Доходи держави учений поділяє на:

1. доходи від капіталів;

2. доходи від підприємств;

3. доходи від майна держави.

Водночас А. Сміт вважав, що держава не повинна займатися під­приємницькою діяльністю, а прибуток має належати тільки класу ка­піталістів, які його частину повинні уступати державі.

Послідовник А. Сміта англійський економіст Давід Рікардо (1772-1823) у своїй праці «Начала політичної економії і оподатку­вання» створив теорію податків, згідно з якою практично усі податки в кінцевому рахунку сплачуються з прибутку капіталіста, який ви­ступає головним джерелом державних доходів.

2..2. Розвиток теорії фінансів у XIX — першій половині XX ст. Сучасна західна фінансова думка

У XIX ст. фінанси як дисципліна викладається в усіх провідних університетах Європи, створюються кафедри фінансів.

Наукова праця Карла Генриха Pay (1792-1870) «Підручник по­літичної економії» (1826-1837) стала основним посібником в Німеч­чині та інших країнах Європи. Вона складалася з трьох частин, при­свячених теоретичній економії, економічній політиці та фінансам.

У третій частині, яка називалася «Основні начала фінансової науки», містяться вступ, де розглядаються загальні основи фінансової науки,та розділи, присвячені державним витратам, доходам від державного майна, лісів, підприємств, капіталів, мита, податків, а також розділи з питань державного кредиту, бюджету, організації державного управ­ління. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах Німеччини, Англії, Італії, Росії та інших країн.

Вагомий вклад в розвиток фінансової думки зробив швейцарець Симон Сісмонді (1773-1842), який у фінансовій політиці вбачав за­сіб покращення становища народу. Учений, вимагав скорочення непрямих по­датків, встановлення мінімуму, вільного від оподаткування, а також виступав за прогресивність в системі оподаткування.

Соціальні аспекти фінансової науки розроблялися представником нової історичної школи професором Берлінського університету Адольфом Вагнером (1835-1917). Він доводив перевагу державного госпо­дарства порівняно з приватним і виступав за розширення державної діяльності. А. Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватися для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капі­талізму, роль і значення окремих фінансових' категорій розроблялися німецькими вченими, зокрема економістом, соціологом та філософом Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом. Більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відображення у таких працях, як «Капітал», «Критика по­літичної економії», і численних статтях, присвячених аналізу англій­ських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х років, а також бюджетів Франції.

К. Маркс і Ф. Енгельс Велику увагу приділили найважливішій фінансовій категорії — податкам, які вважалися тягарем для усіх тру­дящих, знаряддям додаткової експлуатації.

К. Маркс віддавав перевагу прямим податкам і насамперед прибутковому, виступаючи за прогресивну форму оподаткування. Непрямі податки він називав прогресивними податками «навпаки».

Аналізуючи суть державного бюджету, він зазначав, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової та доходної частин, тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сальдо бюджету визначає скорочення або збільшення оподаткування.

Відомим фінансистом XIX ст. є Еміль Сакс (представник австрій­ської школи), який спробував розробити загальну теорію фінансової науки і фінансового господарства. На його думку, фінансова наука базується на тому ж базисі, що й політична економія, зокрема, на за­коні граничної корисності.

Значне місце у фінансовій літературі 90-х років XIX ст. належить американцю, професору Колумбійського університету Едвіну Селігману.

У сфері фінансів він досліджував питання май­нового оподаткування, оподаткування доходів, прогресивного опо­даткування, класифікації державних витрат, державного кредиту і місцевих фінансів.

Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський еконо­міст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувалися на практиці уря­дами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансо­вої концепції Дж. М. Кейнса покладена ідея «ефективного попиту».

Основні положення теорії державного регулювання економіки відображені Кейнсом у роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, в першу чергу державні витрати. їх формування, струк­тура і зростання є важливим чинником досягнення «ефективного по­питу».

Фінансування державних витрат за рахунок податків та позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.

Період становлення і розвитку класичної теорії фінансів, який тривав понад 200 років, завершився в середині XX ст.

Напередодні Другої світової війни та після неї ситуація в світовій економіці різко змінюється — 3 розвитком ринкових відносин роль держави в еконо­міці знижується.

Зусиллями представників англо-американської фінансової шко­ли фінансова теорія отримала абсолютно нове наповнення, що при­вело до початку неокласичної стадії розвитку науки про фінанси.

До 70-х років. XX ст. в основі фінансової політики більшості про­мислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.

Послідовники Дж. М. Кейнса (Хансен, Харрис у США, Харрод у Великобританії) та інші розроби­ли фінансову концепцію на основі фіскальної антициклічної теорії, сутність якої полягає у регулюванні циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованості економічного зростання за ра­хунок змін у державних прибутках і витратах.

Неокейнсіанці відстоювали ідею «дефіцитного фінансування» як способу досягнення ефективного попиту та доводили необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу.

Представники стокгольмської школи (Ерік Ліндаль) (1891-1960), вирішували проблему фі­нансування бюджету на основі теорії «циклічного балансування бюджету» — пристосування прибутків і витрат бюджету до еконо­мічного циклу. Держава повинна покривати дефіцити бюджету, що виникли в періоди кризи, надлишками, утвореними в періоди еконо­мічних піднесень.