Тема№6 Нарис історії української філософії.

План

1. Загальні особливості української філософії.

2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.

3. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії.

4. Життя та філософська діяльність Г. Сковороди.

5. Філософія в Україні ХІХ ст.

6. Особливості розвитку української філософії ХХ ст.

І.

Українська філософія є складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно – процесу розвитку європейської філософії.

Філософія у реальному своєму існуванні в Україні виходить із Візантії, звідки вона прийшла в Київську Русь.

За висновками українського філософа ХХ ст. (діаспора), колишнього ректора Вільного українського університету у Празі, українській філософії ще тільки належить проявити себе, оскільки ще не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули світового визнання. Виняток становлять філософи Г. С. Сковорода, деякі ідеї О. Потебні та В. Вернадського.

Українська філософія – явище переважно внутрішньо культурне.

Для української філософії характерно осмислення важливих рис національного характеру та світосприйняття українців, так званої ментальності.

У цьому плані Д. Чижевський виділяв такі риси українського характеру (як позитивні так і негативні).

• Емоційність та чутливість:

Позитивне прояв – у якості співчуття до людей і справ.

Негативне – нехтування раціональних обґрунтувань.

• Сентиментальність та естетизм:

Позитивний прояв – любов до краси в усіх виявленнях;

Негативний – схильність до пишнот, марнославства і марнотратства;

• Психічна рухливість українців:

Позитивний прояв – вміння швидко адаптуватися до різних ситуацій життя

Негативний – психічна нестабільність, схильність до пані кування.

• Шанування індивідуальної свободи:

Позитивний прояв – небажання коритися насильству, іноземному пануванні;

Негативний – анархізм, розбрат, невміння об’єднувати сили для вирішення проблем життя (там де три українця – два гетьмана).

• Ставлення до Землі та природи із любов’ю та водночас можна зустріти з фактами знищення лісів, забруднення річок та. ін.

Важливою особливістю українців – це так звана “двохшарівність” “нації”. (суспільства)

• Перший шар – ядро “нації” (етносу), представники, що вписуються у провідні ідеї національних проявів, запозичених зовні.

• Другий шар – люди, що протистоять провідним національним тенденціям.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначилася і на певних особливостях української філософії:

• Вона постає переважно внутрішнім явищам української культури;

• Вона ніколи не виявляла схильностей до абстрактно – раціональних системних побудов;

• Вона завжди проявляла схильність до моральних настроїв та життєвого

повчання;

• Вона переважно позитивно ставилася до релігії та шанувала вищі духовні цінності;

• Вона дуже сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно історичні проекти та міркування.

ІІ.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі. Вона прийшла сюди разом із християнством із Візантії – на той час православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові і в Малій Азії після розпаду Римської імперії. Дослідники християнства на Русі вважають, що філософські ідеї Стародавньої Греції в книжних зібраннях протягнули в Україну – Русь разом із християнством, здобули поширення і подальший розвиток на слов’янському тлі: звичаях, традиціях, віруваннях (язичницькі культи).

Виливи Візантії поєднані із давніми традиціями, визначили такі функціонування філософських ідей в Київській Русі:

• християнська мудрість поставала у поєднанні з давньогрецькою філософією (Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека та інші);

• філософія і мудрість сприймалася переважно як настанови для індивідуального само-вдосконаленості та пошуків вищої істини (це так званий особливий напрям філософії, характерний часів давньої Русі – “філософствування у Христі”. Наприклад, етичні переконання зосереджувалися на заповідях Христа та інших). В давній Русі сформувався і особливий тип філософа – “любомудр-книжник”, який мислив себе у середині “буття”.

Джерелами філософської думки К. Русі називають такі літературні напрямки:

1. “Повість минулих літ”;

2. “Ізборник Святослава 1073р”;

3. “Повчання Володимира Мономаха”;

4. “Житіє Кирила філософа”;

Наприкінці ХІV – у XV ст. в історії України – Русі відбулися суттєві зміни. Після татарської навали більша її територія увійшла до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше – Речі Посполитої. В об’єднаній польсько-литовській державі суспільне життя стабілізувалося, відкрилися можливості для культурного розвитку, насамперед освіти та філософської думки:

1. набули поширення домашні школи в яких вчилися діти заможних громадян, після їх закінчення вони продовжували навчання у найкращих Європейських університетах: Болоньї, Римі, Парижі, Кенігсберзі.

Саме українські випускники відомих університетів стали поширювачами філософських думок в Україні доби – Відродження і просвітництва. Серед них особливої слави набули:

• Юрій Котермак (Дрогобич), перший доктор медицини в українців (1450-1494);

• Павло Русин (?-1517), сучасник Дрогобича;

• С. Оріховський – Роксолан (1513-1576). Особисто знайомий з відомими політичними діячами і філософами того часу, в тому числі Мартіном Лютером.

Оріховський написав низку праць у яких порушував такі проблеми суспільного життя:

• Оборона рідного краю;

• Як оптимізувати державний устрій “Він був фундатором теорії суспільної угоди”, в яких проводилася думка про необхідність передачі громадянами частинами своєї свободи на користь суспільній злагоді.

Разом з тим він був прихильником “Теорії природного права”, оскільки вважав що не громадяни для держави, а держава для людей.

• Місце розуму у людській, насамперед державній діяльності.

Наприкінці XV – початку XVI ст. в Україні посилився тиск Католицизма на Православні

церкви та їх вірян. З метою захисту Православної Віри виникають церковні братства. Найвідомішим братством стало Львівське (Успенська церква і церква св. Миколая, заснованих відповідно у 1542р. і 1544р.)

Саме з виникненням братських шкіл пов’язують появу професійної філософії в Україні. Найвідомішими діячами братських шкіл були Станіслав Зизаній і Кирило Транквіліон – Ставровецький.

Першою Когортою просвітників вважають членів науково-освітнього гуртка у місті Острозі, (який в останній третині ХVI ст. очолив ректор Острозької академії Григорій Смотрицький). До складу цього гуртка належали відомі письменники – полемісти Х. Філарет, С. Зизаній, В. Суразький, Захарій Копистянський, Мелетій Смотрицький, першодрукар Східної Європи Іван Федоров та інші особи. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян. Лятос. Особливе місце в полемічній літературі належить вихованцю Острозької академії Івану Вишенському (1550-1620 рр.).

Світоглядним трієнтиром для Острозьких просвітників були західноєвропейські реформаційні ідеї, трансформовані в традицій Східного Християнства з його орієнтацією на внутрішнє, духовне життя людини, крім того Острозькі просвітники:

• відстоювали ідею захисту української етнічної спільноти;

• порушували питання про громадянські та етнічні права людини;

• обстоювали думку про природну рівність людей.

ІІІ.

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи – Київський Колегіум, а згодом – Києво–Могилянська академія – утворився у 1632 р. шляхом об’єднання двох шкіл і Братської школи на Подолі та школи Києво-Печерської лаври.

Ініціатором утворенням колегіуму був митрополит Петро Могила (1596-1648).

Погляди вчених Києво-Могилянської академії.

• Філософія – це система дисциплін (наук), покликаних віднайти істину, причину речей, даних Богом, а також вона дослідниця життя і доброчесності.

• Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності природи.

• Здобуття істини є результатом складних процесів пізнання на двох рівнях – чуттєвому і раціональному.

• Простір є невід’ємним від речей і середовища, а час послідовною тривалістю кожної речі – усі невіддільні від природи.

• Пріоритетне значення має розум, він впливає на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом.

• Вирішальним значенням для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником.

• Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, при цьому досягнення людиною щастя вимагає пошуків компромісу між бажаннями і потребами душі і тіла.

До числа найвідоміших професорів філософії Академії належали: У. Галятовський, У. Гізель, С. Яворський, Феофан Прокопович, автор однієї з перших збірок філософських курсів “Поетка” (1705 р.). Пізніше, Прокопович переїхав в Росію, де став одним з найближчих до імператора Петра І.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – найбільш знаменитий вихованець Академії, мандрівний філософ, його вчення викладене у численних працях, серед них: “Наркис”, “Асхань”, “Бесіда, названа-двоє”, “Кільце”, “Жінка Лотова”, “Пітон зміїв”, збірка віршів “Сад Божественних пісень” та інші.

IV.

Філософські погляди Г. Сковороди.

• Світ складається з двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому справжньої основи будь-чого, тобто Бога;

• Дві натури спів-вічні, існують ніби паралельно, між ними точиться боротьба;

• Біблія – особливий реальний світ, світ символів, що існує між великим світом “Макрокосмосом” і маленьким - “мікрокосмосом”, яким є людина.

• Завданням людини пізнати себе, визначити своє місце у світі (“світовій драмі”).

• Дух є єдиним і неподільним, він найбільш цілісно виявляє себе у рух серця.

• Треба прислухатися до голосу серця, бо в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (натура); серце є осередком духовного життя.

• Наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук.

• Любов та віра дають змогу вийти людині за межі тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією.

• Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у серці та сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є умовою самореалізації людини.

Праця у Сковороди розглядається як засіб об’єднання людей. Йому належить ідея політичного і духовного об’єднання – ця ідея “Сродної праці”.

• Важливе місце посідає у філософії Сковороди Людська Свобода та людські чесноти. Він і помер з такими словами “Світ ловив мене та не спіймав”, які написано на могилі в селі Іванівна на Харківщині.

V.

Філософія в Україні в XIX ст.

Представлена, насамперед, творчими доробками Т. Г. Шевченка, М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франко – усіх їх вважають фундаторами некласичної філософії: напряму політичної філософії.

Основні проблеми філософії цього періоду:

• Розвиток українства та початки українського національного Відродження.

І етап – кінець XVIII – 40-ві роки XIX ст.: традиційно вважається публікація “Енеїди” І. Котляревського (1794 р.) та першої систематичної історії України складеної Д. Бантиш – Каменським та опублікованої у 1822 р.: “Історія Малої Росії”.

ІІ етап – 40-ві рр. XIX ст., від утворення Кирило-Мефодіївського товариства, очільниками якого були Т. Шевченко, М. Костомаров та інші, до української революції 1917-1920 роках! На цьому етапі поставали такі проблеми:

• Національна само визначеність, ідентифікація українського народу, особливості його ментальності (психічного типу) як характеристики свідомості. У цьому плані знаковими є роботи Т. Г. Шевченка “І смертним і живим і ненародженим землякам моїм дружнє є посланіє…”, П. Куліша “Чорна Рада”, М. Драгоманова “Листи на Наддніпрянську України” (мають антиросійську спрямованість).

• Боротьба за соціальну рівність, в тому числі і заклики до повалення самодержавства в Росії, австро-угорського панування, й утворення соціальної держави. (Шевченко, Драгоманов, Франко).

VI.

Особливості розвитку національної філософії у ХХ столітті.

Українська філософія ХХ ст. представляла головним чином філософію в діаспорі та вченням “про ноосферу” В. І. Вернадського.

• “Вчення про ноосферу” Вернадського – це нові на той час підходи до розуміння наукової частини світу, яка суттєво переорієнтовувала світоглядні парадигми людини – це так зване формування нового біосферного мислення під впливом якого відбувається перетворення в самій біосфері.

Вернадський застерігав ще в 40-х роках ХХ ст. про загрозу біосфері через не раціональне ставлення людини до природи. Запобігти загибелі людству Вернадський вважав можна за допомогою формування єдиної глобальної науки: – саме вона в змозі Виробити єдину для усіх країн програму виживання та подальшого розвитку

В цілому теоретичні праці Вернадського переорієнтовують мислення від індивідуального, одного роду, до планетарного, глобального.

Українська філософія в діаспорі розвивалася у трьох напрямках:

1. розробка проблем політичної філософії;

2. аналіз філософської проблематики в межах класичної філософії;

3. український персоналізм (індивідуалізм).

Найбільш яскравими представниками політичного напряму вважається Д. Донцов та В. Липинський.

Д. Донцов (1883-1973) – представник волюнтаризму в філософії; тобто продовжив розвиток “філософії до життя” Ф. Ніцше у формі так званого інтегрального націоналізму. Суть інтегрального націоналізму в такому:

• відмова від інтернаціоналізму та заклики до активності нації, боротьби за виживання з іншими націями;

• критика індивідуалізму та підняття ідеї творення національного суспільства, в якому інтереси нації передують інтересам індивідуала, формування національної диктатури.

Основні праці Д. Донцова: “Націоналізм”, “Дух нашої давнини”, “Хрестом та мечем”, “Незримі скрижалі кобзаря”, “Клич доби”.

В. Липинський (1822-1931), близький друг родини Рильських, Чацьких – (українських магнатів) Волині: сприяли національному відродженню на землях, що тривалий час були під польським Володарюванням.

Липинський став головним критиком доктрини Донцової у теорії державотворення. Він вважав, що центральною фігурою в українському державотворенні має бути не етнічни2й а політичний українець, тобто громадянин України незалежно не залежно від етнічного походження. Липинський ще у 1925 р. передбачав, що українська республіка колись буде створена онуками радянських діячів, тих хто в 1919 р. був на боці більшовиків і допомагав нищенню УНР. Так і сталося у 1990-1991 роках – в тодішній Верх. Раді більшість складали радянські партійні діячі.

Класична філософія представлена О. У. Чижевський; він дав уточнений аналіз особливостям характеру та свідомості українців, їх ментальності.

Представниками українського персоналізму вважають І. Лисак – Рудницький (“Ессе”), Павло Магочий, О. Кульчицький.

Розділ ІІ. Онтологія і гносеологія

Ф. Енгельс, представник окремої гілки німецької філософії ХІХ ст. – соціальної філософії, один із головних ідеологів комунізму (разом з К. Марксом) в роботі “Л. Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії” дав своє розуміння “основного питання філософії”.

1. що є первинним: буття (об’єктивна реальність), або весь матеріальний світ в цілому в усіх його проявах ?

2. чи може свідомість адекватно (еквівалентно) відобразити буття таким яким воно є насправді?

Відповідь на першу частину так званого “Основного питання філософії” шукає частина філософії – онтологія (наука про буття); на другу – гносеологія (теорія пізнання).