1. Вміти давати відповіді на питання:

Погляди на природу суспільства в історії людської думки.

Особливість предмету соціальної філософії та її відмінність від соціології.

Особливість соціальних законів.

Філософія історії. Особливість підходів до періодизації розвитку суспільства.

Соціальна структура суспільства.

Форми та функції суспільної свідомості.

Роль культури в історичному розвитку людства.

2. Вміти аналізувати:

Співвідношення суспільної та індивідуальної свідомості.

Закономірне та стихійне в історії суспільства.

3. Підготувати доповіді:

”Концепції історичного розвитку в роботах:О. Шпенглера, А.Тойнбі, Д. Белла”.

Література

Основна:

Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.

Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.

Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.

Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.

Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). - К., 2006.

Додаткова:

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – К.,1996.

Поппер К. Злиденність історизму. - К.,1994.

Тойнбі А. Дослідження історії. - К., 1995.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.1. - М., 1998.

Тема: Філософська концепція людини.

Основні поняття: людина, суспільство, індивідуальність, особистість, соціалізація.

План:

1. Концепції сутності людини та її походження.

2. Природні, соціальні та духовні виміри людського життя.

3. Сутність людини.

4. Сенс життя.

5. Особистість, індивідуальність. Соціалізація.

1. Філософи шукають серед якостей людини визначальні, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Аристотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, хто вона є (К.Ясперс); сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин (К. Маркс).

У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток. Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. К.Лінней, Ж.-Б.Ламарк і Ч.Дарвін довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій.

Сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

2. У сучасній філософії чимдалі усвідомлюється вплив природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя залежить від явищ природи. Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому. На момент народження вона лише “кандидат у людину”, хоча і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи. Сукупність цих психофізіологічних якостей називається задатками – музичний слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізнять кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності – це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.

Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Адже те чи інше ставлення людей до навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання. Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як хороші, так і погані риси залежать від наших батьків, яких ми не обираємо. Тут наявна недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо.

Протилежна точка зору абсолютизує роль середовища теж не може бути прийнятою як істинна тому, що вона не враховує індивідуальні якості людини, котрі здебільшого є спадковими. Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення.

Своєрідна “золота середина” - і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми “спустимося” на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії. Тому необхідним є аналіз соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.

Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності - духовний вимір.

Духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри.

Таким чином, людина є цілісністною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.

3. Сутність людини може розкритися через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою.

Релігія розглядає Бога як вищу цінність. Сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому.

З.Фрейд вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу (кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття.

Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини – її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот.

Сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, на кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм:

- людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;

- людина є там, де є її діяльність;

- суспільність людини; людини;

- людина є істотою духовною.

4. Безпосередній зв’язок розуміння сутності людини з сенсом людського життя очевидний. Сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого. Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя, яка виражається у практичних діях - в оцінках, прагненнях тощо. Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому.

5. Людина - біосоціальна істота ( а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність.

Поняття індивід означає одиничне на відміну від сукупності, маси. З цим поняттям нерозривно пов’язане інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху. Поняття “особистість” фіксує соціальне в людині – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації - процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Найважливіші форми соціалізації: традиції, звичаї, державно-правові норми, Соціалізація включає в себе як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість, так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування.

Поняттям, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність (існує “свобода від...” і “свобода для...”); наявні філософські підходи фаталізму та волюнтаризму; інколи – “втеча від свободи” – за нею невідступна відповідальність.

Закріплення вивченого матеріалу