Філософія Стародавнього Сходу

1. Особливості та характерні риси філософствування Сходу та Заходу.

2. Філософія Стародавньої Індії.

3. Філософія Стародавнього Китаю.

4. Філософські книги Біблії.

Особливості та характерні риси філософствування Сходу та Заходу.

Всі, напевне, чули знаменитий вислів Р.Кіплінга: «Схід є Схід, а Захід є Захід, і ніколи їм не зійтися до купи...». Чого тільки не прикривали цим висловом – теорії про неповноцінність народів неєвропейського походження, теорії про культуртрегерську роль європейців у світі, колоніальні захвати чужих земель, власне нерозуміння інших культур... Чи так вже абсолютно несхожі народи Сходу і Заходу? Спробуємо розібратись в причинах зовсім різних підходів до світу і людини на Сході і на Заході.

На думку багатьох філософів є суттєві відмінності між Сходом і Заходом в способі світомислення. Це зму­сило дослідників шукати причини несхожості. Що саме викликає виникнення неоднозначності між цими типами філософствування?

Чому жителі єдиного космосу мають контрасні відмінності в розвитку суспільних процесів у культурі, світобаченні? Як знайти шляхи взаємного спілкування між людьми, розкрити особливості механізму діяльності люд­ського інтелекту?

Український філософ-культуролог В.Л. Петрушенко відмінності між східними та західни­ми типами філософствування вбачає, перш за все, у фунда­менті різних типів цивілізації.

Для західних цивілізацій характерні:

• автономність різних сфер суспільного життя;

• цінування нового, підтримка новацій, орієнтація на майбутнє;

• прагнення до прогресивних змін;

• перевага індивідуального над загальним;

• раціональне, логічне мислення.

Навпаки, для східної цивілізації характерні такі риси:

• основні сфери життя підпорядковані єдиному канону;

• цінуються старі традиції, орієнтація на минуле;

• домінування загального над індивідуальним;

• афористичний стиль мислення.

Названі вище відмінності приводять до різної людської поведінки, способу життя, політичного правління та інше.

Порівняльний аналіз західної та східної філософії дав змогу побачити характерні особливості та джерела філософського мислення. Так західна філософія має більш індивідуальне спрямування, виходить із автономності різ­них сфер як індивідуального, так і суспільного життя. Ця філософія орієнтована до теоретичних систематизацій, ана­літичних досліджень.

Східна філософія, навпаки, підпорядковує індивідуальне загальному, духовні канони регламентують усі основні сфери суспільства. Ця філософія має більш образний, притчовий стиль мислення, аніж науковий.

Питання про відмінності між східною та західною фі­лософіями носить дискусійний характер. Є філософи, які вважають, що цієї проблеми не існує, вони поєднують ба­гатогранність філософських досягнень в одній концепції. Діалог різних філософських напрямків повинен бути. Сучасне життя, яскраві політичні події змушують гово­рити про різні типи цивілізаційного розвитку, різні мо­делі філософських систем. Європа вже давно побачила привабливість давньосхідної філософії.

Які саме оригінальні уявлення про світобудову, про Співвідношення видимих і невидимих сторін буття зна­ходимо у філософській думці Стародавньго Сходу? Яку своєрідну сентенцію вносить ця філософія в загальну культуру людства? Східна філософія збуджує інтерес до морально-етичних проблем, прагне досягнення змісту бут­тя людей, викликає бажання зануритися в первісну сві­тову тишу, досягти стану розчинення індивідуального в загальному.

Давньосхідна філософська думка є значним культур­но-історичним творінням. Вона свідчить про могутність людського духу, збуджує інтерес до філософських розду­мів і дає можливість західній філософії відкрити різнома­нітність онтологічних гносеологічних концепцій філософ­ських шкіл Стародавніх Індії та Китаю.

Філософія буд­дизму, індуїзму позбавлена діяльнісно-активістської установ­ки, орієнтована на внутрішнє духовне самовдосконалення, на виміри власної буттєвості в контексті всезагальності, являє со­бою протилежну сторону діалектично суперечливої цілісності світоглядної самовизначеності.

Отже, акцент у східній філософії зроблено на людину в Універсумі як здатну до духовного вдосконалення і поступового піднесення до всезагальності шляхом долучення до неї, шляхом збагачення власної духовності.

Людське сходження переміщено з активно-діяльнісного відно­шення до світу у внутрішнє середовище людської особистості, в її духовний світ. Це звертання до власного самовизначення і самооцінки в контексті світового цілого не було виключним надбанням східної філософії, з часів античності мала місце сократівська лінія визнання власної гідності і особистого вибору мірилом людської буттєвості.

Разом з тим помітно, що цей підхід не був чужим і на Заході. Спочатку тут людина уявляла себе часткою універсуму, пород­женням природи, самі її суб'єктні здатності базувались на знанні зовнішнього світу, узгодженні з його законами. Від Геракліта, що закликав діяти «не до мене, але до Логосу дослухаючись», до Бекона, що твердив: «Людина — дитя природи», існувала основна філософська ідея: у взаєминах об'єктивного світу і людини домінантною виступає перша сила, друга — її пород­ження, і успіх її діяльності полягає у тому, щоб «дослухатися», пізнати, діяти у відповідності з законами Всесвіту.

В подальшому у смисловій вибудові взаємин людини з світом формула взаємозв'язку між ними набула оберненого значення. Домінуючою силою в ньому стала сама людина.

Переорієнтації сучасної філософії на людину значно сприяло подо­лання культурного ізоляціонізму, розширення духовних кон­тактів різних народів, зокрема Заходу і Сходу.