1)Форми та способи захисту цив прав Захист цивільних прав та інтересів

Суб'єктивне право лише тоді може бути визнано мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов'язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов'язок залежить від суб'єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільних правовідносин, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке означає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно належить до їхніх повноваження, є обов'язком.

Захисту підлягає суб'єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом. Ст. 15 ЦК України вказує на три форми посягань на суб'єктивне право, в яких може бути застосовано певні дії щодо його захисту: порушення, оспорення чи невизнання. Однак це не виключає можливості застосування різноманітних способів захисту до інших форм посягань на права та інтереси учасників цивільних правовідносин.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Невизнання — це дії учасника цивільних правовідносин, який несе юридичний обов'язок перед уповноваженою особою, що спрямовані на заперечення в цілому або у певній частині суб'єктивного права іншого учасника цивільних правовідносин, внаслідок якого уповноважена особа позбавлена можливості реалізувати своє право. Такий несприятливий наслідок може бути як за абсолютних, так і за відносних цивільних правовідносин.

Оспорювання — це такий стан цивільних правовідносин, за якого між: учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб'єктивного права у сторін, а також: належності такого права певній особі. Оспорене право ще не порушено, але виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою другої сторони стосовно уповноваженого.

Інтерес, який охороняється законом, — це незаборонене законом і таке, що не суперечить загальним засадам цивільно-правового регулювання, прагнення особи щодо ефективної реалізації своїх повноважень, які не визначено як суб'єктивне право. Відмінність між інтересом, що охороняється законом, та суб'єктивним цивільним правом полягає також і в тому, що суб'єктивне цивільне право є не просто можливістю діяти певним чином, а саме такою можливістю, що має забезпечення кореспондуючим обов'язком. Своєю чергою, охоронюваний законом інтерес такого забезпечення не має. Прикладом інтересу, що охороняється законом, може бути інтерес кредитора боржника — фізичної особи, яка тривалий час відсутня у місці її проживання і немає відомостей про її місце знаходження, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої особи. Цей інтерес полягає у тому, що в подальшому було призначено опікуна над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить майнове виконання із майна особи, яку в судовому порядку визнано безвісно відсутньою.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, у тому числі здійснюючи поновлення порушеного чи оспореного права самостійно. Види захисту можна розглядати як залежно від способів та форм, так і за суб'єктами здійснення такої діяльності. Залежно від суб'єктів здійснення дій щодо захисту права чи інтересу, який охороняється законом, останній поділяють на юрисдикційний та неюрисдикційний. Наведена класифікація полягає у визначенні уповноваженого на здійснення захисту суб'єкта.

Юрисдикційний захист здійснює низка уповноважених на це державних і громадських органів та осіб, які в силу закону чи домовленості можуть вжити заходів щодо поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права. Наприклад, відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 15 ЦК кожен має право на судовий захист. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 18 ЦК).

Суб'єктом захисту можуть бути й органи прокуратури, наприклад, у формі подання позову до суду в справах про обмеження фізичної особи у дієздатності. Належне місце в системі гарантій захисту прав фізичних та юридичних осіб посідає й Уповноважений ВР України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини"). Однак діяльність вказаних осіб має характер сприяння у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту учасник цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, наприклад, до Європейського Суду з прав людини.

Органом захисту можуть бути і третейські суди та інші форми примирювальних процедур (ст. 1 Положення про третейський суд , ст. 12 ГПК України, Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" ).

Неюрисдикційними способами захисту суб'єктивного права та інтересу, який охороняється законом, слід визнавати відповідні дії суб'єкта, права та інтереси якого порушено. Основним неюрисдикційним способом цивільного права є самозахист — застосування особою засобів протидії, які не заборонено законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту може обирати сама особа або ж їх може бути встановлено договором або актами цивільного законодавства (ст. 19 ЦК України). Основною характерною ознакою самозахисту є те, що суб'єкт цивільного права захищає себе власними діями, без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права. Одним із проявів самозахисту слід визнати притримання майна кредитором (ст.ст. 594—597, 856, 874, 916, 1019 ЦК та ін.).

У порядку здійснення захисту можуть виникати питання про застосування так званих оперативних санкцій {заходів оперативного захисту). Наприклад, покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору купівлі-продажу, в разі відмови продавця передати проданий товар (ст. 665 ЦК). Аналогічні положення знаходимо у ст.ст. 666, 672, 690 та ін. ЦК.

Важливу роль для захисту цивільних прав має спосіб їх захисту, тобто передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист суб'єктивних цивільних прав. Способи захисту в їх сукупності поділяють на загальні та спеціальні. Загальні способи захисту суб'єктивного цивільного прав визначено ст. 16 ЦК та їх дія поширюється, як правило, на всю сукупність цивільних прав. До загальних способів захисту цивільних прав належать такі.

Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у разі спору між суб'єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами, і, відповідно, наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов'язку. Слід визнати, що такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, а й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою тощо).

Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у разі укладення оспорюваного правочину. Якщо ж є факт укладення нікчемного правочину, способами захисту можуть бути, наприклад, застосування наслідків його недійсності або ж визнання його дійсним у випадках, передбаченим цивільним законом.

Припинення дії, яка порушує право — спосіб захисту, який полягає у припиненні цивільного правопорушення, що триває і далі впливає на суб'єктивні права та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовують як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Прикладом може бути зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності (ст. 432 ЦК).

Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у разі, якщо визнання факту порушення суб'єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право в повному обсязі (застосувати реституцію).

Примусове виконання обов'язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов'язання. Цей спосіб полягає у зобов'язанні вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.).

Зміна правовідносин — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обоє 'язку.

Припинення правовідносин застосовують, як правило, у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов'язків або неправомірного використання кредитором (носієм) свого суб'єктивного права.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, як правило, мають місце наявності складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка заподіювача, наявність негативних наслідків (шкоди), причинний зв'язок між протиправною поведінкою та наслідками та вина заподіювача.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовують у разі заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий через порушення, невизнання чи оспорення його суб'єктивного права.

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оспореного права або законного інтересу.

Спеціальні способи захисту цивільних прав передбачено правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Наприклад, для захисту права власності чи іншого речового права може використовуватися позов про визнання права власності, негаторний чи віндикаційний позови.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом, не тягне його скасування, за винятками, передбаченими законом. Тобто у разі прямої вказівки закону, суб'єкт права у випадку незастосування способів захисту може втратити можливість захисту, наприклад, замовник за договором підряду, у разі виявлення допущених у роботі відхилень від умов договору або інших недоліків, негайно зобов'язаний повідомити про них підрядникові, в іншому випадку, замовник втрачає право у подальшому посилатися на ці відхилення від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК).

2)Роль правосуддя по цив справах….цив-проц форма Цивільна процесуальна форма

Правосуддя по цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Цивільна процесуальна форма — послідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій.

Для процесуальної форми характерні наступні риси:

1)законодавча врегульованість;

2)  конституційні гарантії (незалежність суду і підпорядкування його тільки закону; гласність; національна мова судочинства);

3)детальна розробка всієї процедури розгляду справи в суді;

4)  універсальність процесуальної форми вирішення справи в суді (у всіх видах судочинства, на всіх стадіях процесу);

5)імперативність процесуальної форми;

6)  її правила забезпечені юридичними санкціями.

Цивільна процесуальна форма має два різновиди. Один з них можна назвати усною формою, тому що всі зроблені дії описуються усно, а потім протоколюються. Вона визначає порядок судової діяльності (дії суду, осіб, що беруть участь у справі, і інших учасників, а також послідовність цих дій), опираючись на правові основи ЦПК. Другий різновид, який є обов'язковим у складі провадження, можна назвати письмовою процесуальною формою. Вона встановлює склад процесуальних документів, винесених судом і запропонованих учасниками, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи або залишаються без руху, або підлягають відміні вищою інстанцією. У діалектичному сполученні різновиди процесуальної форми утворюють єдиний правовий порядок судової юрисдикції по цивільних справах¹.

Цивільна процесуальна форма поширюється тільки на процесуальну діяльність і не охоплює інтелектуальну (наприклад, оцінку доказів, тлумачення застосовуваних норм права) і діловодні операції, здійснювані при підготовці справи до судового розгляду².

Будучи самостійною правовою конструкцією, цивільна процесуальна форма має власні принципи, що дозволяють забезпечити різнобічну характеристику порядку розгляду справи; перегляду й реалізації судових рішень. У даних принципах одержали закріплення соціальні пріоритети цивільного судочинства — надання зацікавленим особам широких процесуальних можливостей для захисту своїх прав і інтересів, справедливість і своєчасність здійснення правосуддя, ефективність розгляду цивільних справ. Можна виділити наступні принципи цивільної процесуальної форми:

оптимальність співвідношення прав і обов'язків у процесі. Співвідношення прав і обов'язків у процесуальній діяльності встановлено законом саме в тому обсязі, який необхідний для ефективного здійснення правосуддя по цивільній справі;

тотожність. У процесі розгляду цивільної справи й виконання судового рішення припустимі лише дії, які не є тотожними, тобто суд повинен лише один раз доводити заявлені вимоги, судові постанови (рішення, ухвали) тільки один раз повинні перевірятися судами апеляційної інстанції, а акти судової влади — лише один раз реалізовуватися;

безперервність процесуальної діяльності. Даний принцип охоплює своїм змістом всі стадії й види процесуальних проваджень, де проводиться судове засідання, а отже, більшу частину цивільного судочинства, визначаючи послідовний його розвиток і маючи принципове значення для формування цілісного враження від матеріалів його розгляду, забезпечуючи в остаточному підсумку своєчасність і дієвість цивільної процесуальної форми;

усність і документованість процесуальних актів. Принцип охоплює своїм змістом всі види судових проваджень, обумовлюючи виділення крім усної процесуальної форми як порядку здійснення цивільно-процесуальної діяльності, письмової процесуальної форми, що регулює перелік реквізитів, послідовність їхнього розташування в процесуальних актах;

здійснення судового контролю та самоконтролю. Суть принципу полягає в наданні особам, що беруть участь у справі, і різним інстанціям права аналізувати й оцінювати правомірність процесуальної діяльності (як своєї, так і інших учасників), судових постанов, коригуючи виявлені помилки відповідними процесуальними засобами (заява відводу, оскарження рішення й ухвали суду). Взаємодія контролю й самоконтролю в цілому забезпечує правомірність цивільної процесуальної форми.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає у встановленні певного стандарту юрисдикції, що, з одного боку, забезпечує для зацікавлених у результатах справи осіб процесуальні гарантії правомірного вирішення справи, а з іншого боку, створює умови для суду, які дозволяють правильно застосувати норми матеріального й процесуального права, винести законне й обґрунтоване рішення по справі.

3)судова система § 2. Судова система України Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України"). Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів. Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність. Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов'язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов'язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування. Відповідно до ст. 125 Конституції України та ч. 2 ст. 18 Закону "Про судоустрій України" до системи судів загальної юрисдикції належать: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо Касаційного суду України, то згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року Закон "Про судоустрій України" в частині утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Відповідно до адміністративно-територіального устрою судову систему України поділено на ланки. Поняття "ланка судової системи" пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову предметну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розташовані в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом. Судова система загальних судів складається з трьох ланок: 1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові суди гарнізонів; 2) апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських Сил; Апеляційний суд України; 3) Верховний Суд України. Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Система господарських судів складається з чотирьох ланок: 1) місцеві господарські суди; 2) апеляційні господарські суди; 3) Вищий господарський суд; 4) Верховний Суд України (Судова палата у господарських справах). Завданням господарських судів є: - захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин; - сприяння зміцненню законності в сфері господарських відносин; - внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності. Господарські суди сприяють зміцненню законності й протидіють проявам злочинності в економічній сфері. З цією метою постійно направляють окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, у діяльності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується кількість звернень суб'єктів господарювання за захистом своїх порушених прав та інтересів. Діяльність господарських судів ґрунтується на засадах: - законності; - незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення лише законові; - рівності всіх учасників процесу перед законом і господарським судом; - гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за наявності обґрунтованих заперечень однієї зі сторін; - обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду; - змагальності сторін і свободи в наданні ними господарському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; - повного фіксування судового процесу технічними засобами в порядку, встановленому законом; - забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, установлених законом. Господарські суди є юридичними особами, мають самостійний кошторис, поточний, а за потреби - й інші рахунки в установах банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням. Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких поширено дію Закону України "Про державну службу". Фінансування господарських судів здійснюють за рахунок Державного бюджету України. Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджує Верховна Рада України за поданням Голови Вищого господарського суду України. Повертаючись до характеристики судової системи, слід зазначити, що діяльність ланок судової системи визначають тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядають справу. Отже, судова інстанція - це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядають у першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції - касаційній. Справи також можуть переглядати в порядку виключного провадження. Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи в передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів. У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення. Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних і цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом. Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов, ухвалених апеляційними судами в першій інстанції, відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 26) утворено Апеляційний суд України. Апеляція - це основний спосіб перегляду судових рішень у цивільних, кримінальних і господарських справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в Україні, зокрема його досить докладно врегульовано в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), де апеляцію визначено як "правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді". Як універсальний спосіб оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, апеляція набула законодавчого закріплення в Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.) і деякий час застосовувалась у судочинстві України після проголошення нею незалежності в 1917 році. Згодом, у радянський період, інститут апеляції припинив своє існування, а натомість було введено інститут касації, що за змістом суттєво відрізнявся від однойменного інституту європейського та світового процесуального законодавства. В результаті проведення так званої малої судово-правової реформи апеляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни. "Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків цивільних і кримінальних справ. Апеляційні суди будуть розглядати апеляції на ці 90 відсотків рішень, а справи, в яких сторони не погоджуються з рішенням апеляційної інстанції, направлятимуться до касаційного суду". Верховний Суд України в межах своїх повноважень розглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом, а також здійснює інші повноваження, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України. Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть виступати ні як касаційна, ні як апеляційна інстанція. Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами в порядку виключного провадження. Такий порядок встановлено в кримінальному й цивільному судочинстві та під час вирішення господарських спорів. Суди загальної юрисдикції утворює й ліквідує Президент України відповідно до Закону "Про судоустрій України" за поданням Міністра юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду. Підставами для утворення чи ліквідації є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України. Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України й своїм найменуванням.

4)предмет і метод Поняття, предмет і система цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право займає особливе місце в системі права. Цивільний процес є своєрідною функцією держави, видом чисто державної діяльності. Норми матеріального права (наприклад, цивільного, сімейного) в основному регламентують відносини, що складаються між суб'єктами права в громадянському суспільстві. На відміну від них норми цивільного процесуального права регулюють один з видів державної діяльності, оскільки здійснення судової влади є функцією держави. Цивільне процесуальне право входить у систему процесуальних галузей права (поряд із кримінально-, адміністративно-процесуальним, а також господарським процесуальним). Його соціальне призначення полягає в тому, що за допомогою цивільного процесу примусово реалізується норма матеріального права.

Цивільне процесуальне право — сукупність правових норм, що регулюють порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, тобто правосуддя в цивільних справах.

Таким чином, предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають у сфері цивільного судочинства, тобто цивільні процесуальні відносини. Ці відносини виникають у результаті діяльності суду, осіб, що приймають участь у процесі, органів виконання судових постанов, здійснюваної відповідно до норм цивільного процесуального права.

У науці існує вузьке й широке розуміння цивільного процесу. Прихильники вузького тлумачення відносять до цивільного процесу тільки діяльність суду щодо здійснення правосуддя в цивільних справах. Широке розуміння було запропоновано в 60-х роках (Зей-дер Н.Б.). Через єдність цілей і предмет діяльності, спільності принципів, подібності окремих інститутів і процесуальної форми прихильники широкого тлумачення цивільного процесу включають у нього діяльність як суду, так і інших органів (нотаріату, третейських судів і ін.) з вирішення цивільно-правових спорів.

Однак широке розуміння предмета цивільного процесуального права не відповідає законодавству про цивільне судочинство, що регламентує лише судову діяльність в цивільних справах. Крім того, за своєю юридичною природою здійснення правосуддя в суді в цивільних справах докорінно відрізняється від розгляду справ у несудових органах. Цивільне процесуальне право не може регулювати діяльність всіх юрисдикційних органів по захисту цивільних прав.

Таким чином, відповідно до чинного законодавства, яке наділяє суд владою здійснювати правосуддя в цивільних справах, цивільний процес правильніше розуміти у вузькому змісті, тобто як судочинство.

Метод правового регулювання, характерний для цивільного процесуального права, визначений двома обставинами: з одного боку, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії в іншу залежить від волі заінтересованих осіб; з іншого боку — обов'язковим і вирішальним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд, що приймає від імені держави владне рішення, яке у необхідних випадках підлягає примусовому виконанню.

Ця специфіка відображає способи впливу цивільного процесуального права на регульовані відносини, обумовлює своєрідність його принципів. Виходячи із цього, метод цивільного процесуального права можна визначити як диспозитивно-імперативний

Імперативні основи методу цивільного процесуального права проявляються в наступному:

процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу влади;

у якості основних юридичних фактів виступають владні про­цесуальні дії суду;

цивільне процесуальне право забезпечує суду право контролю за діями сторін;

цивільний процес ґрунтується на суворо визначеному проце­суальному порядку здійснення правосуддя — цивільній процесуальній формі.

Диспозитивні основи проявляються в основному в наступному:

рівність сторін у тих можливостях, які надані ним для захисту своїх прав і інтересів;

свобода використання цих прав. Суб'єкти цивільного про­цесуального права вправі здійснювати або не здійснювати свої права;

система гарантій прав суб'єктів цивільного процесу.

Система цивільного процесуального права — сукупність цивільних процесуальних норм, що регулюють правосуддя в цивільних справах, і завдань цивільного судочинства, що забезпечують виконання, і складається із двох частин: загальної й особливої. Загальна частина включає основні положення: склад учасників, систему захисту їхніх процесуальних прав, предметну компетенцію суду, строки, видатки, судове доказування і його засоби. Загальна частина будується в точній відповідності із Загальними положеннями ЦПК України. Особлива частина регламентує рух справи по процесуальних стадіях судочинства від порушення до завершення цивільної процесуальної діяльності. У цій частині виділяються позовне, наказне і окреме провадження суду першої інстанції, а також провадження по перегляду судових рішень, ухвал і постанов у апеляційних, касаційних провадженнях і у зв'язку з винятковими чи нововиявленими обставинами.

Метод 5)види цив судочинства Види і стадії цивільного судочинства

Цивільний процес має універсальний характер і забезпечує захист прав і охоронюваних законом інтересів незалежно від їх­ньої галузевої приналежності та характеру предмета судової ді­яльності.

Завдання цивільного судочинства визначені ст. 1 ЦПК: «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупередже-ний та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави».

Згідно зі ст.15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суди розглядають справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Вид цивільного судочинства — це порядок розгляду, передбачених у законі і поєднаних у певні групи, цивільних справ у суді першої інстанції, що обумовлюється матеріально-правовою природою справ, які входять у групу, і характеризується самостійними засобами й способами захисту прав і інтересів, а також особливостями судової процедури¹.

У теорії цивільного процесу безперечно визнається, що причиною розподілу цивільного судочинства на види є різна матеріально-правова природа справ, що впливає на процедуру їхнього розгляду й дозволу.

Аналіз процесуального законодавства, а також аналіз висловлень ряду вчених-процесуалістів дозволяють припустити, що процесуальне провадження поєднує в собі три органічно взаємозалежних компоненти: процесуальні правовідносини, процесуальне доказування і процесуальні акти-документи. Завдяки цим елементам особливо наочно простежується предметна характеристика юридичного процесу. У найбільшій мірі предмет процесу виражається в процесуальних правовідносинах, що характеризуються специфічністю складу суб'єктів, юридичного змісту, об'єкта і юридичних фактів. Саме особливості цих частин у сукупності становлять «обличчя» того або іншого процесуального провадження².

ЦПК України розрізняє предмет судової діяльності в кожному виді судочинства і за цією ознакою та за допомогою загальних правил юрисдикції визначає віднесення цивільних справ до відповідного виду судочинства.

Позовне провадження являє собою судочинство з вирішення спорів про право за допомогою позову. Воно призначено для захисту порушених або оскаржених суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій.

Наказне провадження — спрощене та скорочене порівняно з позовним, засноване на достовірних письмових доказах провадження в суді першої інстанції, що ставить метою захист прав і законних інтересів шляхом забезпечення можливості примусового виконання ряду зобов'язань і обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, зазначених у законі, на основі яких може бути виданий судовий наказ.

У порядку окремого провадження розглядаються справи, у яких відсутній спір про право, а постає питання про встановлення юридичного факту, визначення правового стану фізичних осіб або майна.

Віднесення справи до відповідного провадження визначає не тільки можливі засоби судового захисту, але й склад осіб, безпосередньо зацікавлених у результатах розгляду справи, обсяг їхніх розпорядницьких прав, розподіл між ними обов'язків по доказуванню, а також характер способів захисту.

Цивільний процес являє собою поступальний рух, що склада: ється з ряду стадій.

Під стадією процесу розуміють сукупність процесуальних дій, спрямованих на здійснення однієї найближчої процесуальної мети. Найчастіше виділяються наступні стадії:

відкриття провадження у справі;

провадження в справі до судового розгляду;

судовий розгляд в суді першої інстанції;

провадження в апеляційній інстанції;

провадження в касаційній інстанції;

провадження у зв'язку з виключними обставинами;

провадження у зв'язку з нововиявленйми обставинами;

виконавче провадження.

Наявність зазначених стадій не означає, що будь-яка цивільна справа обов'язково повинна пройти їх усі. Процес може бути завершений на будь-якій стадії.