3. Основні методи етносоціологічних досліджень

Загальна характеристика методів етносоціологічних досліджень.

Визначальними для кожної науки, безумовно, є методи, застосовувані у вивченні її об’єкта та предмета. До методів етносоціологічних досліджень передусім належать: аналіз документів, опитування (анкетування, інтерв’ю), спостереження та експеримент. Їх застосування в етносоціології має свою специфіку, оскільки воно зорієнтоване на чітко етнічно маркований об’єкт дослідження. При вивченні таких об’єктів, як національні меншини, мігрантські групи, діаспорні спільноти, продуктивними можуть виявитися також автобіографічний і фотографічний методи. Крім цього, етносоціологія використовує багато методів, більш характерних для психології, зокрема тести тощо.

Аналіз документів в етносоціології.

Джерельну базу етносоціології складають переписи населення, облік населення, архіви відділів РАГС, картотеки паспортних столів, домові та господарські книги, різного роду відомчі джерела (звіти державних органів, які опікуються питаннями національностей, міграції та міжетнічних відносин), різноманітні опубліковані матеріали (в періодичній пресі, пресі етнокультурних товариств), наукова та художня література, яка містить інформацію про специфіку історії, культури, менталітету об’єктів дослідження.

Особливості етносоціологічних опитувань.

Опитування – це найрозповсюдженіший прийом одержання інформації про суб'єктивний світ людей, зокрема, про мотиви діяльності, установки, орієнтації й схильності. Не випадково його нерідко називають дзеркалом суспільної думки. Воно дозволяє моделювати нескінченну безліч життєвих ситуацій для того, щоб виявити практично будь-який суб'єктивний стан як окремих індивідів, так і соціальних груп. Саме в цьому полягає його перевага й перед методом спостереження, у тому числі й включеного (необхідність тривалої фіксації поведінки в природних умовах) і перед методом аналізу документів (знання, опосередковане думкою автора документа).

Метод опитування характеризується тим, що досліджуваний має відповісти на низку питань, які йому задає дослідник. При цьому форма проведення опитування може бути різною: усною чи письмовою, вільною чи стандартизованою, індивідуальною чи груповою, очною чи заочною.

Універсальність опитування полягає в тому, що запитувати можна взагалі про що завгодно, але мистецтво його застосування напряму залежить від того, наскільки точно дослідник знає – як запитувати, кого запитувати, які задавати питання і як переконатися в тому, що отримана інформація достовірна. Як будь-який дослідник, і етносоціолог зобов'язаний ще до початку збору первинної інформації з усією відповідальністю відповісти самому собі на вищеперераховані питання, які доповнюють ще два, специфічних для цієї галузевої соціології: якої національності повинен бути інтерв'юер, що вступає в контакт із респондентом і на якій мові опитувати.

Питання соціолінгвістичної адекватності, тобто мови інструментарію, дуже важливе й ні в кого не викликає сумніву. Загалом, мова має бути зрозумілою для респондентів. Доцільніше використати метод анкетного опитування, а не інтерв'ювання. У тому випадку, якщо програма дослідження передбачає безпосередній контакт із респондентом, переважно, щоб інтерв'юер належав до тієї ж етнічної групи, що й респондент, особливо якщо це представник національних меншин – виникнення довірчої атмосфери в цьому випадку більш імовірно, ніж при контакті з „чужим”. Зокрема, при опитуванні корінного населення Татарстану була проаналізована залежність отриманих відповідей від національності інтерв'юера. Вона виявилася найбільш високою в тих випадках, коли питання стосувалися ставлення до релігії, національних свят і обрядів. Так, позитивне ставлення до обряду обрізання в присутності інтерв'юера-росіянина висловило 45% опитаних татар, а в присутності інтерв'юера „своєї” національності 59% респондентів, а до свята рамазану – відповідно 34% і 44%. Саме тому поширено практику використання інтерв'юерів тієї національності, представники якої опитуються.

При проведенні етносоціального дослідження особливо необхідна гарантія й неухильне дотримання анонімності індивідуальної відповіді. При необхідності виміру якихось індивідуально-особистісних характеристик або проведенні лонгитюдного дослідження можна запропонувати респондентові „підписатися” під опитним аркушем псевдонімом або якимось символом. Із цих самих міркувань у випадку відмови кого-небудь із потенційних респондентів від участі в дослідженні, не слід категорично наполягати на зміні його рішення: подібні „угоди” можуть привести тільки до нещирості людини, вимушеної виступати в ролі респондента, і як результат – до перекручування або втрати інформації.

Усе етнічне вкрай міфологізоване, а в кризовій ситуації ще й заідеологізоване. Поведінка конкретної людини іноді мотивована не стільки практичним „зиском”, стільки міфологізованою „нормою”. Тому її вивчення, у всякому разі, з боку соціолога, вимагає абсолютної нейтральності й демонстрації навіть деякої відстороненості від предмета дослідження. Зауважимо, що „середньостатистичний” респондент часто бажає передбачити ту відповідь, яку би обрала більшість учасників опитування, тобто зробити свого роду „нормативний вибір”. Це варто враховувати при формулюванні закритих запитань. Тому варіанти відповідей, що гіпотетично відображають соціальну норму, повинні бути максимально „заховані” від респондента.

При організації опитування різних етнічних груп надзвичайно важливо повною мірою враховувати етнокультурну обумовленість ситуації спілкування інтерв'юера з респондентом. У цьому випадку мова йде про головну методологічну проблему етносоціологічного дослідження – подолання міжкультурної дистанції, яка майже неминуче виникає в ході дослідження між дослідником і об’єктом дослідження. Порушення правил спілкування, демонстрація в процесі спілкування зразків поведінки, які не прийняті в досліджуваній етнічній культурі, може призвести до того, що респондент або взагалі відмовиться співпрацювати з дослідником, або „видає” йому ті відповіді, які, на його думку, від нього очікуються.

Наприклад, під час обговорення результатів одного з опитувань, що проводилися в Туркменії, було помічено, що серед респондентів-туркменів у порівнянні з респондентами російської національності помітно більше частка тих, хто ухилився від відповідей на деякі питання. Оскільки дослідження проводилося за російськомовною версією анкети, виникло припущення, що це явище пов'язане з мовними труднощами респондентів корінної національності. Однак спеціалісти-етнологи звернули увагу на іншу обставину: у туркменів при розмові з незнайомими людьми не прийнято обмінюватися інформацією про своє приватне життя, це вважається щонайменше нескромним.

Етносоціолог, особливо маючи справу з носієм традиційної культури, повинен заздалегідь, уже на стадії розробки інструментарію, передбачати ймовірність „перешкоди” у вигляді всякого роду соціокультурних і психологічних табу, які можуть знизити рівень надійності отриманої інформації. Отже, інтерв’юерам важливо знати національну історію, етнополітичну ситуацію, основні норми, цінності, традиції та звичаї групи, що вивчається, а також володіти інформацією щодо предмету дослідження та проявляти толерантність щодо респондентів.

Методи формування вибірки в етносоціологічних дослідженнях.

Проблема вибірки є однією з найбільших серед тих, що виникають у процесі підготовки етносоціологічного дослідження. Нерідко національні меншини становлять дуже незначну частку певної спільноти (наприклад, згідно з даними перепису 2001 р. у Львові частка росіян становить 8,9%, поляків – 0,88%, а євреїв – 0,27%). Відповідно їх частка у звичайних ймовірнісних вибірках може бути недостатньою для того, аби робити статистично значущі висновки (якщо загальноміська вибірка у Львові становить 800 респондентів, то опитаних росіян має бути 71, поляків – 7, а євреїв – 2 особи). Постає проблема побудови такої вибірки, яка була б репрезентативною для певної національної меншини чи меншин.

Одним із таких методів є метод «фільтру», коли за стандартною методикою опитується значно більший масив респондентів, а тоді «відфільтровуються» необхідні респонденти, які є представниками тієї чи іншої національної спільноти. В якості „фільтра” при цьому служить питання про національність респондента. Як наслідок, вибірка формується не до, як у класичній схемі, а після проведення опитування. Але подібне опитування є надзвичайно часо- і ресурсомістким. Наприклад для того, щоб дослідити єврейську спільноту у Львові, довелося б опитати 8000 респондентів, щоб сформувати вибірку у 200 осіб.

Іншим методом формування вибірки, який застосовується, в першу чергу, у якісних методах соціологічних досліджень, є метод «снігової кулі». Він передбачає пошук одного або кількох представників певної національності, які згодом скеровують дослідника до інших представників своєї групи. Після цього серед них проводиться опитування, а в додаток до анкети їх просять назвати декілька прізвищ і адрес інших представників даного етносу, які проживають у тому ж населеному пункті, і до яких можна звернутися із проханням відповісти на питання дослідження. У подальшому ця процедура повторюється до тих пір, поки підсумкова вибірка не досягне раніше встановленої величини, достатньої для перевірки гіпотез дослідження.

Основний недолік цього методу полягає у тому, що gatekeeper (перший респондент – наприклад, голова певного національно-культурного товариства) має можливість визначити тих респондентів, до яких вас слід скерувати («надійних»), та впливати на зміст інформації, яку вони розповідатимуть (підготовка респондента). Як наслідок, вони оминатимуть «небажані» (з точки зору контролюючої особи) теми, знатимуть, як треба «правильно» відповідати на запитання, що може зумовити однобічність і некоректність результатів дослідження.

Пошук респондентів через національно-культурні товариства чи релігійні інституції також може бути проблемним, оскільки вони об'єднують тільки тих представників групи, які проявляють свою активність у згаданих установах. Поза увагою дослідника залишаються індивіди, які ідентифікують себе з певною нацією, але не схильні об'єднуватися з іншими членами спільноти для задоволення своїх національно-культурних потреб чи захисту прав.

Можна використовувати метод відбору за непрямими ознаками, до яких можна віднести антропологічні дані, зовнішній вигляд, прізвище тощо. Але загалом цей метод не дуже надійний.

Існує можливість формування вибірки для етносоціологічного дослідження на основі державних реєстрів обліку населення (архіви РАГС і паспортних столів, будинкові книги у ЖЕКах), однак доступ соціолога до цих документів є ускладненим.

Метод спостереження в етносоціологічних дослідженнях.

Метод спостереження з давніх-давен широко використовувався в етнографії, звідки його запозичили представники інших наук. Він застосовується в різних формах: включеному та невключеному. Включене спостереження вимагає від дослідника активної участі в житті досліджуваної етнічної групи, встановлення тісних контактів з її членами і таке „вживання” в різні сфери життя народу, за якого представники досліджуваного етносу настільки звикають до спостерігача, що вже не реагують на його присутність. Спостереження може бути вільним або стандартизованим. Вони відрізняються наявністю або відсутністю фіксованої програми дослідження.

Прикладом використання методу спостереження в кроскультурних дослідженнях часто слугує широко відомий „Проект шести культур”. Він здійснювався під керівництвом професорів Гарвардського університету подружжя Уайтінг. У складанні програми дослідження поряд з етнографами брали участь також відомі психологи Р. Сіерс і Е. Маккобі.

Предметом вивчення в цьому проекті була соціальна поведінка дітей у природних умовах їхнього життя, особливості їхньої взаємодії з дітьми та дорослими. Добираючи етнічні об’єкти, Уайтінги зупинились на шести невеликих населених пунктах у різних частинах світу. Більшість досліджуваних сімей були селянськими (за винятком лише невеличкого містечка Очед-таун у США). Спостереження проводилося в Японії, Індії, на Філіппінах, у Кенії, Мексиці та США. За кожною з обраних етнічних груп спостерігала окрема група дослідників, яка робила їхній докладний етнографічний опис, включаючи спосіб життя та типові засоби виховання дітей.

Об’єктом дослідження були діти віком від 3 до 11 років – від 16 до 24 на спільноту – усього по 67 дівчаток і хлопчиків. Діти були умовно поділені на чотири статево-вікові групи: молодші (від 3 до 6 років) і старші (від 7 до 11 років) хлопчики і відповідно молодші та старші дівчатка. Термін одного періоду спостереження був обмежений п’ятьма хвилинами. До того ж за поведінкою дитини спостерігали не частіше одного разу на день, загалом за кожною дитиною – не менше 14 разів, тобто 70 хвилин протягом кількох місяців.

У протоколі фіксувалося місце дії (дім, подвір’я, школа, сад тощо), вказувався дорослий, який брав участь у ситуації (мати, батько, бабуся та ін.), діти, які взаємодіяли в цей момент з дитиною, за якою велося спостереження (члени сім’ї, сусіди, родичі та ін.), вид діяльності (випадкова взаємодія, гра, праця, навчання тощо), розміри групи, з якою спілкувалася в цей час дитина.

У результаті спостереження було зафіксовано майже 20 000 інтеракцій-взаємодій (150 інтеракцій на одну дитину). Ці інтеракції в процесі обробки матеріалу групувалися і за допомогою комп’ютера узагальнювалися. На кінцевому етапі їх було зведено до 12 основних типів поведінки дитини, які умовно позначалися так: 1) діє дружньо; 2) ображає; 3) пропонує допомогу; 4) робить зауваження; 5) пропонує підтримку; 6) домагається зверхності; 7) шукає допомоги; 8) шукає уваги; 9) радить; 10) по-дружньому умовно нападає; 11) доторкується до іншого; 12) нападає.

Аналіз отриманих у дослідженні результатів дав змогу репрезентувати поведінку дітей за допомогою двох незалежних шкал:

Шкала А: турбота, відповідальність – залежність, домінантність.

Шкала В: дружньо-тепла поведінка – авторитарно-агресивна.

Досліджувані культури в свою чергу також кваліфікувалися за двома параметрами. Згідно з першим культури поділялися на два типи – прості та складні, залежно від ступеня політичної централізації, професійної та релігійної спеціалізації, соціальної стратифікації і диференціації типів поселення. Простими суспільствами, які мали низькі бали з усіх цих індикаторів, виявилися досліджувані спільноти в Кенії, Мексиці та на Філіппінах, складними – в США, Індії та Японії.

За другим критерієм – структурою домогосподарств – суспільства поділялися також на два типи. Виявилося, що в США, Мексиці та на Філіппінах переважають нуклеарні сім’ї, а в Японії, Індії та Кенії – велика родина.

Проведений факторний аналіз дав змогу встановити, що обидва параметри, за допомогою яких аналізувалися культури, значуще корелюють з виділеними шкалами соціальної взаємодії. Так, діти, які виросли в нуклеарних родинах, демонструють дружньо-теплу поведінку, а діти з великих сімей – авторитарно-агресивну, тобто спостерігається високий ступінь кореляції між структурою домогосподарства та шкалою Б. У свою чергу, шкала А корелює з показником міри складності суспільства: діти, виховані в складних культурах, демонструють вищі показники залежності та домінантності, ніж діти з простих суспільств, яким більш притаманні прояви турботи та відповідальності.

Варто зазначити, що обсерваційні методи через складність їхньої організації (потребують багато часу та коштів), а також можливі спотворення результатів, що спричинені присутністю спостерігачів, останнім часом дедалі рідше використовуються ізольовано, а частіше – у комплексі з іншими методами дослідження.

Експерименти в етносоціології.

Традиційно вважається, що експериментальні кроскультурні дослідження були започатковані працями Ріверса з психології сприйняття. У 1901–1905 рр. під час антропологічної експедиції в район Торесової протоки (між Новою Гвінеєю та Австралією) Ріверс експериментально довів, що мешканці острова Мюррей, а також індійці племені Тода меншою мірою підвладні ілюзіям Мюллер–Лайєра, ніж європейці. Він демонстрував їм малюнок двох горизонтальних відрізків і запитував, чи однакову вони мають довжину.

Наразі експерименти поділяють на природні та лабораторні, застосування яких розпочалось майже одночасно – у 1930-х рр. Перші передусім аналізують етнічні взаємовідносини (експеримент Лап’єра, пов’язаний зі шкалою Богардуса), а другі – етнічні стереотипи (експеримент В. Катца й Д. Брейлі, стосується базових рис етнотипа).

Використання тестів у міжкультурних дослідженнях.

Тест – це психологічний метод дослідження, що базується на жорстко стандартизованій і регламентованій процедурі збирання даних, їхньої обробки та інтерпретації, яка побудована на порівнянні результатів конкретної людини з попередньо виявленими статистичними нормативами. Існує три основних типи тестових методик: тести-опитувальники, тести-завдання і проективні тести.

Тести-опитувальники. Матеріалом тестів-опитувальників є набір попередньо відібраних і перевірених щодо їхньої валідності та надійності питань. Залежно від відповідей на них дослідники оцінюють наявність, відсутність або міру певних характеристик. Використання цих тестів ускладнюється необхідністю перекладу питань на іншу мову, адаптації їх до умов іншої культури, неминучістю рестандартизації, що, зрештою, породжує проблему ідентичності вихідного матеріалу методики. Саме враховуючи ці ускладнення, перевагу в дослідженнях віддають іншим – невербальним – типам тестів.

Тести-завдання. У тестах-завданнях людині пропонується серія спеціальних завдань, спрямованих на виявлення і змістовну характеристику тих особливостей, які мають бути дослідженими. Цікаві можливості в плані вивчення етнічної свідомості відкриває „Кольоровий тест стосунків” А. Еткінда. З метою вивчення етнічних стосунків респонденту видають набір кольорових карток тесту М. Люшера (вісім карток) та список (у найпростішому варіанті з восьми найменувань) тих етнічних груп, ставлення до яких потрібно з'ясувати. В інших варіантах методики замість карток тесту М. Люшера використовувались картки з геометричними фігурами або іншим стимульним матеріалом, оскільки головною метою в цьому дослідженні є не асоціативний експеримент, а зіставлення стосунків, що декларуються з реально діючими.

Тестування проводиться індивідуально, без обмеження часу і в три етапи.

1. На першому етапі піддослідному пред'являють набір карток і список етнічних груп. Пропонується розглянути їх і до кожної етнічної групи підібрати відповідний колір. Даючи інструкцію, експериментатор повинен наголосити, що при добиранні кольору респондент не повинен орієнтуватись на будь-які чисто зовнішні ознаки (колір національного одягу або колір національного прапора).

2. Після виконання попереднього завдання піддослідному показують набір карток тесту М. Люшера й пропонують розкласти їх за рівнем привабливості.

3. Коли піддослідний закінчує розкладку кольорів, йому пропонують список етнічних груп (бажано, щоб він також був у формі набору карток), який показували на першому етапі й пропонується розкласти їх за вподобанням (що й буде декларованою системою етнічних уподобань).

Результати всіх трьох етапів фіксуються в протоколі. Інтерпретація отриманих даних базується на ідеї, згідно з якою в людини існує декларативна система етнічних уподобань і реальна, що визначає її поведінку в цій сфері. Вони можуть збігатися, у випадку чіткого усвідомлення респондентом істинної ієрархії його етнічних уподобань, але й можуть значно відрізнятись.

Послідовність операцій з обробки результатів така: дані третього етапу інтерпретуються як декларативна система етнічних уподобань. У результатах розкладки першого етапу беруть етнічну групу, що має найвищий ранг у декларованій системі (3-й етап) і встановлюють, з яким кольором вона асоціюється. Потім з'ясовують, яке місце цей колір посідає в системі вподобань кольорів (2-й етап) – воно буде відповідати рангу даного етносу в реальній ієрархії етнічних уподобань. Аналогічна процедура проводиться для етнічної групи, що посідає друге місце в декларативній системі, потім – третє й далі, до восьмого місця. Таким чином, буде встановлена реальна система етнічних уподобань.

Цю систему необхідно порівняти з декларованою ієрархією. Порівняльний аналіз проводиться в кожній етнічній групі. Порівнюється різниця рангів декларативної та реальної ієрархії. Тут також можна обчислити різницю рангів, що займає кожна етнічна група як у одній, так і в другій системах (декларованій та реальній), визначивши показник адекватності усвідомлення ставлення до етносів.

Проективні тести. При використанні проективних тестів досліджуваних уводять у невизначену, неструктуровану ситуацію і виявляють, як він її оцінює, які риси, якості, значення приписує дійовим особам, об’єктам, явищам. Такими ситуаціями можуть бути, наприклад, завершення незакінчених речень („метод незакінчених речень”), видавання асоціацій, що виникають при сприйманні чорно-білих і кольорових плям („тест Роршаха”), пошук сенсу в сюжетно невизначених картинках („тест ТАТ”) і т. ін. Зауважимо, що кроскультурні дослідження за допомогою проективних тестів почалися з вивчення особливостей сприйняття серії чорнильних плям у різних культурах.

Незважаючи на певні методичні складності, протягом 1950-х рр. масштаби використання проективних тестів для кроскультурних досліджень швидко зростали. У 1961 р. Каплан відмічав, що за період з 1949 по 1960 рр. проективні тести були використані більш як у 150 дослідженнях, у яких брали участь представники 75 суспільств. Але починаючи з 1960-х рр. темп впровадження тестових методик у кроскультурні дослідження знижується. При цьому проективні ситуації стали доповнювати опитувальники.

Проективна („уявлювана”) ситуація – це свого роду соціологічна „гра”, у яку охоче включається респондент, що вже утомився від „серйозних” питань (до речі, саме тому їх краще „вкраплювати” в опитний аркуш ближче до його кінця, щоб підігріти інтерес респондента до продовження роботи). З іншого боку, ця процедура не в меншій ступені, ніж відкрите питання, дозволяє виявити неусвідомлене й „символічне”. За грамотної інтерепретації відповідей висновки можуть бути не тільки коректні, але й адекватні реальній, а не уявній дійсності.

Для прикладу можна навести дві проективні ситуації, що побічно зачіпають етнічну самоідентифікацію респондентів. В одному випадку учасникам опитування запропонували уявити собі, що вони народилися не українцями, а, наприклад, американцями або французами. Вони були б задоволені такою етнічною метаморфозою чи ні? Застосовувалася номінальна тричленна шкала. В іншому – респондентів попросили уявити собі, що їм запропонували переїхати на постійне місце проживання в іншу країну, причому гарантували надання роботи за спеціальністю. Вони б погодилися чи ні? І в цьому випадку використалася номінальна тричленна шкала. Подібного типу проективні ситуації нескладно придумати й вони добре доповнюють основні, „серйозні”, питання.