62. Роман Іваничук

Проблема історичної пам”яті в романі „Мальви” Іваничука.

У 1968р. Роман Іваничук опублікував свій перший історичний роман «Мальви», який приніс письменникові величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому була вперше поставлена проблема збереження національної самосвідомості. Правда, в інтерпретації Іваничука ця проблема скоріше мала назву яничарства, недаремно й первісна назва роману була «Яничари».

До написання твору Роман Іваничук дуже ретельно готувався. Він побував у Туреччині, кілька разів їздив до Криму, де педантично вивчав історичні документи, досконало пізнав епоху, про яку збирався писати."Мальви” - трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.

Історичною площиною для роману "Яничари" автор вибрав десятиліття "золотої волі" польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638-1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів.Яничарами в султанській Туреччині називали солдат регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, у тому числі з християн, обернених у мусульманство. Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після проходу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу.

У творі „Мальви”зображується своєрідний мотив шукання матір'ю своїх дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом повернення та неповернення до втраченої вітчизни, віри й роду, мотивом пам'яті.Головні герої роману – Марія, Мальва, Стратон, Алім, Селім поєднані одною бідою: проживанням у чужому краї, та ще й у краї з іншою релігією. Перед ними у різний час постає одна й та ж проблема: змиритись та підкоритись чужій системі або все життя страждати, але залишатись вірним своїй релігії та вітчизні. Кожен з них вибирає свій шлях. На мою думку, у цьому творі Роман Іваничук надзвичайно тонко переносить час Радянського Союзу у часи Османської Імперії. У творі можна провести чіткі паралелі між двома епохами історії України. Алім та Селім, яничари – це люди, які народились на Україні, проте переконання мали комуністичні і працювали проти своєї батьківщини. Стратон – це більшість тогочасних українців, які не сприймали режим, але жили під його владою. Мальва – це інтелігенція, це "Валенроди", які жили в Союзі, та працювали проти нього. Проте наймасштабніша паралель – Марія – це Україна, яка шукає своїх дітей, що зрадили її, яка намагається переконати їх в тому, що їхні переконання хибні, яка хоче повернутись до своєї "батьківщини" – незалежності. Сам автор, на мою думку, виступає тут в образі меддаха Омара.

Як тільки роман було надруковано, ще не встигли з'явитися рецензії, як усна й письмова партійна критика за спец-завданням «згори» проголосила «Мальви» ідеологічно шкідливим «історичним романом без історії». На той час страшним та небезпечним було саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини, бо це могло спровокувати в українців бажання відтворити могутню колись Українську державу.

"Мальви" – дуже професійний і цікавий твір, який спонукає нас задуматись над історією, сучасністю, майбуттям свого народу. Це досить вагомий вклад в українську літературу, оскільки він розпочав велику серію творів самого Іваничука і поклав початок перспективній і багатообіцяючій літературній тенденції.

62.Євген Пашковський — письменник, пам’ять якого, як колись пам’ять давніх людей, зберігає неймовірну кількість образів, звуків і голосів, кольорів і смаків... І про що б він не писав — він завжди повертається додоми (додому), до себе. Але щоб дістатися — він змушений пройти через суцільні навали образів, звуків, кольорів... Він ніби захлинається від величезної кількості вражень, сказав про нього давно метр української прози Валерій Шевчук, і ці враження захлинають його писання.Ще точніше,суттєвіше, висловився П.Загребельний, "Пашковський - один із найталановитіших митців не тільки в Україні, а й у цілій Європі. Якби його перекласти на світові мови , світ сильно сдивувався б. Так писати - неможливо, так писати здатен тільки він",("Літературна україна" 2004.29 липня ст.1-3.),"Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодномписьменникові.Подібного твору, з таким неспокоєм, не було в українськії літературі за всі століття історії України. Так,як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо."("Українська газета",№ 21, 7 грудня 2000).Прозу Євгена Пашковського відносять до стилістичного потоку чи потоку свідомості та «соціальної клініки»,та найдоречніше, називати її потоком мислення,лавою художніх узагальнень. На мою думку, він дуже вдало поєднує потік мислення з глибокою християнською традицією і біблійністю. Беззаперечним є те, що так про Содом і Гоморру, безумне пекло нашого життя і пекло в людських душах, давно у нас ніхто не писав. Євген постійно пише і про людей, які проходять безкінечні кола чистилища. Тому кожен з його творів дає підстави говорити про феномен Пашковського.Невтримною навалою образів Євген нагадує і поганина, який стоїть на безлюдному березі моря й малює на піску чіткими і різкими лініями картину. Та накочується хвиля і змиває її, залишаючи ледь помітні обриси, а Євген уже малює на мокрому піску нову картину, новий образ. Читач перебуває у постійній напрузі, намагаючись запам’ятати всі образи й знайти між ними взаємозв’язок. Здається, Євген може малювати як завгодно довго, немовби прагнучи у лініях, кольорах і образах відшукати розгадку вічності; але таїна, власне, й криється у безкінечній зміні образів; часопотокові станів.У його прозу дуже важко вчитатися, але так само важко і вийти з його світу образів. І читають Пашковського не для того, аби якнайшвидше дійти до останньої сторінки і довідатися, чим закінчиться твір. Тут зовсім інше. У японського письменника Сіньїтіро Накамури є оповідання «Дорога до замку», в якому йдеться про те, як одна сім’я усе життя шукає замок свого щастя. І от вони дійшли до його брами, відчиняють її, а там — порожнеча. Виявляється, що суть не в тому, щоб знайти замок, а суть — у самій дорозі. Такою мені бачиться і проза Євгена Пашковського. Його читають, щоб повернутися до себе і бодай на хвильку відчути Час, у якому перетікаємо у Вічність...Оповідання «Закрита палата», яке згодом стало основою роману «Безодня», вперше надруковане у журналі «Прапор» (1990. — Ч.2), а «Криниця для троянд» — в «Авжеж!» (1991. — Ч.1), а есе у вигляді листа «Наслідуючи древніх (Лист до Салмана Рушді)» — у «Сучасності» (1993. — Ч.10). Згодом «Лист до Салмана Рушді» ввійшов без змін у роман-есей Євгена «Щоденний жезл». У романі «Безодня» було змінено ім’я героя оповідання «Закритої палати», тому й подаю його за останнім варіантом. Цікаво, що наприкінці 80-х рр. Валерій Шевчук у видавництві «Молодь», а Микола Рябчук у тодішньому «Українському письменнику» готували до друку антології молодої та авангардної прози, і одна з них навіть мала називатися «Криниця для троянд», але через економічну кризу ці задуми так і не були реалізовано.