3. Впровадження Болонського процесу у вищих навчальних закладах України

Навчальний процес нині в Україні підкріплений Законом України “Про вищу освіту” та “Про освіту”. Відповідно до яких вищими навчальними закладами є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші.

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

перший рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади;

другий рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади;

третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;

бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

спеціаліст, магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Вищі навчальні заклади певного рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації.

Почнемо наш розгляд з наказу № 49 від 23.01.2004р. "Про затвердження Програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004-2005 роки."  У  Програмі дій до наказу для "...розширення індивідуальних свобод особи..." пропонують ввести в українську освіту приблизно половину принципів Болонської декларації, на першому місці серед яких стоїть "...постійне навчання впродовж усього життя..." ;)  Також у Плані заходів до цього наказу є дуже цікавий пункт: "Провести педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу на основі критеріїв ECTS та тестування у вищих навчальних закладах." Цей самий експеримент, який і досі проводиться в  нашому університеті, був затверджений наказом № 48 того ж числа. В Тимчасовому положенні до того ж наказу сформульовані основні умови експерименту, серед яких варто відзначити такі:

- Формування індивідуального навчального плану студента (Нормативні [обов'язкові] змістові модулі + Вибіркові змістові модулі)

- Зарахування змістових модулів (дисциплін), включених в індивідуальний навчальний план, здійснюється за результатами певного виду контролю якості освіти студента протягом навчального року, як правило, без організації екзаменаційних сесій.

Вже на цьому(національному) рівні організації БП варто відмітити цікаву "еволюцію" цілей і методів в порівнянні з міжнародним. Хоч деякі нововведення і з'являються, має місце тенденція до максимального пристосовування болонської системи освіти до української шляхом "правильного" розуміння певних термінів.

На сьогодні до Великої Хартії приєдналося біля 600 університетів, серед яких 30 українських:

1. Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту

2. Дніпропетровський університет економіки та права

3. Донецький національний університет

4. Київський національний торговельно-економічний університет

5. Кременчуцький державний політехнічний університет

6. Луганський національний університет ім. Т.Г. Шевченка

7. Львівський державний аграрний університет

8. Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету

9. Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили

10. Миколаївський державний університет ім.В.О.Сухомлинського

11. Національний гірничий університет України

12. Нацiональний технiчний унiверситет "Харкiвський полiтехнiчний iнститут"

13. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

14. Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"

15. Національний університет "Києво-Могилянська академія"

16. Одеська державна академія будівництва та архітектури

17. Одеська національна академія зв'язку ім.О.С.Попова

18. Одеська національна академія харчових технологій

19. Одеський державний медичний університет

20. Одеська національна юридична академія

21. Одеський національний морський університет

22. Одеський національний політехнічний університет

23. Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

24. Південноукраїнський державний педагогічний університет ім.К.Д.Ушинського

25. Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля

26. Тернопільський державний технічний університет ім. Івана Пулюя

27. Тернопільський національний економічний університет

28. Харківська державна академія культури

29. Харківський національний економічний університет

30. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна

Позитивні і негативні сторони процесу очами студентів:

Існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

• Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

• Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

• Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

• Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

• Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

• Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

• Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

• Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

• Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

Основною претензією до нашого міністерства освіти серед небайдужих студентів було і є те, що думкою власне студентів ніхто так і не поцікавився. А от по відношенню до самих змін небайдужих студентів можна розділити на дві групи: "ті хто ходять на пари і не вчаться" і "ті хто не ходять на пари і вчаться"

Студентам першої групи зміни подобаються. Вони і раніше на пари ходили і регулярно д/з робили. А тепер тільки за це можна і "п'ять" отримати. А от студентам другої групи навпаки. Вони все життя вчаться в гуртожитку, але в кращому випадку їм за це світить тверде "чотири". Представники цієї групи часто також звертають увагу на такий негативний момент, як велика завантаженість викладачів внаслідок великої кількості домашніх завдань. ("Вот и приходят преподы на пары злые и уставшие!")