62. Григір Тютюнник

Художня діагностика людини та суспільства в новелістиці Тютюнника.

Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий —укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний —це новели, оповідання, кілька повістей.Один з найяскравіших прозаїків-шістдесятників, який ще з початку 60-х рр. звернувся до моральних і духовних почуттів як основи повноцінного життя. Його перша книга «Зав’язь» (1966) засвідчила особливу ліризацію малої прози. У новелах і повістях Тютюнника («Дивак», «Перед грозою», «Смерть кавалера», «Обнова», «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу») змальовано долю й відтворено психологію повоєнного покоління, зокрема дітей (зб. «Ласочка», зб. «Степова казка»).

Визначальними рисами його стилю стали простота розповіді, задушевний ліризм як настроєва домінанта, пластичні малюнки природи, внутрішній монолог. Особливістю новел Тютюнника була нестандартна композиція, яка вибудовувала сюжет навколо однієї події, допомагаючи з’ясувати людську суть, життєву позицію («У Кравчини обідають», «М’який», «Бовкун», «Нюра», «Іван Срібний», «Три зозулі з поклоном»).

Одним з перших прозаїк звертається до проблеми руйнації принципів гуманізму споживацьким ставленням до праці, природи, світу. Зрікаючись милосердя, співчуття, взаєморозуміння, людина саморуйнується («Оддавали Катрю», «Грамотний», «Устим і Оляна», «Поминали Маркіяна»).

Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Українське село за часів Григора Тютюнника було зачеплене корозією загальної суспільної деградації та лежало мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.

Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села. Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живописцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок. Отже, естетичне й етичне кредо прози Гр. Тютюнника полягає в утвердженні цінності життя кожної людини як найвищої цінності буття людського суспільства і Всесвіту.