2.3. Монетарна політика центрального банку та її вплив на фінансову стійкість банківської системи країни

Монетарна політика чинить вирішальний вплив на забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності національної валюти, на забезпечення попиту на гроші з боку суб’єктів господарювання, на підтримку прискорених темпів економічного зростання, а також вона покликана забезпечувати надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що значною мірою визначає ефективність функціонування всієї економіки держави у цілому.

Забезпечення стабільного розвитку та фінансової стійкості банківського сектору країни значною мірою обумовлене ефективністю та цілеспрямованістю здійснення з боку Національного банку України грошово-кредитної політики, а також послідовністю та доцільністю застосування тих чи інших інструментів грошово-кредитного регулювання.

Зазначимо, що протягом останніх 20-и років у більшості країн, що розвиваються, спостерігалися системні банківські кризи та проблеми забезпечення фінансової стійкості банківських установ. Окрім основних причин, що призвели до зниження рівня фінансової стійкості банківських систем, а саме виникнення проблем із ліквідністю, різке погіршення якості активів, його викликала і несприятлива макроекономічна ситуація країн, і, як зазначив І. К. Ковзанадзе, “ряд недоліків у проведенні бюджетної, фіскальної, а також монетарної політики” [151, с. 46].

Дослідження теоретичних і практичних аспектів грошово-кредитної політики центрального банку завжди викликало підвищений інтерес серед широкого кола відомих науковців та практиків. Проблематиці питань монетарної політики центрального банку присвячено ряд праць вітчизняних науковців, зокрема таких, як Б. П. Адамик, В. Болдаков, О. В. Дзюблюк, А. О. Єпіфанов, І. О. Лютий, В. І. Міщенко, А. М. Мороз [3, 152, 153, 154, 155, 156, 157].

Власне, значимість грошово-кредитної політики в економіці держави, особливості практичного застосування інструментів монетарної політики щодо регулювання грошово-кредитного ринку та у механізмі управління фінансовою стійкістю комерційних банків, зумовили необхідність дослідження у даному підрозділі дисертації дієвості грошово-кредитної політики НБУ в контексті впливу на ефективність функціонування економіки у цілому та фінансову стійкість банківської системи зокрема.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

Аналіз досліджень щодо управління відсотковим ризиком дає підставу зазначити, що серед базових методів управління відсотковим ризиком є наступні: метод узгодження термінів розміщення активів і залучення пасивів (збалансований, незбалансований за термінами підхід); геп-метод (за яким визначають стратегію фіксації спреду або стратегію управління гепом); імітаційне моделювання; хеджування; метод дюрації (передбачає стратегію імунізації балансу чи стратегію управління дюрацією), метод сек’юритизації [76, 178, 193, 194, 195].

Зокрема, застосування методу сек’юритизації передбачає можливість позбутися ризикових активів шляхом їх продажу. Слід зазначити, що сек’юритизація стала однією з найвагоміших фінансових інновацій останньої чверті XX ст. Сек’юритизація передбачає об’єднання кредитів в пули і структуризацію їх як цінних паперів, забезпечених грошовими потоками відповідних кредитів. Першим сек’юритизованим активом стали іпотечні кредити, хоча будь-який вид активів може бути сек’юритизованим. Можливості, передбачені сек’юритизацією, дали комерційним банкам змогу продавати та обслуговувати значні обсяги кредитів.

Процес сек’юритизації передбачає застосування двох типів обліґацій, зокрема ABS (обліґація, що забезпечена грошовим потоком дискретного пулу фінансових активів із фіксованими або плаваючими ставками, які після закінчення терміну погашення перетворюються на готівку, або права чи інші активи з фіксованими або плаваючими ставками, завдання котрих – переконати власника цінних паперів у надійності їх забезпечення) та іпотечних обліґацій. Слід зазначити, що ABS мають ряд переваг перед іншими цінними паперами з фіксованою дохідністю, а саме: високий кредитний рейтинґ; високу диверсифікацію термінів, дохідності активів, що забезпечують виплати за випуск.

Розрізняють два види сек’юритизації: 1) традиційний (активи знімають із балансу банку і перепродають спеціально створеній структурі – special purpose vehicle (SPV), яка займається випуском та продажем обліґацій); 2) синтетичний (активи виносять на окремі статті балансу банку для забезпечення обліґацій, що випускають). Незважаючи на уявну простоту, сек’юритизація – технологічно складний і дорогий процес.

Сек’юритизація, як важливий інструмент управління активами і пасивами та метод мінімізації ризику з бухгалтерського балансу, дає змогу, крім цього, ґенерувати дохід у формі комісійних чи плати за обслуговування.

У вітчизняній практиці активне впровадження сек’юритизації ускладнене через деякі причин. Першою проблемою майбутніх емітентів буде вибір місця випуску цінних паперів. Залишається значною проблема щодо інвесторів, які б були готові вкладати грошові кошти у фінансові інструменти тривалістю 5–7 років і дохідністю не більше 10% річних. Тому спочатку доцільним є вихід на зовнішні ринки, які б змогли поглинути відповідні обсяги українських обліґацій. Щодо ABS обліґацій, то в Україні можливі два варіанти їх використання. Зокрема, перший не передбачає створення SPV, адже банки – майже єдині фінансові інституції у нашій країні, що мають високі кредитні рейтинги, тому можливим є випуск ABS саме банками. Але це не завжди доцільно, оскільки для них іноді вигідніший продаж емітентові за готівку кредитних активів зі свого балансу. Зокрема, тут буде використано інший варіант, що передбачає створення відкритого акціонерного товариства (акціонерами будуть банки), котре принципами роботи нагадуватиме SPV. Застосування у вітчизняній банківській практиці даного методу ускладнене тим, що не розв’язані правові проблеми сек’юритизації фінансових активів.

Одним із найпоширеніших методів управління відсотковим ризиком є метод аналізу та контролю дюрацій, який передбачає наявність таких різновидів: 1) стандартна дюрація (дюрація Макколі), котру визначають, як середньозважений за сумою термін погашення фінансового інструменту; 2) модифікована дюрація – відношення стандартної дюрації до величини (1–r), де r – відсоткова ставка; 3) ефективна дюрація – відношення відносної зміни ціни до зміни відсоткової ставки, визначають на основі відповідних статистичних даних про залежність між змінами ринкової ціни фінансового інструменту та зміною відсоткової ставки.

Метод аналізу дюрації базований на її здатності відображати чутливість поточної вартості фінансового інструменту до зміни відсоткових ставок: чим більше значення дюрації фінансового інструменту, тим чутливішою є його поточна вартість до зміни відсоткової ставки.

При оцінці отриманих результатів слід враховувати, що у даному методі активи і пасиви відрізняються за величиною на розмір власного капіталу. Саме тому як відносний показник позиції варто використовувати дисбаланс дюрацій, нормалізований на величину власного капіталу – нормалізований дисбаланс дюрацій. Позитивний нормалізований дисбаланс дюрацій викликає зміну економічної вартості банку в бік, протилежний до змін відсоткових ставок. Від’ємний нормалізований дисбаланс дюрацій викликає зміну економічної вартості в один бік із зміною відсоткових ставок. Як абсолютну оцінку відсоткового ризику приймають можливу зміну економічної вартості банку в результаті відсоткового стрибка.

Управління дюраціями передбачає встановлення цільового значення та лімітів на нормалізований дисбаланс дюрацій чи на відношення дюрації активів до дюрації пасивів. Перевагами даного методу є порівняно проста математична модель та облік ефекту зміни економічної вартості комерційного банку. Недоліки – низька точність аналізу при значних змінах відсоткової ставки, іґнорування базисного ризику і залежності невідсоткових доходів від відсоткової ставки.

Відсотковим ризиком управляють, не лише узгоджуючи терміни до погашення (дюрацій), а й за допомогою позабалансових інструментів (хеджування). Використання у практиці комерційних банків такого методу управління відсотковим ризиком, як хеджування дає змогу повністю або частково нейтралізувати ризик зміни вартості активів чи пасивів у майбутньому під впливом змін відсоткової ставки. При цьому також широко використовують похідні фінансові інструменти, зокрема процентні свопи, процентні ф’ючерси, форварди, процентні кепи, коллари.

Слід зауважити, що незначна частка застосування похідних фінансових інструментів банками зумовлена насамперед нечіткістю законодавства та недостатнім розвитком строкового ринку. У функціонуванні внутрішнього ринку фінансових деривативів зацікавлені як вітчизняні суб’єкти господарської діяльності, так й іноземні інвестори, котрі, вкладаючи кошти в українську економіку, надають перевагу хеджуванню ризиків. Забезпечити ефективне функціонування строкового ринку можуть лише комерційні банки, які мають відігравати роль каталізатора процесів популяризації та впровадження фінансових деривативів у повсякденну діяльність економічних суб’єктів.

Як правильно зазначив Дж. Сінкі [178, с. 378], і “похідні фінансові інструменти, і дюрація, і сек’юритизація – є досить складними, інноваційними методами управління відсотковим ризиком”. Звичайно, що далеко не всі банки застосовують дані інноваційні методи у щоденній практиці.

Окремо необхідно зупинитися також на підвищенні якості фінансового менеджменту банку, зокрема роботі Казначейства банку та Комітету управління активами й пасивами (КУАП), оскільки вони є основними підрозділами банку, на котрі слід покладати завдання забезпечення фінансової стійкості.

Зокрема, визначені наступні функції КУАП: 1) визначення потреб у ліквідних коштах; 2) оцінювання величини і достатності капіталу; 3) прогнозування й аналіз коливань відсоткових ставок; 4) прийняття рішень про хеджування ризиків; 5) оцінювання змін у доходах і витратах; 6) визначення прийнятної структури і якості кредитного й інвестиційного портфелів; 7) калькулювання цін на банківські послуги; 8) додаткові питання з управління активами та пасивами [76, с. 259].

Казначейство банку служить реалізатором прийнятих управлінських рішень КУАП. Воно займається здійсненням фінансових операцій на відкритих фінансових ринках (валютному, грошовому, ринку цінних паперів); обґрунтовує курси купівлі–продажу іноземних валют, рівень відсоткових ставок, формує політику трансфертного ціноутворення.

Основним цілями казначейства є підвищення прибутковості банку, збереження ліквідності на належному рівні, розширення обсягів активно-пасивних операцій банку. Для виконання цих завдань казначейство виконує методологічну й аналітичну функції. Суть першої зводиться до розроблення технології та методики розрахунків показників, що необхідні для виконання аналітичної функції, визначення собівартості операцій на основі їхніх технологій, бюджету підрозділів, вартості використовуваних ресурсів.

Як зазначили окремі автори [76, 150], доволі поширеною практикою стало утворення центрів прибутковості (профіт-центрів), які перебувають у тісному взаємозв’язку з казначейством банку. Зокрема, між казначейством та профіт-центрами здійснюють операції з умовного використання ресурсів, їх купівлі-продажу за трансфертною ціною. Функціонування центрів прибутковості має ряд переваг, проте не позбавлено й недоліків. До основних переваг варто віднести наступні: гнучкість реагування на умови місцевого ринку, підвищення швидкості процесу прийняття рішень, зменшення обсягу звітності. Серед недоліків: зростання накладних витрат, підвищення рівня ризиків через неузгодженість процесів управління активами і пасивами в різних філіях, складність консолідації зусиль. Саме тому, перш ніж прийняти рішення щодо створення даного центру, менеджмент банку має детально проаналізувати фактори, що обумовлюють доцільність та оптимальний ступінь децентралізації управління.

Зважаючи на функціональні особливості КУАП і казначейства, їх по праву можна вважати головними підрозділами банку, що відповідають за постійне забезпечення фінансової стійкості. Дані підрозділи мають належно виконувати функції щодо забезпечення достатнього рівня ліквідності, прибутковості й платоспроможності банку шляхом ефективного управління активами та пасивами.

Для оптимізації роботи КУАП і казначейства банку слід передбачати вдосконалення організаційних аспектів із метою забезпечення максимальної чіткості повноважень, що виконують дані підрозділи, та методів щодо високоякісного управління ліквідністю, прибутковістю, активами й пасивами банку, а також належним чином застосовувати затверджені підрозділом із ризик-менеджменту методи управління та мінімізації ризиків (відсоткового, ризику ліквідності тощо).

Підсумовуючи, зазначимо, що основними напрямками зміцнення фінансової

стійкості банків є наступні: підвищення рівня їх капіталізації; поліпшення якості активів, створення довготермінової ресурсної бази для обслуговування потреб реального сектору; забезпечення виваженості оперативних дій структурними

підрозділами банку; розроблення та вдосконалення методів управління ризиками.

Для вдосконалення методів управління фінансовою стійкістю комерційних банків необхідно, на нашу думку, внести ряд пропозицій, зокрема:

1. Органам державної влади:

• з метою розширення можливостей сек’юритизації активів, створення механізму нагляду за здійсненням даних угод та оцінки ризиків, що приймаються, внести відповідні зміни у законодавство, зокрема розширити перелік видів фінансових активів, зменшити правові ризики, пов’язані з продажем, врегулювати діяльність емітента цінних паперів під час сек’юритизації;

• для підвищення рівня капіталізації банків внести у законодавство відповідні зміни, що передбачають зміну критеріїв субординованого боргу відповідно до міжнародної практики, зокрема запропоновано передбачити в Інструкції “Про порядок регулю­вання діяльності банків в Україні” [71] ширший перелік гібридних інструментів для залу­чення капіталу, які активно застосо­вують у міжнародній банків­ській практиці.

2. Національному банку України:

• продовжувати роботу щодо поліпшення якості та підвищення рівня банківської капіталізації;

• сприяти впровадженню сучасних методів управління ризиками, шляхом формування належної нормативної та методологічної бази;

3. Комерційним банкам:

• продовжувати роботу з підвищення рівня капіталізації та якості капіталу;

• активно впроваджувати та вдосконалювати методи управління інструментами фінансової стійкості, з урахуванням досягнень світової банківської практики і національних особливостей розвитку банківського сектору й фінансового ринку.