Первіснообщинний лад – найдавніший етап розвитку людства. Для нього характерні:
рівність всіх членів суспільства
колективний характер праці
спільна власність на знаряддя та результати праці
низька продуктивність праці
За формою організації людського суспільства ця епоха ділиться на
- період первісного стада – першої в історії людства соціально-економічної формації (форми співжиття). Початок первіснообщинного ладу сягає в далекі часи, десь понад 2 мільони років тому, коли з'явилася людина, яка виділилася з тваринного світу. Людина людиноподібна, архантропа змінює неандерталець.
період родової общини. Він розпочався близько 40 тисяч років з появою людини розумної, кроманьйонців. Матріархат змінюється патріархатом.
Для родового ладу характерні кровно-родинні в’язки між членами родини, спільна територія, культура, мова, релігія та племінне самоврядування, яке складалося із старійшин та вождів.
період сусідської общини та зародження племінних об’єднань, переддень формування держави. Розпочався 6 - 4 тисяч років тому внаслідок неолітичної революції.
Археоло́гія – наука, що висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного (бронзового), залізного віків і почасти пізніших, часів. До цих пам'яток, що називаються археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтва тощо.
Найдавнішу епоху людства вивчають, перш за все, на основі археологічних розкопок та випадкових знахідок. Їх основу складають знаряддя праці первісної людини. В залежності від матеріалу виготовлення цих знарядь праці епоху стародавньої людини ділять на:
Палеолі́т (кам’яний вік) – період в історії України, що тривав від 1 млн. р. тому до 11 тис. років тому. На території Європи та України проживали неандертальці. Вони заселили нашу територію 150 тис. років тому.
Найвідоміші стоянки палеоліту:
Королеве в Закарпатті (цій стоянці близько 1 мільйона років)
Мізинська стоянка на Десні в Чернігівській області
Кирилівська на території сучасного Києва
Лука-Врублівецька на Дністрі біля Кам’янець-Подільського
Амвросіївська на Донбасі
печера Киїк-Коба в Криму
Межиріч та печера Старосілля на території Черкаської області
Кам’яна Могила на Запоріжжі
Ранній палеоліт (1 млн – 100 тис. Років тому)
У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці – загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Головні заняття – збиральництво і полювання. Люди також почали освоювати печери як сховища та житла.
Середній палеоліт, який почався 100 - 120 тис. Років тому і закінчився приблизно 40 тис. Років тому - з появою кроманьйонця.
Спостерігається значне похолодання. На сучасній території України степи чергувалися з широколистими дібровами і хвойними лісами, де водилося багато різноманітної дичини. В цей час важливу роль в господарстві людини посідає мисливство. Збиральництво також відігравало значну роль. Нині виявлено до 80 стоянок людей цієї епохи, особливо багато їх в Криму у вигляді печер. Тут виявлено чимало вогнищ з попелом і вуглинами, кістки тварин, плями червоної вохри, що використовувалися для розпису тіла. Виникли два основні знаряддя з кременю – гостроконечник та скребло.
Пізній палеоліт. Розпочався близько 40-30 тисяч років тому, закінчивя 10 тисяч років тому. Ознаменувався утвердженням кроманьйонця і зародженням родового ладу, який прийшов на зміну первісному людському стаду. В цей період виник матріархат. Зароджуються релігійні вірування
Анімізм – віра в існування душ і духів.
Тотемізм – наділення особливими рисами і якостями окремих видів тварин чи рослин і поклоніння їм.
Фетишизм – поклоніння різноманітним предметам та речам, віра в особливу силу амулетів та оберегів.
Магія – сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра в можливість впливу на людей, предмети і явища об’єктивного світу за допомогою визначених дій
Господарство привласнююче – Збиральниство. Полювання на мамонтів, бізонів, північних оленів. Застосування різних способів полювання. Рибальство
Знаряддя праці – кам'яні різки, ножеподібні пластини, наконечники списів та рогів, з яких виготовляли гаптуни, шила, голки. Складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій налічував майже 100 типів знарядь праці. Зародилося мистецтво – різноманітні скульптури вироби малих форм, зразки штрихової графіки на бивні мамонта, а також живописні сюжети на кістках мамонта, стилізовані жіночі фігурки
2. Мезоліт (11-10 тис.років тому, IХ-VII тис. до н.е.)
́Палеоліт відділяє від неоліту – новокам'яної доби – мезолітична доба. Вона припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовецтвом. Відповідно до цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними – «мікролітами» – для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни. Люди винайшли спис, стріли, лук, сокиру. Почали приручати перших тварин – собаку, свиню та бика. Сформувалася мова, люди навчилися будувати житло і добувати вогонь.
НЕОЛÍТ – новий кам'яний вік (VII-поч.III тис. до н.е.), що заступив палеоліт і мезоліт та передував мідному віку, заключний період кам’яної доби. У цей час відбулася неолітична революція
Характерні риси неолітичної революції
Поширення нових способів обробки каменю – свердлення, шліфування і пиляння.
перехід від кочового до осілого способу життя.
приручення більшості свійських тварин: биків, свиней, кіз, овець.
виникнення виробництва кераміки, прядіння і ткацтва.
перехід від привласнюючого (збиральництво, полювання) до відтворюючого господарства (землеробство, скотарство).
внаслідок демографічного зростання помітно збільшуються кількість і розміри поселень.
відбуваються суттєві зміни в духовному світі та світобаченні людини.
Отже, помітно прискорюється розвиток людського суспільства (чому й дали назву революція).
Неолітичні стоянки – Кирилівська в Києві, Межиріч біля Канева, Мізин на Чернігівщині, Молодова в Чернівецькій області.
Археологічна культура – термін, уживаний для позначення спільності (комплексу) подібних між собою археологічних пам’яток, що відносяться до одного часу і поширені в певній місцевості.
Археологічні культури неоліту – буго-дністровська, дунайська, дніпро-донецька, ямково-гребінцева
Енеоліт – мідно-кам’яна епоха (V тис. до н. е. – III тис. до н.е.). У цей час скотарство відділилося від землеробства, воно набуло кочового характеру, з’явилися перші знаряддя праці з міді
Трипільська культура
Трипільська кераміка
Трипільська культура IV-II тис. до н.е., – археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині. Відкрита Вікентієм Хвойком в 1897 році. Загалом відкрито до 1 тисячі поселень трипільців на Правобережній Україні та в Молдові, в басейнах Південного Бугу і Дністра. Вони розташувалися здебільшого біля річок, на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу. Основою господарства за цього періоду було хліборобство. Скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози, коні. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. На рубежі 2000 року до н е. трипільці з невідомих причин зникають. Можливо, їх витіснили войовничі племена кочівників.
Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії
Ямна культура – археологічна культура доби енеоліту (2500-2000 до н.е.), поширена в Східній Европі від Уралу до низу Дунаю; в Україні в степових і лісостепових зонах, у сточищі Дніпра, на Приазов'ї і в Криму (Сторожова могила, Михайлівське поселення, Скеля-Каменоломня і ін.) Основна об'єднуюча ознака ямної культури – похоронні пам'ятки, поховання у положенні ембріона (підігнутими до обличчя колінами) під курганами (якнайдавнішими з відомих понині). Назва походить від поховань у ямах під курганними насипами, в яких були поховані члени одного роду. Померлих ховали в скорченому положенні на спині або на боці й посипали червоною охрою; при померлих клали посуд з їжею, кам'яне (рідше мідне) знаряддя і зброю.
Бронзовий вік на Україні – II тисячоліття до нашої ери
удосконалюються знаряддя праці
збільшується продуктивність праці
розвивається приватна власність
відбувається перехід до сусідської общини, остаточно утверджується патріархат.
відбувається занепад родового ладу.
Відкриття бронзи та виготовлення з неї численних знарядь засвідчило початок нової історичної епохи. Населення цього часу підняло на досить високий рівень свою матеріальну і духовну культуру. З бронзи виготовляли сокири, серпи, долота, ножі, шила, кинджали, бойові сокири, наконечники списів. З'являються бронзові казани. Значна увага приділяється виготовленню культових предметів – браслетів, перснів тощо. На Україні, зокрема у Північному Причорномор'ї, з'являється багато майстерень, які виробляли різноманітні бронзові речі господарського і культового призначення. Розвиток металургії бронзи і поява великої кількості бронзових знарядь сприяли дальшому розвитку скотарства, землеробства та обміну. Встановлюється широка спеціалізація господарства скотарських племен. Завершився процес виділення останніх з маси землеробських племен, що в свою чергу започаткувало нагромадження багатств у руках окремих сімей всередині родових колективів. У бронзовому віці посилюється роль батьківського права, завершується встановлення патріархальних відносин.
Археологічні культури епохи бронзи – середньостогівська (IV-III тис. до н.е. перші вершники), ямна (III-II тис. до н.е., покійників ховали в ямах у скорченому виді), катакомбна (22-16 ст. до н.е. покійників ховали у гробницях-катакомбах), зрубна (між Дніпром та Уралом у зоні степу і лісостепу), сабатинівська (на півдні України), білозерська (у степовій зоні на Україні та в Молдавії), шнурової кераміки (у степовій та лісостеповій зонах).
З’явилися кам’яна монументальна скульптура і зародки письма – пиктограми (передача інформації за допомогою малюнків).
Залізна доба - I тис до н.е.
сабатинівська культура Південного Побужжя (XIII-XII ст. до н. е.), білозерська культура степової України та Молдови (XII-X ст. до н. е.) – перші зародки виробів з металу.
Кіммерійці – IХ-VII ст. до н.е. Результат першої хвилі великого переселення народів, прийшли із сходу, їх вважають іраномовними племенами. Кочові скотарі, войовничий народ періоду зародження класового суспільсьтва, оскільки Геродот згадує в них царів. Про кіммерійців першим описав Гомер у „Одіссеї”, пізніше про них писали і ассірійські джерела. Займали територію степової південної України і Крим, часто воювали з державами Близького та Середнього Сходу. У кіммерійців була хороша кіннота, озброєна залізними мечами, луками, стрілами, бойовими сокирами і булавами. Пізніше асимілювалися із скіфами. Основу господарства кіммерійців становило кочове скотарство, в першу чергу конярство, але були і землероби. Ці племена навчилися виплавляти залізо з болотяної руди, винайшли горно, виробляли високоякісну сталь. З неї робили кинджали, мечі, наконечники стріл. Мали добре розвинене гончарство і мистецтво, різними орнаментами прикрашали посуд, зброю, вуздечка. Багатих родичів ховали у глибоких ямах, на яких насипали високі кургани. Робили і великі статуї з широким поясом, але без голови.
Таври (1 тис. до н.е.), про появу яких у Криму відомо мало (вони з'являються як би раптово біля ІХ в. до н.е.), займали гірську частину Криму, Південний берег і частину передгір'їв. У цих важкодоступних місцях вони і тримали оборону від завойовників протягом десяти наступних століть. У 2 ст. до н.е. їх покорив Мітридат, а в наступному столітті – римляни. Від таврів пішла назва Таврія, Таврида. Таври займалося мотичним землеробством, відгінним скотарством, рибальством і піратством. У прибережних таврів піратство було поширено як підсобний промисел. Узятих у полон моряків місцеві аборигени приносили в жертву своїй головній богині Діві, скидаючи них зі скелі, на якій знаходилося святилище божества. Суспільний пристрій таврів був первіснообщинним. На початку нової ери таврів постійно тіснили скіфи, грекі і сармати, що з'явилися в Криму, тому таври поступово асимілюються з ними і зникають як самостійний народ. Зникає і їхня матеріальна культура.
Скіфи.
О
Велика
Скіфія. Стрілками показаний похід
перського царя Дарія проти скіфів
в 513 р. до н.е. та його відступ
Історію народів, які населяли Крим і Північне Причорномор’я у 1 тис. до н.е., можна знайти в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485-450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. – бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64-12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 – 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.). У другому періоді епохи раннього заліза (друга половина VII ст. до н.е. – ІІІ ст. до н.е.). Північне Причорномор’я заселили скіфи, які були іраномовними кочовими племенами. За Геродотом, який побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). Через Скіфію з півночі текло багато річок – Істр (Дунай), Борисфен (Дніпро). Танаїс (Дон). Біля Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі – до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму – царські скіфи, легенди згадують скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), та степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час "до Нілу". Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів під проводом Іданфірса проти персів, очолюваних Дарієм (у 514-512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е. Заняття. Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям. Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний. Релігія. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті – богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї – Папай («батько») дружиною якого була Апі («земля») грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті – Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові – Тагімасад, бог війни Арей. У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони. Скіфських ідолів не знайдено. Зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримали золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині, золотий гребінь з кургану Солоха, чаша з електрового сплаву з кургану Чортомлик та золотий казан з кургану Куль-Оба. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. З появою сарматских племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скилуром. Столицею став Неаполь Скіфський, що розташовувався недалеко від сучасного Симферополя. Загинуло місто у II с. н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.
|
Анти́чні міста́ Півні́чного Причорномо́р'я – міста-держави, засновані греками в 7-5 століттях до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України. Найбільшими з них були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі).
З початку 3 століття н. е. у зв'язку з кризою рабовласницького ладу почався занепад усіх античних міст, а навала гунів у 4 столітті призвела до загибелі їх. Проте деякі грецькі міста, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів), існували до 15 століття.
Головні причини колонізації
примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких держав Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін.
Пошук нових джерел сировини, рабів, ринків. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавленна також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, художній посуд та інше.
Політичні причини (сюди тікалі ті, хто зазнав політичної поразки в Греції)
Напади персів та лідійців на Малу Азію та її острови примусили частину місцевих жителів шукати щастя в інших краях.
Колонізація Північного Причорномор’я відбулася мирно, оскільки переселенці осідали в пустинних місцях на узбережжі морів та лиманів. Їх перебування в цих регіонах виявилося вигідним і для навколишніх племен та народів.
Від греків пішли назви багатьох географічних об’єктів – Понт Евксинський (Чорне море), Меотида (Азовське море), Істр (Дунай), Борисфен (Дніпро). Танаїс (Дон). Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер), Феодосія.
Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в 7 столітті до н. е.
Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста скоро стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші протягом усього свого існування були самоврядними містами (полісами). Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в 5 столітті до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства.
Грецькі міста держави, крім Боспорського царства, були демократичними республіками рабовласницького типу. Вільні греки являли собою повноправних громадян, були також вільні, але позбавлені виборчого права міщани і жінки, а також невелика кількість рабів. Вища влада належала народним зборам і раді (магістратурі).
В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, косторізне та інші ремесла, суднобудування, мореплавство, а також риболовний промисел і виноробство. Навколо міст розвивалося сільське господарство, де вирощували пшеницю, ячмінь, просо, а пізніше – і жито. Розводили і худобу, особливо малу рогату. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Населення античних міст складалося з греків і виходців з місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами - скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими. З Грецією торгували на грошовій основі, а з місцевими племенами – на обмінній.
В містах була добре розвинена культура. Релігія – язичницька, характерна для Греції. Особливо почиталися боги Діоніс, Аполлон, Артеміда, Посейдон і Ахілл. Пізніше з’явилися римські боги і християнство. Населення міст будувало красиві будинки з каменю, часто прикрашали їх мозаїкою та кольоровим камінням, облаштовували меблями. Виробляли багато красивого посуду і ювелірні прикраси. У містах зустрічаються вимощені каменем дороги і каналізація. Дітей навчали в гімнасіях, активно займалися спортом на стадіонах, розвивали музику, поезію, театр. Славилися великою кількістю скульптур, картин, різноманітних споруд оборонного чи адміністративного призначення.
У часи Римської імперії більшість грецьких міст-держав потрапила в залежність до римлян і увійшли до провінції Нижня Мезія.
Тіра - околиця сучасного Білгорода-Дністровського Одеської області. Колонія заснована вихідцями з Мілета наприкінці 6 ст. - початок 5 ст. до н. е.
Ольвія (6 ст. до н.е – 3 ст) – давньогрецькою мовою означає -"щаслива". Розташована на правому березі Південнобузького лиману. Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника. Єдиної точки зору на дату заснування Ольвії досі нема. Більшість істориків схиляється до заснування Ольвії на рубежі 7-6 ст. до н. е. чи в першій половині 6 ст. до н. е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини 3 ст. Топографічно Ольвія складалася з трьох частин – Верхньої, Терасної та Нижньої. Остання вже після загибелі міста була зруйнована водами лиману. На етапі розквіту наприкінці 4-3 ст. дон. е. Ольвія займала територію площею близько 55 га, численість її мешканців становила близько 20 тисяч.
Херсонес Таврійський (529 р. до н.е – початок 15 ст)
Назва походить від грецького слова «півострів». Руїни міста розташовані на околиці сучасного Севастополя. Херсонес заснований у 422-421 році до н. е. вихідцями з Гераклеї Понтійської. Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н. е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя. Територія досягала 33 га, а населення становило не менш, як 15 тисяч жителів.
Боспорська держава, Боспор – одна з рабовласницьких античних держав Північного Причорномор'я. На підставі повідомлень Діодора Сіцілійського прийнято вважати, що Боспорська держава виникла близько 480 р. до н. е. Правителі – династій Спартокідів (були при владі з 438 (або 437) р. до кінця 2 ст. до н. е.).
Період найбільшого економічного і культурного розквіту Боспорської держави припадає на 4-3 ст. до н. е.
Боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Під час переговорів про передачу влади між полководцем Мітрідата VI Діофантом і Перісадом на Боспорі вибухнуло повстання скіфів, на чолі якого став Савмак. Повстання 107 р. до н.е. охопило весь Керченський півострів. Повстанці вбили Перісада і проголосили Савмака царем. Діофант, який встиг втекти, наступного року очолив каральну експедицію, що жорстоко придушила повстання. Боспор увійшов до Понтійського царства. Мітрідат VI намагався перетворити Боспор на свою опорну базу в боротьбі проти Риму. Але, зазнавши в цій боротьбі цілковитої поразки, Мітрідат VI 63 р.до н. е. покінчив життя самогубством у Пантікапеї. Відтоді почався період політичної залежності Б. Д. від Риму. 1-2 ст. н. е. були періодом другого розквіту Б. Д. навала готів (середина 3 ст.) підірвала економічне життя Б. Д. У 70-х роках 4 ст. навала гунів спричинилася до остаточної її загибелі.
Давні слов'яни. |
Слов'янські племена, які належали до індоєвропейської групи народів, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним (корінним) населенням. Праслов'яни займали територію між Дніпром і Дністром, Прикарпаттям і аж до Повіслення. їх історію можна починати з II тис. до н.е. З праслов'янами пов'язуються вченими ряд археологічних культур І тис. до н.е. – чорноліська, висоцька, підгірцівсько-милоградська та ін., виявлені в басейнах Дніпра, Дністра й Західного Бугу. У писемних джерелах давньослов'янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І-II ст. н.е. Про них говорять римські вчені Пліній Старший (23–79 рр. н. е.), Таціт (близько 55-120 pp. н. е.) і Птолемей (II ст. н. е.). візантійські автори VI-VII ст. – Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій, готський історик Йордан та ін. У І ст писемні джерела вперше згадують венедів, тобто слов'ян, які проживали від Вісли до Дніпра, від Прип’яті до середньої течії Південного Бугу і Дністра. У II ст. вторгнення готів призвело до розколу венедів на дві групи. Давні дослідники говорять про склавінів – західних слов'ян і антів – східних слов'ян, які займали територію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході. Анти. Це племена, яких можна назвати праукраїнцями. Відомості, що їх містять твори римських, візантійських та інших давніх авторів, і матеріали археологічних розкопок дають можливість охарактеризувати господарство й заняття слов'янських племен. Зокрема велике значення мають зарубинецька й черняхівська археологічні культури, які вперше відкрив у 1899 р. український археолог В. В. Хвойка. Зарубинецька культура свою назву дістала від с Зарубинців (тепер Канівського району Черкаської області), де в 1899 р. Хвойка вперше дослідив могильник. Пам'ятки зарубинецької культури виявлено в понад 100 поселеннях по середньому і верхньому Дніпру та верхній Десні. Відносяться вони до часів з середини III ст. до н. е. до І-II ст. н. е. Черняхівська культура названа за назвою с. Черняхова (тепер Кагарлицького району Київської області), поблизу якого в 1899 р. розкопав могильник Хвойка. Вона поширена на великій території Придніпров'я, Верхнього Побужжя й Придністров'я. Пам'ятки черняхівської культури досліджені більш ніж у 2 тисячах поселень. Відносяться вони до II-VII ст. н. е. Господарство слов'ян. Розклад первісного суспільства. Головним заняттям давніх слов'ян було землеробство. До V-VI ст. застосовували рало із залізним наконечником (наральником), яким розпушували грунт, але не перевертали його. Вирощували слов'яни пшеницю, ячмінь, жито, просо, коноплі, гречку, горох, вику. Займалися вони і скотарством, мисливством, рибальством. Розвивалися також ремесла, особливо виплавка з болотної руди заліза, виробництво різноманітних металічних знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду, ювелірне виробництво. Посилювався обмін і виникала постійна внутрішня торгівля. Розвивалася також зовнішня торгівля, зокрема з римськими провінціями. Слов'яни вивозили хліб, худобу, лісові вироби, а також рабів. Довозили олію, вина, посуд, художню кераміку та ін. У IV-VI ст. у слов'ян первіснообщинний, патріархально-родовий лад швидко розкладався. З удосконаленням знарядь і піднесенням продуктивності праці з'являлася можливість обробляти землю силами окремих родин. На місці патріархально-родової общини виростає нова територіальна сусідьска община. Поступово зростала майнова, соціальна нерівність, з'являлися багаті і бідні, причому багатими були насамперед родини вождів, їхніх дружинників та іншої родоплемінної знаті. З розкладом первіснообщинного ладу і появою класів у слов'ян формувався феодальний лад. Оскільки в середині І тис. н. е. у східних слов'ян відбувався швидкий розклад первіснообщинного ладу і виникали класи, у них з'являються елементи державності. Але ще довго зберігаються пережитки і старого родо-племінного ладу. Зокрема, ще кілька століть збиралися народні збори – віче, на яких слов’яни вирішували найважливіші справи. Готський історик Йордан говорить про велике об'єднання антів у IV ст. (східна частина слов'ян-венедів), на чолі якого стояв «цар» Бож (Бус). Спочатку він успішно воював з готами, але в 386 р. разом із синами і сімдесятьма «старшими вельможами» потрапив у полон до готського царя Вінітара, який і Божа, і всіх його наближених стратив. У кінці VI ст. склалося інше військово-політичне об'єднання слов'ян у Прикарпатті, на чолі якого стояло плем'я волинян (дулібів). «Царем» у них був Маджак. Про це пише арабський мандрівник X ст. Аль-Масуді. Культура. Побут. Релігія. Житло – невеликі хати з дерев’яним каркасом, обмазагі глиною, з двоскатною солом’яною покрівлею. Були глинобитні печі. В ужитковому мистецтві були поширені звіриний та геометричний стилі (орнаменти з геометричних фігур). Користувалися землеробським календарем та грецьким чи латинським календарем. Анти мали велику силу, міцний характер і волю, рідко здавалися в полон. Витривалі в походах. Були язичниками. Вірували в таких богів, як Велес (скотарство), Дажбог (сонце), Перун (грім), Стрибог (вітер), Симаргл (рослинність). Для богів ставили святилища з капищами та ідолами, покійників часто спалювали, влаштовували тризну. Служителів культу називали волхвами. Боротьба слов'ян проти готів, гунів, аварів. У перші століття нашої ери слов'яни мусили протистояти різним народам і племенам, що зазіхали на їхні землі. У II ст. н. е. у Причорномор'ї з'явилися готи – східногерманські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з антами та іншими племенами готи в III ст. воювали проти рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також війни між готами й слов'янами. Найвідомішим королем готів вважають Германаріха в середині IV ст. н.е. У 375 році готи були розгромлені гунами і їхнє політичне об'єднання розпалося. Вони були відтиснуті на захід – у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гунські орди тюркського походження вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гуни диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на захід, зайняли Середньодунайську рівнину. Найбільщої могутності гуни досягли за вождя Атілли в 445 – 453 роках. Після смерті царя Аттіли в 453 р. гунська держава поступово занепала. У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти аварів (обрів), які прийшли з Азії і заснували на Середньому Дунаї свою державу – Аварський каганат. Війни слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст. У 602 році анти зазнали важкої поразки від аварів і припинили свою історію. Війни з Візантією. З кінця V ст. слов'янські племена почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна частина Балканського півострова стала слов'янською, виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму.
Племена східних слов’ян. Після поразки антів на території сучасної України залишилися окремі об’єднання праукраїнців, які почали формувати племінні союзи державного типу. Вони називалися землями, княжіннями. На початку IХ століття таких союзів утворилося 7 – поляни, древляни, волиняни, дуліби (Західний Буг), тиверці та уличі (Південний Буг та Дністер), білі хорвати (західніше річки Збруч) та сіверяни. Заняття – землеробство із застосуванням системи трипілля, скотарство, мисливство, рибальство, бортництво, металургія, кавальське, каменерізне та ювелірне ремесла, обробка дерева, торгівля. Успіхи в розвитку господарство підготували передумови для створення майбутньої держави. Роль віче (народних зборів) поступово зменшуються, але зростає значення війського-політичної сили. Посилюється майнова нерівність, на чолі племен появляються династії правителів. Поляни. Виділилися з Антського союзу десь наприкінці століття, їх князі Кий, Щек та Хорив наприкінці V ст. заснували Київ, у VII-VIII ст. об’єдналися з сіверянами і древлянами. Спільними зусиллями у VII ст. вибороли незалежність від Аварського каганату, але з’явилися нові кочовики – хозари, які утворили каганат із столицею в Ітілі біля сучасної Астрахані. Це були мусульмани, яким слов’яни платили данину кров’ю аж до часів Святослава. Поляни тісно співрбітничали з Візантією, а наприкінці VIII ст – і з норманами (варягами) Наприкінці VIII ст. Полянський союз призводить до народження Київської держави під назвою Куявія. Тоді ж з’явилася і назва „Русь”. Наприкінці VIII – на початку IХ ст. у Києві згадується князь Бравлін, який ходив з походами на Корсунь, Сурож та Корчев, у 839 році побував з візитом у Візантії. У ті ж роки у нас поширюється давньоруська писемність – кирилиця. У Києві формується династія Києвичів, представниками яких були Дір та Аскольд. У їх часи Київське князівство вийшло на міжнародну арену, у 860 році київське військо штурмувало Константинополь, підписало вигідні для русичів угоди. Аскольд став першим на Русі християнином, і намагався похрестити інших. Це призвело до конфлікту з язичниками, після чого під Києвом з’явилися варяги на чолі з Олегом (882-912 рр.) та малолітнім Ігорем, сином новгородського князя Рюрика. Так було покладено початок династії Рюриковичі – від Рюрика (862-879) до Івана Грозного. Олег підкорив Київ, у 883 році здійснив похід на сіверян і древлян, у 885 році – на радимичів, уклав угоди з тиверцями, білими хорватами та волинянами проти Візантії , а також з словенцями та кривичами. Незабаром до Олега приєдналася і Чудь. Так сформувалися контури майбутньої середньовічної імперії – Київської Русі. Одночасно народилася помилкова норманська теорія походження держави на Русі. Влада київського князя ще залишалася слабою і будувалася на принципах васалітету (особистої залежності одних феодалів від інших). Це була монархія, де виникла армія – дружина. Дружинники почали відігравати важливу роль і економічному, і в політичному житті. 907 та 911 роки – вдалі походи Олега на Константинополь, підписання вигідних для Русі договорів. У 907 році на воротах Константинополя було прибито щита. Греки платили Русі данину, приймали руських купців як рівноправних, визначалися умови розв’язання конфліктів. Олег сприяв активному будівництву міст на Русі, після чого Київська Русь стала називатися країною міст. 912-945 роки – правління Ігоря. Він знову бореться за зміцнення влади київского князя, здільшує розміри данини, обмежує вплив місцевої знаті і варягів. 915 рік – перша згадка про печенігів, з якими почали співробітничати проти Русі візантійці. У відповідь – похід на Константинополь 941 року і важка поразка від грецького вогню. 944 рік – повторний похід, більш вдалий, який закінчився підписанням нового договору. Витрати з князівської казни постійно зростали, зростав і розмір данини – полюддя. Це призвело до повстання древлян 945 року, коли Ігор загинув. Ольга – 945-964 (969) роки. Реформи Ольги
Святослав 964-972 Похід на хозар. У 964-966 роках дружини Святослава воюють на Оці і середній Волзі, підкорюють в'ятичів, які платили данину хозарам, і завдають фатального удару колись могутньому Хозарському каганату. Святослав взяв штурмом його столицю Саркел, яка знаходилася на перешийку Дона з Волгою, потім – місто Ітіль. Каганат припинив свою історію. Похід на Болгарію і Візантію У 967 році Святослав рушив до берегів Дунаю на Болгарію та Візантію, уличі та тиверці. Човни без перешкод увійшли в гирло Дунаю. Поява війська Святослава була несподіваною для болгар. Русичі зійшли на дунайський берег поблизу Переяславця. Перша ж битва з болгарським царським військом принесла перемогу руській зброї. Святослав влаштувався в місті Переяславці. За його виразом, там, у Переяславці на Дунаї, була "середа" його землі. Це місто повинно було стати столицею величезної слов'янської держави. У той час у Києві знаходилася старіюча княгиня Ольга, яка правила Руссю за сина, і троє синів Святослава. Навесні 968 року печеніги осадили Київ (це був перший набіг степових кочовиків на Київ) і стали спустошувати його околиці. Осадженим вдалося послати звістку про це у Переяславець. Князь швидко зібрав своє військо і стрімко рушив до Києва. Печеніги не чекали такої швидкої появи київського князя. Військо Святослава з тріумфом увійшло в Київ. В 969 році померла княгиня Ольга. Поховав її Святослав так, як вона й бажала – за християнським звичаєм і дуже сумував за нею. Перед новим походом проти Візантії князь Святослав поділив свої землі між своїми синами – Ярополком (землі полян) – Київ, Олегом (землі древлян) та Володимиром (Новгород). Навесні 970 року Святослава знову пішов на Балкани. Військо русичів стрімко перетнуло болгарську землю і Балканські гори, розкидавши там ворожі заслони. Пройшовши таким чином близько 400 кілометрів, воно осадило місто-фортецю Аркадіополь. Відтак війна увійшла у візантійську провінцію Фракію. Найбільші бої відбулися у квітні-червні 971 року біля фортеці Доростол, яку русичі вперто обороняли. Сторони понесли великі втрати, тому пішли на переговори. Їх наслідком стало зняття осади візантійцями, русичі могли вільно повернутися додому. Частина руського війська на чолі воєводи Свенельда пішла до Києва пішки, а князь з пораненими – на човнах по Дніпру. На дніпровських порогах довелося зимувати, а навесні 972 року на русичів напали печеніги на чолі зі своїм князем Курею. Подробиці останнього бою Святослава Ігоревича історіі невідомі: біля порогів разом з ним загинули всі його дружинники. Існує легенда, що Куря з його черепа зробив святковий кубок. з якого частував самих шанованих гостей. |
Ярополк І Святославич (940-і роки - 980). Великий князь київський (972-980), старший син Святослава Ігоревича.
Володимир I Святославич 958-15 липня 1015) – князь новгородський, великий князь Київський (980-1015). Син великого князя Київського Святослава Ігоровича. Канонізований Західною і Східною християнськими Церквами. Хрищене ім'я – Василь. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Святий рівноапостольний князь Володимир, Володимир Красне Сонечко.
Народився не пізніше 963 р., бо близько 978-979 р. у нього вже була дружина Олова. До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. У 969 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня. Перший шлюб Володимира можна датувати зимою 978/979 рр. Зимою 980 р. підкорив Полоцьке князівство. У 981 р. «йде Володимер на Ляхи и взя грады их Перемышль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Площа держави у роки Володимира склала 800 тис. кв. кілометрів – це була найбільша держава Європи. Активно боровся з кочовиками. У 993 році зупинив наступ печенігів на ріці Трубеж, де заснував місто Переяславець. Згідно легенди, там з печенігом боровся Кожумяка. А в середньому Подніпровї були насипані Змієві вали довжиною до 1 тис км. Головним же результатом Херсонеської війни (осінь 987- весна 988 рр.) було не тільки прийняття християнства у 988 році на Русі, але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (959-963 рр.). Прийняття християнства відіграло важливу роль для зміцнення великокнязівської влади, зростання міжнародного авторитету Київської Русі, а також для прискорення розвитку культури. Християнство сприяло розквіту архітектури, живопису, освіти, писемності, книго- та літописання.
Володимир провів важливу адміністративну реформу, коли на зміну родо-племінній знаті на місцях призначив власних 12 синів і зосередив усю повноту влади в руках одного роду. Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі – а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб. Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним церкві Пресвятої Богородиці (Десятинній). Вона стала першою церквою на Русі. Портрет Володимира Святославича нині зображено на банкноті номіналом 1 гривня.
Святопо́лк Володи́мирович, Святополк Окаянний (нар. близько 981 р. - пом.1019 р.) – князь туровський (988 за ін. дан. 1008-1015), великий князь київський (1015-1019). Син Володимира Святославича. У 988 році Святополк посів місто Турів. У 1009 р. чи на початку 1010 року Святополк одружився з польською князівною, дочкою польського короля Болеслава I Хороброго. Після смерті Володимира Великого, спираючись на підтримку Болеслава I Хороброго, вів боротьбу за київський престол, під час якої загинули його брати Борис і Гліб (на момент вбивства Бориса і Гліба Святополка у Києві ще не було), та Святослав. Після оволодіння Києвом мусив вести боротьбу зі своїм братом – тоді новгородським князем Ярославом Володимировиче. Дружина Святополка зазнала поразки у Любецькій битві 1016 р., а він сам утік до Польщі. 1018 р. з допомогою польського війська розбив князя Ярослава у битві на р. Буг і знову посів великокнязівський престол. 1019 р. Ярослав повторно виступив проти Святополка і розгромив його війська в битві на р. Альті.
Ярослав-Георгій Володимирович (біля 983 р. – 20 лютого 1054) – Святий, видатний державний діяч, Великий князь київський. Другий син Володимира Святославича. Близько 990 р. Ярослав отримав ростовський престол, а згодом і новгородський, був зобов`язаний платити Києву щорічну данину у 2 000 гривень срібла, через що ввійшов у конфлікт з братом.