3. Про абстрактність морфеми свідчить наявність нульових морфем. Морфологічний нуль - це відсутність формотворчого елемента в складі слова

на противагу його наявності в іних членів ряду, наприклад: яблуня - яблунь, Карпати - Карпат.

У парадигмі одного й того ж слова виділяється внутрішній нуль, приспівставленні ідентичних позицій у парадигмах різних слів виділяється зовнішній нуль. Пор.: а) магнолій у зіставленні з магнолія, магнолії...; озер у зіставленні з озеро, озера... та б) форма ножиць на противагу формам окулярів, саней, штанів. У прикладі ножиць від ножиці нуль одночасно є і внутрішнім, і зовнішнім.

Внутрішній нуль – це виділення нульової морфеми, яка складається лише з 1 аломорфа, тобто уведення певного інваріанта. Зовнішній нуль зводиться до уведення нульового аломорфа, тобто варіанта в ряд експліцитних аломорфів тієї ж морфеми.

Тема 2. Основні проблеми морфонології

План

1. Морфонологія як наука. Предмет і завдання морфонології.

2. Статус морфонеми і субморфа в системі одиниць мови.

3. Морфонологічні явища в українській мові.

8. Особливості сполучуваності морфем.

Література

Основна: 1; 25.

Додаткова: 6; 10.

1. Найбільші заслуги в галузі морфонології належать М.С.Трубецькому. Саме він у 1929 р. запровадив термін ,,морфонологія”. Одним із засновників цього розділу мовознавчої науки був І.О.Бодуен де Куртене. У вітчизняній літературі морфонологічні дослідження належать майже виключно прибічникам Московської фонологічної школи, зокрема Р.І.Аванесову.

Морфонологію розглядали: 1) як з’єднувальну ланку між фонологією і

морфологією; 2) як проміжний рівень між фонологією і морфологією; 3) як самостійний, але не базовий рівень системи мови; 4) як частину граматики - ,,передморфологію”, як вступ до морфології; 5) як частину морфології. Щоб визначити статус морфонології в мовознавстві, необхідно з функціональної (динамічної) точки зору оцінити фонологію, морфеміку і морфонологію.

Морфонологія, за визначенням В.Б.Касевича, - це фонологія в дії, це фонологія значущих одиниць, з однієї сторони, та „озвучені” морфологія, словотвір, синтаксис - з іншої.

За М.С.Трубецьким, повна морфонологічна теорія складається з 3 розділів: 1) теорії фонологічної структури морфем; 2) теорії комбінаторних звукових змін, яких зазнають окремі морфеми в морфемних сполученнях; 3) теорії звукових чергувань, які виконують морфонологічну функцію. У 1934 р. М.С.Трубецькой відзначав, що головне завдання морфонології полягає в дослідженні характеру й обсягу морфонологічних змін (комбінаторних і вільних).

Структура морфонології, як вона розуміється нині, значно складніша й

ширша від того кола питань і явищ, які відносив до неї М.С.Трубецькой. Морфонологія як самостійний розділ мовознавства вивчає: 1) фонемну будову морфів різних типів (кореневих, суфіксальних, префіксальних, флексійних), способи їх протиставлення і розрізнення; 2) правила сполучуваності морфем, тобто їх взаємопристосування, видозміни морфів (варіювання) при їх сполучуваності в морфемні ланцюжки (чергування фонем в тотожних морфах) при словозміні і словотворенні; 3) морфологічне чергування (морфонема) і різні явища на межі між морфами (усічення, нарощення, суміщення, перехід наголосу) при їх сполучуваності як пограничні сигнали в процесі словозміни і словотворення.

Об’єктом морфонології є: 1) фонологічна будова морфів і способи їх протиставлення та розмежування; 2) видозміна морфів при їх сполучуваності в морфемні ланцюжки; 3) пограничні сигнали і різні явища на міжморфемному шві, що реалізують процес сполучуваності морфем, тобто сполучувальні явища. Завдання морфонології - встановити: а) фонемну будову морфів різних видів; б) правила сполучуваності морфів у слові, тобто

умови взаємопристосування (варіювання) морфів при їх з'єднанні; в) порядок

розташування морфів.

2. З виокремленням на початку 20-30-х рр. ХХ ст. морфонологічної проблематики у самостійну галузь лінгвістики в мовознавчій літературі не вщухає дискусія щодо доцільності й умотивованості виділення особливих, тобто морфонологічних одиниць. Одні дослідники (О.С.Ахманова, С.Б.Бернштейн, Г.Аронсон, О.С.Кубрякова, Е.О.Макаєв, Т.В.Попова, Л.Писарек) обстоюють думку, що морфонології як ученню про закономірності фонологічної репрезентації морфем та їхніх рядів спеціальна одиниця не потрібна, оскільки в мовній онтології їй нічого не відповідає; усі випадки формального варіювання морфем можна, уважають вони, цілком адекватно описати в термінах альтернацій. Інші морфонологи (3.Харріс, Р.Лясковський, Д.С.Ворт, В.Г.Чурганова, В.В.Лопатін, В.Б.Касевич) обгрунтовують лінгвістичну реальність морфонологічних одиниць-морфонем

і / чи субморфів, важливість їх для коректного опису тих мов, які характеризує висока активність морфонологічних перетворень.

Сьогодні поняттям і терміном „морфонема” послуговуються представники різних лінгвістичних шкіл і напрямів, яким властиве різне бачення морфонології, неоднакове трактування ії статусу, предмета і завдань. Це має своїм наслідком і відсутність єдиного погляду на морфонему як особливу мовну сутність.

На думку польського дослідника Г.Улашина, морфонема - це фонема в семасіолого-морфологічній функції, тобто елементарна складова морфа, що зазнає чергування в межах морфеми. У дусі улашинських ідей побудувала концепцію морфонеми як елементарної одиниці морфонології російська дослідниця В.Г.Чурганова: ,,Морфонема - це одиниця, яка відображає єдність

сильних і слабких фонем одного класу, трактованого як компонент реальної морфеми (морфа)”. Морфонема в трактуванні прихильників генеративного методу (М.Халле, Д.С.Ворта, Р.Лясковського, Т.В.Булигіної) є елементом глибинної (абстрактно словникової) форми морфеми, з якої за допомогою відповідних правил можна вигенерувати всі її поверхневі форми.

У трактуванні польського лінгвіста Є.Куриловича морфонема – це надлишковий морф, про який можна вести мову лише у випадку подвійної фонологічної характеризації якоїсь граматичної категорії. Є.Курилович прийшов до поняття морфонеми як центрального поняття морфонології через

поняття складної морфеми та субморфа, наполягаючи при цьому на ізоморфності трьох мовних рівнів - фонологічного, морфонологічного і морфологічного.

Український мовознавець В.О.Горпинич, окреслюючи поняття морфонеми, пішов у своїх узагальненнях ще далі: морфема - ,,Це ряд зумовлених акомодацією морфонологічних явищ у морфах мотивуючих слів і дериватів, що формуються в певній словотвірній позиції”. Морфонема В.О.Горпинича складається з морфонів і може належати до одного з трьох класів - до кореневих, суфіксальних чи префіксальних морфонем. За критерій такої класифікації слугує характер базової морфеми. Важко погодитися, що таке складноконструйоване, операційне за своєю суттю поняття доцільно описувати в термінах морфонеми як елементарної одиниці морфонології. Для нього більше підходить термін „модель” чи ,,схема”.

Відмінність підходів до трактування морфонеми має своїм наслідком розбіжності в окресленні інвентаря цього класу одиниць. У лінгвістів, орієнтованих при аналізі морфонологічних явищ на фонологічний рівень мови, а відтак і на фонологічну природу морфонеми, він майже збігається з інвентарем фонем. Так, В.Г.Чурганова виділяє – 43 морфонеми, а М.В.Попов – 39. У працях дослідників, що акцентують увагу на функціональній сутності морфонем кількість останніх визначається наявними в мові альтернаційними рядами і значно перевищує кількість фонем.

Частина мовознавців обстоює думку, що морфонологія має рівневу структуру, й морфонема є одиницею ії нижчого (сегментного, фонемного) рівня. Одиницею вищого рівня, того, що безпосередньо стикується з морфологічним, є субморф. Субморф як морфонологічне поняття запропонував Є.Курилович. Цим терміном він позначив такі елементи структури слова, як апофонію (чергування фонем), переміщення наголосу, різноманітні з’єднувальні голосні / приголосні фонеми та їхні сполучення, що

в усіх індоєвропейських мовах не мають самостійної морфологічної функції, а зумовлені суфіксами або префіксами. У подальшому, як відзначається вище, дослідник став уживати в цьому значенні термін ,,морфонема”.

В.В.Лопатін визначає субморф як семантично несамостійну (адже дериваційне значення виражає морф у цілому) частину морфа, яка виявляє тільки формальну (морфонологічну) значущість. Наприклад, слова на зразок камінь, кінець, огірок вичленовують сегменти інь, ець, ок, подібно до того, як їх виділяють морфонологічно членовані лексеми ступінь, кравець, чобіток. Для морфонології несуттєво, що подібні елементи втратили співвіднесеність із планом змісту. Головне, Що вони формально тотожні з тими елементами, які цю співвіднесеність зберегли. В.В.Лопатін пропонує класифікувати їх з урахуванням таких трьох критеріїв: а) функціонального: субморфи наявні не в усіх морфах морфеми, вони можуть обмежувати її сполучу вальні можливості, а також визначати тип морфонологічної поведінки основи в актах словозміни і словотворення; б) формального: одні субморфи співвідносяться з питомими суфіксальними морфами, інші не співвідносяться

(у такому разі вони часто відповідають запозиченим афіксам); в) критерію регулярності / іррегулярності.

О.А.Земська відводить субморфу в морфологічній системі мови набагато скромнішу роль: це частини кореневих морфем, які не мають у складі слова жодного значення, а лише збігаються з афіксальними морфемами своїми наборами фонем і різного типу чергуваннями.

По-іншому розв’язує цю проблему В.Б.Касевич: він уважає субморф єдиною одиницею морфонології. Під поняття субморфа можна, на думку дослідника, підвести будь-який перемінний (елізований, нарошений, що підлягає чергуванню) сегмент морфеми.

Отже, визнання/ невизнання морфонеми і субморфа як специфічних мовних одиниць, вибір способу їх інтерпретації залежить від теоретико-методологічних настанов мовознавця, а також від обстоюваного ним підходу до трактування морфонології, її предмета і завдань.

3. Морфонологічне варіювання є різновидом мовної варіативності. Воно виявляється в модифікації формальної (фонологічної) структури морфем при їх поєднанні в межах слова чи словоформи.

Морфонологічними явищами називають такі фонологічні зміни, які виникають між морфами, служать для їх взаємопристосування, сполучуваності і розмежування, а також маркують морфологічні і семантичні

відмінності морфів. Вони уможливлюють словозміну, формотворення і словотворення.

До морфонологічних явищ в українській мові належать:

1) усічення основи твірного слова перед твірним суфіксом: наприклад, синтаксис - синтаксичний, довгий - довший, пленум - пленарний;

2) нарощення звуків на твірний суфікс, твірний префікс або твірну основу: Тараща - таращанський, кіно - кіношник, зібгати;

3) суміщення (накладання) морфем: Омськ - омський, Черкаси - черкаський, Слобожанщина - слобожанський;

4) морфологічні чергування: текти - тече, котити - кочу, колихати - колише;

5) переміщення наголосу, пов'язане з процесами словозміни, формотворення і словотворення: помилка - помилки; кобза - кобзар - кобзарі, кобзарський - кобзарівський.

Морфонологічні явища становлять певну систему. Частина з них знаходиться між собою в альтернативних відношеннях: усічення і нарощення, суміщення і Чергування. Наприклад, 1) якщо з якихось причин неможливе усічення твірного слова, то тоді актуалізується нарощення суфікса: Алушта - алуштинськии, артерія - артеріальний, спорт- спортивний; 2) якщо реалізується суміщення морфів, то це спричиняє, як правило, чергування: Запоріжжя - запорізький, Калуш - калуський; 3) якщо реалізується усічення, то це виключає, як правило, інтерфіксацію: таксі – таксист, Омськ - омич.

У зміст поняття „альтернація” включають усі способи модифікації зовнішнього вигляду морфем - чергування фонем і наголосу, явища усічення,

нарощення та накладання. Морфонологічні альтернації відзначаються продуктивністю і мають регулярний характер, оскільки спостерігаються не в

окремих формах, а в серіях форм. Вони зумовлені насамперед структурними

характеристиками поєднуваних морфем і регулюються законами фоно- і морфотактики. Це дозволяє сформулювати правила перетворення зовнішнього вигляду морфем відповідно до зміни їх граматичних ролей за умови, що на їх формальну валентність накладаються певні структурні обмеження. Фонологічні варіанти, що експонують ту чи іншу змінну морфему, утворюють альтернаційний ряд, єдність якого підтримується структурно-семантичною єдністю його членів. Це означає, що варіювання форми морфеми не може бути безконечним, воно має певну межу, за якою наступає розпад морфеми.