4. Економічне вчення марксизму

Перша половина XIX ст. у країнах Західної Європи ознаменувалася остаточним утвердженням ринкової економічної системи, яка після промислового перевороту розвивалася на власній матеріально-технічній основі. Система не тільки розгорнула свої можливості, але і виявила притаманні їй економічні та соціальні протиріччя. Масове виробництво, яке базувалося на машинній техніці, супроводжувалося періодичними кризами. Постійним його супутником стає безробіття.

Клас найманих робітників, який виник внаслідок промислового перевороту, не просто стає чисельним соціальним прошарком, сконцентрованим на великих підприємствах, але і соціальною силою, яка усвідомлює свої інтереси і відстоює свої права. Тяжкі умови праці й побуту змушують організовано виступати з вимогами їхнього поліпшення і вступати в конфлікти з роботодавцями – власниками підприємств. Чартистський рух в Англії, повстання ліонських ткачів у Франції і сілезьких ткачів у Німеччині стали першими рішучими актами в європейському робочому русі. А у революційних виступах 1848 року, які прокотилися країнами Західної Європи, робітничий клас виступає вже як самостійна сила, що заявила про свої права і відстоювала свої власні цілі.

Такий рух мав потребу у відповідній ідеології, яка оформила б і сформулювала його інтереси, мету і завдання. Найпридатнішою для цього була соціалістична ідея, яка утверджувала можливість зміни світу на користь пригноблених і знедолених.

Розробка такої теорії пов'язана з діяльністю двох німецьких вчених і революціонерів – Карла Маркса (1818–1883) і Фрідріха Енгельса (1820–1895). Запізнілий розвиток капіталізму в Німеччині, стримуваний економічними і політичними пережитками феодалізму, до краю загострював соціальні протиріччя і створював сприятливі обставини для поширення соціалістичних ідей. Саме тут потреба в їх глибшому теоретичному обґрунтуванні відчувалася особливо гостро.

Економічна теорія Маркса є хоч і відносно самостійною, але невід'ємною складовою частину більш загального вчення, мета якого – обґрунтувати неминучість руху людського суспільства до соціалізму, під яким в найзагальнішому змісті розуміють «царство свободи». Цій меті посвячені всі складові частини марксизму як цілісної концепції, які логічно взаємозалежні та випливають одна із іншої. Філософське вчення покликане було обґрунтувати методологічні основи світоглядної позиції авторів концепції, які відстоювали ідею закономірного характеру поетапного розвитку історичного процесу. Доведенням справедливості цієї гіпотези повинна була служити економічна теорія, і, нарешті, вчення про соціалізм як вершину суспільного прогресу завершувало всю цю досить струнку теоретичну конструкцію.

Виробництво матеріальних благ складає основу, на якій розвиваються державні інститути, право, мистецтво, релігійні уявлення та інші форми прояву людської життєдіяльності. Воно являє собою суспільний процес і умови його здійснення постають як продуктивні сили суспільства. У процесі створення матеріальних благ люди вступають у певні виробничі відносини. Вони складаються у зв'язку з присвоєнням, розподілом, обміном і використанням засобів виробництва та виробленого продукту і є суспільною формою функціонування продуктивних сил. Таким чином було застосовано новий методологічний прийом – розгляд суспільних явищ як єдності їхнього матеріального змісту і суспільної форми. Такий підхід дозволив запропонувати синтетичну категорію, яка відображає цю єдність – спосіб виробництва, що розглядається як двоєдина цілісність, яка складається з продуктивних сил і виробничих відносин. їх єдність суперечлива, оскільки продуктивні сили – більш динамічний елемент і видозмінюються швидше, ніж більш консервативні виробничі відносини. Коли досягнута на визначеному етапі розвитку відповідність двох елементів порушується, її відновлення відбувається шляхом зміни способу виробництва: на базі більш довершених продуктивних сил складається нова система виробничих відносин. Змінюється і система поглядів, уявлень, ідеологічних установок і політичних структур, а також відповідних їм установ, яку називають надбудовою. Весь соціальний організм у цілому – продуктивні сили, виробничі відносини і надбудова – отримує назву суспільно-економічної формації.

Перший варіант «Капітал». був написаний у 1857–1858 рр. у вигляді рукопису, який Маркс мав намір видати у вигляді шести випусків під загальною назвою «До критики політичної економії». У 1859 році вийшов у світ перший випуск, у якому трактувалися проблеми товару і грошей. Праці передує «Передмова», у якій коротко і стисло викладається суть принципу матеріалістичного розуміння історії, формулюється закон «відповідності характеру виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил». Другий випуск повинен був бути присвячений проблемам капіталу, але в ході роботи над ним змінюється план видання. Після додаткових досліджень, які вилилися в ще один чорновий рукопис 1861–1863 рр., Маркс вирішив видати працю у вигляді чотирьох томів, у яких послідовно викладалися б проблеми виробництва капіталу, обігу капіталу, проблеми виробництва й обігу, розглянуті разом, та історія теорії. Загальна назва роботи тепер була «Капітал».

Перший том «Капіталу» вийшов у 1867 році, другий і третій уже після смерті Маркса були видані Енгельсом відповідно в 1885 і 1894 рр. Матеріали четвертого тому фрагментами публікувалися в період між 1905–1910 рр., а в 60-х рр. були видані окремою працею в Інституті марксизму-ленінізму в Москві за назвою «Теорії доданої вартості».

Поставивши завдання дати економічну характеристику капіталістичного способу виробництва, Маркс визначає його, насамперед, як загальну форму товарного виробництва, де усі види суспільних зв'язків обумовлені відносинами обміну. Форми обміну набувають і основні соціальні відносини цього суспільства –відносини між буржуазією і пролетаріатом.

У зв'язку з цим виникало питання про об'єктивну підставу обмінюваності – вартості, оскільки тільки так можна було довести закономірний характер протиріч, які виникали, і способів їхнього вирішення. Свою теорію вартості Маркс конструює на базі концепції трудової вартості класичної школи. Вона виявилася найзручнішою для його логічних побудов, оскільки розглядала все суспільне багатство як результат витрат праці.

Однак, як було показано вище, трудова теорія вартості не змогла перебороти низки протиріч, які робили її недостатньо переконливою і доказовою. Насамперед, це протиріччя між індивідуальною і суспільною працею. Очевидно, що індивідуальні витрати праці не могли бути основою обміну. Обмін міг відбуватися лише відповідно до суспільно необхідних затрат. Але що вони собою являють, яка праця може бути суспільно визнаною, – на ці питання класична теорія відповісти не змогла. Друге протиріччя пов'язане з порушенням принципу еквівалентності при обміні праці на капітал. Якщо робітник продавав капіталісту свою працю, то натомість він повинен був отримати еквівалентну йому величину. Але таким еквівалентом може бути лише створений робітником продукт. Якщо дотримувався принцип еквівалентності, то зникав прибуток. Його наявність можна була пояснити лише тим, що капіталісти не доплачують робітникам (соціалісти-утопісти саме цим і пояснювали наявність експлуатації і джерело прибутку). Але будувати наукову теорію на твердженні про порушення однієї з фундаментальних закономірностей ринку було неможливо. Необхідно були знайти способи вирішення цих протиріч.

Звернувшись до аналізу товару як вихідного пункту виявлення протиріч ринкового господарства і розглядаючи його як єдність протилежностей – споживчої та мінової вартостей, Маркс висуває положення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі.

Праця, витрачена на виробництво товару, ніби роздвоюється. З одного боку, – це конкретна праця індивідуального виробника, яка здійснюється у певній формі і створює який-небудь конкретний продукт. Він — джерело споживної вартості товару, тобто здатності задовольняти які-небудь людські потреби. Але він не може бути основою обміну, оскільки обумовлює розбіжності товарів, а не їх подібність.

У той же час всі види праці мають дещо спільне: вони становлять витрати фізичних і розумових зусиль, витрати енергії, і в цій якості, якщо абстрагуватися від конкретних форм прояву кожного виду праці, вони стають порівнянними. Але необхідність у звертанні до цієї якості праці виникає лише тоді, коли з'являється потреба в обміні, тобто з'ясуванні, яку кількість праці, втіленої в одному товарі, потрібно віддати за кількість праці, втіленої в іншому.

Тоді ці витрати праці як такі, ці згустки зусиль починають виконувати певну суспільну функцію – свідчити про приналежність даного виду праці до праці загальної, суспільно необхідної. Цю властивість праці Маркс назвав абстрактною працею. Коли один товар обмінюється в якій-небудь кількості на інший, це означає суспільне визнання тих витрат і зусиль, які були витрачені при його створенні. Таким чином, обмін є зрівняння згустків абстрактної праці.

Уся ця громіздка і не проста для розуміння система міркувань переслідувала одну мету – довести, що праця може бути основою обміну і трудова теорія вартості справедлива і беззаперечна. Тепер можна було переходити до аналізу другого протиріччя.

Його вирішення зв'язане зі створенням теорії, яку прийнятий було називати «наріжним каменем» марксового вчення – теорії доданої вартості. Товарне виробництво при капіталізмі, як відзначає Маркс, починає свій рух із грошей, що вкладаються у виробництво шляхом закупівлі засобів виробництва та робочої сили, і завершує цикл отриманням грошей від реалізації виробленого продукту. Формулу цього руху можна зобразити так

Г – Т – Г.

Але гроші на початку обороту і наприкінці його не можуть бути однаковими, інакше весь процес втрачав би зміст. Оскільки якісно гроші однорідні, розбіжності можуть бути тільки кількісними: наприкінці потрібно отримати більше грошей, аніж на початку. Інакше кажучи, формула набуває вигляду:

Г – Т – Г',

де Г' = Г + ∆Г.

Збільшення грошей у процесі обороту (∆Г) Маркс назвав доданою вартістю (m – від нім. mherwert), і її поява перетворює первинно вкладені гроші в капітал, тобто вартість, яка приносить дохід.

Де ж джерело доданої вартості? Воно не може бути, – говорить Маркс, – у самому процесі обороту, тобто отримуваться за рахунок продажу товарів за дорожчою ціною, ніж при покупці. Таким чином можуть отримати виграш лише деякі виробники. Але якщо ціни підвищать усі, то вигравши за рахунок підвищення ціни на свій товар як продавець, виробник втратить як покупець. Отже, джерело доданої вартості варто шукати у виробництві. У ньому беруть участь два фактори: засоби виробництва і робоча сила. Іх вартість згідно з трудовою теорією визначається витратами праці. Але вартість засобів виробництва не може зростати, тому що в них втілено минулу працю, яка, будучи витраченою, не змінює своєї величини, а може змінювати лише форму, втілюючись в товарах, у грошах або у виробничому процесі. Маркс називає цю величину вартості постійною (с – соnstant).

Інша справа – робоча сила. Вона сама є джерелом праці і здатна її затрачати в кількості більшій, аніж необхідно для її відтворення. На цій особливості Маркс і будує свою теорію доданої вартості.

Коли власник робочої сили – робітник – обмінюється з власником засобів виробництва – капіталістом, він продає йому не працю, а здатність до праці. Натомість, як еквівалент, він отримує заробітну плату, яка відповідає вартості його робочої сили (абстрактній праці, втіленій в засобах існування робітника і його родини). Принцип еквівалентності обміну відповідно до витрат праці в такий спосіб дотримується. Але робітник затрачає протягом робочого дня праці більше, ніж коштує його робоча сила. Час роботи, понад необхідний для відновлення здатності до подальшої праці, Маркс називає додатковим часом. Саме протягом цього часу і створюється додана вартість, що безоплатно привласнюється капіталістом. Величина доданої вартості може бути збільшена за рахунок подовження робочого дня: таким чином утворюється так звана абсолютна додана вартість. А можливо – за рахунок скорочення часу, необхідного для відтворення робочої сили. Якщо збільшена продуктивність праці зробить споживчі товари дешевшими, робітнику потрібно буде менше часу, щоб окупити вартість своєї робочої сили. За тієї ж тривалості робочого дня необхідний робочий час скоротиться, а доданий збільшиться. Це – відносна додана вартість.

Таким чином, зростання вартості відбувається за рахунок тієї частини капіталу, яка витрачається на покупку робочої сили. Остання в процесі функціонування не тільки покриває свою вартість, але і створює додану вартість. Оскільки першочергово вкладена вартість змінює свою величину, Маркс називає її змінною (V – variable). Особливість капіталістичної експлуатації, за Марксом, полягає в тому, що, купуючи робочу силу й оплачуючи її вартість відповідно до законів товарного обміну, капіталіст отримує можливість розпоряджатися усією витраченою працею, привласнюючи безоплатно результат її додаткової складової.

«Відкриття» Маркса полягало в тому, що він розмежовував поняття «робоча сила» як здатність до праці і сама «праця», як процес використання робочої сили, заявивши, що об'єктом купівлі-продажу є перше, а праця не може стати товаром, тому що до моменту її появи угода уже відбулася і вона не належить робітнику. Твердження, на перший погляд, логічне й переконливе. Але лише на перший. Більш уважний аналіз показує, що всі ці міркування недостатньо переконливі.

Що ж усе-таки купує капіталіст у робітника, за що він платить гроші: за здатність до праці чи за реалізацію цієї здатності? Очевидно – друге. Здатність зробити яку-небудь роботу буде оплачена тільки в тому випадку, якщо вона буде зроблена, у іншому випадку угода не відбудеться. Людина, здатна до праці, але яка не бажає працювати, не зможе продати свою робочу силу, оскільки роботодавців цікавить не його потенційна здатність, а її реалізація, тобто сама праця.

Крім того, угоду між капіталістом і робітником взагалі не можна розглядати як акт купівлі-продажу. Продаж товару означає зміну власника: продавець втрачає право на нього, а покупець здобуває. При найманні працівника цього не відбувається. Капіталіст не стає власником робочої сили, а лише оплачує її послуги за певний проміжок часу. Суть цих послуг – виконана робота, тобто праця. Виходить, що предметом угоди є все-таки праця, а отже, протиріччя трудової теорії вартості вирішити так і не вдалося.

Звідкіля ж тоді береться додана вартість? Маркс пов'язує її появу винятково з фактором праці, відмовляючи іншим факторам виробництва в здатності впливати на збільшення вартості. Тим часом і капітал, і природний фактор мають власну продуктивність, оскільки їх використання дозволяє отримати більшу кількість продукції за одиницю часу. Застосування машин перетворює просту працю в більш складну, кваліфіковану і продуктивнішу, родючіші землі і багатші родовища корисних копалин дозволяють за тих же трудових витрат отримати більше продукту, ніж на убогих і бідних. Таким чином, додана вартість є результатом роботи усіх факторів виробництва, що якісно рівнозначні, хоча кількісно можугь застосовуватися в різних пропорціях. Але Марксові потрібно було обґрунтувати наявність експлуатації, і тому єдиним джерелом доданої вартості в нього стає неоплачена праця робітника, а кількісним показником ступеня експлуатації процентне співвідношення доданої вартості до затрат на робочу силу:

Таке трактування передбачало інший підхід до проблеми структури капіталу. Поряд із загальноприйнятим розподілом капіталу за функціональною ознакою на основний і оборотний, Маркс вводить розподіл на «постійний» (с), який не створює доданої вартості і «змінний» (v), який йде на придбання робочої сили і приносить додану вартість. Їх співвідношення – він назвав органічною побудовою капіталу і вивів тенденцію його зростання в процесі нагромадження, під яким розуміється приєднання частини отриманої доданої вартості до первинно вкладеного капіталу. Зростання органічної будови відбувається завдяки технічному прогресу. Здійснюючи нагромадження, тобто інвестуючи у виробництво частину отриманого прибутку, капіталіст отримує дорожче і досконаліше обладнання, яке вимагає більшої кількості сировини й енергії, що й обумовлює швидше зростання постійного капіталу порівняно із змінним. Але оскільки змінний капітал визначає попит на робочу силу, то його відносне скорочення в ході нагромадження породжує так зване «відносне перенаселення» чи армію безробітних.

Цьому механізму, який пояснює феномен неповної зайнятості, приділяється надзвичайно важлива роль у концепції Маркса. У ньому закладено деякий автоматизм, який прирікає капіталістичний спосіб виробництва на неминучу загибель. Переслідуючи додану вартість капіталісти здійснюють нагромадження капіталу, а воно через механізм зростання органічної побудови робить робоче населення відносно надлишковим. З одного боку, це скорочує можливості виробництва доданої вартості і породжує тенденцію норми прибутку до зниження. З іншого боку, – і це найсуттєвіше – веде до зубожіння все більшої маси населення, позбавленої можливості заробити на засоби для існування. На одному полюсі суспільної системи концентрується багатство, яке привласнюють власники засобів виробництва, на іншому – убогість робочого населення, яке створює це багатство, але не має можливості ним скористатися. У цьому, – пише Маркс, – суть загального закону капіталістичного нагромадження. Результатом його дії стає неминучий соціальний конфлікт – соціалістична революція, у ході якої «пробиває час капіталістичної приватної власності, експропріаторів (тобто капіталістів, які привласнюють те, що не належить їм, у свою власність. – В.Л.) експропріюють».

Це – центральний пункт усього дослідження, метою якого було доведення неминучості і закономірності катастрофи капіталістичного способу виробництва і заміни його соціалістичним. Вся багатотомна Марксова праця побудована за принципом конкретизації, роз'яснення, уточнення з різних позицій цього основного висновку.