5. Еволюція інституціоналізму у другій половині хх – на початку ххі ст.

Інституціоналізм виник в США ще наприкінці ХІХ ст. як відповідь на суттєві зміни в економічній системі і пройшов у своєму розвитку кілька етапів. Сформувавшись в окрему течію у 30 роки, інституціональна теорія отримала певну популярність у 50-60, коли потребували осмислення наслідки НТР, а потім у 80 роках трансформувалася у сучасний інституціоналізм. Еволюція цього напрямку продовжується дотепер, але зберігає наступні базові методологічні засади: 1) історичний підхід до явищ і процесів економічної системи; 2) активна взаємодія з такими суспільними науками як соціологія, право, психологія та застосування їхнього інструментарію для аналізу економічної дійсності;3) широке використання описово-статистичних методів у дослідженнях; 4) ключовою та базовою визнається категорія «інституту» (визначення якого, втім, різняться).

За одним з визначень інститут є розповсюджений образ мислення та дій, що закріплений у звичках, нормах поведінки, звичаях та законодавстві, це система життя суспільства. За іншим – це правила, механізми, що забезпечують їх виконання та норми поведінки, які структурують повторювану взаємодію між людьми. І, зважаючи на різноманіття теорій, що об’єдналися під загальною системою поглядів з назвою інституціоналізм, є ще безліч підходів до цієї важливої категорії. Більш того, є суттєва різниця між поглядами представників класичного («старого») інституціоналізму (Т. Веблена, У.К. Мітчелла, Дж. Р. Коммонса) та ідеями його нових дослідників, що розвивалися та оформлювалися вже у другій половині ХХ ст. і до тепер.

Тож, платформу сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки: нова інституційна економіка та неоінституційна економіка. Важливо помітити, що сформувалися ці концепції під впливом або на основі неокласичної теорії.

Нова інституційна економіка, представлена теорією ігор (Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш), теорією неповної раціональності (Г. Саймона) та економікою угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє), як і старі інституціоналісти, піддає сумніву передумову про економічну людину, що максимізує корисність, пропонуючи замістити її принципом задовільності. Вони намагаються створити нову теорію інститутів, не пов'язану з основними постулатами неокласики. Нову інституційну економіку представляють

Неоінституціоналізм же залишає незмінними головні припущення та постулати неокласики, досліджуючи різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «економічної людини». А стосунки між людьми розглядаються перш за все через призму взаємовигідного обміну та контрактів. Сучасний неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об’єднаних кількома спільними базовими ідеями.

6. Неоінституціоналізм та його основні напрямки

Як особлива економічна теорія неоінституціоналізм набув визнання у 80−90 рр. XX ст. Основними представниками його є Нобелівські лауреати 1991 р. Рональд Коуз (1910 р. н.), 1993 р. – Дуглас Норт (1920 р. н.) та багато інших.

Методологічні особливості неоінституціоналізму обумовлені впливом об’єднання двох основних теоретичних джерел: традиційного інституціоналізму та неокласичної школи. Звідси наступні фундаментальні принципи: 1) соціальні інститути мають значення, але 2) вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. Зокрема, активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини", максимізація корисності тощо.

Структуру сучасного інституціоналізму умовно можна представити трьома основними школами: індустріально-соціологічною, школою суспільного вибору та кон’юнктурною школою.

Індустріально-соціологічна школа характерна тим, що продовжує традиції, закладені ще Т. Вебленом. Вона представлена Г. Мюрдалем, А. Льюїсом, Дж. Ґелбрейтом, Е. Тоффлером, Д. Беллом. Увага цих вчених сконцентрована на проблемах переходу до постіндустріальної стадії розвитку, а також проблеми слаборозвинутих держав, пов’язані з незавершеною індустріальною модернізацією. Центральними теоріями напряму є: теорії індустріального та нового індустріального суспільства, теорія постіндустріального суспільства, теорія суспільства «третьої хвилі», теорія інноваційно-підприємницької економіки, теорія суспільства знання, теорія інформаційного суспільства, теорія постекономічного суспільства.

В основу концепції постіндустріального суспільства покладено теорію «трьох хвиль цивілізації» Е. Тоффлера («Третя хвиля. Від індустріального суспільства до більш гуманної цивілізації», 1980), що виділяє три етапи суспільного розвитку: доіндустріальний (де визначальною є сільськогосподарська сфера, з церквою та армією як головними інститутами суспільства), індустріальний (домінує промисловість, із корпорацією та фірмою на чолі) та суперіндустріальний (де головує сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження). Виникнення постіндустріального суспільства зумовлені новою роллю науки та техніки, під впливом яких докорінно змінюється структура виробництва (панування третинного та четвертинного за межами третинного секторів) та у відповідності з нею – структури зайнятості.

Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американським соціологом Д. Беллом («Прийдешнє постіндустріальне суспільство», 1973), який сформулював її як теорію еволюційних соціальних змін, що можуть статися в суспільстві найближчими десятиліттями внаслідок розгортання вже помітних тенденцій випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі та перебудови суспільства.

Дж. Гелбрейт висунув концепцію про індустріальну систему, кістяк якої складають «зрілі корпорації», тобто об’єднання великих корпорацій-носіїв НТР, що активно взаємодіють або навіть зливаються з державою («Нове індустріальне суспільство», 1967). Так відбувається через те, що влада в них переходить від власників до інженерно-технічного персоналу та провідних менеджерів, які мають спеціальні знання, здібності та досвід колективного прийняття рішень. Ці люди формують так звану «техноструктуру», яка забезпечує своєю діяльністю стале економічне зростання в суспільстві майбутнього.

Школа суспільного вибору є продовжувачем правничої традиції, яку заснував Дж. Коммонс. Основними представниками її вважають Р. Коуза, Дж. Бьюкенена і Г. Таллока. У центрі уваги постають проблеми впливу політичного вибору на економіку, дослідження трансакційних витрат і зовнішніх ефектів (екстерналій).

Поняттям «трансакційних витрат» вперше скористався Р. Коуз в роботі «Природа фірми» (1937 ), визначивши їх як витрати функціонування ринку. Тобто, трансакційні витрати − це ті витрати, що забезпечують перехід прав власності від одного економічного агента до іншого та охорону цих прав.

Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної теорії є права власності. За поглядами неоінституціоналістів (А. Алчіан та Г. Демсетц) система прав власності − це сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів та можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами. В рамках даної проблематики була сформульована знаменита «теорема Коуза»: «якщо права власності, чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності». Вона, разом з іншими доробками Р. Коуза, висвітлює економічний зміст прав власності, виявляє значення трансакційних витрат, а також знімає з ринку звинувачення в «провалах», доводячи, що зовнішні ефекти є недостатньою підставою для державного втручання. Серед інших заслуг Р. Коуза пояснення структури й еволюції інститутів через поняття трансакційних витрат.

Кон’юнктурна школа бере початок від В. Мітчелла і представлена Нобелівськими лауреатами 1971 р. С. Кузнецом, 1977 р. Дж. Мідом та Б. Оліном, 1979 р. Т. Шульцем, 1981 р. Дж. Тобіном, 1985 р. Ф. Модільяні та 1987 р. Р. Солоу. У центрі уваги стоять проблеми міжнародної торгівлі й конкурентних переваг, руху капіталів, циклів економічної кон’юнктури, забезпечення стійкого економічного зростання.

Так, Роберт Солоу зробив великий внесок в економічну теорію, розробивши неокласичну модель економічного зростання ("Внесок в теорію економічного зростання", 1956). Базуючись на виробничій функції Кобба-Дугласа, вчений вводить до неї фактор технічного прогресу на рівні з працею та капіталом. При цьому під технічним прогресом розуміється сукупність якісних змін праці та капіталу та є нейтральним, бо однаково впливає на всі задіяні у виробництві ресурси. Наведена теоретична модель широко застосовується в сучасному економічному аналізі економічного зростання, загальної рівноваги та макроекономічної теорії в цілому.

Ще один відомий представник цієї школи Саймон Кузнєц, був першим вченим, що займався вивченням взаємозв’язків між економічними коливаннями та довгостроковим економічним зростанням, досліджуючи великий обсяг емпіричної інформації, та розробив методи підрахунку національного доходу («Національний дохід: короткі висновки», 1946).

В цілому внесок неоінституційної теорії в економічну науку неможливо переоцінити, бо вона не тільки поєднує в собі найважливіші методологічні підходи (еволюційний та функціональний), а й розширює можливості в пізнанні економічних явищ та процесів за допомогою синтезу з іншими суспільними науками.