6. Закон україни про міжнародний комерційний арбітраж в формате ворд

Цей Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві. Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Сфера застосування 1. Цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Однак положення, передбачені статтями 8, 9, 35 і 36 цього Закону, застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном. 2. До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: • спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також • спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. 3. Для цілей пункту 2 цієї статті, якщо: • сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, комерційним підприємством вважається те, яке має найбільше відношення до арбітражної угоди; • сторона не має комерційного підприємства, береться до уваги її постійне місце проживання. 4. Цей Закон не зачіпає дії будь-якого іншого закону України, в силу якого певні спори не можуть передаватися до арбітражу або можуть бути передані до арбітражу тільки згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі. 5. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про арбітраж (третейський суд), то застосовуються правила міжнародного договору. Стаття 2. Визначення термінів та правила їх тлумачення Для цілей цього Закону: • «арбітраж» — будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України (додатки № 1 і № 2 до цього Закону); • «третейський суд» — одноособовий арбітр або колегія арбітрів; • «суд» — відповідний орган судової системи держави; • термін «комерційний» тлумачиться широко і охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру, - як договірних, так і недоговірних. Відносини торгового характеру включають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торгові угоди про поставку товарів або надання послуг чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торгове представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об'єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами; • коли будь-яке положення цього Закону, за винятком статті 28, надає сторонам можливість приймати рішення з певного питання, сторони можуть доручити прийняття такого рішення будь-якій третій особі, включаючи установу; • якщо в будь-якому положенні цього Закону є посилання на те, що сторони погодились або що вони можуть погодитися, або в будь-якій іншій формі є посилання на угоду сторін, така угода включає будь-які арбітражні правила, зазначені в цій угоді; • коли в будь-якому положенні цього Закону, за винятком абзацу першого статті 25 і пункту 2 статті 32, є посилання на позов, воно застосовується також до зустрічного позову, а коли в ньому є посилання на заперечення, воно застосовується до заперечення на такий зустрічний позов. Стаття 3. Отримання письмових повідомлень 1. Якщо сторони не домовились про інше: • будь-яке письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно доставлено адресату особисто або на його комерційне підприємство, за його постійним місцем проживання або поштовою адресою; коли останні не можуть бути встановлені шляхом розумного наведення довідок, письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно надіслано за останнім відомим місцезнаходженням комерційного підприємства, постійним місцем проживання чи на поштову адресу рекомендованим листом або будь-яким іншим чином, який передбачає реєстрацію спроби доставки цього повідомлення; • повідомлення вважається отриманим в день такої доставки. 2. Положення цієї статті не застосовується до повідомлень у ході провадження в судах. Стаття 4. Відмова від права на заперечення Сторона, яка знає про те, що яке-небудь положення цього Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не були дотримані, і проте продовжує брати участь у арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримування без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачено будь-який строк, то протягом цього строку вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення. Стаття 5. Межі втручання суду З питань, що регулюються цим Законом, ніяке судове втручання не повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене в цьому Законі. Стаття 6. Органи для виконання певних функцій сприяння та контролю щодо арбітражу 1. Функції, зазначені в пунктах 3 та 4 статті 11, пункті 3 статті 13, статті 14, виконуються Президентом Торгово-промислової палати України. 2. Функції, зазначені в пункті 3 статті 16 і пункті 2 статті 34, виконуються обласним, міським (міст Києва і Севастополя) судами, Верховним Судом Республіки Крим за місцезнаходженням арбітражу. Розділ II. АРБІТРАЖНА УГОДА Стаття 7. Визначення та форма арбітражної угоди 1. Арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. 2. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди. Стаття 8. Арбітражна угода та подання позову щодо суті спору в суді 1. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 2. У разі подання позову, зазначеного в пункті 1 цієї статті, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражне рішення може бути винесено, поки сперечання про підсудність чекають розв'язання в суді. Стаття 9. Арбітражна угода та забезпечувальні заходи суду Звернення сторони до суду до або під час арбітражного розгляду з проханням про вжиття забезпечувальних заходів та винесення судом ухвали про вжиття таких заходів не є несумісними з арбітражною угодою. Розділ III. СКЛАД ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ Стаття 10. Кількість арбітрів 1. Сторони можуть за власним розсудом визначати кількість арбітрів. 2. Якщо сторони не визначать цієї кількості, то призначаються три арбітри. Стаття 11. Призначення арбітрів 1. Жодна особа не може бути позбавлена права виступати арбітром через її громадянство, якщо сторони не домовились про інше. 2. Сторони можуть за власним розсудом узгодити процедуру призначення арбітра чи арбітрів за умови дотримання положень пунктів 4 і 5 цієї статті. 3. В разі відсутності такої угоди: • при арбітражі з трьома арбітрами кожна сторона призначає одного арбітра, і двоє призначених таким чином арбітрів призначають третього арбітра; якщо сторона не призначить арбітра протягом 30 днів після отримання прохання про це від другої сторони або якщо двоє арбітрів протягом 30 днів з моменту їх призначення не домовляться про призначення третього арбітра, на прохання будь-якої сторони арбітр призначається органом, зазначеним у пункті 1 статті 6; • при арбітражі з одноособовим арбітром, якщо сторони не домовляться про вибір арбітра, на прохання будь-якої сторони арбітр призначається органом, зазначеним у пункті 1 статті 6. 4. Якщо під час процедури призначення, узгодженої сторонами: • одна із сторін не дотримується такої процедури; або • сторони або два арбітри не можуть досягти згоди згідно з такою процедурою; або • третя особа, включаючи установу, не виконує яку-небудь функцію, покладену на неї згідно з такою процедурою, • будь-яка сторона може просити орган, зазначений у пункті 1 статті 6, вжити необхідних заходів, якщо тільки угода про процедуру призначення не передбачає інших способів забезпечення призначення. 5. Рішення з будь-якого питання, що приймається згідно з пунктом 3 або 4 цієї статті органом, зазначеним у пункті 1 статті 6, не підлягає оскарженню. При призначенні арбітра орган зважає на будь-які вимоги, що ставляться до кваліфікації арбітра угодою сторін, і такі міркування, які можуть забезпечити призначення незалежного і неупередженого арбітра, а в разі призначення одноособового або третього арбітра бере також до уваги бажаність призначення арбітром особи іншого громадянства, ніж громадянство, до якого належать сторони. Стаття 12. Підстави для відводу арбітра 1. В разі звернення до будь-якої особи у зв'язку з її можливим призначенням як арбітра ця особа повинна повідомити про будь-які обставини, які можуть викликати обгрунтовані сумніви щодо її неупередженості або незалежності. Арбітр з моменту його призначення і протягом всього арбітражного розгляду повинен без зволікання повідомити сторони про такі обставини, якщо він не повідомив їх про ці обставини раніше. 2. Відвід арбітру може бути заявлено тільки в тому разі, якщо існують обставини, що викликають обгрунтовані сумніви щодо його неупередженості або незалежності, або якщо він не має кваліфікації, обумовленої угодою сторін. Сторона може заявити відвід арбітру, якого вона призначила або у призначенні якого вона брала участь, лише з причин, які стали їй відомі після його призначення. Стаття 13. Процедура відводу арбітра 1. Сторони можуть на свій розсуд домовитися про процедуру відводу арбітра за умови додержання положень пункту 3 цієї статті. 2. В разі відсутності такої домовленості сторона, що має намір заявити відвід арбітру, протягом 15 днів після того, як їй стало відомо про сформування третейського суду або про будь-які обставини, зазначені в пункті 2 статті 12, повинна в письмовій формі повідомити третейський суд про мотиви відводу. Якщо арбітр, якому заявлено відвід, сам не відмовляється від посади або інша сторона не погоджується з відводом, питання про відвід вирішується третейським судом. 3. Якщо заяву про відвід при застосуванні будь-якої процедури, узгодженої сторонами, або процедури, передбаченої пунктом 2 цієї статті, не задоволено, сторона, що заявляє відвід, може протягом 30 днів після отримання повідомлення про рішення про відхилення відводу просити орган, зазначений у пункті 1 статті 6, прийняти рішення про відвід; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, третейський суд, включаючи арбітра, якому заявлено відвід, може продовжувати арбітражний розгляд та винести арбітражне рішення. Стаття 14. Припинення повноважень (мандата) арбітра 1. У разі, коли арбітр юридично або фактично виявляється неспроможним виконувати свої функції або невиправдано довго не виконує їх з інших причин, його мандат втрачає чинність, якщо арбітр бере самовідвід або сторони домовляються про припинення мандата. В інших випадках, якщо зберігаються розбіжності щодо будь-якої з таких підстав, будь-яка сторона може звернутися до органу, зазначеного в статті 6, з проханням вирішити питання про припинення дії мандата; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню. 2. Самовідвід арбітра або згода сторони на припинення його мандата на підставі цієї статті або пункту 2 статті 13 не означає визнання будь-якої із підстав, згаданих у цій статті або в пункті 2 статті 12. Стаття 15. Призначення нового арбітра Якщо мандат арбітра припиняє чинність на підставі статті 13 або 14, або через те, що арбітр сам бере самовідвід з будь-якої іншої причини, або через те, що його мандат скасовується угодою сторін, а також в будь-якому іншому випадку припинення чинності мандата арбітра, новий арбітр призначається згідно з правилами, які були застосовані при призначенні арбітра, якого замінюють. Розділ IV. КОМПЕТЕНЦІЯ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ Стаття 16. Право третейського суду на винесення постанови про свою компетенцію 1. Третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження. 2. Заява про відсутність у третейського суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі, буде поставлено в ході арбітражного розгляду. Третейський суд може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою. 3. Третейський суд може винести постанову щодо заяви, зазначеної в пункті 2 цієї статті, або як з питання попереднього характеру, або в рішенні щодо суті спору. Якщо третейський суд винесе постанову з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом 30 днів після отримання повідомлення про цю постанову просити орган, зазначений в статті 6, прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, третейський суд може продовжувати розгляд та прийняти арбітражне рішення. Стаття 17. Повноваження третейського суду давати розпорядження про вжиття забезпечувальних заходів Якщо сторони не домовились про інше, третейський суд може на прохання будь-якої сторони розпорядитися про вжиття якою-небудь стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними. Третейський суд може зажадати від будь-якої сторони надати належне забезпечення у зв'язку з такими заходами. Розділ V. АРБІТРАЖНЕ ПРОВАДЖЕННЯ Стаття 18. Рівне ставлення до сторін До сторін повинно бути рівне ставлення, і кожній стороні повинні бути надані всі можливості для викладу своєї позиції. Стаття 19. Визначення правил процедури 1. За умови дотримання положень цього Закону сторони можуть на свій розсуд домовитись про процедуру розгляду справи третейським судом. 2. В разі відсутності такої угоди третейський суд може з дотриманням положень цього Закону вести арбітражний розгляд таким чином, який він вважає належним. Повноваження, надані третейському суду, включають повноваження на визначення допустимості, належності, істотності та значущості будь-якого доказу. Стаття 20. Місце арбітражу 1. Сторони можуть на свій розсуд домовитись про місце арбітражу. В разі відсутності такої домовленості місце арбітражу визначається третейським судом з урахуванням обставин справи, включаючи фактор зручності для сторін. 2. Незважаючи на положення пункту 1 цієї статті, третейський суд може, якщо сторони не домовились про інше, зібратись в будь-якому місці, яке він вважає належним для проведення консультацій між його членами, заслуховування свідків, експертів чи сторін або для огляду товарів, іншого майна чи документів. Стаття 21. Початок арбітражного розгляду Якщо сторони не домовились про інше, арбітражний розгляд щодо конкретного спору починається у день, коли прохання про передачу цього спору до арбітражу одержано відповідачем. Стаття 22. Мова 1. Сторони можуть на свій розсуд домовитись про мову чи мови, які використовуватимуться в арбітражному розгляді. В разі відсутності такої домовленості третейський суд визначає мову або мови, які повинні використовуватися під час розгляду. Така домовленість або визначення, якщо в них не обумовлено інше, стосуються будь-якої письмової заяви сторони, будь-якого слухання справи та будь-якого арбітражного рішення, постанови чи іншого повідомлення третейського суду. 2. Третейський суд може дати розпорядження про те, щоб будь-які заяви і документальні докази супроводжувалися перекладом на мову або мови, про які домовились сторони або які визначені третейським судом. Стаття 23. Позовна заява та заперечення щодо позову 1. Протягом строку, погодженого сторонами або визначеного третейським судом, позивач повинен заявити про обставини, що підтверджують його позовні вимоги, про питання, що підлягають вирішенню, та про зміст своїх позовних вимог, а відповідач повинен заявити свої заперечення з цих причин, якщо тільки сторони не домовилися про інше щодо необхідних реквізитів таких заяв. Сторони можуть подати разом із своїми заявами всі документи, які вони вважають такими, що мають відношення до справи, або можуть зробити посилання на документи або інші докази, які вони представлять надалі. 2. Якщо сторони не домовились про інше, в ході арбітражного розгляду будь-яка сторона може змінити або доповнити свої позовні вимоги або заперечення щодо позову, якщо тільки третейський суд не визнає недоцільним дозволити таку зміну або доповнення з урахуванням допущеної затримки. Стаття 24. Слухання та розгляд по документах 1. За умови дотримання будь-якої іншої угоди сторін третейський суд приймає рішення про те, чи проводити усне слухання справи для представлення доказів або усних дебатів, чи здійснювати розгляд тільки на підставі документів та інших матеріалів. Проте, крім того випадку, коли сторони домовились не проводити усного слухання, третейський суд повинен провести таке слухання на відповідній стадії розгляду, якщо про це просить будь-яка із сторін. 2. Сторонам досить завчасно повинно бути надіслано повідомлення про будь-яке слухання та про будь-яке засідання третейського суду, що проводиться з метою огляду товарів, іншого майна або документів. 3. Всі заяви, документи або інша інформація, що подаються однією із сторін третейському суду, повинні бути передані іншій стороні. Сторонам повинні бути передані також будь-які висновки експертів або інші документи доказового характеру, на яких третейський суд може базуватися при прийнятті свого рішення. Стаття 25. Неподання документів або нез'явлення сторони Якщо сторони не домовились про інше, в тих випадках, коли без зазначення поважної причини: • позивач не подає свою позовну заяву згідно з вимогами пункту 1 статті 23, — третейський суд припиняє розгляд; • відповідач не подає своїх заперечень щодо позову згідно з вимогами пункту 1 статті 23, — третейський суд продовжує розгляд, не розцінюючи таке неподання само по собі як визнання тверджень позивача; • будь-яка сторона не з'являється на слухання або не подає документальні докази, — третейський суд може продовжити розгляд та прийняти рішення на підставі доказів, які є у справі. Стаття 26. Експерт, призначений третейським судом 1. Якщо сторони не домовились про інше, третейський суд може: а) призначити одного або кількох експертів для подання йому доповіді з конкретних питань, які визначаються третейським судом; б) зажадати від сторони надання експерту будь-якої інформації, що стосується справи, чи пред'явлення для огляду або надання можливості огляду будь-яких документів, товарів чи іншого майна, що мають відношення до справи. 2. В разі відсутності домовленості сторін про інше експерт, якщо сторона просить або якщо третейський суд вважає це за необхідне, повинен після подання свого письмового або усного висновку взяти участь у слуханні, на якому сторонам надається можливість ставити йому запитання та представляти свідків-експертів для одержання свідчень із спірних питань. Стаття 27. Сприяння суду в отриманні доказів Третейський суд або сторона за згодою третейського суду можуть звернутися до компетентного суду цієї держави з проханням про сприяння в отриманні доказів. Суд може виконати це прохання в межах своєї компетенції і згідно із своїми правилами отримання доказів. Розділ VI. ВИНЕСЕННЯ АРБІТРАЖНОГО РІШЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ РОЗГЛЯДУ Стаття 28. Норми, що застосовуються до суті спору 1. Третейський суд вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм. 2. В разі відсутності якої-небудь вказівки сторін третейський суд застосовує право, визначене згідно з колізійними нормами, які він вважає застосовними. 3. Третейський суд приймає рішення ex aequo et bono, або як «дружній посередник», лише в тому разі, коли сторони прямо уповноважили його на це. 4. В усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди. Стаття 29. Винесення рішення колегією арбітрів При арбітражному розгляді колегіальним складом арбітрів будь-яке рішення третейського суду, якщо сторони не домовились про інше, повинно бути винесено більшістю арбітрів. Проте питання процедури можуть вирішуватись арбітром, що є головою третейського суду, якщо його уповноважать на це сторони або всі члени третейського суду. Стаття 30. Мирова угода 1. Якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулюють спір, третейський суд припиняє розгляд, і, на прохання сторін та за відсутності заперечень з його боку, фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на узгоджених умовах. 2. Арбітражне рішення на узгоджених умовах має бути винесено згідно з положеннями статті 31 і повинно містити вказівку на те, що воно є арбітражним рішенням. Таке арбітражне рішення має ту ж силу і підлягає виконанню так само, як і будь-яке інше арбітражне рішення щодо суті спору. Стаття 31. Форма і зміст арбітражного рішення 1. Арбітражне рішення повинно бути винесено у письмовій формі та підписано одноособовим арбітром або арбітрами. При колегіальному арбітражному розгляді достатньо наявності підписів більшості всіх членів третейського суду за умови зазначення причини відсутності інших підписів. 2. В арбітражному рішенні повинні бути зазначені мотиви, на яких воно грунтується, висновок про задоволення або відхилення позовних вимог, сума арбітражного збору і витрат по справі, їх розподіл між сторонами. 3. В арбітражному рішенні повинні бути зазначені його дата та місце арбітражу, як його визначено згідно з пунктом 1 статті 20. Арбітражне рішення вважається винесеним в цьому місці. 4. Після винесення арбітражного рішення кожній стороні повинна бути передана його копія, підписана арбітрами згідно з пунктом 1 цієї статті. Стаття 32. Припинення арбітражного розгляду 1. Арбітражний розгляд припиняється остаточним арбітражним рішенням або постановою третейського суду, прийнятою згідно з пунктом 2 цієї статті. 2. Третейський суд приймає постанову про припинення арбітражного розгляду, коли: • позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не висуне заперечень проти припинення розгляду і третейський суд не визнає законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору; • сторони домовляються про припинення розгляду; • третейський суд визнає, що продовження розгляду стало з якоїсь причини непотрібним або неможливим. 3. Дія мандата третейського суду припиняється одночасно з припиненням арбітражного розгляду без шкоди, проте, для положень статті 33 та пункту 4 статті 34. Стаття 33. Виправлення і роз'яснення рішення. Додаткове рішення 1. Протягом 30 днів після отримання рішення, якщо сторонами не узгоджено інший строк: • будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може просити арбітражний суд виправити будь-яку допущену в рішенні помилку в підрахунках, описку чи друкарську помилку, або інші помилки аналогічного характеру; • за наявності відповідної домовленості між сторонами будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може просити третейський суд дати роз'яснення якого-небудь конкретного пункту або частини арбітражного рішення. Третейський суд, якщо він визнає прохання виправданим, повинен протягом 30 днів після його отримання внести відповідні виправлення або дати роз'яснення. Таке роз'яснення стає складовою частиною арбітражного рішення. 2. Третейський суд протягом 30 днів, рахуючи від дати арбітражного рішення, може за своєю ініціативою виправити будь-які помилки, передбачені в абзаці другому пункту 1 цієї статті. 3. Якщо сторони не домовились про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може протягом 30 днів після отримання арбітражного рішення просити третейський суд винести додаткове рішення стосовно вимог, які були заявлені в ході арбітражного розгляду, проте не були відображені в рішенні. Арбітражний суд, якщо він визнає прохання виправданим, повинен протягом 60 днів винести додаткове рішення. 4. Третейський суд в разі необхідності може подовжити строк, протягом якого він повинен виправити помилки, дати роз'яснення або винести додаткове рішення згідно з пунктом 1 або пунктом 3 цієї статті. 5. Положення статті 31 повинні застосовуватися стосовно виправлення або роз'яснення арбітражного рішення або щодо додаткового рішення. Розділ VII. ОСПОРЮВАННЯ АРБІТРАЖНОГО РІШЕННЯ Стаття 34. Клопотання про скасування як винятковий засіб оспорювання арбітражного рішення 1. Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті. 2. Арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним в пункті 2 статті 6, лише у разі, якщо: 1) сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що: • одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки — за законом України; або • її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або • рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або • склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону; або 2) суд визначить, що: • об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або • арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. 3. Клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання згідно із статтею 33, - з дня винесення третейським судом рішення з цього прохання. 4. Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення.

Розділ VIII. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ

Стаття 35. Визнання та виконання арбітражного рішення 1. Арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36. 2. Сторона, що спирається на арбітражне рішення або порушує клопотання про його виконання, повинна подати оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчену копію такого, а також оригінал арбітражної угоди, зазначеної в статті 7, або належним чином засвідчену копію такої. Якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона повинна подати належним чином засвідчений переклад цих документів на українську або російську мову. Стаття 36. Підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення 1. У визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише: 1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що: • одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або • сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або • рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або • склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або • рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 2) якщо суд визнає, що: • об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або • визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 2. Якщо в суді, зазначеному в абзаці п'ятому підпункту 1 пункту 1 цієї статті, заявлено клопотання про скасування або зупинення виконання арбітражного рішення, суд, в якому запитується визнання або виконання, може, якщо визнає це за належне, відкласти винесення свого рішення і може також, за клопотанням тієї сторони, яка просить про визнання або виконання арбітражного рішення, зобов'язати іншу сторону надати належне забезпечення.

Додаток № 1 Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України

1. Міжнародний комерційний арбітражний суд є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат суду, сприяє його діяльності. 2. До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення: • спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також: • спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших об'єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації. 3. Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції в силу міжнародних договорів України. 4. Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються сторонами добровільно у встановлені ним строки. Якщо строк виконання в рішенні не зазначено, воно підлягає негайному виконанню. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до закону і міжнародних договорів. 5. По справах, що підлягають розгляду в Міжнародному комерційному арбітражному суді, голова Суду може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги. 6. Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України має печатку із своїм найменуванням українською і англійською мовами та зображенням меча і терез правосуддя.

Додаток № 2

Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України

1. Морська арбітражна комісія є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Морської арбітражної комісії, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат Комісії, сприяє її діяльності. 2. Морська арбітражна комісія вирішує спори, які випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб'єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права. Зокрема, Морська арбітражна комісія вирішує спори, що випливають із відносин: 1) щодо фрахтування суден, морського перевезення вантажів, а також перевезення вантажів у змішаному плаванні (ріка-море); 2) щодо морського буксирування суден та інших плавучих засобів; 3) щодо морського страхування і перестрахування; 4) пов'язаних з купівлею-продажем, заставою та ремонтом морських суден та інших плавучих засобів; 5) з лоцманської і льодової проводки, агентського та іншого обслуговування морських суден, а також суден внутрішнього плавання, оскільки відповідні операції пов'язані з плаванням таких суден морськими шляхами; 6) зв'язаних з використанням суден для здійснення наукових досліджень, видобування корисних копалин, гідротехнічних та інших робіт; 7) щодо рятування морських суден або морським судном судна внутрішнього плавання, а також щодо рятування в морських водах судном внутрішнього плавання іншого судна внутрішнього плавання; 8) зв'язаних з підніманням затонулих в морі суден та іншого майна; 9) зв'язаних із зіткненням морських суден, морського судна і судна внутрішнього плавання, суден внутрішнього плавання у морських водах, а також з заподіянням судном пошкоджень портовим спорудам, засобам навігаційної обстановки та іншим об'єктам; 10) зв'язаних із заподіянням пошкоджень рибальським сітям і іншим знаряддям лову, а також з іншим заподіянням шкоди під час здійснення морського рибного промислу. Морська арбітражна комісія вирішує також спори, що виникають у зв'язку з плаванням морських суден і суден внутрішнього плавання по міжнародних ріках, у випадках, вказаних в цій статті, а також спори, зв'язані із здійсненням суднами внутрішнього плавання закордонних перевезень. 3. Морська арбітражна комісія приймає до розгляду спори за наявності угоди між сторонами про передачу їх на її вирішення. Комісія приймає до розгляду також спори, що їх сторони зобов'язані передати на її вирішення в силу міжнародних договорів. 4. По справах, що підлягають розгляду Морською арбітражною комісією, голова комісії може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги і, зокрема, прийняти постанову про накладення арешту на судно або вантаж іншої сторони, які знаходяться в українському порту. 5. Рішення Морської арбітражної комісії виконуються сторонами добровільно у встановлені нею строки. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до закону і міжнародних договорів. 6. Порядок реалізації забезпечення, що надається на підставі статті 4 цього Положення, встановлюється головою Морської арбітражної комісії після набрання її рішенням законної сили. 7. Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України має печатку із своїм найменуванням українською і англійською мовами та зображенням якоря і терез правосуддя.

7. ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ПРО СИСТЕМУ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ в формате ворд •

Цей Декрет установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Розділ I. Загальні положення Стаття 1. Визначення термінів Терміни, що використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: 1) «валютні цінності»: валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали — це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів. Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта» розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; 2) «валютні операції»: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей; 3) «уповноважений банк» — будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів; 4) «конвертована валюта» — іноземна валюта, що віднесена до цієї категорії Національним банком України; 5) «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України; дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності; 6) «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України; юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України; розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України. Розділ. II. Операції з валютними цінностями Стаття 2. Право власності на валютні цінності 1. Резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. 2. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. Стаття 3. Статус валюти України 1. Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. 2. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визначається Національним банком України. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну Стаття 4. Порядок використання надходжень у іноземній валюті (Пункт 1—3 статті 4 виключено) 4. Уповноважені банки зобов'язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів, які випливають з абзаців четвертого, п'ятого, шостого підпункту «а» пункту 4 статті 5 цього Декрету. 5. Національний банк України зобов'язаний проводити політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб'єктом міжбанківського валютного ринку України. Стаття 5. Ліцензії Національного банку України 1. Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. 2. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. 3. Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами. 4. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами-резидентами іноземної валюти на суму, що визначається Національним банком України; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину. 5. Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою,яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії. 6. Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України. Відмова у видачі Національним банком України ліцензії може бути оскаржена в суді або арбітражному суді. Стаття 6. Порядок організації торгівлі іноземною валютою 1. Торгівля іноземною валютою на території України резидентами і нерезидентами - юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного банку України, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку визначаються Національним банком України. 2. Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України: а) від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів; б) мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб-резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам. 3. Резиденти і нерезиденти-фізичні особи мають право продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію Національного банку України, або за їх посередництвом — іншим фізичним особам - резидентам. 4. Фізичні особи - резиденти мають право купувати іноземну валюту в уповноважених банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали ліцензію Національного банку України, або за їх посередництвом — у інших фізичних осіб - резидентів і нерезидентів. Стаття 7. Порядок організації розрахунків у іноземній валюті У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно в валюті України готівкою або у безготівковій формі. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України. Стаття 8. Валютний (обмінний) курс 1. Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України. 2. Національний банк України може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію Національного банку України, за винятком операцій, пов'язаних із строковими (ф'ючерсними) угодами. Стаття 9. Зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна 1. Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягає обов'язковому декларуванню у Національному банку України. Порядок і терміни декларування встановлюються Національним банком України. 2. Національний банк України гарантує таємницю інформації, зазначеної в пункті 1 цієї статті, відповідно до положень статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Стаття 10. Звітність про валютні операції 1. Порядок, види, форми і терміни подання звітності резидентами і нерезидентами про їх валютні операції визначаються Національним банком України за погодженням з Міністерством статистики України з урахуванням чинного законодавства України. 2. Несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітності про валютні операції тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 16 цього Декрету. Розділ III. Повноваження державних органів і функції банківської системи у сфері валютного регулювання і валютного контролю Стаття 11. Повноваження Національного банку України та Кабінету Міністрів України у сфері валютного регулювання 1. Національний банк України у сфері валютного регулювання: • здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України; • складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України; • контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України; • визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам; • видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України; • нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; • видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування; • установлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях, згідно із статтею 8 цього Декрету; • установлює за погодженням з Міністерством статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням; • забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків. 2. Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання: • визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України; • бере участь у складанні платіжного балансу України; • забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей; • забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України згідно із статтею 14 цього Декрету; • визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України. Стаття 12. Сфера валютного контролю 1. Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Валютному контролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, які випливають з пункту 1 статті 9 цього Декрету. 2. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених статтею 13 цього Декрету, а також про майно, що підлягає декларуванню згідно з пунктом 1 статті 9 цього Декрету. Стаття 13. Функції державних органів і банківської системи України у сфері валютного контролю 1. Національний банк України є головним органом валютного контролю, що: • здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів; • забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. 2. Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. 3. Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. 4. Міністерство зв'язку України здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України. 5. Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України. Розділ IV. Інші питання валютного регулювання Стаття 14. Державний та місцеві валютні фонди 1. Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд України за рахунок коштів державного бюджету України у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України, шляхом купівлі валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з Національним банком України на міжнародному валютному ринку та одержання кредитів у іноземній валюті в межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством. 2. Рада Міністрів Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів формують відповідно республіканський (Республіки Крим) та місцеві валютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною Радою Республіки Крим, Радами народних депутатів сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і виступають розпорядниками коштів цих валютних фондів. Стаття 15. Офіційні валютні резерви Офіційні валютні резерви створюються, утримуються і використовуються Національним банком України для підтримання валютного (обмінного) курсу валюти України. Стаття 16. Відповідальність за порушення валютного законодавства 1. Незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до цього Декрету та інших актів валютного законодавства, наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язковою, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України. 2. До резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання і валютного контролю, застосовуються такі міри відповідальності (фінансові санкції): • за здійснення операцій з валютними цінностями, що передбачені пунктом 2 статті 5 цього Декрету, без одержання генеральної ліцензії Національного банку України — штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням банку із Республіканської книги реєстрації банків або без такого виключення; • за здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензії Національного банку України згідно з пунктом 4 статті 5 цього Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України — штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій; • за торгівлю іноземною валютою банками та іншими кредитно-фінансовими установами без одержання ліцензії Національного банку України та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України, — штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням банку із Республіканської книги реєстрації банків або без такого виключення; • за невиконання уповноваженими банками обов'язків, передбачених пунктом 4 статті 4 та пунктом 2 статті 13 цього Декрету, — позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі, що встановлюється Національним банком України; • за порушення резидентами порядку розрахунків, установленого статтею 7 цього Декрету, — штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких розрахунків; • за несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітності про валютні операції — штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України; • за невиконання резидентами вимог щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, передбачених статтею 9 цього Декрету, — штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України. Санкції, передбачені цим пунктом, застосовуються Національним банком України та за його визначенням — підпорядкованими йому установами. Оскарження дій щодо накладення стягнень провадиться у судовому порядку. Суми стягнених штрафів спрямовуються до державного бюджету України.

9. ПОРЯДОК ОФОРМЛЕННЯ ТА ВИДАЧІ ЛІЦЕНЗІЙ НА ЕКСПОРТ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ЧОРНИХ МЕТАЛІВ ТА ВИРОБІВ З НИХ ДО КРАЇН-ЧЛЕНІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВТОВАРИСТВА З ВУГІЛЛЯ ТА СТАЛІ в формате ворд (Затверджено наказом МЗЕЗторгу України від 23.01.98 № 42. Із змінами)

1. Загальні положення 1.1. Це Положення розроблено з метою визначення єдиного порядку оформлення та видачі ліцензій на експорт окремих категорій чорних металів та виробів з них, експорт яких ліцензується в 1998 році у межах встановлених квот до країн-членів Європейського Співтовариства з вугілля та сталі згідно з додатком N 2 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 січня 1998 року № 7 «Про переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню у 1998 році» та на виконання міжнародних зобов'язань України. 1.2. Ліцензії на експорт до країн-членів Європейського Співтовариства з вугілля та сталі окремих категорій чорних металів та виробів з них походженням з України видаються на кількість продукції, фактично виготовленої, підтвердженої на день отримання ліцензії сертифікатом про походження, виданим Торгово-промисловою палатою України або регіональними торгово-промисловими палатами за місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності. 1.3. Термін дії зазначеної ліцензії на території України – 90 діб від дати її підписання. 1.4. Дія Положення поширюється на всіх суб'єктів підприємницької діяльності країни незалежно від форм власності і місця їх реєстрації. Якщо міжнародним договором України встановлено правила, не передбачені цим Положенням, застосовуються правила міжнародного договору. 2. Порядок видачі ліцензій на експорт окремих категорій чорних металів і виробів з них 2.1. Видача ліцензій здійснюється управлінням контрактного обліку та нетарифного регулювання Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Ліцензії видаються у порядку, передбаченому статтею 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та цим Положенням. 2.2. Для одержання ліцензії подаються такі документи: • заявка на ліцензію, оформлена згідно з п.9 Інструкції про порядок заповнення ліцензій на експорт окремих категорій чорних металів та виробів з них до країн-членів Європейського об'єднання вугілля і сталі; • лист-звернення суб'єкта підприємницької діяльності про видачу ліцензії з гарантією сплати державного збору за оформлення ліцензії (при черговому зверненні в листі надається інформація про фактичне використання раніше отриманих ліцензій із зазначенням номера ліцензії, категорії сталеливарної продукції та про обсяги експорту по ній); • копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, завірена в установленому порядку керівником суб'єкта підприємницької діяльності; • копія зовнішньоекономічного договору (контракту), всі додатки і специфікації до нього, завірені в установленому порядку керівником суб'єкта підприємницької діяльності; • сертифікат про походження товару, виданий Торгово-промисловою палатою України чи регіональними торгово-промисловими палатами, у якому має бути вказана категорія товару та його код згідно з Комбінованою номенклатурою Європейського Союзу, назва експортера та одержувача, кількість продукції; • завірені керівником підприємства копії договорів, на підставі яких вони отримали ці товари, що поставляються на експорт (крім підприємств — виробників цих товарів). Ліцензія видається тільки при наявності доручення на її отримання та копії платіжного доручення про сплату державного збору за видачу ліцензії відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 р. № 312 «Про порядок експорту товарів (робіт, послуг)». У разі потреби Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України має право запитати про подання додаткових документів, які вважає необхідними, для гарантій, що відомості про походження товару та експортну ціну повністю відповідають положенням чинного законодавства України. 3. Первинна заявка експортера не може перевищувати 35% обсягу квоти на півріччя. Наступні заявки експортера на експорт товарів окремих категорій чорних металів та виробів з них розглядаються після надання МЗЕЗторгу України інформації по виконанню одержаних ліцензій, за якими закінчився термін їх дії. 4. Суб'єкти підприємницької діяльності України несуть відповідальність за достовірність відомостей, що подаються для розгляду заявок на видачу ліцензій. 5. Термін розгляду заяви на оформлення та видачу ліцензії складає 15 робочих днів з дня реєстрації у Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України комплекту документів, зазначених у п.2.2 цього Положення. 6. Ліцензія не підлягає передачі іншим юридичним особам. 7. Ліцензія повинна бути заповнена згідно з вимогами Інструкції про заповнення ліцензії на експорт окремих категорій чорних металів та виробів з них до країн-членів Європейського Співтовариства з вугілля та сталі. 8. Ліцензія з поміткою «ORIGINAL» і фоном візерунка «гільош» видається для митного оформлення в країнах-членах Європейського Співтовариства з вугілля та сталі, а з поміткою «COPY» — для подання митній службі України з метою здійснення обліку фактичних обсягів експорту сталеливарних виробів походженням з України. 9. Рішення про відмову у видачі ліцензії приймається протягом 15 робочих днів з дня реєстрації заявки у разі: • подання документів з порушенням вимог, зазначених у п.2.2 цього Положення, щодо комплектності; • невідповідності поданих документів чинному законодавству України; • вичерпанням квоти на відповідну категорію сталеливарної продукції; • застосування до суб'єкта підприємницької діяльності спеціальної санкції у вигляді тимчасового зупинення зовнішньоекономічної діяльності відповідно до статті 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; • можливості спричинити у майбутньому ухвалення компетентними органами Європейського Союзу антидемпінгових заходів та інших захисних застережень до експорту зазначеної продукції походженням з України; • дій, що призводять до порушення даних Україною міжнародних зобов'язань згідно з положенням Угоди між Європейським Співтовариством з вугілля та сталі та Україною про торгівлю деякими сталеливарними виробами. Рішення про відмову у видачі ліцензії повинно бути викладено у письмовій формі. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку. 10. У разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності України зазначених у ліцензії умов та правил здійснення експорту до країн-членів Європейського Союзу окремих категорій чорних металів та виробів з них Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може на певний строк припинити її дію або скасувати її.

12. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ ЕКСПОРТНИЙ КОНТРОЛЬ В УКРАЇНІ • (Затверджено Указом Президента № 117/98 від 13.02.98)

Загальні положення 1. Це Положення регулює порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами озброєнь, військової та спеціальної техніки, окремих видів сировини, матеріалів, обладнання і технологій, що можуть бути використані для їх створення, з метою забезпечення національної безпеки та додержання Україною міжнародних зобов'язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки та обмеження передач звичайних видів озброєння. 2. Для цілей цього Положення використовуються такі терміни: 1) державний експортний контроль — комплекс заходів, які здійснюють державні органи щодо забезпечення державного контролю за міжнародними передачами товарів, що контролюються, їх використанням юридичними і фізичними особами відповідно до міжнародних зобов'язань України та інтересів національної безпеки; 2) товари — будь-які вироби, технології, послуги або інформація, що в сукупності або окремо підлягають державному експортному контролю; 3) товари військового призначення — озброєння, боєприпаси, військова і спеціальна техніка, спеціальні комплектуючі вироби для їх виробництва, вибухові речовини і матеріали та обладнання, спеціально призначені для розроблення, виробництва або використання зазначених виробів; послуги у сфері проектування, розроблення, конструювання, виготовлення, виробництва, складання, випробування, ремонту, технічного обслуговування, модифікації, експлуатації, демілітаризації, знищення, збуту, придбання або використання виробів чи технологій військового призначення, відповідні посередницькі послуги, технічні дані та технічна допомога, що надаються іноземним юридичним або фізичним особам в Україні чи за її межами; спеціальна інформація в будь-якій формі (за винятком інформації, опублікованої у відкритій пресі), необхідна для розроблення, виробництва або використання виробів військового призначення у формі проектів, планів, креслень та їх копій, схем, діаграм, моделей, формул, специфікацій, програмного забезпечення, посібників та інструкцій, викладених на папері або інших матеріальних носіях інформації; проведення інструктажів, здійснення заходів щодо підвищення кваліфікації, навчання, практичне освоєння методів роботи, консультування, які в сукупності або окремо підлягають державному експортному контролю; 4) товари подвійного використання — окремі види виробів, обладнання, матеріалів, програмного забезпечення і технологій та роботи і послуги, пов'язані з ними, які крім основного цивільного призначення можуть бути використані під час розроблення, виробництва або використання озброєння, військової чи спеціальної техніки і підлягають державному експортному контролю; 5) міжнародні передачі товарів — експорт (реекспорт), імпорт товарів, що контролюються, їх транзит через територію України, тимчасове вивезення за межі України або тимчасове ввезення на територію України; 6) експорт — продаж або передача на інших законних підставах товарів, що контролюються, іноземним суб'єктам господарської діяльності та їх вивезення за митний кордон України або без нього, включаючи реекспорт товарів з митної території України, в тому числі: а) передача товарів в Україні посольству чи представнику будь-якої юридичної особи іноземної держави, іноземцю чи особі без громадянства; б) передача в Україні або за її межами управління (контролю) товаром юридичній особі іноземної держави чи її представнику або іноземцю, в тому числі через засоби зв'язку; в) надання послуг військового призначення за межами України юридичній або фізичній особі іноземної держави чи особі без громадянства; г) фактичне відвантаження товарів з метою дальшої їх передачі або переміщення за межі України; 7) імпорт — закупівля або одержання на інших законних підставах від іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів, що контролюються, та їх ввезення на територію України, включаючи одержання їх представником будь-якої юридичної особи іноземної держави, іноземцем чи особою без громадянства на території України; 8) реекспорт — продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що контролюються, раніше імпортованих на територію України, або продаж товарів, експортованих з України, третім державам; 9) транзит — переміщення товарів, що контролюються, через територію України без будь-якого використання на її території; 10) тимчасове вивезення товарів, що контролюються, за межі України (далі — тимчасове вивезення товарів) — вивезення товарів з території України до іноземної держави з обов'язковим поверненням в Україну; 11) тимчасове ввезення товарів, що контролюються, на територію України (далі — тимчасове ввезення товарів) — ввезення товарів на територію України з іноземної держави з обов'язковим поверненням до держави, з якої їх було ввезено. 3. Міжнародні передачі товарів здійснюються виключно під державним контролем, який забезпечує їх відповідність інтересам національної безпеки, зовнішній та оборонній політиці України. 4. Експорт окремих категорій товарів військового призначення та подвійного використання не допускається до країн, стосовно яких Організацією Об'єднаних Націй встановлено заборону на їх поставки. 5. Забороняються міжнародні передачі ядерної, біологічної та хімічної зброї, матеріалів, устаткування і технологій, спеціально призначених для її створення, передачі товарів, якщо їх здійснення суперечить міжнародним зобов'язанням України, інтересам національної безпеки, цілям боротьби з тероризмом і підтримання взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, а також у разі відсутності належних гарантій щодо кінцевого використання товарів. 6. Чинність цього Положення поширюється на експорт (реекспорт), імпорт, транзит та будь-які інші види діяльності, пов'язані з міжнародними передачами товарів, включених до Списків товарів, міжнародні передачі яких підлягають експортному контролю, включаючи надання посередницьких послуг, виробничу, науково-технічну та іншу кооперацію, демонстрацію експонатів на міжнародних виставках та ярмарках з метою рекламування, проведення випробувань, прибережну і прикордонну торгівлю та операції з обміну товарами, що здійснюються у встановленому порядку суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України (далі — суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності). 7. Чинність цього Положення не поширюється на: 1) переміщення озброєння та військової техніки у зв'язку із заходами, що проводять Збройні Сили та інші військові формування України за межами її території або військові формування іноземних держав на території України в рамках міжнародних договорів; 2) вивезення, ввезення табельної і службово-штатної зброї військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу та іншими особами, які відповідно до законодавства мають право носіння зброї. 8. Порядок державного контролю за здійсненням міжурядових експортних поставок товарів з метою надання військової допомоги згідно з умовами міжнародних договорів України визначається Кабінетом Міністрів України. Рішення щодо можливості переміщення товарів за межі України, пов'язаних з наданням екстреної допомоги іноземним державам, приймається Радою національної безпеки і оборони України. 9. Спеціально уповноваженим органом з питань державного експортного контролю є Державна служба експортного контролю України. (Пункти 10-11 втратили чинність.) Міжнародні передачі товарів, що підлягають державному експортному контролю 12. Державному експортному контролю підлягають міжнародні передачі товарів таких категорій: 1) товари, що стосуються ядерної діяльності та можуть бути використані у створенні ядерної зброї; 2) товари, що можуть бути використані у створенні хімічної, бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї; 3) вироби ракетної техніки, обладнання, матеріали і технології, у тому числі після відповідної доробки, що використовуються або можуть бути використані у створенні ракетної зброї; 4) товари військового призначення; 5) товари подвійного використання. Процедури застосування експортного контролю за міжнародними передачами зазначених категорій товарів визначаються відповідними положеннями, які затверджує Кабінет Міністрів України. 13. Державна служба експортного контролю України разом із заінтересованими міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади складає Списки товарів, міжнародні передачі яких підлягають експортному контролю. Ці Списки після попереднього розгляду Комісією з політики експортного контролю та військово-технічного співробітництва з іноземними державами затверджуються Кабінетом Міністрів України і переглядаються не менш як два рази на рік. 14. Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності зобов'язаний звернутися до Державної служби експортного контролю України за одержанням дозволу на право здійснення експорту товарів або відповідних роз'яснень, якщо йому стало відомо про можливість використання товарів для створення зброї масового знищення, засобів її доставки або звичайних озброєнь, не дивлячись на те, що дані товари не включено до зазначених Списків товарів. Загальні процедури застосування державного експортного контролю за міжнародними передачами товарів 15. Процедури застосування державного експортного контролю передбачають: 1) надання повноважень на право здійснення міжнародних передач товарів, визначених законодавством; 2) розгляд і вирішення органами експортного контролю питань про можливість проведення переговорів, пов'язаних з укладенням зовнішньоекономічних договорів (контрактів); 3) узгодження проектів міжнародних договорів України, які стосуються міжнародних передач товарів, що контролюються; 4) розгляд і вирішення питань щодо можливості здійснення міжнародних передач товарів в кожному окремому випадку; 5) надання державних гарантій (міжнародних імпортних сертифікатів України) щодо використання імпортованих товарів; 6) встановлення виключних умов здійснення експорту заявленого товару; 7) повернення в Україну товару експортером у разі виникнення підстав вважати, що кінцеве його використання суперечить змісту дозволу та матеріалам заявки, на підставі яких було надано дозвіл, і якщо це пов'язано із заподіянням шкоди державі внаслідок порушення зобов'язань України щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів доставки та обмеження передач звичайних видів озброєння; 8) митний контроль та митне оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон; 9) надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності будь якої інформації щодо товарів, які експортуються, умов здійснення міжнародних передач таких товарів, їх кінцевих споживачів та посередників, гарантій щодо кінцевого використання товарів, що експортуються або імпортуються, у заявлених цілях; 10) інформування про обставини (в разі їх виявлення), які змінюють умови здійснення міжнародних передач товарів після одержання дозволів на такі передачі; 11) проведення перевірок використання товарів у заявлених цілях; 12) проведення службових розслідувань, пов'язаних з порушенням правил та процедур експортного контролю. 16. Для здійснення міжнародних передач товарів, зазначених у частині другій статті 20 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність", суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності за погодженням з Комісією з політики експортного контролю та військово-технічного співробітництва з іноземними державами попередньо одержують спеціальні повноваження. Перелік документів, що подає суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності для одержання повноважень на право здійснення міжнародних передач товарів, та порядок одержання таких повноважень визначається Кабінетом Міністрів України. 17. Державна служба експортного контролю України проводить експертизу заяв та додатково поданих документів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності на здійснення відповідних міжнародних передач товарів. За результатами експертизи Державна служба експортного контролю України приймає рішення про: 1) видачу позитивного або негативного висновку: а) щодо можливості проведення переговорів, пов'язаних з укладенням зовнішньоекономічних договорів (контрактів) на міжнародні передачі товарів, що контролюються, до держав, стосовно яких існує заборона або обмеження міжнародних організацій, членом яких є Україна на поставки таких товарів; б) на право здійснення транзиту товарів, що контролюються; в) на право здійснення тимчасового вивезення товарів за межі України чи тимчасового ввезення товарів на територію України; 2) надання дозволу на право здійснення міжнародних передач товарів, що контролюються, у тому числі із зазначенням особливих умов передачі, які формулюються в окремому висновку, або відмови у наданні такого дозволу чи необхідності розгляду питання Комісією з політики експортного контролю та військово-технічного співробітництва з іноземними державами; 3) скасування наданого дозволу на право здійснення міжнародних передач товарів або тимчасового припинення його чинності; 4) видачу імпортного сертифіката України на товари, що контролюються, або відмову в його видачі; 5) продовження дії дозволу на міжнародні передачі товарів. Рішення Державної служби експортного контролю України може бути оскаржене суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності у встановленому порядку протягом десяти днів з моменту його прийняття. 18. Для проведення переговорів, пов'язаних з укладенням зовнішньоекономічних договорів (контрактів) на здійснення експорту товарів, що контролюються, а також у разі наявності обмежень на постачання будь-яких інших товарів до іноземної держави експортер попередньо отримує позитивний висновок Державної служби експортного контролю України на право проведення таких переговорів. Про початок проведення переговорів з питань експорту товарів, що контролюються, суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності у триденний строк повідомляють Державну службу експортного контролю України. 19. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності у п'ятнадцятиденний строк від дня закінчення переговорів або укладення договорів (контрактів) подають Державній службі експортного контролю України звіти про підсумки переговорів або укладення договорів (контрактів). 20. Для реалізації права на здійснення міжнародних передач товарів та проведення переговорів щодо здійснення передач товарів, що контролюються, суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності попередньо реєструються в Державній службі експортного контролю України. 21. Експорт товарів, які є матеріальними носіями інформації, віднесеної до державної таємниці, здійснюється відповідно до законодавства України з питань охорони державної таємниці. 22. Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності повертає в Україну вивезений товар за свій рахунок у разі виникнення підстав вважати, що кінцеве використання товару суперечить змісту дозволу та заяви, на підставі якої було надано дозвіл, і якщо це пов'язано із заподіянням шкоди державі внаслідок порушення зобов'язань України щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки та обмеження передач звичайних видів озброєння. 23. Державна служба експортного контролю України подає щорічно до 1 березня Кабінету Міністрів України та Раді національної безпеки і оборони України звіт за встановленою формою про свою діяльність за минулий рік та пропозиції щодо дальшого вдосконалення експортного контролю. Дозволи та висновки на право здійснення міжнародних передач товарів 24. Міжнародні передачі товарів, що контролюються, здійснюються виключно на підставі дозволів та висновків Державної служби експортного контролю України. В окремих випадках такі дозволи можуть бути надані за рішеннями Кабінету Міністрів України або Ради національної безпеки і оборони України. Здійснення експорту товарів військового призначення дозволяється суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності виключно за умови укладення ним зовнішньоекономічного договору (контракту) з іноземним суб'єктом господарської діяльності, уповноваженим на це урядом держави - одержувача товарів. 25. Дозвіл є підставою для прийняття товару до прикордонного контролю та до митного оформлення, але не звільняє від подання митній установі інших документів, необхідних для здійснення митного оформлення та митного контролю відповідно до законодавства України. 26. Дозвіл та висновок на право здійснення міжнародних передач товарів, що контролюються, можуть бути генеральним чи разовим. Генеральний дозвіл та висновок підтверджують право суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності на здійснення експорту або імпорту товарів із визначенням особливих умов поставки, держави (групи держав) призначення або походження товарів, кінцевих користувачів і є дійсними протягом встановленого строку, але не більше трьох років. Разовий дозвіл та висновок на здійснення міжнародних передач товарів видаються на підставі укладеного зовнішньоекономічного договору (контракту), підтверджують право суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності на здійснення міжнародних передач товарів із визначенням їх кількості та вартості, особливих умов поставки, іноземного суб'єкта (суб'єктів) господарської діяльності, держави призначення або походження товарів і є дійсними протягом встановленого строку, але не більше одного року. В окремих випадках за рішенням Державної служби експортного контролю України дозвіл може бути надано на строк дії контракту, але не більш як на два роки. 27. Дозвіл та висновок на право здійснення міжнародних передач товарів оформляються на бланку встановленого зразка і скріплюються підписом голови Державної служби експортного контролю України або його заступника та відповідною печаткою. 28. Дозвіл та висновок на право здійснення міжнародних передач товарів не підлягають передачі іншим суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності. У разі припинення юридичної особи або її перереєстрації як суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності дозвіл та висновок не переходять до правонаступника або перереєстрованого суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. 29. Дозвіл та висновок на право здійснення міжнародних передач товарів скасовуються або їх дія тимчасово припиняється Державною службою експортного контролю України у разі: 1) потреби у цьому в цілях зовнішньої політики, національної безпеки або захисту вітчизняного товаровиробника; 2) припинення юридичної особи; 3) визнання суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності або іноземного суб'єкта господарської діяльності банкрутом; 4) встановлення фактів, які свідчать, що дозвіл та висновок на право здійснення міжнародних передач товарів було надано на підставі недостовірних або неповних даних; 5) встановлення фактів порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або іноземним суб'єктом господарської діяльності вимог щодо особливих умов поставки, з урахуванням яких було надано дозвіл та висновок; 6) внесення змін до зовнішньоекономічного договору (контракту) після одержання дозволу на право здійснення міжнародних передач товарів; 7) встановлення фактів порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності законодавства чи міжнародних зобов'язань України щодо експортного контролю, вимог цього Положення. Порядок оформлення та розгляду заяв на одержання дозволів та висновків на право здійснення міжнародних передач товарів 30. Для прийняття рішення щодо можливості надання дозволу та висновку на право здійснення міжнародних передач товарів суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності надсилає до Державної служби експортного контролю України лист із стислим викладом мети звернення, до якого додаються: 1) заява типової форми у трьох примірниках; 2) документ, який підтверджує зобов'язання кінцевого споживача товару та всіх посередників (за їх наявності) щодо використання товару виключно у заявлених цілях; 3) інші документи залежно від категорії товарів. У разі експорту товарів, що як державне майно належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, крім майна, що належить державним підприємствам на праві повного господарського відання, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності до заяви додає копію рішення відповідного міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади щодо можливості продажу таких товарів. Під час проведення експертизи заяв на отримання дозволу на право здійснення міжнародних передач товарів органи експортного контролю мають право затребувати від заявника додаткову інформацію, необхідну для об'єктивного та своєчасного проведення експертизи. Документи, складені іноземною мовою, подаються із засвідченими перекладами на державну мову. 31. Для здійснення експорту товарів до зовнішньоекономічного договору (контракту) включаються такі відомості: 1) мета і місце використання товару; 2) кінцевий споживач товару; 3) зобов'язання іноземного суб'єкта господарської діяльності щодо використання товару виключно у заявлених цілях; 4) кінцеве призначення та кількість товару. В окремих випадках на вимогу Державної служби експортного контролю України до зовнішньоекономічного договору (контракту) або іншого документа включається зобов'язання про надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності або відповідним державним органам України права на проведення перевірок використання експортованих товарів за призначенням та видачу сертифіката підтвердження доставки товарів або надання повноважним державним органом держави призначення товарів іншого документа, який підтверджує ввезення товару на територію держави призначення. Державна служба експортного контролю України має право встановлювати умови, на підставі яких надаються дозвіл та висновок на здійснення міжнародних передач товарів та проведення переговорів щодо здійснення передач товарів, що контролюються, в тому числі щодо порядку транспортування товарів, надання відповідних документів стосовно підтвердження доставки або використання товарів тощо. 32. Розгляд заяв на одержання дозволу та висновку на право здійснення міжнародних передач товарів, що контролюються, провадиться Державною службою експортного контролю України із залученням, у разі потреби, спеціалістів інших міністерств, центральних органів виконавчої влади, установ, організацій та підприємств. Відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади готують висновки у двотижневий строк. Цей строк може бути продовжено до місяця, якщо за рішенням Державної служби експортного контролю України до проведення експертизи залучаються державні експерти з питань державної таємниці. Коли зробити висновки у встановлені строки через об'єктивні причини неможливо, міністерство, інший центральний орган виконавчої влади повідомляють про це Державну службу експортного контролю України та обгрунтовують строки підготовки висновків. Якщо висновки або зазначене повідомлення не одержано протягом установленого строку, Державна служба експортного контролю України має право вважати, що заперечень проти здійснення міжнародної передачі товарів з боку органу, до якого було надіслано запит щодо висновків, немає. 33. Строк розгляду заяви встановлюється залежно від категорії товарів, але не може перевищувати від дня одержання всіх необхідних документів: 1) 45 днів — щодо експорту (реекспорту) товарів військового призначення; 2) 30 днів — щодо експорту (реекспорту) товарів подвійного використання та тимчасового вивезення (ввезення) будь-яких товарів; 3) 15 днів — щодо імпорту та транзиту товарів. До строку розгляду заяв не зараховується час, необхідний для одержання від заявника додаткової інформації. У разі, коли додаткова інформація протягом двох місяців не надійшла, заява вважається відхиленою і розгляду не підлягає. 34. Строк розгляду заяви може бути продовжено за рішенням Кабінету Міністрів України. 35. Для одержання висновку щодо можливості здійснення тимчасового вивезення за межі України товарів для демонстрації на виставках, ярмарках, з метою реклами, проведення випробувань та з іншою подібною метою, якщо це не передбачає переходу права власності на товар, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності надсилає до Державної служби експортного контролю України лист із стислим викладом мети звернення, до якого додає: 1) заяву типової форми у трьох примірниках; 2) документ, який містить відомості про найменування виставки (ярмарку), місце і строк експонування товарів та зобов'язання (гарантії) щодо зворотного ввезення товарів в Україну без зміни їх кількісних і якісних характеристик; 3) посвідчені копії документів, згідно з якими здійснюється вивезення товарів (запрошення для участі у виставці (ярмарку), контракт або угода з іноземним партнером тощо). Строк розгляду зазначеної в цьому пункті заяви не перевищує 15 днів. Особливості контролю під час здійснення транзиту товарів 36. Транзит товарів, що контролюються, через територію України здійснюється за умови одержання суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або іноземним суб'єктом господарської діяльності позитивного висновку Державної служби експортного контролю України. Для одержання висновку про можливість транзиту товарів суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний суб'єкт господарської діяльності надсилає лист із стислим викладом мети звернення, до якого додає: 1) заяву типової форми у трьох примірниках; 2) посвідчену копію експортної ліцензії держави-експортера або інший офіційний документ, що містить необхідні відомості для проведення експертизи та прийняття відповідного рішення. 3) інші документи залежно від категорії товару та держави - одержувача товару на вимогу Державної служби експортного контролю України. 37. Транзит товарів у супроводі військових караулів здійснюється у встановленому порядку за наявності позитивного висновку Міністерства оборони України, у супроводі озброєної охорони (за винятком військових караулів) — висновку Міністерства внутрішніх справ України, транзит товарів, які є небезпечними, — висновку Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. 38. У здійсненні транзиту може бути відмовлено або здійснення транзиту, що розпочався, може бути припинено у разі: 1) виникнення можливості загрози національній безпеці України, якщо товар буде поставлено до кінцевого споживача; 2) виникнення можливості заподіяння державі шкоди внаслідок аварій та екологічних катастроф під час транспортування товару; 3) коли це суперечить міжнародним зобов'язанням України щодо нерозповсюдження зброї масового знищення та у разі встановлення Організацією Об'єднаних Націй заборони або обмеження передач товарів військового призначення і товарів подвійного використання до країни призначення; 4) відмови власника товару прийняти зобов'язання щодо відшкодування шкоди в разі виникнення аварій та екологічних катастроф, пов'язаних з транспортуванням небезпечних товарів через територію України; 5) виявлення порушень митного законодавства або встановлення фактів про спроби передачі товарів не зазначеному в супровідних документах кінцевому споживачеві. Гарантії України щодо використання імпортованих товарів у заявлених цілях 39. Гарантії України щодо використання імпортованих товарів у заявлених цілях оформляються міжнародним імпортним сертифікатом України або іншим документом, що містить необхідний обсяг гарантій. Імпортний сертифікат видається на товар, що підлягає імпорту, суб'єктові зовнішньоекономічної діяльності або уповноваженому органу іноземної держави за його запитом. 40. Імпортний сертифікат використовується виключно з дозволу суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. 41. Імпортний сертифікат втрачає чинність, якщо його не подано відповідному уповноваженому органу іноземної держави протягом шести місяців від дня видачі. 42. Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності зобов'язаний вимагати повернення наданого йому імпортного сертифіката від іноземного суб'єкта господарської діяльності у разі, коли: 1) вказані в ньому кількість або обсяг товарів перевищують кількість або обсяг товарів, зазначених у зовнішньоекономічному договорі (контракті); 2) зазначені в ньому кількість або обсяг товарів перевищують кількість або обсяг товарів, на які видано ліцензію відповідним уповноваженим органом іноземної держави, в тому числі і в разі відмови у видачі такої ліцензії; 3) імпортну поставку товарів не було завершено до закінчення строку його чинності; 4) до закінчення строку його чинності сталися зміни відповідно до намірів сторін. 43. Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності протягом місяця після митного оформлення інформує Державну службу експортного контролю України про одержання зазначених в імпортному сертифікаті товарів. Використання товарів усупереч імпортному сертифікату тягне за собою відповідальність згідно із законодавством України. 44. У разі імпорту товарів митний орган, який здійснює митне оформлення, видає сертифікат доставки або інший документ, яким визначає, що товари надійшли в Україну. Порядок видачі сертифікату визначає Кабінет Міністрів України. Відповідальність у галузі державного експортного контролю 45. За порушення правил та процедур здійснення міжнародних передач товарів до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності можуть бути застосовані такі заходи: 1) скасування або тимчасове припинення чинності дозволу на право здійснення експорту або імпорту товарів; 2) відкликання за рішенням Державної служби експортного контролю експортного/імпортного сертифікату до моменту його використання; 3) скасування Державною службою експортного контролю позитивного висновку на право проведення переговорів, пов'язаних з укладанням зовнішньоекономічного договору (контракту); 4) припинення спеціальних повноважень на право здійснення експорту або імпорту товарів, зазначених у частині другій статті 20 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність". За порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб'єкти господарської діяльності можуть бути притягнуті також до відповідальності згідно з законодавством України.