12.Народність поеми Котляревського»Енеїда»….

Котляревський був одним з перших, хто відкрив красу української мови. Своїм твором він доводить, що існує народ зі своєю культурою, звичаями, побутом, характером, стверджує думку про силу і невмирущість нації, яка вирветься з-під гніту і стане вільною.

Взявши за основу сюжет поеми Вергілія, Котляревський переосмислив патетичну тему: римський поет оспівував владу Цезаря і божественне походження імператорів, а Котляревський за бурлескно-травестійним жанром твору сховав силу любові до свого народу і віру в його могутність. Поема писалася на зламі двох сторіч (1794 — 1822 рр.) в умовах, коли українська мова жила в побуті і не прийшла ще в літературу. (Згадаймо мову творів Григорія Сковороди). І, можливо, не стала б жива мова народу літературною, якби не такі діячі, як Котляревський. Своєрідним художнім осмисленням дійсності поет відтворив картину побуту українського народу, особливості культури. Автор вводить нас в події начебто VII століття до н.е., коли син троянського царя Анхіза після зруйнування Трої греками з волі богів вирушає шукати землю для заснування нового царства. Перед нами розгортаються картини подорожі Енея та його ватаги. Вже перші рядки поеми уважному читачеві відкривають таємницю Енея — парубка моторного і завзятого козака. Напевно, це один з тих козаків, які після зруйнування Січі шукали, куди прикласти свої молоді сили. І автор пускає відчайдушну Енеєву ватагу в житейське море пригод. Все переплелося в творі — боги з Олімпу, земні мешканці, навіть представники потойбічного світу. Але своєрідність поеми в тому, що в усіх епізодах твору чітко простежується життя і побут українського народу.

Колоритним постає перед нами головний бог Олімпу — Зевес:

Зевес тоді кружляв сивуху

І оселедцем заїдав.

Гумористично змальовує автор побут карфагенців. Дідона — цариця Карфагену — моторна пані, чепурна. В її мові, поведінці проглядає тип української жінки.

Автор широко використовує фольклор та етнографію. Детально описує вміння українців пригощати гостей, звеселяти їх. Троянцям у Карфагені подавали "куліш і кашу, локшину і з підливою індик", а звеселяли іграми в "панаса", "хрещика", "ворона" тощо.

Зустрічається у поемі і натяк на чумакування: Латинові у подарунок з Криму троянці привезли сіль.

Одягнувши своїх героїв у національне вбрання, автор подає нам особливості українського костюму: жіночого і чоловічого, буденного і святкового. Наприклад, Дідона постає в спідниці і в "карсеті шовковому", в запасці і червоних чоботях.

Картини вечорниць, похорону, поминок, ворожіння — це Україна епохи кінця XVIII — початку XIX століття.

Описується цікавий момент, коли троянці вчили латинську мову — вони визубрили підручник. Цим самим автор викриває схоластичну систему навчання.

Гумор і сатира в поемі переплітаються з героїкою. Подвиг побратимів, які своє життя віддали служінню вітчизні, заслуговує на повагу.

Весь твір зачаровує читача мовним багатством, оптимістичним настроєм, молодецьким духом. Навіть трагічне автор уміло подає в гумористичному плані. І це не суперечить самій правді життя: трагічне і комічне завжди поряд.Дякуючи "Енеїді", ми потрапили в далеку від нас епоху, занурилися в колоритне українське життя і зрозуміли, що тільки здоровий дух народу, його гумор і відвага живили Котляревського вірою в краще майбуття. Не може безслідно зникнути народ з такою багатою мовою і культурою. Письменник довів, що українці — то народ, а українська мова — то не наріччя.

Коли говорити про спадщину Івана Котляревського, то немає, мабуть, явища конкретнішого, прямішого та в усякому разі ближчого в часі до самого письменника, ніж так звана котляревщина. Водночас у теперішньому (але не ранішому) українському літературознавстві запанував загальний консенсус, що котляревщина — це немовби незаконний плід письменника, і він насправді не є її "батьком". Про це тут і йтиметься, але вже тепер треба зазначити, що під темою, або швидше парадигмою котляревщини, я розумію не лише (і навіть найменше) епігонів Котляревського, а й глибші структури та функції стилю, який він породив чи яким він запліднив українську літературу. Тут відразу виникають основні методологічні ускладнення, бо стиль Котляревського проявляється не тільки в його епігонах, але й у таких спадкоємниках і зовсім не епігонах, як Квітка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок та інші, а також тому, що, ставлячи це питання, ми мусимо переосмислювати й добу, й наші поняття про неї, тобто переоцінювати і фактаж, і формули пізнання.

На перший погляд, традиційне окреслення й розуміння котляревщини доволі чітке. Щоправда, Куліш, який, мабуть, перший вжив термін "котляревщина", застосував це на ділі не так до епігонів, як до самого Котляревського, — і робив це в неприховано негативному сенсі.

Дуже скоро котляревщиною, зовсім однозначно, почали називати епігонів Котляревського, всіх тих третьорядних письменників — Павла Білецького-Носенка, Порфира Кореницького, Степана Олександрова, Якова Мішковського, Костянтина Пузину, Михайла Макаровського, Остапа Рудиковського та інших, часто анонімних, яких за давнішою, загальнішою і водночас м’якшою термінологією можна було називати "школою". Перехід від "школи Котляревського" до котляревщини, як бачимо із тепер уже класичної формуляції Єфремова, базується здебільшого на висновку, що всі вони, мовляв, були поганими учнями.

У формальному мовно-стилістичному плані котляревщина втілювала не лише абстрактну "народність", а щось набагато конкретніше, за тогочасним визначенням — голос "простолюдина".

Котляревщина також виконувала важливу психологічну роль— роль маски-щита, що уможливлює авторові підривно-пародійну настанову, глузування з "чужого" — та підкреслення власної окремішності, наголошування на "своєму" емоційно-культурному коді без прямого ризику. Автор був немовби скоморохом, замаскованим гравцем. Маска, як у дійстві, уможливлювала відкритість до правди, яка на той час не дозволялася у вигляді прямого тексту.