37. Драматургія в.Винниченка («Між двох сил», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх»): конфлікти і характери.

Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю.

Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми,

честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі

дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і

знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не

повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіс, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії –

двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка належить

драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якомупорушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика

родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемнеоточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином;

полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе

родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна знемовлям”.Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає вжез першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія підпитанням.Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттямичоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати,

риси певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей

на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це –зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча йбрутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі,підігріти їх, довести до кипіння…Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворнихрис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити ання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине ідитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все. НедаремноКорній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до їїзастережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачаєрозумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врештіуся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло.Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над

трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита,щоб не роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилинутяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує

його картину.Спроба осмислення народної трагедії в драмі В. Винниченка «Між двох сил»Вислів Володимира Винниченка про те, що українську історію не можна читати без брому, стосується й історії розвитку літератури 20-х-30-х років XX ст. Талановиті письменники змушені були зробити вибір в умовах тоталітарної системи: час служити їй, чи відстоювати свої погляди, переконання і бути приреченим на тавро «ворога народу». Різні шляхи обирали пророки людських доль, диригенти серцевих струн. В. Винниченко залишався вірним своїм ідеалам, намагався знайти відповіді на поставлені добою революції питання. Чому члени однієї родини в складних перипетіях історії стояли часто по різних боках барикад? Де коріння національного розбрату? Осмислення витоків народної трагедії втрати української державності в 1918 році - Винниченко зробив у п’єсі «Між двох сил». Події в драмі відбуваються в Києві в період його окупації більшовиками на чолі з Муравйовим. Письменник відтворив протистояння між носіями української національно-визвольної ідеї та апологетами класової боротьби, що здійснювалося під гаслами великодержавного російського шовінізму. Українськими патріотами у п’єсі виступають залізничник Микита Іванович Сліпченко, його сини Марко й Арсен, зять Панас Антонович. Прихильниками класової боротьби є Софія та Тихін.Трагічними змальовані образи поета Панаса та Софії. Панас не дозволяє зробити з себе іграшку в руках будь-яких політиків. Він захищає власне «я» скептичним ставленням до оточуючого, дотримується нейтральної позиції, бо усвідомлює небезпеку національного розбрату, який завжди допомагав ворогам української державності. Софія, пов’язавши свою долю з більшовизмом, залишилася по суті українкою. Чотири роки, проведені в столиці Росії, вона страждала за рідним краєм, мовою. «І яке щастя говорити по-своєму, наче плаваєш»,- вигукує героїня.

Червоною ниткою проходить у драмі історія кохання Панаса та Софії. Воно не принесло їм щастя. Поетична душа Панаса поступово перетворювалась у рішучу позицію, а Софію огортав розпач. Панас дуже швидко зрозумів, що «вже не соціаліст». Але пояснити, переконати кохану жінку в оманливості її віри в національне та соціальне визволення не хотів. Це була своєрідна помста за окрадену любов. Пропонуючи Софії віддатися більшовику Грінбергу, щоб урятувати батька й брата, він малює картину приходу соціалізму: «Ведь вьі только взгляните туда за окно: горы трупов отих подлых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы ато? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не… не божеволеть? А? Ведь ато же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий». Отже, поступово Панас приходить до висновку, що необхідно стати на шлях послідовної боротьби з більшовизмом, який проводить цілеспрямовану політику знищення української нації.В образі героя драми В. Винниченко мав на меті показати людину, якій не байдужа доля рідного народу. Таким чином продовжена тема ролі митця в суспільстві. Головною є думка, що справжній патріот-письменник не може стояти осторонь національно-визвольної боротьби своїх співвітчизників.А життя Софії зупиняє свій стрімкий та хаотичний рух. Розчарувавшись у теоріях «щастя всієї людськості», жінка стріляє собі в скроню з револьвера, переданого рідним братом. Отже, опинившись між двох сил, Софія гине духовно й фізично. Це не випадково. Звернімося до творівЮ.Яновського(«Вершники»), М. Хвильового («Мати», «Я (Романтика)»), де тема трагедії роду, роздвоєння особистості є наскрізною. Володимир Винниченко повернувся до нас, щоб послугувати своїми творами витравленню рабського духу. Актуальність драми «Між двох сил» безсумнівна, бо утвердження державної незалежності сьогодні потребує чітких орієнтирів на основі історичного досвіду.

«Між двох сил». Події в драмі відбуваються в Києві в період його окупації більшовиками на чолі з Муравйовим. Письменник відтворив протистояння між носіями української національно-визвольної ідеї та носіями класової боротьби. Українськими патріотами у п’єсі виступають залізничник Микита Іванович Сліпченко, його сини Марко й Арсен, зять Панас Антонович. Прихильниками класової боротьби є Софія та Тихін.Трагічними змальовані образи поета Панаса та Софії. Панас не дозволяє зробити з себе іграшку в руках будь-яких політиків. Він захищає власне «я» скептичним ставленням до оточуючого, дотримується нейтральної позиції, бо усвідомлює небезпеку національного розбрату, який завжди допомагав ворогам української державності. Софія, пов’язавши свою долю з більшовизмом, залишилася по суті українкою. Чотири роки, проведені в столиці Росії, вона страждала за рідним краєм, мовою. «І яке щастя говорити по-своєму, наче плаваєш»,- вигукує героїня.

Червоною ниткою проходить у драмі історія кохання Панаса та Софії. Воно не принесло їм щастя. Поетична душа Панаса поступово перетворювалась у рішучу позицію, а Софію огортав розпач. Панас дуже швидко зрозумів, що «вже не соціаліст». Але пояснити, переконати кохану жінку в оманливості її віри в національне та соціальне визволення не хотів. Це була своєрідна помста за окрадену любов. Пропонуючи Софії віддатися більшовику Грінбергу, щоб урятувати батька й брата. Отже, поступово Панас приходить до висновку, що необхідно стати на шлях послідовної боротьби з більшовизмом, який проводить цілеспрямовану політику знищення української нації.

В образі героя драми В. Винниченко мав на меті показати людину, якій не байдужа доля рідного народу. Таким чином продовжена тема ролі митця в суспільстві. Головною є думка, що справжній патріот-письменник не може стояти осторонь національно-визвольної боротьби своїх співвітчизників.А життя Софії зупиняє свій стрімкий та хаотичний рух. Розчарувавшись у теоріях «щастя всієї людськості», жінка стріляє собі в скроню з револьвера, переданого рідним братом. Отже, опинившись між двох сил, Софія гине духовно й фізично. Софію Сліпченко, цей контроверсійний образ у кращих традиціях Винниченкової драми, вважали і alter ego самого автора, роздвоєного між національним і соціальним ідеалами, і втіленням «людини революції».Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям. Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”. Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином; полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з немовлям”. Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія під питанням. Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все. Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У драмі суперечності роздирають душу художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика.

Рита хоче знати, що саме є отим більшим за сім'ю, і чує у відповідь: “Творчість”. Рита на те й Чорна Пантера, що “звір” у ній домінує. Аби прив”язати чоловіка до себе, вона вирішує вбити те, що є її суперником. Корнієву картину. Мистецтво. Рита знищує полотно ножем, п'єса на цьому завершується, а читачеві (глядачеві) зрозуміло, що лад від того в Каневичів не запанує, що жага творчості обов”язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.«Гріх». Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? Який гріх є тяжким? На ці і інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко в п'єсі «Гріх». Марія, дівчина років 26. Фігура гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера говорити – насмішлева. Вона приводить в здивування, а подекуди навіть шокує нас своєю «екстравагантністю». Прикурена від лампадки цигарка, відверте кепкування над подругою Ніною, якій Марія придумала образливе прізвисько, - Муфта, бажання спокусити ченця, який за вбивство трьох людей прирік сам себе на пожиттєве ув'язнення в темній келії, заяв про те, що вона збирається перевірити, який коханець вийде. Здається, дівчині не відоме почуття страху. Вона ніби живе у власному світі, де немаємісцзагальноприйнятим морально-етичним законам. Але ми розуміємо, що на обличчі Марії - маска. А що героїня ховає під нею?Героїня шокує своїхспіврозмовників оповіданнями про свої минулі гріхи. Навіть про глобальний гріх, війну, вона говорить підкреслено глузливо: «… уривається одна купа людей до другої і - лусь! хрясь! бах! - вбивають, грабують, насилують, піддають тортурам. А потім сидять собі, сміються, п'ють, співають, вихваляються». Марія збирається йти на фронт. Але чому? Адже війна вже забрала життя її чоловіка. Можливо, Марія прагне втекти від самої себе, від своїх почуттів до Івана, чоловіка Муфти? Вона усвідомлює, що розіб'є серце подрузі, якщо Іван покине дружину заради Марії. Тому, як бачимо, за маскою аморальності і бравадою зухвалих слів сховалася слабка жінка, яка усвідомлює, що вона - грішниця, і розплата за гріхи, - неминуча.

Коли заарештували Марію разом з товаришами-революціонерами, героїня п'єси стала прикладом витримки, гідності, нескореності для інших. Але слідчий знайшов п'яту Ахіллеса дівчини. Хворий Іван, якого щиро любила Марія, не витримав би ув'язнення. І, бажаючи врятувати його, героїня виявила місце зберігання друкарні. Революціонери заарештовані. Але в той же час Марія потрапила в мережу шантажу.

Боячись бути викритою перед товаришами, дівчина вимушена робити усю нову потворну провину. Але і цього потрібно слідчому. Він захотів поїхати з Марією в Крим «на відпочинок». Для дівчини цей гріх був останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння героїні. Душа її, роздавлена слідчим, не витримала цих мук. І ціною, яку заплатила Марія за усі свої провини, було самогубство, а його, як відомо, християни вважають тяжким гріхом.

П'єса В. Винниченко «Гріх» допомогає усвідомити те, що від себе не втечеш, і рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки. Але наш суддя - власна совість.

Все краще, чим багата сьогодні українська поезія, несе на собі печать новаторського генія Павла Тичини.

40.Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp.Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

45. Із поверненої спадщини Остапа Вишні (чукрен, чухраїнці, збірка українізуймося, вишневі усмішки закордонні, п»єса мікадо, щоденникові записи) 2-й період: мисливські усмішки, зенітка. Особливості творчої манери письменника.

1926року письменник опублікував збірку «українізуймося», яка мала великий успіх за кордоном і за короткий час витримала 5 видань. Про духовність українця, його менталітету говорить Остап Вишня в усмішках «Чукрен», «Чукраїнці». В них багато багато гіркої іронії, болю через егоїзм, повільність рідного народу, що так дорого обходилась на різних етапах історичного поступу. Дотепна назва країни Чукрен, населення якої, чухраїнці, завжди чухаються. Ця країна хліборобська, а чухраїнці – великі майстри співу, та співають чомусь перекручено мовою. гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: якби ж знаття, забув, спізнивсь, якось то воно буде , я так і знав. Чухраїнці не пригадують якої вони нації (та хто зна…живемо в шингеріївці. Православні), їхня улюблена рослина соняшник.Мікадо. Тут під ширмою японської екзотики автор дотепно відтворює загальну обстановку, що склалася в нашій країні наприкінці 20-х – на поч.30-хроків, дошкульно висміює авторитарний режим Сталіна й породжену ним аристократично-бюрократичну систему, що трималася на насильстві, жорстокості, аморалізмі. За допомогою різного роду алюзій, дотепних зіставлень, пародій, газетних штампів тощо письменник переносить нас в конкретну атмосферу нашого внутрішнього життя, коли починав утверджуватися культ Сталіна. Щось моторошне і жахливе прочитується за вчинками імператора Мікадо та його поплічників, які водночас постають маріонетками історії – смішні, неспроможні зупинити її висхідний рух, приречені у своїх кар»єрних намірах, відірваності від народу. Висміюються негативні явища тих років(спекуляція, спец магазини репертуарні труднощі багатьох театрів тощо. І все це подається через підтекст асоціацій , натяків і зіставлення. Так наприклад спів хору з першої дії чи інші уривки (слава мікадо, слава Ніпону, східному сонцю привіт), звучить як глузування над фразою «Сталін – наше сонце». Мисливські успішки незважаючи на назву навчають не полювати, а берегти, охоняти все живе. З великою любов»ю змальовує письменник пейзажі, сповнені руху, змін, іноді сумних настроїв. Через пейзажні картини письменник осмислює вічні проблеми буття – життя і смерті, народження і згасання, кругообіг у природі. Письменник оживлює природу («ось падає кленовий листок – умер він одірвавшись від рідної гіллі» усмішка «Вальшнеппе»). Оповідач людина життєлюбна, оптимістично налаштована, захоплена мисливськими вигадками. В нього не білка, а білочка. Не лисиця, а лисичка і навіть веприк. Мисливські усмішки- своєрідна поетична зооенциклопедія. Поетично описується наприклад пташка. Сюди входять такі усмішки як «як варити і їсти суп з дикої качки, ведмідь, дикий кабан або вепр і інші). Зенітка. З появою вона зразу набула великої популярності. Сюжетно сформована дія твору:наближаються фашисти і дід Свирид пішов у лус, у партизани, а вночі прийшов подивитися хто живе в його хаті, а там фашисти і Свирид проколов їх вилами. Це не винятковий герой, а герой життя в образі якого втілено риси народу. Не зважаючи на свої вже немолоді літа він рішучий і відважний, оптимістичний. Характер героя сильний своїм національним підґрунтям, вірність національному світовідчуттю , звичаям. В другій частині усмішки так само виявляються риси народного і національного характеру та вдачі героя. Він з теплим усміхом і зі щедрими гіперболізмами та загостренням ситуації передає свої сутички з бабою(мовляв, пройшов школу війни) і разом з тим оддає їй шану.Щоденник Перший запис у табірному щоденнику Остапа Вишні “Чиб’ю. 1934” з’явився 30 липня 1934 року, за вісім місяців після арешту, а останнім був перелік сорока одного населеного пункту, які довелося пройти етапом від Чиб’ю до рудника „Єджид-Кирта”. Записи обриваються в лютому 1935 року.Щоденник Остапа Вишні є чи не єдиним документом, що творився в той трагічний період, коли серед тундри і тайги, в численних ухтпечлагах, бамлагах і ще багатьох їм подібних “лагах”, разом із карними злочинцями проходили “перековку” і комуністи та безпартійні, люди найрізноманітніших професій – учителі, письменники, народні комісари. Щоденник Остапа Вишні справді творився в страшний період, але документом страшного періоду таки не став.

46. Унікальність постаті Б.-І. Антонича в історії української літератури. Трактування християнства та поганства як рівноправних еманацій єдиного божественного єства та ін. («Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія» тощо).Творчість Антонича - цілісний, складний і цікавий світ інтелектуала, котрий за 27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за ціле життя.Богдан-Ігор Анто́нич— український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. Через офіційну заборону ширше знаний лише з середини 1960-х; справив значний вплив на сучасну українську поезію; філософська лірика, релігійні, космічні мотиви, відгомін лемківського фольклору і поганської символіки; впливи Омара Хайяма, Волта Вітмена; прозові твори; переклади; статті літературно-критичного і теоретико-літературного характерів. збірка "Три перстені" - ніби сходження з порожнечі неба до безодні землі. Тут знаходимо "приземлені" біблійні реалії (варто згадати слова "Народився Бог на санях" із поезії "Різдво") й священну символіку, перенесену на земні події. Твори цієї збірки пронизані пантеїстичним світосприйняттям. Ми зустрічаємо романтично-ідеалістичне трактування природи, навіть поклоніння природі, коли людина не тільки не відриває себе од довкілля чи вивищується над ним, навпаки - може, скажімо, усвідомлювати себе деревом. Наступна збірка "Книга Лева" відкриває для нас світ Біблії. Її головна ідея - зустріч із Богом і бачення вічності, яке дозволить авторові відкрити сутність творчого процесу. Антонич звертається до захоплюючого процесу власної міфологізації світу; так наприклад, назву збірки можна витлумачити в такий спосіб: Лев - 5-й знак зодіаку; означає силу сонця й "прозорий" вогонь. В алхімії лев позначає вогонь, золото. У геральдиці - відвагу й мужність. Наостанку, "Книга Лева" - назва Євангелія апостола Марка. Головний мотив збірки "Зелена Євангелія" - містика, де слово функціонує як магічні заклинання, відбувається поєднання природи з людською підсвідомістю. У цих віршах поет досліджує циклічність світової історії й природи, які виступають тут цілком релігійними процесами. Нарешті, в останній збірці "Ротації" панує песимістичний світогляд, передчуття апокаліпсису - кінця світу. Колосальне світове місто постає як коло катастроф і тюрем, як місто-пекло, складене з примітивних геометричних форм. Як бачимо, Б.-І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й широко використовує його в своїй міфотворчості. Перлина світової літератури - головний елемент його релігійних пошуків. У збірці «Три перстені» Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цілком міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку і кольорит єдиного твору — «Зеленої елегії». Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом. В цій збірці домінує ще один «ляйтмотив» творчости Антонича: поетичне мистецтво та його таємниці. У «Трьох перстенях» поет заворожений своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут «оказковане» і часто утотожнюється з таємничими процесами природи. В цьому відчутна ідеалістично-романтична німецько-англійська традиція: поетичне мистецтво — це найвищий вияв «надприродної» сили природи. Жанрово в цій збірці бачимо дві, на перший погляд протилежні, тенденції: «ліричну» та «епічну». Довші поеми, що їх Антонич називає «елегіями», це ніби своєрідні розповіді. А все ж їхній тон не «розповідний» чи «епічний»: вони вибухають гейзерами раптового надхнення і рвуться задихано вперед, наче самі вони — стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініятюри: «моментально навіки» відкривається нам якийсь цілком унікальний образ або ж маленький космосик образів. Ці дві тенденції продовжуються від збірки в збірку, хоч у пізніших збірках «епічна» тенденція зазнає важливих видозмін. З нестримно-юних елегій виростають важкі, широкорядкові, задумливі баляди і довші поезії. І думка, і образи їхні стають щораз складнішими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність, яру силу і примушують нас зупинятися та задумуватися. В «Книзі Лева» Антонич організував ці свої жанрові тенденції групами віршів: групи довших, епічних творів він назвав «главами», а групи ліричних мініатюр — «ліричними інтермеццо».

Коли «Три перстеня» можна назвати «оказковуванням» реальности, тоді «Книгу лева» треба назвати її «омітизовуванням». Натяки на мітичну ( тут — «міфічну» — прим. ред.) основу збірки бачимо вже в назві. Лев — п'ятий знак зодіяка, що символізує силу сонця, волю і «прозорий» вогонь. В альхемії лев — знак «філософського вогню», а також золота. В геральдиці він — знак відваги, мужності, королівської маєстатичності, земної сили (на противагу до орла), а також ранку. «Книга лева» — це євангелія від св. Марка. В психології Карла Густава Юнга лев символізує небезпеку, що свідомість може бути щохвилинно переможена стихійною підсвідомістю. В кінці можна додати, що лев — знак міста Львова, хоч це, мабуть, тут не має значення. У «Книзі лева» лейтмотив природи значно поглиблюється. Тут уже не зустрічаємо природи в її феноменальному вигляді.«Зелена євангелія» не приносить нам нових тематичних мотивів чи формальних нововведень. Навпаки, тут бачимо зведення тем, віднімання мотивів, виструнчування основи поетичного світогляду, згущування найосновнішого. Поет не продовжує тем волюнтаризму, відваги, боротьби, що були в попередніх збірках. Не продовжує він також теми ортодоксальної релігії. Натомість він посилює основні теми своєї творчості і своєрідно підносить їх до цілком уже містичних сфер. Коли в першій збірці ми бачили атмосферу казки, а в другій міфу, то тут зустрічаємо витончену та художньо перевтілену містику. Можливо, що, коронно завершивши свій головний творчий струмінь у «Зеленій євангелії», Антонич свідомо вирішив піти новими дорогами: від стверджування і святкування до заперечення і картання, від неоромантизму до похмурогоекспресіонізму. А можливо, це була тільки тимчасова криза світогляду або психологічна криза особистости. Як би воно не було, маленька збірка «Ротації» показує нове і дуже цікаве обличчя таланту Богдана Ігоря Антонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки темних кольорів, «чорний дотеп», риторична дикція — все це могло б стати в основу «нового» Антонича, навіть цікавішого і багатшого.