Грюнвальдська битва 1410 року.

У ній війська Тевтонського ордена, який загрожував слов’янським землям, було розгромлено об’єднаними силами поляків, литовців та руських князів.

В 1432-1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась громадянська війна. Протягом 4 років (1432-1435 рр.) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави – власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд Кейстутович, друге – Свидригайло (молодший брат Ягайла), якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Битва під Вількомиром 1435 року закінчилася поразкою Свидригайла. Це мало значні негативні наслідки: у 1452 році було остаточно ліквідовано Волинське князівство, а в 1471 – і Київське. Вони перетворилися на воєводства. Київським воєводою став Мартин Гаштовт.

1480-1481 роки – змова князів руських Ольшанського, Бєльського та Олельковича, невдала спроба скинути з престолу польсько-литовського князя Казимира IV і відродити Руське князівство. Змовників було страчено в Києві. У 1508 році була остання спроба створити незалежну українську державу під керівництвом княза Михайла Глінського, який після провалу втік до Московської держави. Після цього українські князі і бояри перестали боротися за інтереси народу і зосередилися на відстоюванні лише особистих привілеїв.

Особливості політичної системи Великого Князівства Литовського.

Політичний та державний устрій В. к. Л. формувався у ХV - ХVI ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. За Віленським привілеєм 1447 р. юридично оформлялися права «князів, панів, шляхти». Вперше на українських землях було проголошено принцип недоторканості особи від арешту і ув’язнення без рішення суду. На поч. ХVI ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд. Як вищий дорадчий орган складалася державна рада – Пани-рада. Сформувався сейм – представницький орган влади князів та шляхти з великими правами. Він став вищим законодавчим органом. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю. У 1458 році була створена Київська митрополія Київської, Галицької землі і всієї Русі, що дозволило стати незалежними від московського патріарха.

В 1-й пол. ХVI ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виключне становище шляхти та магнатів у ВКЛ, закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Статути Великого князівства Литовського увібрали у себе норми римського, руського, польського і німецього кодованого і звичаєвого права.

Статут 1529 року складався з 243 артикулів, об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів.

Статут 1566 року (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти і воєводства), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Статут 1566 р. завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави.

Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 р. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він остаточно закріпив привілеї польсько-литовської шляхти і її власність на землю. Цей статут, що діяв на Правобережжі до 1840 р., юридичне запровадив кріпосне право на Україні.

З 2-ї пол. ХV ст. в становищі ВКЛ відбуваються серйозні зміни: падіння Золотої Орди призвело до втрати союзника в боротьбі з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони. У війні 1500-1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину). У 1514 році в битві під Оршею війська ВКЛ під керівництвом князя Костянтина Острозького розбили російське військо, але це стало лише тимчасовим успіхом. З виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на ВКЛ.

Неспроможність протистояти тискові Московської держави в Лівонській війні (1558-1583 рр.), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 р. Люблінської унії. Останнім князем незалежної Литовської держави став Сигізмунд II Август. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу – Річ Посполиту. У ній були спільний король, сейм і сенат, міжнародні угоди могли укладатися тільки від імені Речі Посполитої. Польська, литовська та українська шляхта зрівнювалися у правах, ліквідовувалися митні кордони запроваджувалася єдина грошова одиниця. У її складі ВКЛ зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси, судочинство, що велося на основі Литовських статутів, державну («руську») мову. Одночасно відбувається швидке ополячення та окатоличення ВКЛ. – переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури. Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. Вони були розділені на 6 воєводств – Белзьке, Подільське, Руське, Волинське, Брацлавське та Київське. У межах ВКЛ залишились тільки північно-західні руські землі: Берестейщина й Пінщина.

Церковна Берестейська унія 1596 року

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках ХVI століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів. Ідею унії подав Скарґа Петро (1536-1612) – польський проповідник-єзуїт ХVI-ХVII ст., відомий полеміст з протестантами і православними. План створення унії виробили на таємному з’їзді єпископів у Сокалі у 1594 році.

Безпосередніми приводами до унії були:

• невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

• бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

• намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті і титулувались «князі церкви». Вони залежали тільки від Папи та почасти від короля.

У 1595 році єпископи Луцький Кирило Терлецький і Володимирський Потій Іпатій вирушили до Риму, представили Папі Климентію VIII проект унії.

9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в церкві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори – православний і уніатський. Уніатський Берестейський собор проголосив створення греко-католицької (уніатської) церкви. Митрополитом новоствореної церкви обрали Михайла Рогозу. На Закарпатті так звану Ужгородську Унію уклали в 1646 спершу 63 священики, а в 1652 році її прийняло все західне Закарпаття. Перемиська єпархія прийняла Унію в 1692, Львівська – в 1700, Луцька – у 1702, Львівська Ставропіґія – лише в 1708. В 1716-21 роках перейшла на Унію і Мармарощина.

Уніатське духовенство визнало владу римського папи, прийняло основні догмати католицької церкви, зберігши, проте, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнялися у правах з католицьким міщанством.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Проти унії протестували єпископи Гедеон Балабан (Львів) і Михайло Копистенський (Перемишль), значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського. Боротьба православного населення проти наступу католицизму стала своєрідним проявом європейської реформації і контрреформації.

Свідченням опору наступу католицизму з боку православного населення стали братства. Братства – національно-релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан у ХVI-ХVIII ст. Першим У 1586 році виникло Львівське спенське Ставропігійне братство. Наприкінці ХVI – на початку ХVII ст. братства виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. ХVII - ХVIII ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Братства створювалися навколо парафіяльних церков. Вони мали свої статути, вони дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі, захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю. Рогатинець, І. Красовський, С. Зизаній, І. Борецький, П. Беринда та ін. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.

Під тиском братств, народних постань та опору православної церкви поляки змушені були піти на поступки: 1. львівське братство здобуло право ставропігії, тобто підпорядковувалося не місцевим єпископам, а безпосередньо патріархові. 2. 1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Феофаном було відновленно вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького. 3. У 1632 році Владислав IV видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. За цими «Статтями» уряд узаконював існування православної церкви. Король Польщі визнав вищу православну церковну ієрархію,

Видатним церковним і культурним діячем першої половини XVII ст. став Петро Симеонович Могила (1596-1647 рр.). Він був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університетах, зокрема в Парижі, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, у 1627 р. став Києво-Печерським архімандритом, а з 1632 р. до смерті в 1647 р. — митрополитом київським і галицьким. У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 p. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України.

Соціально-економічний розвиток України в другій половині XIV – першій половині XVI ст.

Умови розвитку економіки. Населення. На початку XV ст. в Україні налічувалося близько 3,3 млн чол. населення, наприкінці першої чверті XVI ст. – 3,8, а наприкінці першої чверті XVII ст. 5-6 млн чоловік. Зростання феодального землеволодіння. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани: панівний – клас феодалів і експлуатований клас – селянство. Обов'язком феодалів (князів, панів, бояр, шляхти та ін.), було відбувати військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу феодали діставали землі в спадкове або тимчасове володіння («вотчини» і «помістя»). З розвитком феодальних відносин феодальне землеволодіння – основа феодального ладу – зростало. А це вело до посилення експлуатації і покріпачення селянства. Наприкінці XIV ст. на українських землях було лише кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в першій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, а також тисячі панських і шляхетських господарств. Великими феодалами були князі Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Вишневецькі, Капусти, Глинські та ін. У Галичині й Західному Поділлі, поневолених Польщею, багато було маєтків польських панів. Зростало й церковне землеволодіння. За землі магнати і бояри несли службу на користь держави, магнати, які ішли на війну разом із своїм військом, називалися „пани хоруговні”. Магнати – це найбагатші феодали-землевласники, а шляхта – дрібні і середні феодали. Вони швидко привласнювали колишні селянські та общинні землі. Стан сільського господарства. Господарство залишалося в своїй основі натуральним. У панському дворі, який включав панський будинок, житла для челяді, різні господарські будівлі і до якого прилягали орні землі, сінокоси, пасовища, села з селянами, що обробляли панські землі, вироблялося здебільшого все необхідне для потреб феодала. Повністю натуральний характер мали господарства селян. Основною галуззю економіки України наприкінці XIV – у першій половині XVI ст. залишалося сільське господарство, і передусім землеробство. У Східній Галичині, Західному Поділлі, на Волині, у центральних районах Київщини була поширена трипільна система землеробства, при якій на озимину сіяли жито і пшеницю, а на ярину – ячмінь, овес, гречку, просо. У північних районах, на Поліссі, на Чернігівщині застосовувалася вирубна (підсічна), а в південно-східних степових районах – двопільна і перелогова системи землеробства. Підсічна (вирубна) система землеробства була основана на вурубуванні ділянки лісу. Дерева і кущі спалювали, і на цій ділянці ряд років засівалася нива. Коли земля виснажувалася, вирубувалася сусідня ділянка лісу. Перелогова система використовувалася в степових районах. Там ділянку землі розорювали, засівали кілька років, а потім ряд років давали землі відпочити. Двопілля – це поділ ниви на дві частини, одна з яких засівалася, а інша була під паром. Трипілля – це чергування на полі озимини, ярини і пару. Землю обробляли дерев'яними плугами із залізними лемешами і відвальними полицями. У селянських господарствах основним знаряддям була дерев'яна соха. Як тяглова сила здебільшого використовувалися воли, рідше – коні. Землю удобрювали гноєм. Крім хліборобства, населення України займалося скотарством, вирощувало городні культури, коноплі, льон, рижій та ін. Значного поширення набули садівництво і бджільництво. Поряд з розведенням бджіл на пасіках займалися й бортництвом. Важливе місце належало також рибальству й мисливству. Важливою галуззю було млинарство, що становило монополію феодалів. У XIV-XV ст. переважали водяні млини, вітряки з'явилися пізніше. «Устава на волоки» 1557 р. – правовий документ, затверджений польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (площею від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості). Вони стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, тобто багатогалузеві феодальні господарства, які ґрунтувалися на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково були пов'язані з ринком, але в своїй основі ще залишалися господарством натурального, споживчого характеру. Сільська община і дворище. Групи селян. Основною продуктивною силою було селянство. Селяни жили общинами.. Сільська община складалася з дворищ, в основі яких лежали родини. Дворище, в свою чергу, складалось з 5-11 «димів», тобто окремих господарств. В общині селяни спільно володіли й користувалися лісами, водами, випасами та іншими угіддями, інколи й орними землями, відбували повинності на користь феодала і держави. Кілька сільських общин, сіл об'єднувались у волость. Управління общинними справами було виборним. Очолювали його отамани, тіуни, десятники, у волостях – старці. Сільська община користувалася і судовими правами. Був «копний суд» – суд селянського сходу, (копа, купа – громада), який розглядав різні цивільні і кримінальні справи (про земельні спори, крадіжки, вбивства тощо). Крім копного, були також підкоморський суд – становий шляхетський суд у Правобережній Україні для розгляду межових земельних справ, встановлений за Литовським статутом 1566 р.. З 1547 року виник вотчинний суд, який здійснювався самими поміщиками, та земські суди, які розглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату. Наприкінці XIV – у першій половині XVI ст. серед селянства існували різні групи. До найзаможніших належали переважно служиві селяни-слуги, які перебували на тій або іншій «земській» службі – військовій (замкова або польова «сторожа»), «листівній» (роз'їзди з листами), служили соцькими, десяцькими, землемірами, великокнязівськими мисливцями, рибалками та ін. За службу вони одержували одну-дві волоки землі і звільнялися від інших повинностей. Іншою великою групою селян були данники, які за користування землею давали данину державі натурою (куницями, рибою, медом, воском та ін.) або платили податок грішми. Більшість данників також залишалися ще вільними. Ще одна група сільського населення – тяглові селяни – за користування землею виконували відробіткову повинність спочатку тільки на користь держави, а потім і окремих феодалів. Вони із своїм тяглом та інвентарем обробляли поля, збирали врожай, гатили греблі, будували млини, палаци, замки тощо. Кількість вільних тяглових селян швидко зменшувалася. За правовим становищем селяни поділялися на «похожих» (вільних), що юридично мали право необумовленого відходу від феодала, «непохожих» селян («отчичі», «люди заседелі»), позбавлених такого права, тобто вже закріпачених. Серед селян було чимало збіднілих людей. Це – «сусідки» і «підсусідки», які переходили в залежність до заможних селян або феодалів і селилися при їхніх дворах; коморники, що наймали в багатих селян і міщан комори; городники, що володіли лише городами; халупники, у яких були тільки хати; дворова челядь та ін. Усі селяни мусили платити різні податки й виконувати повинності на користь держави, а селяни, що жили в маєтках приватних власників, – і на користь феодалів. Всі селяни сплачували щороку загальнодержавний грошовий податок – серебщину. З розвитком феодально-кріпосницьких відносин зростали повинності селян на користь феодалів. Це були натуральна та грошова рента (оброк) і рента відробіткова – панщина. У ХVI ст. селяни вже відробляли 208 днів панщини на рік – у 20 разів більше, ніж у ХIV ст. Селянські заворушення. Селяни чинили опір наступові феодалів на їхню землю й права. Форми їхнього протесту були різноманітними. Селяни писали великому князеві чи королю скарги на утиски феодалів, відмовлялися виконувати панщину й інші повинності на користь феодалів, нападали на маєтки, убивали їхніх власників і управителів, знищували панські посіви, маєткові будівлі, захоплювали майно феодалів. Поширеною формою селянського протесту стали масові втечі покріпачених або покріпачуваних селян із західних і північних районів у південні степи, на Подніпров'я, де феодальний гніт був слабшим. Водночас відбувалися й масові антифеодальні збройні повстання. Одним з найбільших було повстання 1490-1492 pp. під проводом селянина Мухи. У ньому взяли участь українські і молдовські селяни Східної Галичини, Буковини, Покуття і Молдови. Феодали схопили Муху і стратили в Кракові. Справу Мухи продовжив Андрій Боруля у 1491-1492 роках на Північній Буковині та Галичині. Він був страчений у Хотині. Розвиток ремесла. З кінця XIV ст. до середини XVI ст. в Україні продовжувало розвиватися ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від сільського господарства і зосереджувалося переважно в містах. Зростало число ремісників, для яких ремесло уже було основним заняттям, збільшувалася кількість ремісничих спеціальностей. Якщо в часи Київської Русі їх було близько 60, то на початку XVI ст. налічувалося вже понад 200. У містах і селах жили й працювали ковалі, слюсарі, гончарі, пекарі, ювеліри, кравці, шевці, бондарі, каменярі, муляри, кушніри (вичиняли шкіри), римарі (виготовляли шкіру для пошиття взуття), гончарі, шаповали, тертичники (пиляли дерево на дошки), броварники (варили пиво), цирульники, склярі та ін. Щоб регулювати розвиток ремісничого виробництва й успішніше протистояти наступові феодалів, міські ремісники окремих спеціальностей об'єднувалися в цехи. Цехові майстри, які були власниками майстерень і зосереджували в своїх руках засоби виробництва, гнобили й експлуатували підмайстрів і учнів. Частина ремісників залишалася поза цехами. Їх називалися партачами. Торгівля. Розвиток сільського господарства й ремесла, збільшення міського населення сприяли розширенню внутрішнього ринку, економічних зв'язків міста з селом і між окремими містами й землями, пожвавленню торгівлі. У містечках і селах відбувалися, здебільшого один раз на тиждень, торги, що обслуговували невеликі території. Тут продавалися сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби. У великих містах один-два на рік відбувалися ярмарки, куди з'їжджалися купці як з різних територій України, так і з інших країн. На ярмарках у Львові, Луцьку, Кам'янці, Києві, Острозі та в інших містах торгували як різними місцевими товарами – хлібом, худобою, хутрами, сіллю, медом, рибою, воском, птицею, лісом, одягом, взуттям, шкірами та ін., – так і іноземними. Водночас із внутрішньою розвивалася й зовнішня торгівля. В Україну привозили хутро (соболине, лисяче, боброве, куняче та ін.), зброю, різні вироби з дерева, дорогі тканини, прянощі, вино тощо. З України вивозили зерно, худобу, шкіри, сіль, мед, віск, горілку, ювелірні вироби. Міста. З розвитком ремесла, внутрішньої й зовнішньої торгівлі зростала кількість міського населення, розширювалися старі й виникали нові міста. Якщо спочатку багато міст були лише фортецями й адміністративними центрами, то поступово вони ставали й економічними центрами, центрами ремесла і торгівлі. Залежно від того, на чиїй землі стояло місто – державній (великого князя литовського або польського короля) чи приватновласницькій – міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно населення міст сплачувало різні податки, виконувало натуральні повинності, а іноді й панщину. Як і в інших країнах Європи, міське населення України намагалося позбутися залежності від державних урядовців і феодалів, уникнути їхнього свавілля, добитися самоврядування і цим забезпечити кращі умови для розвитку ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи діставати собі більші прибутки від міст, також була зацікавлена в розширенні ремесла й торгівлі. З цією метою уряд видавав окремим містам «хартії» (грамоти) на так зване магдебурзьке право. Населення міст, які одержали магдебурзьке право, звільнялося від управління й суду королівських або великокнязівських намісників – воєвод і старост – і діставало право на самоврядування. За це воно вносило в державну скарбницю певну суму грошей, звільнялося від більшості натуральних повинностей, обкладалося грошовими платами з торгівлі і промислів. Управління містом переходило до виборного магістрату. Магістрат ділився на дві колегії – раду (суд у цивільних і адміністративних справах) і лаву (суд кримінальний). Раду очолював бургомістр, лаву – війт. Засідання відбувалися в ратуші. Першими містами, що одержали магдебурзьке право, були Сянок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Стрий (1431), Мукачево (1445), Київ (1494), Луцьк (1497). На Лівобережній Україні першим магдебурзьке право отримало місто Лубни в 1591 році. Порівняно із Західною Європою в Україні магдебурзьке право мало обмежений характер. Панівне становище у міському самоврядуванні посідала найзаможніша міська верхівка. У справи міст, хоч вони й мали магдебурзьке право, часто втручалися воєводи й старости. Війти здебільшого не обирались, а призначалися королем або великим князем. _____________________________________________________________________________ Українські землі під владою інших держав у ХVI ст. – Чернігово-Сіверщина увійшла до Московської держави. (1500-1503 роки) – Закарпаття перебувало в складі Угорщини, а в 1526 році, після розгрому угорців турками, Закарпаття розділили Австрія та Трансильванія. – Буковина (Шипинські землі) перебувала в складі Молдавського князівства, а коли та визнала свою залежність від Туреччини, Буковина стала турецькою провінцією (2 пол ХV ст) – Крим і Північне причорноморья – 1428-1430 – утворення Кримського ханства. У 1445-1449 роках – здобуття незалежності від Золотої Орди. Столиця – Бахчисарай. Там правила династія Гіреїв. 1476 р. ханство потрапляє в залежність від Туреччини. 1474 р – перший напад кримських татар на українські землі. 1482 р. розорення Києва. З 1450 по 1556 рік татари і турки нападали на Україну 86 раз.

Виникнення козацтва: причини та сутність.

Відтоді, як 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стає Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI століття центр подій переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу залишалося малозаселеним. Розгоряється давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана протистоянням християнства та ісламу. Соціальний і національний гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях.

Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві.

Основними причинами виникнення козацтва були:

а) економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля – степів за Дніпровськими порогами); б) соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); в) політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки); г) стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства); д) національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ католицької церкви на права православної);

Українські козаки з'явилися на порогах Дніпра наприкінці ХV ст. У 1489 році запорізькі козаки атакували турецьку галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Першим про них у своїх хроніках написав польський історик Мартин Бєльський. У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони займалися мисливством, рибальством, випасали худобу, особливо коней. Хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торговельну. Хліб сіяли для власної потреби. Рятуючись від нападів татар, козаки почали будувати укріплення – засіки. Сукупність цих засік дістала назву “Січ”. Князь Дмитро Вишневецький (Байда) на острові Хортиця заснував Запорізьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою опорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман часто називався гетьманом (слово німецького походження, означає старший чоловік). Під час походів він мав необмежену владу. Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати за межами Січі. Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Для рукопашного бою також використовували списи. Козаки любили короткий рукопашний бій, коли змішувалися з ворогами, цей маневр називався галасом.

За свідченням українського історика Д. Яворницького, існували 8 січей:

1) 1552 (1556) – 1557 – Хортицька Січ (о. Хортиця; суч. Запоріжжя). 2) 1557 – 1593 роки – Томаківська Січ (о. Томаківка; 60 км нижче Хортиці). 3) 1593 – 1638 роки – Базавлуцька Січ (о. Базавлук; 30 км нижче Томаківки).   4) 1639 – 1654 роки – Микитинська Січ (Микитин Ріг; суч. Нікополь). 5) 1652 – 1709 роки – Чортомлицька Січ (правобережжя; р. Чортомлик). 6) 1710 – 1728 роки – Олешківська Січ (лівобережжя; поблизу м. Цюрупинськ). 7) 1728 – 1730 роки – Стара Чортомлицька Січ (р. Чортомлик). 8) 1730 – 1734 роки – Кам’янська Січ (правобережжя; суч. с. Республіканець). 9) 1734 – 1775 роки – Нова (Підпільна) Січ (правобережжя; р. Підпільна). 10) 1775 – 1828 роки – Дунайська Січ (навпроти суч. м. Вилково, Одеської обл.). 11) 1787 – ХХ століття – Кубанська Січ (суч. Краснодарський край).

Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Січ ділилася на курені. Курінь – у ХVI-ХVIII ст. військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кілька сот козаків. Кожний, прийнятий до козаків, входив до певно­го куреня. Запорізька Січ ділилася на 38 куренів. Кожний курінь мав своє господарство і назву, найчастіше за назвою місцевості, з якої походили козаки цього куреня — Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський, Батуринський та інші, а на чолі його стояв курінний отаман. Отамана обирала курінна козацька рада. Він мав широкі військово-адміністративні компетенції та вирішував деякі судові справи. Козацька залога на Січі нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова Покровська церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці – рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства – власники великих хуторів-зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Їх називали козацькою старшиною. Цим багатіям протистояла сірома (голота) – маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома групами козаків стояв прошарок дрібних власників. Зародження козацької старшини розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці ХV століття. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини входили:

• військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани;

• військові служителі – підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар (козак, що відав всією артилерією і боєприпасами), підпушкар, гармаш (козак, що відав артилерійською справою), військовий товмач, військовий шафарі (службовець, який збирав податки), підшафар та канцеляристи;

• похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.

В період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.

Серед козацьких старшин початку XVII ст. виділявся Петро Конашевич-Сагайдачний, що в 1616-1622 pp. був (з перервами) гетьманом Війська Запорізького. Походив Сагайдачний з шляхетського роду з-під Самбора в Галичині. Здобувши гарну освіту у славетній Острозькій школі на Волині, він став людиною освіченою, розумною, відданою православній вірі, умілим і хоробрим воєначальником. Після навчання в Острозькій школі Сагайдачний пішов на Запоріжжя і в численних походах проти татар і турків освоїв козацьку стратегію й тактику, набув військового досвіду, зажив високого авторитету серед запорожців. Козаки його обирали військовим обозним, кошовим отаманом, а потім – кілька разів – гетьманом. Найбільше відзначився під час захоплення Кафи 1616 року і Хотинської війни 1621 року. У 1617-1618 роках разом з поляками водив козаків на Москву, де змусив Росію підписати Деулінське перемир’я 1618 року, за яким до Польщі відійшди Смоленські та Чернігівські землі. Там виникло Чернігівське воєводство.

Клейноди як символи державної влади

У добу козаччини клейнодами вищого статусу були корогви (прапори), які завжди знаходилися поперед війська, поруч з гетьманом чи отаманом. Корогви – це, здебільшого малинового кольору полотнища з різнобарвними зображеннями-символами.

Відзнаками гетьманської гідності були бунчуки – клейноди, що являли собою здебільшого дерев’яний спис з декоративним металевим вершком, з якого звисають срібні шнури з китицями та прикріпленими до вершка жмутами волосся з кінського хвоста, обшиті парчою та сіткою. Знаком високої козацької влади була також булава: срібне, визолочене держално з важкою круглою верхівкою. Булава прикрашалася перлами та дорогоцінними каменями. До речі згадати, що гетьман Богдан Хмельницький у різні роки одержав булаву, цей високий клейнод, від польського короля, від  турецького султана та від московського царя.

До козацьких клейнодів належали також пірначі – це булава, у якій замість важкої круглої верхівки прикріплялися “пера” – ряд металевих дощечок, розташованих навкруги стержня. Пірнач – ознака влади полковника запорожців. Назвемо також інші козацькі клейноди: жезли, печатки, каламар (чорнильниця), литаври (великі мідяні а згодом срібні котли, обтягнені шкірою), які вживалися для передачі звукових сигналів, на урочистостях, сурми, а також різна зброя, оздоблена сріблом, золотом, діамантами та самоцвітами.