Тема 5. Етапи історичного розвитку риторики План лекційного заняття
1. Розвиток риторики в Античності.
2. Риторика в епоху Середньовіччя.
3. Особливості риторики Нового часу.
4. Розвиток риторики в Україні:
4.1. Риторична спадщина Київської Русі.
4.2. Києво- Могилянська школа риторики.
4.3. Особливості розвитку риторики в ХІХ – на поч. ХХ ст..
5. Головні напрями неориторики.
План семінарського заняття
1. Антична риторика:
1.1. Роль софістів та логографів у розвитку риторики.
1.2. Риторика Сократа і Платона.
1.3. Риторика Аристотеля.
2. Давній Рим. Риторика Цицерона.
3. Особливості розвитку риторики в епоху Середньовіччя.
4. Представники риторики Нового часу.
5. Києво – Могилянська школа риторики. Риторична система Ф. Прокоповича.
6. Вплив судової реформи 1864 року та Інституту живого слова на розвиток окремих напрямів риторики.
7. Напрями неориторики.
Література:
1. 1. Абрамович С. Д. Риторика загальна та судова: Навч. посібник / С. Д. Абрамович, В. В. Молдован, М.Ю. Чикарькова – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416с.
2. Вандишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: Навч. посіб.: - К.: Кондор,2003.- 264с.
3. Колотілова Н.А. Риторика. Навч. посібник : - К.: Центр учбової
Літератури, 2007 – 232 с.
4. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика. – К.,1998.
5. Молдаван В.В. Риторика загальна та судова : Навч. посібн.: - К.: Юрінком Інтер, 1999.- 320 с.
6. Спанатій Л.С. Риторика: Навч. посібн. Для студ.вищ.навч.закл. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.
Основні поняття: софісти, логографи; дорадчі, епідейктичні, судові промови, християнська гомілетика; «слово» як жанр.
Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започаткувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли високого рівня суспільно-політична риторика, судове й академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н.е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі(так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності «володарем світу», греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.
Власне, старогрецька риторика виникла з практичної потреби життєустрою, в першу чергу – з потреби справедливого суду. Саме тому найбільш поширеним у Стародавній Греції було судове красномовство.
«У житті стародавнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачуваний захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <…> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім’ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватись над їхнім батьком. Якщо Він був воїном – оголяв груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну… В умовах заплутаного судового права судитися в Давніх Афінах було справою нелегкою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті,хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант».
У середині V ст. . до н.е. у Греції виникає так звана софістика. Давньогрецьке слово «софіст» означало спочатку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. до н.е. софістами стали називати вчителів філософію, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки , використовуючи й неправильні форми висновків тощо(наприклад, Аххілес, «швидконогий» герой Гомера, за відомим софізмом, ніколи не дожене…черепаху; або : «Те , що ти не загубив, ти маєш: ти не загубив роги, отже, ти їх маєш» і т.д ).
Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли вигідно, й стали засновниками риторики.
Від скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судових промов. Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з’являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу , мусили вивчати написане логографом напам’ять. Це були переважно апології- промови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V- VI ст. до н.е. Вони не прагнули істини, а просто намагались відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття софістика набуло негативного значення.
Першими сицилійськими риторами-логографами були Коракс, Лісій, Горгій. Кораксу належать вчення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або «боротьбу»), падіння, висновок.
Лісій створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способу аргументації.
Ісократ заснував в Афінах школу красномовства, що обслуговувала суд, політичне життя на агорі (народні збори), а також мала вплив у сфері філософії та мистецтва. Ця школи виробила канон побудови ораторського твору, ха яким твір поділяли на вступ, виклад теми, спростування аргументів опоненти та висновки. За Ісократом, «високої досконалості досягнуть мистецтва, серед них і красномовство, якщо цінуватиметься не новизна, а майстерність і блиск виконання, не своєрідність у виборі теми теми, а вміння відзначитися в її розробці».
Ісократ вперше підніс риторику на рівень дисципліни, що увінчує курс навчання.
Сократ був великим мислителем, який вперше ввів поняття особистого сумлінняи(«даймон») й прославився висловом «Я знаю, що я нічого не знаю», в чому відобразилася криза всієї античної думки. Сократ практикував метод евристичної бесіди : він нічого не заперечував у словах співрозмовника, лише просив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступово він так заплутував співрозмовника, що той мусив визнати власні твердження помилковими.
Великий філософ Платон (V- VI ст. до н.е.) був блискучим учнем Сократа, заснував вчення про світ ідей як основу буття. Платон остаточно розвінчав софістику як «мистецтво облукання».
Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:
1)здатність звести все до єдиної ідеї;
2)здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін.(аналіз і синтез).
Справжнім реформатором риторики став учень Платона Арістотель VI ст. до н.е., який написав спеціальний твір «Риторика» (у трьох книгах) – перше наукове обґрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Арістотелем, риторика – це «здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета».
У цій практиці знайшли своє обґрунтування:
загальні принципи риторики (ритор має твердо знати, хвалить чи ганить він якісь речі);
особистість оратора, специфіка його аудиторії (молодь, літні люди тощо);
техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);
правдоподібність як основна умова викладу подій.
Аристотель вперше відокремив поетику від риторики , встановивши відмінність між поетичним образним словом і словом риторичним. Він стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти справедливості.
Після Сократа, Платона й Арістотеля риторика перестала бути просто прикладною дисципліною, ремеслом.Вона стала частиною філософії , науки про мову й способи мовлення, засобу філософського пошуку істин.
В епоху класичної грецької культури( друга половина V- VI ст. до н.е.) ораторство у Греції сягає своєї вершини. Найвідомішим серед риторів були Демосфен (ІV ст. до н.е.) , який, за переказами, маючи від природи погану артикуляцію («кашу в роті»), настільки багато виправлявся (набираючи на безлюдному морському березі камінців до рота), що став чудовим промовцем. Прагнучи покарати родичів, які не чесно опікувалися його майном, доку він був малий, Демосфен з блиском довів на судді їх провину. Почавши свою кар’єру як оратор судовий, Демосфен швидко опановує сферу суспільно-політичного красномовства. Він прославився як ідейний вождь політичного напрямку, що рагнув оборонити Грецію від підкорення македонським царем Філіппом
(уславлені промови – «філіппіки»). За промову, присвячену пам’яті полеглих при Героної (338 р. до н.е.), захопленні талантом оратора земляки-афіняни нагородили його золотим вінком.
Стиль Демосфена надзвичайно експресивний: він починає з так званої гноми (моральної сентенції), яку розвиває на конкретних прикладах, в гроні метафор, антитез, риторичних питань (зокрема , часто використовується фігура замовчування – висновок мають зробити самі слухачі);тут фігурують звертання до богів , діалоги з уявними противниками тощо.
У Греції після завоювання її Александром Македонським риторика занепадає, обмежуючись здебільшого судовим ораторством.
У другі половині ІІ ст. до н. е. греки відновили свій вплив і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як Цицерон. Цицерон висунув ідею освіченого оратора-філософа, полум’яного патріота.
Молодий Цицерон був водночас судовим адвокатом і політичним оратором. Він написав у стилі критичного діалогу твір «Про оратора» (91 р. до н.е.).
Цицерон стверджував, що необхідно однаково володіти всіма стилями красномовства: високим (епідектичне красномовство), низьким (здатним добре переконувати), середнім (найбільш придатним для судових промов).
Цицерона вважають нормо творцем латинської мови. Опирався він на середній стиль, стилістично нейтральний, що став основою для гнучкого й виразного прозового слова.
У пізній античній риториці виділяв:
Три джерела красномовства – дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи.
Три мети красномовства – переконати, насолодити, схвилювати.
Три види промов – урочисті (епідектичні), політичні(дорадчі), судові.
Кожний риторичний текст містить 5 моментів:
1.Інвенція – пошук матеріали.
2.Диспозиція – розташування матеріалу (вступ, виклад, розробка теми, висновки)
3.Елокуція – стилістичне оформлення тексту(з орієнтацією на зрозумілість та вишуканість слів, що досягають добором і поєднанням слів, використанням різноманітних фігур мови).
4.Меморія – запам’ятовування чи вивчення промови напам’ять.
5. Акція – виголошення (манера оратора промовляти і триматися перед аудиторією).
Риторичні тексти будувалися за такою схемою:
Ексордіум – вступ.
Наррація – виклад суті справи.
Аргументація – виклад системи доведень.
Перорація – висновок.
Крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мові й так звані три стилі – високий , низький, середній. Це використали класи цисти, в тому числі М.Ломоносов, виробивши «російський» варіант «трьох штилів».
На відміну від поетичного таланту, дарованого Богом, ораторства можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають.
Поняття права й законності в європейському суспільстві після занепаду античного суспільства кардинально міняються.
У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури.
Світське красномовство – академічне, судове, побутове - перебували під церковним впливом. Тієї пори література у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична література, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бога, унеможливлюють спасіння душі.
Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні роки релігія була основним осередком і джерелом культури.
Гомілетика – християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.
Найдавнішою християнською настановою, що збереглася до наших днів, є послання єпископа Римського Климента до коринтян, в якому він порівнює «людей безчесних», що спричиняють розколи в Коринтській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості ,зазначаючи, що від заздрощів потерпали й Данаїди з античної міфології.
Це послання спрямоване на встановлення миру між двома течіями в Коринтській Церкві, яку єпископ Римський закликає коритися законній ієрархії.Твір був у великій пошані серед давніх християн і вводився до збірок нарівні з апостольськими посланнями.
Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики .
Патристика-сукупність літературних творів Отців Церкви.
Ці твори вважали найважливішим після Світового Письма джередом істини християнської віри. Видатними представниками християнської патристики, чиї твори мали значний вплив на християнську риторику, є Августин Аврелій та Ієронім (IV-V ст.)
Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:
Гомілетику євангельську та апостольську (вона за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом)
Гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише «з допомогою благодаті»)
Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на античному щаблі розвитку, але не мало серед християн достатньо морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об’єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю.
Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іоанн Златоуст.
Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався разом з християнством у
IV ст. Він був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем.
Іоанн Златоуст писав дуже багато, «на ходу», філігранно відгранюючи свої слова. Він був ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі також і в Україні.
У VІІ – ХІІІ ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки видатних проповідей(гоміліарії) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста).
Проповідь середньовічного Заходу була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства- італійську, французьку, іспанську тощо.
Починаючи з ХІІІ ст.,з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі. Їхній композиції та майстерності оратора приділяли все більше уваги. Стали з’являтися підручники з гомілетики.
Проповідь «університетська» («тематична») потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.
Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви.
І церковне, і юридичне красномовство розвивалося в річищі академічної схоластики , яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за пристрасть до абстрактних логічних моделей .
Установка середньовічної писемності на «практичне» значення тексту , зумовлена передусім суто релігійним, а потім вже й частково прагматичним підходом, відіграла основну роль у майбутніх філологічних теоріях.
Риторика в епоху Нового часу
Один із засновників філософії Нового часу — англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) — писав, що риторика, як і логіка, — це наука наук. Отже, її слід вивчати на високому рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу — це людський розум. А риторика, на думку Ф. Бекона якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в тому, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для виконання потрібних дій. Відповідно аргументи і засоби переконання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися залежно від характеру аудиторії. Бекон, зокрема, пише:
У цілому для представників філософії Нового часу характерним було встановлення й обґрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Показовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Паскаля,(1623—1662) «Про геометричний розум і про мистецтво переконувати». Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями.
Новий час – це період, коли бурхливо розвивається парламентське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи президентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).
Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788–1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота «Еристика, або мистецтво сперечатися».
Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетворюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мовлення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. Поступово складається негативне уявлення про риторичність як беззмістовність, пишномовне базікання тощо.
XIX ст. — це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.