1. Вміти давати відповіді на питання:

Предмет та завдання онтології.

Зміст поняття буття.

Форми буття.

Дати визначення поняттю “ рух ”. Форми руху.

Дати визначення поняттю “ матерія ”. Структурні рівні матерії.

Дати визначення категоріям “ час ”, “ простір ”.

2. Вміти аналізувати:

Порівняти матеріалістичний та ідеалістичний підходи до вирішення проблеми буття.

Порівняти філософські та наукові підходи до категорій часу та простору.

3. Підготувати доповіді:

“Основні підходи до визначення руху, часу, простору у сучасній науці".

Література

Основна:

Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.

Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.

Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.

Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації (автор Сморж Л.О.). – К., 2006.

Додаткова:

Аристотель. Метафизика. Соч. в 4 т., М. 1976, т.1, с.28 – 36, 50 – 89.

Гегель Г.Ф.В. Наука логики. Соч. в 3-х томах, М., 1970, т.1, с.137 – 168, 237 – 347; т.2, с.31 – 66, 121 – 138; т.3, с.30 –36.

Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.

Тема: Основи філософського вчення про розвиток.

Основні поняття: рух, зміна, розвиток, зв'язок, закон. Якість, кількість, стрибок, сутність, явище, тотожність, відмінність, заперечення, особливе, загальне, одиничне.

План:

1. Визначення діалектики, її історичний розвиток.

2. Закони діалектики.

3. Принципи та категорії діалектики.

4. Різновиди діалектики та її альтернативи.

1. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах; діалектика і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.

Розвиток - це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток - загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. В процесі розвитку створюється нове, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Рух, зміна - це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, сутністю руху, а рух - будь-яка зміна явища чи предмета.

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу: залежно від рівня організації і форм руху матерії - механічні, фізичні, хімічні, суспільні; суспільні можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо; зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними, одиничними, загальними і всезагальними.

Поняття “взаємодія” відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими. Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер.

Закон - відображає об’єктивні, необхідні, загальні, сталі зв’язки між речами, предметами, явищами, що неминуче повторюються, якщо складаються відповідні умови. Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 4) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер - “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення росять імовірний характер - “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів.

З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це не тотожні, але однопорядковими поняття. Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів.

2. Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється.

Якість - сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування.

Кількість - філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються на основі кількісних змін. Так, наприклад, якщо тілу надати швидкість 1000, 2000, 7000, 7910 метрів на секунду, то воно впаде на Землю. Якщо ж швидкість тіла збільшити лише на одну одиницю і довести її до 7911 метрів на секунду, то тіло відірветься від Землі і стане її супутником. Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості; існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість. Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об’єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про світ теж мають бути рухливими.

Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. Предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра - це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше.

У діалектиці стрибок означає перехід від старої якості до нової. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого.

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з’ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Відмінність визначає нерівність предмета самому собі. Тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв’язку). Можна сказати, що відмінність – це нерівність, внутрішня “стурбованість” предмета, його намагання вийти за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього - будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності– до саморуху.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде. У природі основний біогенетичний закон всього живого формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду.

3. Принципи діалектики: загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності, які виділяються людьми в процесі пізнання: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Одиничне - це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне - це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Воно існує через одиничне як його момент. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального.

Особливе - це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Категорії одиничного, особливого і загального відображають рух, логіку, послідовність пізнання. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального.

4. На Заході перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Теодор Адорно розвинув ідею заперечення в його абстрактному, нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. В розумінні Ж.- П. Сартра діалектика можлива в двох формах – “критичній” і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму, друга – “консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська діалектика.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо, “негативній” діалектиці властиві однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. “Негативна” діалектика має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення: “неприязнь”, “відсутність”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д.

3. Суб’єктом заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення (суб’єктивність).

4. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики.

Альтернативами діалектики є метафізика, софістика і еклектика, догматизм і релятивізм.

Закріплення вивченого матеріалу