Іван петрович котляревський – перший класик нул (1769 – 1838)
Життєвий шлях і громадсько-культурна діяльність І.Котляревського.
“Енеїда” – перший класичний твір НУЛ.
Новаторство І.Котляревського – драматурга.
Література:
Гром’як Р. “Енеїда” І.Котляревського і час (із спостережень над естетичною оцінкою поеми) // Гром’як Р. Давнє і сучасне. – Тернопіль, 1997.
“Енеїда” І.Котляревського в мовних загадках Петра Щербака. – Коломия, 1998.– 496 с.
Єфремов С. Котляревський // Єфремов С. Літ.-критичні статті. – К., 1993.
Жулинський М. Духовна епоха в історії України: До 200-ліття виходу в світ “Енеїди” // Київська старовина. – 1998. – № 5.
Зеров М. Укр. письменство 19 ст. / Зеров М. Твори: У 2-х т. – Т. 2. – К., 1990.
Литвин М. Чи знаєте ви Котляревського?: Збірник літ. задач, ребусів, кросвордів та чайнвордів. – К., 1969. – 55 с.
Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації. Дискусійні проблеми. Спроба нового прочитання. – Львів, 1994.
Неборак В. Перечитана “Енеїда”: Спроба сенсового прочитання “Енеїди” Івана Котляревського на тлі зіставлення її з “Енеїдою” Вергілія. – Львів: ЛВІЛШ – Астрон, 2001.
Смиченко-Волинська О. В ньому заговорила Україна: До проблеми витрактування Івана Котляревського як першого українського національного письменника // Літературна Україна. – 1999. – № 18. – 6 травня. – С. 7.
Ткачук М. Український характер в “Енеїді” І.Котляревського // Київська старовина. – 1994. – № 5. – С. 92-97.
Турчин М.М. Життєствердний сміх на руїнах Січі, або знайома постать у новому ракурсі // Українська мова і література в школі. – 1991. – № 8.
Шевчук В. “Енеїда” І.Котляревського в системі літератури українського бароко // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 5-6.
1. Життєвий шлях і громадсько-культурна діяльність і.Котляревського
Творчість І.Котляревського справді епохальне явище в укр. культурному житті. Нова тематика, новий ідейний зміст його творів порівняно з літературними явищами попередньої історичної доби, порушення важливих актуальних проблем соціального буття, звернення до живлющих джерел рідного слова, щедре використання багатющих скарбів народної поезії характеризують новаторство автора “Енеїди” і “Наталки Полтавки”, визначають його заслуги перед нац. культурою.
Оскільки, за висловом В.Бєлінського, біографія письменника є найкращим коментарем до його творів, розглянемо, як формувався Котляревський-письменник, як складався його естетичний ідеал, народжувалися творчі задуми. Народився І.П.Котляревський 9 вересня 1769 р. у родині дрібного дворянина-службовця (канцеляриста міського магістрату) в м.Полтаві. Скількох великих письменників дала Полтава народові! Мабуть, праві великі педагоги, коли твердять, що дитину треба вести вчитись не в задушливий клас, а в ліс, на річку, у поле – до краси й свіжості, які назавжди закладають у душу людини почуття красивого, допомагають усвідомити себе як частину природи, викликають бажання підтримувати гармонію краси, бо тільки вона дає справжню насолоду.
От і малий Іван Котляревський зростав серед такої чарівної природи полтавської околиці. З будиночка Котляревських відкривався чудовий краєвид: тиха, спокійна річка Ворскла, стародавній монастир – символ гармонії й краси в усі віки, собор, потопаючий у вишневих садках, невеличкі будиночки. Напівзруйновані вали і насипи навівали поетичні, чарівні уявлення про минуле. В уяві хлопчика оживали почуті від дорослих легендарні перекази та оповідання про татарські наскоки і шведську навалу, про героїчні подвиги козаків. Картини мальовничої природи, народні обряди і звичаї, стихія народної поезії, багатство й краса рідної мови – ось найперші і, звичайно, найсильніші чинники у формуванні естетичних почуттів підлітка.
Початкову освіту майбутній письменник дістав у місцевого дяка; юнаком (у 10-річному віці) вступив до Полтавської духовної семінарії, де панували старі, схоластичні традиції. Дуже багато, наприклад, уваги приділялося вивченню латинської мови. Щоправда, це дало змогу Котляревському прочитати в оригіналі твори античної літератури, зокрема відому “Енеїду” Вергілія.
Оскільки для суспільного і культурного життя кінця ХVІІІ століття характерним було співіснування поруч зі старими й нових тенденцій, які проявлялися в міру розвитку нових відносин, то й у семінарії поруч з старими мовами запроваджувалося вивчення рос., нім., франц. мов, що, як відомо, ставали началами проникнення в Україну просвітительських ідей видатних діячів Європи і Росії зокрема. Як свідчить його біограф С.П.Стеблін-Камінський, Котляревський ще у юному віці мав “пристрасть до віршування і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші його прозвали “рифмачем”.
У 1789 р. Котляревський покинув семінарію, не довчившись. Очевидно, його не приваблювала кар’єра церковнослужителя. Він вступає до Новоросійської губернської канцелярії, що була тоді в Полтаві, пройшов шлях від підканцеляриста до губернського реєстратора. Покидає службу (йому тоді виповнилося 24 роки) й починає приватне вчителювання в Золотоніському повіті. Саме в цей час, найімовірніше, він і написав три перші частини “Енеїди”. Припадає на цей час і нещасливе кохання І.Котляревського.
Характерно, який був Котляревський у ролі домашнього вчителя. Майбутній письменник потрапив у будинок пана Сухопеня (золотоніського поміщика), який вимагав, щоб усі дворові називали його “вашим сіятельством”. Найпомітнішою в панському домі була огрядна пані, обіцяла згодом бути огрядною й їхня донька – 19-літня Марта, яка захоплювалася франц. романтизмом та почала задивлятись на молодого вчителя. Вчив же Котляревський двох меншеньких – хлопчика й дівчинку, які ще не зіпсовані, прив’язалися до нього. У вільні вечірні години Іван ішов на вулицю, до молоді, яка збиралася на мальовничому березі Дніпра, під старезним дубом, який звався дубом Івана Сірка – славного укр. козацького гетьмана, нашого нац. героя. Пізно повертався парубок додому, довго не спав після пісень та переказів, почутих від людей. Брався читати книгу, яку нещодавно придбав на ярмарку – “Вергилиева Єнеида, вівореченная наизнанку” М.Осипова. В її гуморі знаходив принаду, але не відчував історії, не здавалася йому та книжка літописом своїх предків. Уявою сам Котляревський йшов далі – заглиблювався в надра народного життя і вів за собою ватагу козака Енея в далекі мандрівки. Героїв “Енеїди” бачив саме козаками, українцями. Так зароджується поема.
Та з кожним днем проникає все глибше в задум свого твору, тільки на відміну від Осипова хотів надати йому народного змісту, нац. колориту, збагатити героїкою реальних історичних подій. Цього він набрався від просвітителів, від Радіщева, який сміливо відкрив завісу народного життя. Задум не одразу вилився на папері. Творив не в тиші кімнати, а йшов на берег, де вітер, крислаті дубові віти, де думка виривалася на простір, як козацька ватага в мандри. Це почали помічати домашні. Особливо Наталка – кріпачка пана Сухопеня. Вони мало говорили між собою, але їхні погляди промовляли більше. Котляревський уже був готовий ділитися з дівчиною своїми думками й почуттями. Та не той то був світ, коли людина могла б вільно почувати себе. Як домашнього вчителя, його часто примушували розважати численних гостей так, щоб регітно було. Пан став частенько думати про те, як би йому цього вчителя та й занести в реєстрові списки – тобто, зробити своїм кріпаком. Відчував це й сам Іван. В цей час він ще більше зійшовся з дворовими людьми, від яких набирався і розуму, і гумору, нового духу для свого твору. (Розповідь про цей час ведеться у повісті “Грозовий ранок”. – с. 30, 31, 32-33).
Щоб завоювати відносну свободу від панських зазіхань, І.Котляревський записався кадетом у Сіверський карабінерний полк. По-різному цей факт зустріли у будинку пана Сухопеня. Пан пожартував, що не встиг закріпачити вчителя, Марта планувала зустрітися з ним, коли стане офіцером, діти–учні щиро жалкували за ним, аж плакали. І Котляревський не забув панський будинок. Тільки пам’ятав він там про Наталку, з якою шукав нагоди зустрітися. Зустрілись, поговорили. Обіцяла дівчина чекати Івана, аж поки той стане офіцером та зможе викупити її з кріпацтва.
12 років перебував Котляревський на військовій службі (1796-1808).
Багато несподіванок приніс Котляревському 1798 рік. Він одержав звання прапорщика. Зібралася вечірка. На ній прибулий зі столиці офіцер здивував всіх новенькою книжкою, на обкладинці якої значилося: “Энеида на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским. Част. I. Санкт-Петербургской цензуры. Иждевением М.Парпуры. – Санкт-Петербург, 1798”.
Нова посада хоча й надокучала великосвітськими ритуалами, проте давала можливість часто їздити у відрядження, бувати на людях, у чому відчував потребу Котляревський. Не покидав надії й знайти свою Наталку. Бував і в Золотоноші, в Полтаві розпитував…
Пам’ятним для Котляревського виявився новорічний приїзд 1804 р. до Полтави, де зустрівся з давнім другом, потім біографом, Стебліним-Камінським. Радилися, як би дотепніше зустріти Новий рік. Готувалася до цього й уся Полтава на чолі з її губернатором князем Куракіним. На святі присутнім був і Котляревський, що приготував для губернатора власний сюрприз: до зали увійшов гурт молоді з вертепом. Всі звернули увагу на “Пісню на Новий, 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”, яку склав сам письменник. Були там і такі слова:
Хто чолом бив на сусіда,
Хто на пана-людоїда,
А попросту – на суддю,
Що за цукор та за гроші
Ізробив суд нехороший,
Цілу розорив сім’ю…
На ці слова губернатор похмурнішав, а поліцмейстер став ховатися за шаблю. Та гримнув хор, почався вертеп, що якось пом’якшило ситуацію. Таке привітання вразило й присутнього тут Василя Васильовича Капніста, автора відомих творів “Ябеда” і “Ода не рабство”, адже він був на той час генеральним суддею Полтавської губернії. “Суд у правду не вникає”, – довго вчувалися йому ці слова. Був тут і Каразін, – засновник Харківського університету, що от-от мав відкритися. Вони виявили бажання познайомитися з автором такого привітання й були вражені тим, що автор “Енеїди” і цього привітання серед них. Вони підійшли й віддали шану його талантові. Котляревський запросив їх до себе додому.
Та настали часи, які не сприяли тиші творчого кабінету. Почалася російсько-турецька війна. 1806-1807 рр. Котляревський брав участь у війні; 1806 р. їде на фронт. Він виявив особисту хоробрість в усіх найважливіших операціях воєнної кампанії – при облозі та здобутті Бандер, у боях за Ізмаїл. Відзначився Котляревський також у переговорах з буджацькими татарами, переконавши їх не чинити опору рос. військам і мирно приєднатися до Росії. За вміле виконання складного дипломатичного доручення його було нагороджено орденом.
Біограф письменника, С.Стеблін-Камінський відзначив такий факт, як запрошення запорожцями, що жили після зруйнування Січі за Дунаєм, Котляревського до себе за “старшого”, коли довідалися, що він той, хто скомпонував “Енеїду”.
Після війни служба не склалася так, як хотілося. Вирішив залишити армію, на поч. 1808 р. подав у відставку, а через кілька місяців у чині штабс-капітана залишив військову службу. Тоді ж надумав поїхати до столиці, повезти продовження “Енеїди”. Проте, закінчивши війну зовнішню, царизм ніколи не припиняв війни з своїм народом. Тому був тоді попит на жандармський корпус, куди й запропонували йти Котляревському. Це його обурило до краю.
Повернувшись ні з чим до Полтави, Котляревський першим ділом пішов до Капніста, розповів про свої проблеми. Капніст його підтримав так: “Багато в нас є відставних капітанів з поцяцькованими мундирами, та мало капітанів освіти, нема кому сіяти зерна правди, добра”. То ж незабаром (1810 р.) він став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян. Жив з матір’ю, ділив з нею свої турботи, болі, радощі. Як прихильник просвітительських ідей, Котляревський запровадив вивчення у своєму закладі світських наук: природничих, літератури, музики, танців, гімнастики. Цим він завоював прихильність як вихованців, так і громадськості.
(Педагогічна діяльність його дістала відображення та високу оцінку у повісті Т.Шевченка “Близнецы”, де автор виводить І.Котляревського як діяча на ниві освіти, гуманного наставника своїх вихованців, чулого до всього, шляхетного, ладного допомогти тим, хто прагне освіти, знання. З любов’ю автор говорить про дбайливість керівника пансіону при гімназії, де виховується Саватій Сокира. В основі лежать розповіді про І.Котляревського, почуті в Полтаві, коли Т.Шевченко малював хату автора “Енеїди”).
У зв’язку з вторгненням французьких військ у Росію (1812), як колишній військовий офіцер та людина козацького духу, Котляревський, що до того вже зарекомендував себе як енергійний адміністратор за завданням генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського сформував 5-й козацький полк для боротьби з Наполеоном, виконував ряд важливих доручень дипломатичного характеру.
Війна народила не лише нових героїв, а й посилила нові ідеї, ідеали добра й справедливості. Все, що було мисляче й чесне в Росії, прислухалося до цих нових віянь. Передові сили потроху почали консолідуватися. Народжувалися таємні товариства “Союз порятунку”, “Союз благоденства”, які свої зусилля спрямовували на повалення кріпосницької ідеї й самодержавства. Відомий діяч декабристського руху князь Волконський відвідав Полтаву й будинок виховання. Котляревський поставив п’єсу Шаховського “Козак-стихотворец”, значно переробивши її окремі дії. Декабрист відповів так: “Ви розпочинаєте корисне діло… Це початок укр. нар. драми”. Хай би почули ці слова ті, хто мудрує-вирішує бути чи не бути укр. мові. Справжні патріоти, декабристи вважали за потрібне підтримувати нац. гідність і в інших народів, вбачаючи в цьому запоруку піднесення вільного духу, який не змириться ні з самодержавством, ні з іншим яким монополістичним устроєм.
Перший театральний успіх привів до того, що Котляревський стає директором Полтавського театру, куди приїхали на гастролі трупа, в складі якої був славетний М.Щепкін. Це для нього Котляревський написав “Наталку Полтавку” і “Москаля-чарівника” (1819). Полтавський театр одразу стає провідним в Україні, чують про нього й далеко в Росії. На цей час Котляревський уже найосвідченіша людина свого часу. Він був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував зв’язки з рядом культурних діячів і декабристами. Ніхто краще нього не знався на фольклорі, етнографії, історії. Уже 1821 р. його обирають почесним членом “Вільного товариства любителів рос. словесності”. Будинок Котляревського намагалися відвідати всі знаменитості, які проїжджали через Полтаву. Як писав Стеблін-Камінський, “Під скромною простотою українця Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну своїм благородним почуванням… Зверталися до нього добрі й корисні породи і по змозі допомагав. Він любив бувати в товаристві, був улюблений і шанований у вищому колі і в середньому; був душею всякої бесіди, мав чудовий дар розповідати розумно й весело. Мова його відтінювалася малоросійським наріччям, була жвава, яскрава, захоплююча й плавна…”.
З 1827 р. письменник нікуди не виїжджає з Полтави, у 1835 через хворобу вийшов у відставку. Незадовго перед смертю він відпустив на волю 2 сім’ї кріпаків, роздав знайомим своє майно. Помер Котляревський 10 листопада (29 жовтня) 1838 р. А 30 серпня 1903 р. у Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник письменникові, виконаний відомим скульптором Л.Позеном.