56. Олесь Гончар.

Хоча за часом написання «МОДРИ КАМЕНЬ» І «ЗА МИТЬ ЩАСТЯ»віддалені майже двома десятками років, між ними є чимало спільного: схожі ситуації — війна й кохання радянського солдата до іноземки; одна проблема життя/ смерть; особливості композиції — поєднання реальних і уявних картин, наявність обрамлення. Водночас між ними є й істотні відмінності, зокрема у формах викладу, у співвідношенні герой/ оповідач, у формах осмислення подій, у концептуальній спрямованості кодів.

У новелі «Модри Камень», написаній першого повоєнного року, коли ще свіжими були враження про вогненні літа, йдеться про «випадкову зустріч ... єдину яву у великій драмі війни» ,де головними дійовими особами виступають радянський воїн-розвідник (його імені автор не подає) і молода словачка Тереза.

У сюжеті новели автор простежує, як змінюється ставлення оповідача до краю Терези й до самої дівчини. «Було зимно і нужо ...» — ця фраза визначає тональність початку оповіді солдата про край, куди занесла його війна. «Свої» — такий код взаємин пропонує солдат-оповідач незнайомим господарям лісової оселі. Під кінець контактів зі словацькою родиною юнак відчув, що цей край уже «не такий чужий, як досі» (У дужках зазначу, що художній хід молодого О. Гончара нагадує вірш Лесі Українки «Дим», де обігрується слово «чужина», щоб передати зміну ставлення ліричної героїні до далекої Італії).Перед юнаком Тереза постає як втілення чистоти й ніжності. У її портреті домінує білий колір (ноги, руки, сукня). Живий контакт двох молодих людей завершується діалогом, сповненим глибокого змісту. На твердження юнака, що звучить, як клятва «Ми ще зустрінемось, Терезо», дівчина посилається на долю, що звела їх у цій веремії, — і зустріч двох описується в загальний порядок світу. Коли юнак вернувся до коханої, в розповіді матері про трагічну долю Терези його особливо вразило, як дівчина дивилась «на Руське» , тобто туди, де був він, її обранець. Міру трагедії на узліссі передає вражаючий образ-символ: «Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя» . Так завершується твір на подієвому, сюжетному рівні.

Психологічний рівень новели акумулюється в ліричному обрамленні. Щоб цей рівень адекватно розкодувати, треба проаналізувати взаємодію обрамлення й сюжету в ракурсі художнього часу й простору та психологічного стану юнака-оповідача. У творі можна виділити чотири часові шари: з одного боку, сюжетний, що містить час зустрічі солдатів-розвідників зі словацькою родиною; час розправи салашистів над Терезою, про що оповідає мати; час повернення юнака й момент оповіді матері; і, з другого боку, час обрамлення (момент спогаду й час подій тут збігаються). Якщо часові шари сюжету стають засобом перевірки закоханих на вірність, то час обрамлення, зокрема його віддаленість від часу сюжетного, є випробовуванням пам'яті серця оповідача.

Складніше розкривається психічний стан юнака в обрамленні. Тут реальними є лише його свідомість, думки. Усе інше — репліки матері й Терези, розмова оповідача з Терезою — то витвір його уяви. Через те й перше слово тексту «бачу» прочитується як уявляю. У початковому обрамленні юнак подумки звертається до Терези як до живої, хоча її немає. У його пам'яті активізуються деталі, що запали в душу від безпосереднього контакту з дівчиною та з оповіді матері. В уявній відповіді Терези «Пан Бог видить, кого я виглядаю!» відгукнулась її клятва, дана юнакові при прощанні. Крім того, перераховані деталі - то своєрідні знаки-імпульси внутрішньої готовності юнака до оповіді-спогаду про несподівану зустріч зі словацькою родиною, що склали більшу частину сюжету. Кінцеве обрамлення містить роздуми, уявні картини й уявний діалог оповідача з Терезою. Тут кожне слово, кожен поворот думки освячені пам'яттю серця, перейняті ідеєю безсмертя. Юнак сповідається перед Терезою, як перед вічністю: ота коротка зустріч із нею «ніколи не померкне. Блискучою знахідкою О. Гончара був уявний діалог юнака й Терези, де всі репліки належать юнакові, а «голос» Терези «звучить» лише в його душі, бо дівчина живе в його пам'яті.

Художній світ новели тримається переважно на загальнолюдських цінностях. Лише один раз у свідомості оповідача прохопиться імперська нотка: «Модри Камень був наш, і шосе наше, і гори наші» [с. 11]. Але основний зміст новели інший: таїна людських взаємин, таїна самої людини. О. Гончар зобразив, як його герой, на якусь мить вийшовши з пекла війни, зачаровано зупинився перед дівочою красою, цнотливо увібрав її в свою душу. І обезсмертив.Новела «За мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. На той час О. Гончарем був написаний роман «Людина і зброя» про трагедію студентського батальйону, бійцем якого був і сам автор; в його уяві окреслювався роман «Циклон» про страшну табірну одіссею радянських полонених. Через те не дивно, що новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.

Скупими деталями окреслено історичні умови, що сталися на жнива в полі, біля угорського містечка, У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом» [с. 216]; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють» .

Фатальну ж подію — вбивство місцевого угорця — передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл». Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалась, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним став¬ленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків ... виблискує золотом») і загостреним еротичним переживанням, готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.

Прикметне, що й війна, й ця смерть на жнив'яному полі відсунуті на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край. Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання обминається слово смерть .З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць» [с. 216]) і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (в контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалось, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись» .Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум'яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам'яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя - тебе обдала» . Образ Лариси також подано двома планами: очима Діденка бачимо імпресіоністичний портрет красуні, в якому виділено живе полум'я кофтини, безодню очей, густо вишневі губи й срібну ниточку сивини; а вартовим Лариса не видалась красунею: «мов з хреста знята». Художній світ О. Гончара зорієнтований на ідеальні, часто міфологізовані величини. Саме ними автор намагався міряти людину й протидіяти хаосу, який ніс українському світові тоталітаризм. Втілюючись у романтичні форми, ідеали автора визначили деякі особливості його письма: в багатьох образах враження превалюють над матеріалізованою в слові життєвою конкретикою, внаслідок чого в творчості О. Гончара маємо справу зі своєрідним романтичним експресіонізмом; автор віддає перевагу полегшеним варіантам конфлікту, які часто мають псевдооптимістичну розв'язку. Так виникає суперечність між суб'єктивною позицією автора й об'єктивною художньою правдою. Отже, спроба розставити у творчості письменника акценти часу не заперечує її, а, навпаки, активізує прагнення дослідника вдивлятися в неї. Бо художня система Олеся Гончара, на моє переконання, ще не вичерпала своїх ресурсів і має чималу духовно-креативну силу.