2.4.1. Рання класика, або до сократівська доба давньогрецької філософії.

Ця доба у розвитку філософії Давньої Греції позначається натурфілософським окресленням. Натурфілософія – це філософія осмислення природи, як у давньогрецькій філософії поставала як “ВСЕ”, а тому першими завданнями давньогрецьких філософів було визначити з чого “Все” розпочалося, як виникло.

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як об’єкт дослідження, а першою проблемою філософії – проблема пошуку вихідного буття.

Дана проблема розроблялася послідовно філософами в межах філософських шкіл:

• Мілетська школа (місто в М. Азії, тепер Туреччина) відповідали на ці питання з позиції наївного матеріалізму – першоосновою всіх речей виступали певні природні елементи або стихії: у Фалеса – це вода, у Анаксімена – це повітря, у Анаксимандра – це апейрон, щось між повітрям і водою, але ще “невизначене”.

Мілетська школа підготувала ідейний грунт для появи дуже сміливої і продуктивної для науки тези, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, що було зроблено вже в межах Піфагорійської школи.

• Піфагорійська школа, заснована Піфагором (570-800р до н.е.). Піфагор та його послідовники, виходячи з регулярності та повторності астрономічних явищ дійшли висновку, що принцип згідно з яким створюється і упорядковується Космос. Є числа і числові відношення з центром, що об’єднує їх – Монадою (одиницею).

Саме Піфагору приписують введення в обіг таких понять як “Космос ” (впорядкований світ), “гармонія” (єдність різнорідного, навіть протилежного), філософія;він вирахував також числове співвідношення музичних тонів (7-ми ключів);він вперше назвав себе не мудрим, а шукачем мудрості (філософом).

Досягнення Піфагора пов’язують із впливом Єгипетської та Вавілонської філософії. Під цим впливом філософія Піфагора перетворилася з часом в так званий нумерологічний містицизм (математичну міфологію), який разом з теорією переселення душ і безсмертя започаткував античний ідеалізм.

• Ефеська школа, головним чином пов’язують з діяльністю Геракліда з Ефесу (544-483рр до н.е). На його думку, світ слід розуміти як потік, що весь час тече (“Все тече – все змінюється”). У цій течії задіяні чотири світові стихії : Вогонь, повітря, вода і земля, що переходять одна в одну. Цей перехід не хаотичний; він зумовлений єдиним світовим законом руху – логосом. Саме логос зумовлює постійний перехід від світового, гарячого, рухомого до темного, вологого, тобто від одного протилежного явища до іншого протилежного. Такий погляд на світ, який є динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, згодом дістав назву діалектики. Отже, Геракліт з Ефесу є засновником діалектичного мислення.

• Елейська школа (за назвою м. Елея).Найвідоміші представники Парменід (540-450 р.р. до н.е.) та Зенон Елейський (490-430 р.р. до н.е.). На відміну від Геракліда, Парменід стверджував, що не змінюється ніщо. Він твердив, що наші чуття оманливі, й визначав усю множину речей чуттєвого світу як просту ілюзію. Його доведення про незмінність світу ґрунтуються на тому, що “Те, що може мислитися, і те, що може бути – це одне й те саме”. Отже, слова мають стале значення, від них, думка йде до мови і про світ загалом. – Це перший у філософії елемент індукції. Оскільки слова і мова залишаються у пам’яті, то думки про світ мають властивості незнищенної субстанції (вперше введено в обіг теж Парменідом). В мові (граматиці), філософії, фізиці, математиці ідея незнищенності, сталості конкретної ознаки речі має назву предикат (присудок в мові).

Висновок: Парменід встановив у філософії “правило” розрізнення реальності й видимості, пізнання омани й істини, в процесі пізнання світу. Парменіда вважають засновником теорії пізнання (гносеології), а його філософію з філософією Піфагора, одним з джерел високої класичної філософії Платона.

Думки про світ видимий і невидимий, про його сталість і відсутність руху набули додаткового закріплення у філософії в працях учня Парменіда – Зенона Елейського. Він висунув п’ять спростувань руху, так звані апорії:

1. Апорія-“рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, а ні в тому, де його немає”.

2. Апорія (дихотомія) – рух не може закінчуватися, оскільки, перш ніж пройти весь шлях, необхідно пройти його половину, а раніше ще “половину половини” і так без кінця. Висновок немає кінця руху – немає самого руху.

3. Апорія – “Ахілл і черепаха”.

4. Апорія – “Стріла що летить”.

5. Апорія – “стадіон”, на якому два різних тіла рухаються назустріч.

Зенон – про відносність руху, а тому світу.

Заперечення руху – це проблема, яка й сьогодні ще немає ґрунтованого спростування, хоч вже найближчі за часом до Зенона філософ Емпедокл (483-423 до н.е.) та Анаксагор (500-428 до н.е) пробували це зробити. Емпедокл представляв школу еволюціонізму. Він вважав, що всі процеси у світі чотирьох стихій : вогонь, повітря, вода й земля, та двох світових сил протилежного спрямування – любов і ворожнеча.

Під дією любові подібне з’єднується з подібним, а ворожнечі – роз’єднується, роз падає. Саме тому світ перебуває у періодичних станах : або розвитку, або розпаду. Отже, Емнедок спробував знайти вперше у філософії компроміс між думками Геракліда і Парменіда.

Анаксагор – висунув думку, що те, що світ складається з частинок і які містять в собі усі якості та властивості світу. Поєднання цих частинок (гомеомерій) – це дія світового розуму Носа, який постає мірою для усього сущого. Отже, в Анаксагора проявляється ідея про існування єдиного творця – Бога.

Демокріт – атомістична школа:

Ідею про неділіні частини, носії інформації про світ Анаксагор міг взяти у демокріта (480-390), та його вчителя Левкіпа (500-400). Вони виходили з тези “нічого не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Атоми – не знищуються ; вони є запорукою сталого. З’єднуючись з іншими атомами вони спричиняють виникнення відчуття змін, смаків тощо.

Софісти(платні вчителі мудрості) – остання відома філософська школа досократівської доби.

Представниками цієї школи було вперше зроблено спробу перейти від пізнання природи до пізнання людини. Найвідомішим софістом вважається Протагор (481-411 р.до н.е.). Його теза “людина є мірою усіх речей” вважається початком розвитку суб’єктивізму та релятивізму у філософії, тобто “все є відносним, бо людина є мірою усіх речей: існуючих і неіснуючих …”. Протагор, один з перших, хто апелює у філософії до людини, її свідомості та можливостей.