Настіка.

Виникнення школи чарвака-локаята пов’язують з іменем легендарногго мудреця Чарваки, що, згідно переказів, жив у V ст до н.е. авторами ідеї локаяти також вважаються Бріхамспаті та Дхішана, про що свідчить текст «Падма-пурани». Термін «локаята» зводиться до санскритського «лока» — «світ, що походить від світу».

Чарвака-локаята вважає, що не існує ніякої божественої душі та законів карми, не визнає ав­торитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога з тієї причини, що існування всього вищенаведеного неможливо довести. Є тільки те, що ми можемо достовірно сприймати — матеріальний світ, та людська душа, які складаются із чотирьох еле­ментів — землі (кшиті), води (ан), повітря (ваю), вогню (агні). Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не змінюються і існують вічно. Усі властивості предметів матеріального світу залежать від пропорцій, в яких у них з’єднуються атоми різного виду. Свідомість та чуття також виникають поєднанням атомів.

Джерелом знання є відчуття. Усі інші способи відчуття не здатні дати розуміння істини, а лише створюють її видимість, а тому є сприятливим грунтом для несвідомих помилок і свідомого обману. Будь-який умовивід на основі сприйнятого про несприйняте — це стрибок у невідоме, що не може дати вірогідної істини. Загальний зв’язок між речами і явищами матеріального світу не може бути об’єктом сприйняття, а тому не може бути достовірно встановлений.

Вирішуючи вічну філософ­ську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. Життя людини складається з насолод і страждань. Людина прагне до того, щоб по можливості уникнути страждань і досягти насолоди. Тому нехтувати насолодою зараз задля досягнення її в майбутньому нерозумно, бо ми не можемо знати цього майбутнього і навіть бути певними, що воно є. Добрий вчинок — той, що приносить більше насолод, а поганий — той, що приносить більше страждань. Чеснота і гріх – це вигадки релігії, а тому не заслуговують на увагу.

Дещо інших поглядів дотримується буддизм (засновник Сіддхартха Гаутама пом. 483 р. до н.е.). Канонічними текстами у буддизмі є "Тіпітаки" (корзини мудрості), об'єднані в Трипітаці (три корзини мудрості). За вченням буддизму всесвіт — без­кінечний рух елементів матерії і духу. Ніякої субстанції в світі не існує, в ньому все відносне.

Людське буття сповнене стражданнями. Причина страждань — жадання. Подо­лати жадання — означає подолати страждання, а зробити це можна дотримуючись правильних суджень, рішень, мови, життя, уваги, зосередження. Позбавившись від бажань людина досягає нірвани. Є два напрями в буддизмі — хінаяна (малий шлях), який вчить, що досягти нірвани можна тільки суворою аскезою, та махаяна (великий шлях), який стверджує що нірвана доступна всім.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів («дхарм»), які постійно перебувають і стані буття-небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності. Замість духовного начала буддизм розглядав потік послідовних станів свідомості як джерело ілюзії постійної душі. Душа і людина лише умовні назви певного поєднання тіла і певного стану свідомості, подібно до того, як колісниця є поєднанням осей, коліс і голобель.

Ланцюг смертей і народжень – колесо сансари – це процес, в якому статус живої істоти при кожному народженні визначається сукупністю позитивної і негативної активності у попередньому існуванні. Вирватись з нього можна лише досягши нірвани.

Погляд на аскетичний спосіб досягнення нірвани обстоює і такий напрям неортодоксальної філософії як джайнізм. В основі світу, на їх думку лежить людська душа обмежена кармою, яку можна подолати тільки суво­рою аскезою.

Засновником джайнізму вважається мандівний проповідник VI – V ст. до н.е. Вардхамана, що отримав згодом імена Махавіра («Великий герой») та Джіна («Переможець»). Серед філософів-послідовників вчення джайнізму виділяється також Умашвата (4-48 рр. до н.е.), Сіддхасена Дівакара (VI ст. н.е.), Гамачандра (XI ст.).

В основі джайнізму лежить утвердження визначального значення двох вічних і несотворенних субстанцій або сутностей (таттв), дживи (душі, загального живого), основною властивістю якої є свідомість, і адживи (не-душі, в цілому неживого), яка виступає і вигляді пудгали (матерії), акаші (простору), дхарми (часу), адхарми (ефіру, який і створює умови для руху та для для його припинення). Залежно від ступеню зв’язаності дживи з адживою, що визначає процес взаємодії між субстанціями і предстає у двох формах буття: досконалому і недосконалому. В стані недосконалого буття джива, знаходячись у з’єднанні з пудгалою, втрачає свої потенційні властивості і повертаючись в стан страждання. В стані досконалого буття, звільняючись від пудгали, переходить в стан нірвани.

Матерія в джайнізмі володіє якостями відчутності, звуку, кольору, смаку. Вона атомарна, доступна органам чуття, схильна до змін, не має початку і кінця і не є результатом божественної творчості. Крім цієї матерії ще існує матерія карми («пудгала карма»), яка і зумовлює зв’язок душі і тіла. Ось вона і є результатом божественної творчості.

Єдиної душі, чи бога в світі немає. В світі існує величезна незмінна кількість душ, втілених в живі істоти, які теж ніким не були створені, існують споконвічно і вічно.

Загальна особливість старо­індійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань — у правиль­ному способі життя.

Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості.

• Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

• Своєрідність у ставленні до Вед.

• Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

• Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

• Народження логіки.

• Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Філософія Стародавнього Китаю.

Серед народів, які стояли біля витоків людської ци­вілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Ста­новлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга пе­ремін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філо­софські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; про при­родну закономірність; про природність людської душі і свідомості.

Відомо, що філософія розвивається за таких соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати власну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто, визнається суверенність розуму.

Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

В історії даосизму виділяється два етапи: зародження і формування — до II ст. до н. е. і з II ст.— розвиток сформованого на­прямку. Канонічна даоська література охоплює трактати: «Дао де цзин» і «Чжуан цзи». У IV ст. н. е. починається формування канону даоської літератури, що потім об'єднав велику кількість творів з різних питань даоської теорії та культової практики. Прибічники вчення даосизму захищали право людини на вільне самовиявлення. Вони виступали проти штучної ускладненості суспільного життя, за природний шлях самих речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога - у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Завданням розуму було не зміна і зруйнування усталеного порядку, а слідування загальному шляху (Дао). Обов'язок кожної людини - слідувати належному, надати речам можливість розвиватись самим по собі. Немає більшо­го нещастя, як попасти в полон власних пристрастей.

Основами даосизму, як і всієї класичної китайської філософії, виступають поняття Дао і де (доброчесність-благодать). Дао і де співвідносяться як принципи, який породжу­ють і плекають породження. "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні світу і речей. Дао є і субстанцією, і не-субстанцією (вічним рухом), воно мовби існує окремо і невідокремлено від речей, творить речі і пронизує їх, існує поза ними і в самих цих речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в кінечній формі».

Даосизм говорить про існування двох Дао — безіменного (у мін), який породжує небуття, і того, що має назву (ю мін), який породжує буття речей. Дао, який має назву, трактується подібно конфуціанському осмисленню: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, і зміню­ється разом із світом. Дао — благочестя і благодать, дійове, доступ­не сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао — пре­док темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безімен­не — це самітнє й окреме від усього, початок світу, що даоси на­зивали ще предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна і перебуває у спокої. Благодать недоступна сприйман­ню і пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на зразок порожнистого простору, де потім появляються речі. Безіменна благодать (Дао) передує всьому світу, у тому числі і вищому божеству. Ця благо­дать містить у собі усі речі і символи в стані пневми (ці), що букваль­но означає пар над жертовним рисом, який вариться. Безіменну благодать (Дао) називають ще таємничою тотожністю, де усі речі існують і вигляді єдиної пневми, а це виражається символом У – відсутністю-небуттям. Таємнича тотожність виражається як цілісна річ-хаос (у-хунь), це відсутність самої відсутності, або те, що оречевлює речі, але не є річчю. Суть Дао є вічною, а отже вічною може бути і людина, що подібна до нього. Даоською релігійною практикою та алхімією розроблявся механізм досягнення безсмертя.

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в усьому до бездіяння. Однак, вважають даоси, недіяння (У-вей) є найважливішим діянням, завдяки йому можна досягти більшого, ніж діянням. Принцип У-вей передбачав не просто недіяння, а специфічну активність у вигляді здійснення недіяння.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії фі­лософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалек­тики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософсь­кої системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соці­альний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філо­софських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї мо­ралі покладені принципи:

• людяність (жень);

• справедливість і обов'язок (і);

• ритуальність (лі);

• знання (чжи);

• довіра (сінь).

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманним" — означає люби­ти не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Глибока повага до традицій давнини і хранителів традицій та звичаїв оформилося у Конфуція в ідею правильного державного устрою, якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного правителя реальна влада належала б чиновникам-інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії.Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-ці).

Конфуція мало турбували проблеми потойбічного світу. Він лю­бив говорити: «Не знаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?» В центрі його уваги - людина в її земному бутті, її взаємостосунки з суспільством, її місце в соціальному порядку. Країна для Конфуція - велика сім'я, де кожний повинен значитись на своє­му місці, нести свою відповідальність, обравши «правильний шлях» («Дао»).

За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціанському творі «Лі-цзи», складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Використовуй народ так, неначе робиш важливе жертвоприношення (тобто з повагою, урочисто). Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благопо­лучно, обов'язково принесе людині щасливе життя. Імператор - бать­ко народу, а народ - його діти. Правитель повинен управляти голов­ним чином шляхом морального прикладу, а не за допомогою сили.

З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій вису­нув умову про «виправлення імен», тобто розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти - це ставити кожного на своє місце. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син - сином, чиновник - чиновником, підданий - підданим, а правитель - правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов'язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки».

Конфуцій вважав писемність, культуру — вень носієм давньої традиції, яку слід зберегти і успадкувати. До культури віднесені й старовинні книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» (Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу І» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а через кілька століть перелік доповнено. Вень — носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаю­чі і саму писемність як невід'ємний елемент культури.

Свою історичну місію Конфуцій бачив у збереженні і передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»), передавати, а не створювати, вірити давнині й любити її — така його вихідна теза.

Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними - школа Мен-цзи і школа Сюнь-цзи.

На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.). Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Він вважав, що всі прояви її агресивності та жорстокості визначені лише соціальни­ми обставинами. Мета вчення та знання - «відшукати втрачену природу людини». Державний устрій повинен здійснюватись на ос­нові взаємної любові та поваги. Задовго до Джона Локка Мен-цзи підкреслював, що люди мають право повставати проти несправедли­вих правителів.

За часів Чаньго (V—III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідов­никами конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання. Цьому завадили су­перники конфуціанців — легісти.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії як самого вчен­ня, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закли­каючи навчатися у стародавніх, передбачало за кож­ним право самому розмірковувати, то тепер набирала сили доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми й цінності стали загальновизнани­ми, перетворилися на символ "істинно китайського". Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження й за вихованням повинен був бути на­самперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та гро­мадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбуваєть­ся без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи до­водив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пі­знання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. «Прагнення до наживи і жадібність, - говорив він, - це природжені якості людини». Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Ідеї Сюнь-цзи лягли в основу могутнього соціально-політичного руху в часи правління династії Цінь (III ст. до н.е.). Цей рух одержав назву законників або легістів. Вони стверджували, що хибну природу людини взагалі не можна змінити, але можна обмежити і придушити шляхом покарань та законів. Програма легістів була практично повністю реалізована. Було запроваджено єдине для всього Китаю законодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Великого китайського муру. Отже, держава стала одноманітною. Поставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, легісти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях. За приховування книг людину піддавали негайній кастрації та відправляли на будівництво Великого китайського муру. За доно­си заохочували, за недоносництво страчували. Хоча династія Цінь проіснувала всього 15 років, кривавий розгул першої «культурної революції» в Китаї приніс чимало жертв.

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігра­вала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла даоське вчення, абсолютизуючи мо­мент відносності в процесі пізнання.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розви­ток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просві­тителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).

Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвяче­ний критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної си­стеми.

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священ­ність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Все­світу, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба, так і землі є субстанція "ці".

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знахо­диться в системі об'єктивної реальності.

Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енер­гію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична фі­лософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської муд­рості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок на­віть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.