59. Історичні романи у віршах «Маруся Чурай», «Берестечко».

„Берестечко” --- книга про одну з найбільших трагедій часів Хмельниччини, поразку під Берестечком. Розпочата ще у 1966-1967рр. (тобто передувала романові „Маруся Чурай”) , вона дописувалась на інших етапах української історії - в 70-80-х роках..„Берестечко” - соціально-психологічний історичний роман у віршах. Автор дуже вимогливо добирає історичний матеріал, суворо дотримується наукової достовірності подій і фактів, переданих через сприйняття їх найголовнішого учасника --- БогданаХмельницького.історія:Приводом до виступу Богдана Хмельницького була особиста кривда, якої завдав йому чигиринський підстароста Чаплинський. З відсутності Богдана він напав на його родинний хутір Суботів, пограбував його, побив до смерті наймолодшого сина і забрав дружину ( не випадково поляки називали цю війну війною „за русу косу”). Хмельницький подав на Чаплинського позов до суду, але суд прийняв несправедливе рішення. Богдан поїхав у Варшаву скаржитися королеві Владиславу I , але той, сам безсилий проти шляхти, сказав: „ Ви люди військові, маєте шаблі при боці, то ж самі бороніть своєї честі і свого майна”. Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українську людність, яка могла нарешті дати волю споконвічній ненависті до гнобителів. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську, урядників, ксьондзів.Уже з перших сторінок твору Л. Костенко перед читачем розкривається внутрішня драма гетьмана, який зазнав страшної поразки під Берестечком. Постать хана Гірея окреслена в непривабливо му освітленні, викликає огиду вже його зовнішній вигляд. Портрет поданий не відразу, а домальовується окремими виразними штрихами, витриманими в імпресіоністичній манері („Ідол в шовках і шкурах”, „чадів, як головешка, на біло-сіро-му коні”. Поетеса прагне вдивитися в його збурену, складну душу, в його думи-муки, в яких сконденсовані найпекучіші проблеми XVII ст.: народ і вождь, рівність і свобода, злочин і кара, вірність і фала, гріх і спокута, кохання і сім'я, держава і мова, поет і народ.Характер гетьмана виписаний багатогранно, домінує в ньому патріотичне начало. Не тільки особиста кривда та образа, не користолюбні егоїстичні інтереси („для себе — жив би я в Суботові, в ставку розводив коропів”) керують вчинками полководця, а турбота про долю всього народу, бажання створити могутню незалежну державу, яка б зайняла почесне місце в сніговій спільноті („Ми за державу билися свою”.Гетьман у романі — не тільки талановитий воєначальник, а й мудра, освічена, з розвинутим почуттям прекрасного людина, що узгоджується з історичною правдою Б. Хмельницький — не лише великий держав ний муж, а й звичайна людина, дбайливий глава родини, який любить своїх дітей, турбується про їхню Б. Хмельницький часто замислюється над тим, яка вона — влада. Для нього — не сила привабли ва й страшна, непередбачувана Образ гетьмана Хмельницького постає в ро мані Ліни Костенко як сув'язь особистого й гро мадського начал. Неоднозначно трактуються його інтимні почуття до Гелени, з образом якої пов'язані відверто еротичні мотиви твору. Стосунки з Геленою розкривають ще одну грань характеру гетьмана --- благородство і шляхетність у поводженні з жінкою. Це виявилося у тому, що гетьман не принижував кохання мізерними .В образі Богдана Хмельницького акумульовані феміністичні погляди Ліни Костенко, яка нама гається оцінити поведінку жінки за однаковими мірками з чоловіком, опинись він у подібній ситу ації. Історія цього трагічного кохання зайвий раз довела, що Богдан — і велика особистість, і зви чайна, не позбавлена слабкостей, людина. Окремими яскравими мазками, психологічно переконливо, історично достовірно шальовані в романі образи козацької старшини, найближчого оточення Хмельницького: Богуна, шо є ніби жи вим докором совісті Богдана Заслугою поетеси в романі є те, що події укра їнської історії розглядаються не відокремлено, а в загальносвітовому контексті. Ставлячись з великою відповідальністю до історичного матеріалу, дотримуючись наукової достовірності подій і фактів, поетеса досліджує їхній вплив на майбутнє рідної землі. Поетесі болить становище рідної мови --- принизливе, зневажене, тому вона гостро полемізує з тими, хто вважав, що „мова ця погана і невдатна, для філософій різних непридатнаІсторичний роман у віршах Ліни Костенко "Бе рестечко" присвячений змалюванню вікопомної трагічної події (поразки війська Богдана Хмельницького під .Берестечком 1651 р.), осмисленню причин цієї поразки» її ролі в національній історії та духовно му житті нації. Написаний ще в 1966-1967 рр., ро ман тривалий час доопрацьовувався автором і був опублікований уже в незалежній Українській державі.

«Маруся Чурай». Роман охоплює півстолітню боротьбу українського народу за своє визволення і повернення втраченої державності. Історія оживає в піснях Марусі Чурай, легендарної полтавської співачки, яка своєю творчістю піднесла на п’єдестал людського духу скарби нації. У бурхливі роки боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького за волю й незалежність пісні талановитої полтавчанки кликали людей на боротьбу в ім’я життя.За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Це одна з надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого розповідального жанру й водночас — особливостей поезії: віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру.

Маруся Чурай - головна героїня роману. У цьому образі органічно переплелося особисте й загальнонародне. Вона - натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. Роман починається сценою суду, в якій виявляється ставлення героїв роману до дівчини. Для одних вона - гордість, душа народу, для інших - вбивця.

За своєю проблематичністю роман належить до кращих зразків світової літератури. Серед порушених проблем у творі — питання свідомо мислячих людей і бездумного натовпу, межі між ними; питання суті людської шляхетності, у чому вона полягає; тривожне питання про те, «кому належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей»; протиставлення любові та зради, що лежить як в основі окремого людського життя, так і в самій історії держави. Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків. Мелодійна структура твору — поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою лексикою і способом висловлюватися.

Стилістичний прийом колажу, тобто монтування з окремих фрагментів цілісної картини, став засобом поглиблення часово-просторового виміру зображення. Як головна героїня, так і інші персонажі, зокрема ті, що мають причетність до долі Марусі чи тогочасного суспільства, сприймаються читачем через призму: теперішнє – минуле – майбутнє.

Найчільніше місце у творі займає інша проблема літератури — митець і народ, митець і суспільство. Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований митець, як один із творців українських пісень, що набули найширшого розповсюдження і принесли всесвітню славу нашого народу, у часи, коли жила Маруся Чурай, українська писемна література через певні умови була ще слабко розвинутою.

Морально—етичні проблеми в романі Ліна Костенко ставить і вирішує на прикладі життя двох родин, протиставлених одна одній, — Чураїв і Вишняків.

Чураї являють кращі, лицарські сили народу. Це сильні особистості, творчі здібності яких можуть реалізуватися тільки за умов свободи. Тому свобода — соціальна, національна, нарешті, внутрішня, показником якої виступає почуття власної гідності, — є для них абсолютною цінністю. За своєю природою вони непримиримі до пристосуванства, покори, принижень, зради.

У Вишняків поняття честі нерозривне з посадами і багатством. Вишняк без маєтку — ніщо, він не особистість, бо позбавлений власного «я», стійких моральних засад і переконань.

Мудрим і гуманним малює Ліна Костенко полтавського полковника Мартина Пушкаря. Пушкар упродовж десятка років займав посаду полковника, що вже само говорить про його авторитет, абиякого ватажка козаки довго не потерпіли б. Пушкар у романі більше людина і воїн, аніж дипломат.

З великою повагою в романі кілька разів згадується ім’я Якова Остряниці, «першого гетьмана після Павлюка». Згадки фіксують лише народну любов до ватажка нереєстрових козаків Запоріжжя, що знайшов у собі мужність і мудрість підняти зброю на реєстровців і виступити потім з тими, що перейшли на його бік проти Польщі.

Як символ продажності і зради, не прощеної у віках потомками, змальовано Ярему Вишневецького, якому «кожна тут осичинка над шляхом… про Юду листям шелестить», як розповідає Марусі, що йде на прощу до Лаври, старий дяк.

60. В. Симоненко- поет-шістдесятник.

Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiïвцi Лубенського району на

Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньоï школи в Тарандинцях вступив на

факультет журналiстики Киïвського унiверситету. Далi - робота в "Черкаськiй

правдi" (1957-1959), "Молодi Черкащини" (1960-1963), власним кореспондентом

"Робiтничоï газети" й лiтературна творчiсть. Помер - 13 грудня 1963 р.,

похований у Черкасах. Мiж цими датами - напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття

й злиднi, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами "ворогiв

народу" атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ), творчi

суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського обласного

лiтоб'єднання, нарештi - вихiд єдиноï прижиттєвоï збiрки "Ти i грiм"

(1962).

Новаторство поета "йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм... скiльки в сферi нових художнiх iдей". Цi ж iдеï з недвозначною прямотою були висловленi в поезiях "Жорна", "Мiй родовiд", "Пiч", "Перший", "Дiд умер", "Варвари", у циклi з дев'яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням традицiйних звукових образiв-символiв - "Тиша i грiм". Збiрка - виквiт студентськоï юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих у своïй наïвнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од

неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих

вiршах iз наступних збiрок, як "Ну скажи - хiба не фантастично...", "Розвели нас

дороги похмурi...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земнiшi

мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-нiжноï...", "Там, у степу, схрестилися

дороги..."). Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки ("Вже день здається сивим i безсилим...", "Степ", "Зимовий вечiр").

Тематико-проблемний дiапазон першоï збiрки й загалом творчостi поета

розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для

украïнськоï гумористики ключi, десь i вториннi (коли згадати доробок Л.

Глiбова, С. Руданського, В. Самiйленка).

Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй

"Земне тяжiння" (1964). На iдеï парадокса побудовано вiрш "Люди часто живуть

пiсля смертi...". Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на

реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому

жить".

Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало - переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомоï iнтелiгенцiï. "Ти знаєш, що ти - людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Украïнi", "Задивляюсь у твоï зiницi...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє..." - нiби фрагменти однiєï виболеноï думи про долю народу,

синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських втручань (а часом - i авторських пом'якшень). Так, iз вiрша "Задивляюсь у твоï зiницi..." вилучили рядки: "Хай мовчать Америки & Росiï, Коли я з тобою говорю!" У третiй строфi поезiï "О земле з переораним чолом..." рядки оригiналу "Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!", побудованi на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду: "Любове грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!" Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких звинувачували у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiï надрукуватися (бо, як зазначає в заведеному тодi ж таки щоденнику, отримав вiдмови з усiх видань), пише своï чи не найдовершенiшi речi. До них належить i "Казка про Дурила". У нiй прочитуємо болiсно-в'ïдливу сатиру не тiльки на сталiнське беззаконня, а взагалi на будь-яку абсолютистську суспiльну "гримасу", за якоï "припускається" можливiсть побудувати царство гармонiï на людськiй кровi. Емоцiйно й художньо багата, вiдверта й наповнена болем i радiстю серця, лiрика Симоненка чекає на новi поколiння своïх шанувальникiв. Головним ïï

мотивом є любов до Украïни i ïï народу.