Тема 1. Предмет, система і джерела земельного права України.

1. Предмет, методи і система земельного права.

2. Принципи земельного права

3. Джерела земельного права України, їх класифікація та особливості.

4. Конституційні засади земельного права України.

5. Закони як джерела земельного права України.

6. Земельний кодекс України як основне джерело земельного права.

7. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права.

1. Предмет, методи і система земельного права України.

Земельне право України є однією з важливих юридичних галузей. Вона має свій предмет, методи, систему, принципи, об’єкти та суб’єкти.

У теорії права діє принцип розмежування галузей права залежно від притаманної кожній з них предмету і методу правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей права цей фактор менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.

Предметом земельного права є земельні правовідносини, які мають наступні ознаки: 1) вони випливають із спеціальної правосуб’єктності суб’єктів земельного права; 2) із специфіки їхніх завдань та предмету діяльності; 3) складаються в сфері використання землі та її обігу.

Отже, предметом земельного права є суспільні відносини, що пов’язані з розподілом, використанням та охороною земель та регулюються нормами земельного права.

Під методом галузі права розуміють спосіб впливу норм даної галузі права на поведінку учасників суспільних, тобто в даному випадку земельних відносин. Метод правового регулювання характеризується низкою юридичних ознак, до яких відносять:

• юридичні факти, необхідні для виникнення правовідносин;

• юридичне становище учасників правовідносин;

• характер прав та обов’язків учасників правовідносин та порядок їх розподілення між ними;

• види санкцій за порушення вимог норм права та порядок їх застосування.

Отже, методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних земельно-правових відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, котрі є джерелом земельного права. Разом з тим в земельних правовідносинах використовуються правові методи, властиві іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин. В основному вчені сходяться на думці, що існує два основні методи правового регулювання: імперативний (встановлює обов’язкову поведінку суб’єктів правовідносин і використовується, як правило, у сфері управління використанням і охороною земель, а саме: при веденні державного земельного кадастру, моніторингу, здійсненні землеустрою та ін.) та диспозитивного (вибір певної моделі поведінки самим суб’єктом: право власника розпоряджатися земельною ділянкою).

Диспозитивний метод в свою чергу поділяється на рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод передбачає надання можливості альтернативної поведінки суб’єктам земельних правовідносин залежно від поставленої мети. (ст. 140 ЗК України).

Санкціонуючий метод полягає в праві учасника самостійно приймати рішення щодо реалізації земельних повноважень, але це рішення набуває чинності лише після затвердження його компетентним органом. (ст. 100 ЗК України про порядок встановлення земельних сервітутів).

Делегуючий метод полягає у наданні прав і свобод суб’єктам земельних відносин з того чи іншого кола правомочностей. (ст. 90 ЗК України).

Згідно положень загальної теорії права, основою нормативного підходу до праворозуміння є тлумачення права як системи правових норм, що підкреслює дві його важливі властивості: 1) право складається з норм права; 2) норми права у своїй сукупності утворюють право як цілісність, певну соціальну нормативну систему. Поняття система права, на відміну від правової системи, відображує не сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню будову права як системи правових норм. Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена за допомогою різних критеріїв.

Система (структура) земельного права як галузі – це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами яких регулюються суспільні земельні відносини суб’єктів всіх форм власності. Найважливішими з них є:

Інститут права власності на землю, який сформувався в результаті здійснення земельної реформи. У системі наукових досліджень інституту права власності на землю особливе місце займає теоретичний аналіз об’єктів і суб’єктів права приватної власності на землю сільськогосподарського призначення. У цьому контексті велике значення має наукове з’ясування понять земель взагалі, земельної ділянки, та земель сільськогосподарського призначення зокрема, як особливого об’єкту правової регламентації.

Слід зазначити, що комплексну земельну природу має і новий правовий інститут – паювання земель. Він був законодавчо започаткований ЗK України 1992 р. та широко задекларований кількома указами Президента України.

Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похідним від права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття селянами права приватної власності на землі.

Інститут оренди землі. Норми цього інституту регулюють відносини щодо порядку й умов надання земельних ділянок в оренду.

Система земельного права – це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об’єднуються у правові інститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресурсами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші.

Правова норма – це правило поведінки суб’єктів земельних відносин, якими вони повинні керуватися у ході прийняття відповідальних рішень. Земельне право як галузь, що має свою систему, складається із загальної частини (правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому) і особливої частини (окремі види земельних правовідносин).