, зумовлюють розвиток цих сфер. До основних суперечностей суспільства як цілісної системи можна віднести наступні : суперечність між людськими потребами та неможливість їх максимально повно задовольняти в межах існуючої системи виробництва. Суперечність між базисом як системою реально існуючих виробничих відносин Та надбудовою – всим тим що виникає і функціонує на основі даного базису (державою, громадськими політичними організаціями , релігійними структурами ). Суперечність між індивідами великими і малими групами людей класами і націями. Ведучу роль у функ. суспільства відіграє суперечність що безпосередньо існує в економічній сфері , в способі виробництва матеріальних благ це суперечність і виробничими відносинами. Базовим моментом функціонування суспільства є спосіб виробництва матеріальних благ, який являє собою єдність двух протилежностей а ) виробничі сили б) виробничі відносини . Ці протилежності органічно взаємо пов’язані і конкретному рівню розвитку продуктивних сил завжди відповідає конкретний рівень розвитку виробничих відносин. Взаємодія цих протилежностей має статус закону. Кожна з цих протилежностей має свої складові компоненти. Структура продуктивних сил : а) люду які здійснюють матеріальне виробництво. Основна продуктивна сила. Засоби виробництва, як все те , що людина ставить між собою і навколишнім середовищем на яке вона впливає. Саме цей компонент знаходить своє втілення в технології. Б) Об’єкт праці як все те на що спрямована праця людини. В сучасних умовах існує два напрями щодо об’єкта праці , це його мікронізація і макронізація . Структура виробничих відносин : 1)відношень власності як відношення між людьми з приводу наявності у одних і відсутності у інших засобів виробництва. 2) Відношення щ о виникають між людьми які задіяні у сфері матеріального виробництва. 3) відношення розподілу, обміну і споживання матеріальних балаг . Взаємо звязок продуктивних сил і виробничих відносин відбуваються таким чином що продуктивні сили завжди випереджають рівень розвитку виробничих відносин, тому не рідко виникає ситуація коли подальший розвиток продуктивних сил стримується існуючим виробничими відносинами. Між цими протилежностями виникає конфлікт частим способ вирішень якого є соціальна революція.

? - Поняття субєкта суспільного розвитку, нород, рід, народність, нація, клас

Поняття про субєкт суспільного розвитку – це питання про міру впливу кожного індивіду

на хід суспільних процесів це питання про те хто робить історію. Як правило вплив конкретного індивіда на хід суспільного розвитку рівний нулю, але водночас цей вплив має місце і здійснюеться через участь людей у різноманітних обєднаннях ( армія, політ. класи, націі і т д). в ролі осн. субєктів виступають:

Рід, як історично перша форма буття людського суспільства. Це обєднання людей що має спільну біологічну основу, або по іншому це обєднання людей по крові. В Умовах феодалізму формуеться наступний хід історичного процесу і таким субєктом стає народність. Народність – це обєднання людей, що має наступні риси: спільні територіі проживання, спільність мови(при необов’язковій присутності писемності), спільність культури, спільність побуту. Ведучою характеристикою є спільність територіі проживання. В умовах капіталізму формується ще один субєкт історичного процесу – нація. Це історична форма суспільності людей, яка має наступні характеристики: спільність мови(при обов’язковій наявності писемності), спільність культури, побуту, характеру, території проживання, економічного життя, усвідомлення себе субєктом історичного процесу і намагання утворити незалежну етнічну державу. Дві останні характеристики є ведучими. Існує принципова відмінність у змісті національне і націоналізм. Наступний субєкт суспільного розвитку – це клас. Класи мають економічну природу. за леніном класи – це великі групи людей, які розрізняються відношенням до засобів виробництва, за їх місцем в системі організаціі і праці, за способом отримання тієї долі суспільного багатства, якою вони володіють. Це групи людей, з яких одна може присвоювати результати праці інших груп. У такому визначенні визначальною характеристикою є відношення людей до засобів виробництва, а самі класи це головний елемент соц. структури суспільства. Саме тому істор. розвиток трьох суспільноекономічних формацій – рабовласницької, феодальної і капіталістичної здійснюється шляхом класової боротьби. Розвиток людсь. успільства це природно історичний прояв, природний тому що суспільство розвиваеться не залежно від волі й бажань людей, його закони функціонують об’єктивно. Історичний тому, що субєктами, які забезпечують функціонування є люди та їх різноманітні обєднання.

33 - Проблема періодизації людської історії

Питання пов’язане з періодизацією людської історії має статус проблеми, тому що надзвичайно важко і практично неможливо віднайти єдину точку підрахунку, єдиний критерій, з позиції якого можна було б періодизувати історичний процес. В межах сучасної філософії та науки існує 4 осн підходи п люд іст. 1 – періодизування іст процесу до явищ і потреб що мали місце в природі. 2 – періодизація людської і сторії залежно від процесу до явищ і потреб, що мали місце в природі(виверження вулканів , затемнення місяця і сонця, повені) . в межах 1 і 2 підходів критерії періодизації вибираються довільно, тобто такі підходи мають постійний знаукової точки зору характер. 3 – формаційний – цей підхід був запропонований і розроблений між філософом і економістом Марксом. Він має чітко обґрунтований критерій, який виступає способом виробництва матеріальних благ, а вся людська істор розвитку: у вигляді п’яти етапів суспільно економічними, формаціями, кожна з яких має власний спосіб виробництва матеріальних благ і кожна наступна формація є більш зрілою в порівнянні з попередніми. Кожна наступна формація отримується в фактично знятому у вигляді все позитивне було накопичене в попередніх формаціях. При такому підході історія постає я розвертання 5 сусп-економічних формацій – первісно-общинних, рабовласницьких феодальних капіталістичних комуністичних. Сильною стороною такого підходу є наявність соціально-обгрунтованого критерію- способа виробництва матеріальних благ . Недоліком є – у певному спрямуванні історичного процесу, ігнорування особистостей функціонування конкретних суспільств. 4 – цивілізаційний- в межах даного підходу в основу періодизації сусп розвитку кладеться технічно-технологічна база суспільства

34 - Проблема спрямованості суспільного розвитку

Особливістю людського існування є його приналежність історії. У людини є минуле і майбутнє, питання – чи має буття людства певну спрямованість. Відомі два основних підходи до вирішення проблеми спрямованості суспільного розвитку – визнання колоподібного розвитку людства і його прогресивного поступу. Неадекватною є думка, що ідея прогресу виникає на стадії становлення капіталізму. Поряд з визнанням регресивної направленості історії, зустрічаємось з твердженням про постійне сходження історії по ступенях прогресу . Розв’язання проблеми спрямованості і розвитку суспільства, як і відповідь на про її наявність неможливі без зясування потенцій розвою людської духовності, а отже й культури суспільства. Поняття прогрес вичерпно пояснюється на матеріалі технічного і частково наукового розвитку. ВІихідний розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспільного багатства, спричинює науково-технічні революції.

Якщо повязувати спрямованість суспільного розвитку з нарощуванням духовності, то перед усім слід переконатися в її наявності. Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Загалом вплив розвитку матеріально-технічної бази суспільства на розвиток людської духовності протягом всієї історії слід цінити як позитивний. Негативний вплив наслідків технічного прогресу на прогрес людського духу спостерігається в сучасних умовах. Сучасні діти генетично успадковують низьку здатність до нормальни емоцйнгих реакцій. Тому технічний прогрес не може однозначно оцінюватись, як такий, що підносить духовність людини вище, вона втрачає не менше ніж набуває. Тому розглядати технічний прогрес як першопричину духовних досягнень і злетів людини – помилково. Впевненість у тому, що в технічному прогресі – корені зростання духовних досягнень людства, призвела до нинішнього кризового стану нашого суспільства.

35 - Що таке пізнання. Діалектика суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання

Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання - уявлення про предмет пізнання. Пізнання – це процес взаємодії між суб’єктом і об’єктом результатом якого є отримання знань. Ця взаємодія – це завжди процес, тобто пізнання процесуальне. Воно завжди має початок і не має кінця. У зворотньому процесі існують лише протилежні моменти. Питання про те чи в змозі людина пізнати навколишній світ – є другою стороною основного філософського питання. Тому пізнавальна проблематика є складовим компонентом філософії, а в структурі самої філософії існує окремий розділ, що займається питанням пізнання – гносеологія. Основою пізнання є необхідність для людини знань про себе і навколишній світ. Базові категорії пізнання: 1)Суб’єкт (той хто здійснює пізнання), 2)Об’єкт(та частина дійсності на яку спрямоване пізнання). Пізнання – взаємодія об’єкта і суб’єкта. Метою пізнання є не просто пізнання світу, а саме виробництво предметів, що з рештою не можливе без певного знання про предмети та знарядя праці, способи їх зміни, застосування та ін. Взаємодія суб’єкта і об’єкта пізнання реалізується в наступних основних моментах:1)Активною стороною пізнання завжди є суб’єкт; взаємодія між суб’єктом і об’єктом завжди детермінується в конкретну суспільними, економічними, технічними, релігійними обставинами; пізнавальний процес величезною мірою залежить від суб’єкта (рівня його інтелекту), задатків і здібностей, волі, фінансових можливостей. Якщо визначення суті пізнання залежить від суті елементів, що приймаються у ньому, відносини між ними. Якщо об’єкт пізнання вважається первинним і не залежним від суб’єкта, а засобам приписується перетворення об’єкта пізнання, то суть пізнання може бути визначена як відображення внутрішніх, стійких загальних властивостей об’єкта. Якщо об’єктом пізнання вважати мету пізнання, тобто замінити об’єкт пізнання метою у вигляді почуття задоволення, впевненості або успіху, як бажаних елементів великої кількості переживань людського досвіду, то суттю пізнання виявляється пристосування у межах досвіду переживань. Якщо проголосити приховану, внутрішню схожість об’єкта і суб’єкта пізнання, то суть пізнання уявляється у вигляді осягнення тотожності об’єкта і суб’єкті, прихованої за їх зовнішньою відмінністю. Існує багато інших визначень в суті пізнання, і всі визначення передбачають знання того, хто дає визначення предметів, явищ, суті світу в повсякденності, знання самих елементів і процесів пізнання.

40 - Наука, як спеціалізована форма пізнання ті вид діяльності

свій концентрований вираз пізнання людиною навколишнього світу знаходиться в науці. Наука є надзвичайно складним і різноплановим соціальним утворенням, яке може стати зрозумілим лише при врахуванні наступних проявів науки:

наука – це особлива форма пізнання.Метою функціонування науки є отримання знання, яке існує в систематизованому вигляді, як теорія. У цьому прояві наука існує в суспільстві лише з 18 століття

наука – це особливий вид діяльності. Змістом цієї діяльності є пізнання навколишнього світу

наука, як сфера суспільної свідомості. І в цьому своєму прояві вона взаємодіє з іншими сферами суспільної свідомості: ідеологією і суспільної психології. Кінечною метою науки є відкриття законів

наука, як соціальний інститут, тобто як спеціальне соціальне утворення, яке покликане максимально мінізуватидолю хаосу в отриманні суспільних знань, їх функціонуванні, зюереженні, передачі від покоління до покоління. У цьому своєму прояві наука взаємодіє з іншими соціальними інститутами – освітою, культурою, охороною здоров’я і т.д.

38-39 - Методи пізнання. Роль практики і пізнанні

будь-який пізнавальний процес передбачає використання конкретних пізнавальних методів. Під методами у філософії та науці розуміють систему певних прийомів, способів діяльності суб’єкта, використання яких забезпечує отримання бажаних результатів

метод завжи має характеристику алгоритма.

в контексті пізнання правомірно вести мову про методи емпіричного пізнання і теоретичного пізнання. Для емпіричного пізнання ведучими є два методи: метод споглядання і метод експерименту!

Методами теоретичного пізнання виступають:

метод ідеалізації

метод сходження від абстрактного до конкретного

метод єдності історичного та логічного

методи індукції та дедукції

методи аналізу і синтезу

суттєво важливу роль в пізнанні відіграє практика. Термін прктика в філософіїї має статус категорії. Вона відрізняється від праці та діяльності. Місце і роль практики в пізнанні зводиться до наступних моментів:

практика є основою пізнання

практика є метою пізнання – більшість наукових відкриттів, досягнень науки реалізується на практиці

практика є єдиним критерієм істини – саме завдяки практиці отриманні знання перевіряються на істиність

36 - Р івні і форми пізнання

Процес пізнання має власну структуру. Компонентами цієї структури виступають рівні і форми пізнання. Існує два рівні:

емпіричний

теоретичний

розрізняються ці рівні за наступними характеристиками:

за формами за доп яких здійснюється пізнавальний процес. На емпіричному рівні використовуються форми чуттєвого пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення. На теоретичному рівні – форма раціонального пізнання – поняття, судження, розумовисновок.

на емпіричному рівні відбувається пізнання явищ. На теоретичному – пізнання сутності. В останньому випадку формою пізнання в якій осягається сутність є закон!

ці рівні розрізняються за методами пізнання. На емпіричному рівні функціонують методи чуттєвого пізнання, на теоретичному – рівні раціонального пізнання!

37 - Проблема істини в філософії і науці

будь-яке пізнання завжди спрямована на отримання знань,але знань не будь-яких, а лише тих, які є істиними.

Філософська категорія істини використовується для позначання знань, які об’єктивно, вірно, правильно відтворюютьоб’єкт, тобто відтворюють його таким, як він існує незалежно від суб’єкта

Необхідно розрізняти два терміни – істина і правда, якщо феномен істина виник із пізнавального ставлення людини до світу, то феномен правди – із суб’єктивного трактування людиною отриманих знань, тому істина завжди одна, а правд багато і кожга людина має свою правду!!

В науці істина завжди відрізняється однозанчністю. У філософії такої однозначності немає. Тут істина плюралістична, наукову ітину не рідко можна перевірити на практиці. Філософська ж істина перевірці практикою не піддається

Характеристики істини:

істина – це завжди процес

об’єктивність істини, її незалежність від суб’єкта пізнання

абсолютність істини – наявність в отриманих знаннях елементів, які не піддаються уточненню і запереченню (“вічні” істини)

відносні істини - наявність в отриманих знаннях елементів, які потребують уточнене корегування, а іноді і заперечення.

конкретність істини – істина завжди конкретна по простору, часу і по суб’єкту

протилежність істини є категорія – омана!