Одночасно з теоріями неокейнсіанців у повоєнні роки пожвави­лися неокласичні теорії, які пропагували ідеї вільного підприємни­цтва при обмеженому державному регулюванні.

Теоретики неокласичної школи (Роберт Солоу (н. 1924) у США) виступали за скорочення загального обсягу державних витрат одночасно зі зміною їх структури шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту. Особлива увага приділялася «інвестиціям у людській капітал». Окрім того, із зменшенням державних витрат про­понувалося знижувати рівень податків при бездефіцитному бюджеті.

З неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (Герберт Стейн, Мюррей Уейденбаум в США і Дж. Хау, А. Уолтерс у Великій Британії), здобутком якого стала теорія «економіки про­позиції».

Ця фінансова концепція ґрунтується на заощадженнях як основі економічного зростання. Держава через податкову систему та скорочення податків має створити необхідні умови для формування заощаджень, достатніх для забезпечення подальших інвестицій у кра­їні. На державу та фінансову систему покладалося завдання стиму­лювання науково-технічного прогресу.

Широкого розповсюдження набула податкова концепція амери­канського економіста, одного із засновників теорії пропозиції Арту­ра Лаффера (н. 1940), який на основі графічної моделі відстоював думку, що високі відсоткові ставки податків стримують темпи еко­номічного росту. У 1979 році вийшла його праця «Економічна теорія ухилення від податків».

У 70-х роках XX ст. сформувався посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого були у Великобританії Ніколас Калдор (1908-1986), у США - Робрет Клауер (н. 1926) та інші.

В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання за допомогою фінансового механізму.

Фінан­сова політика має спрямовуватися на обмеження діяльності монополій та скорочення військових витрат. У «політи­ці прибутків» вони виступають за збільшення соціальних витрат та проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважають податки на витрати.

У XX ст. активно розвивалися такі складові науки про фінанси, як теорія інвестування та теорія фінансового менеджменту як еле­менти теорії фінансів. Вони представлені теоріями інвестиційного портфеля,

ціноутворення на фінансових ринках,

структури капіталу, агентських відносин.

2.3. Розвиток фінансової науки в Росії та Україні

У російській науковій літературі слово «фінанси» з'явилося лише наприкінці XVIII ст. і було запозичене з французької наукової літе­ратури. До цього часу використовувався термін «казна». Проте на­укова література, яку можна віднести до фінансової науки, з'явилася раніше.

Найвидатнішою науковою працею, у якій розглядаються пробле­ми фінансової науки, слід, на нашу думку, вважати «Книгу о скуднос­ти и богатстве» Івана Тихоновича Посошкова (1652-1726), яка була видана на початку XVIII ст. Праця давала низку порад монархові про те, як поповнювати царську скарбницю.

I. Т. Посошков рекомендував не розоряти платників податків над­мірними поборами. Податки варто брати з землі, а за податкову одини­цю приймати десятину замість значної кількості зборів. І. Т. Посош­ков радив перейти до єдиного десятивідсоткового податку.

У 1802 році в Росії було створено міністерство фінансів. З цього часу слово «фінанси» остаточно увійшло до наукового та практич­ного обігу. Науковою літературою фінанси вирізнялися як складова політичної економії, а з точки зору практики ними було все, що на­лежало до доходів і витрат держави.

Наприкінці XVIII ст. виходять праці вченого й мислителя Радищева (1749-1802).

Одна з його робіт «Записка про податі Петербурзької губернії» повністю присвячена податковій політиці. Це перша наукова робота в Росії, у якій дослі­джується суть і природа податків, їх вплив на економіку держави, матеріальне становище різних верств населення.

На початку XIX ст. спостерігається деяке пожвавлення в розви­тку фінансової науки.

Виходить робота Миколи Івановича Тургенева (1789-1871) «Досвід теорії податків» (1818), у якій було представле­но особливості податків, їх значення для державного господарства і економіки в цілому.

Дуже цікавою є й сама постать М. І. Тургенева. Він, зокрема, ор­ганізовував таємні зібрання декабристів, але перед їхнім виступом на Сенатській площі емігрував за кордон, був заочно засуджений на смерть за свою належність до повстанців. Будучи великим патріотом своєї країни, він заповів всі кошти, що будуть виручені від продажу книги, використати для полегшення життя селян, які відбували покарання в тюрмі за несплату податків.

Найбільшою заслугою ученого є теоретичне обгрунтування об'єк­тивної необхідності податків. Він рекомендував уряду враховувати економічні можливості населення при введенні податків, не допус­кати надмірних витрат, які б перевищували наявні доходи. У своїй праці він піддав нищівній критиці кріпосницький лад у Росії.

М. І. Тургенев стверджував, що фінансова наука має право на іс­нування, проте вчення про податки є частиною політичної економії.

Він обґрунтував поділ податків на прямі й опосередковані, дав їх нову класифікацію залежно від джерел доходів.

У своїх теоретичних висновках учений стверджував, що непра­вильна податкова політика зумовила падіння Римської імперії, стала першопричиною революції у Франції.

У 1905 році вийшов у світ підручник «Основи фінансової науки» Івана Озерова (1869-1942), що витримав багато ви­дань, і нині є науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних положень фінансової науки.

За визначенням І. X. Озерова, «фінансова наука вивчає фінансове господарство, тобто сукупність відносин, які виникають на основі добу­вання союзами публічного характеру матеріальних засобів». Автор роз­ширює межі предмета фінансової науки. На його думку, вона повинна не тільки виявляти способи мобілізації державою необхідних їй коштів, а й вивчати, як ці способи вплинуть на різні аспекти суспільного життя.

У цей же період розвивалася соціал-демократична течія в еко­номічній науці, яка була представлена російськими послідовниками К. Маркса і Ф. Енгельса. Найбільш яскравим представником цього ^напряму є Володимир Ілліч Ленін (1870-1924).

У своїх роботах В. І. Ленін критикував фінансову політику Росії, критично оцінював систему доходів і витрат бюджету, розкривав со­ціальну сутність непрямих податків. У 1917 р. він розробив еконо­мічну платформу партії більшовиків, яка передбачала націоналізацію та централізацію страхової і банківської справи, відмову від виплати внутрішніх та зовнішніх боргів, зміну податкової системи на основі введення високого майнового податку і податку на приріст майна, а також непрямого податку на предмети розкоші. Також В.І. Ленін за­ймався питаннями фінансового контролю, створенням нового фінан­сового апарату, проведенням грошової реформи.

У зв'язку з переходом до директивних методів управління еконо­мікою і фінансами була створена наука про фінанси СРСР, яка дово­дила переваги радянських фінансів над фінансами капіталістичного суспільства.

У період з 1926 по 1931 рік розроблялися часткові фінансові пи­тання, які виникали у ході виконання першої п'ятирічки.

Після підручника І. X. Озерова найвидатнішою роботою в галузі фінансової науки на початку XX ст. можна вважати «Вступ до фінан­сової науки» (1929) Антонія Іосифовича Буковецького (1881-1972).

У підручнику автор аргументовано визначає зміст фінансової науки і включає до нього дев'ять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи, публічний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.