41.Поняття,види і значення інфраструктури підприємства

Інфраструктура— це сукупність складових частин будь-якого об'єкта, що мають підпорядкований (допоміжний) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об'єкта в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Інфраструктура — це своєрідний «тил виробництва», без якого неможлива його нормальна робота. Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.

До виробничої інфраструктури підприємства належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства.

Виробнича інфраструктура суттєво впливає на економіку підприємства. За сучасних умов господарювання у сфері технічного обслуговування виробництва на різногалузевих підприємствах працює 45—50% загальної кількості персоналу. Це зумовлено не тільки великими обсягами робіт із обслуговування основного виробництва: багато допоміжних та обслуговуючих операцій мають такий характер, що їх дуже складно механізувати.

Зростання ролі та значення виробничої інфраструктури пояснюється тим, що:

1) підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги і складність робіт із ремонту й налагоджування устаткування, потребує розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань;

2) перехід до нових технологій та інтенсифікація технологічних режимів роботи устаткування підвищують вимоги до якості та збільшують потребу в різних видах енергії;

3) ускладнення виробничих процесів і поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт із транспортування вантажів;

4) навантаження на комунікаційні мережі та природоохоронні споруди постійно зростають.

Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальну мотивацію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну інфраструктуру. Усе це безпосередньо впливає на рівень продуктивності праці та кінцеві результати діяльності підприємства.

42.Система технологічного обслуговування виробницта.Загальна характеристика.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, Інших засобів пращ; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва.

У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

• ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним і налагоджування;

• забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціалізованих виробників;

• переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

• забезпечення підрозділів підприємства електричною й тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

• своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом;

• складування та зберігання завезених (придбаних) матеріальних ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних одиниць, готових виробів.

До системи технічного обслуговування виробництва входять відповідні структурні підрозділи підприємства, що здійснюють перелічені функці

43.соціальна інфраструктура підпрємства.

Соціальна інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства. Вона, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Забезпечення соціальних потреб здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких входять: їдальні, кафе, буфети; лікарні, поліклініки, медпункти; власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування; школи, професійно-технічні училища, інститути (факультети, курси) підвищення кваліфікації; дитячі ясла та садки, бібліотеки, клуби; будинки та бази відпочинку, літні табори школярів, спортивні комплекси тощо.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства з кадрових та соціальних питань. Йому підпорядковані відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

Рішення питань соціального розвитку колективу підприємства є одним з найважливіших факторів підвищення ефективності виробництва. Сучасні умови господарювання пред'являють високі вимоги до робітників, до рівня їх загальної освіти, професійної підготовки, творчої активності. Подальший розвиток здібностей людини є необхідною передумовою її успішної праці, пов'язаною не тільки з використанням сучасних машин і механізмів, але і з удосконаленням техніки і технології, використанням наукових досягнень у виробництві. З метою задоволення соціальних потреб працівників на підприємстві складається план соціального розвитку.

Цей план являє собою обгрунтовану та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на удосконалення соціальної структури кадрів підприємства, покращення умов праці та побуту робітників, їх соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

Передумовою ефективного управління персоналом підприємства є прогнозування змін у соціальній структурі колективу робітників. Так, встановлення необхідних відношень різних груп робітників за статтю і віком – ставить за мету своєчасне забезпечення потреб у кадрах діючого виробництва. Характер та зміст праці, що формуються під впливом досягнень науки і техніки, впливають на професійну та кваліфікаційну структуру колективу. У цьому ж розділі плану соціального розвитку значне місце відводиться заходам щодо підвищення рівня

44

45Якість - це економічна категорія, яка відображає сукупність властивостей продукції (технічних, технологічних, економічних, екологічних тощо), що зумовлюють ступінь її здатності задовольняти потреби споживачів відповідно до свого призначення.Рівень якості - це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного й оптимального її рівня. Абсолютний рівень визначають з допомогою обчислення показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Відносний рівень визначають, порівнюючи показники якості з кращими аналогами вітчизняних та зарубіжних зразків. НТПвимагає враховувати тенденцію підвищення якості, тобто оцінку її перспективного рівня - перспективних і пріоритетних напрямків та темпів розвитку науки і техніки. За новими видами продукції доцільно визначати оптимальний рівень якості, тобто такий, за якого загальна величина суспільних витрат, витрат на виробництво і використання (експлуатацію) повинна бути достатньою і мінімальною в певних умовах попиту. Важливе значення для оцінки рівня якості мають одиничні показники, які умовно можна об’єднати у:показники призначення (техніко-економічні), які характеризують корисну роботу (виконувану функцію). Сюди належать потужність, продуктивність, міцність, вміст корисних речовин, калорійність…

Підвищення якості продукції позитивно впливає на результати діяльності підприємства.

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляє найбільш істотний вплив на процес виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є:

стандартизація і сертифікація виробів;

стандартизація і сертифікація внутрішніх систем якості;

державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення;

46 Так, відповідно до п.6. П(С)БО 16 "Витрати" витратами звітноао періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що вони можуть бути достовірно оцінені. Елементами витрат визнається сукупність їх економічно однорідних потоків.. Об'єктом витрат є продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов'язаних з їх виробництвом (виконанням) коштів.

За місцем виникнення витрати на виробництво групуються за цехами, дільницями, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв.

За місцем виникнення витрат витрати виробництва витрати цеху витрати діпьниці витрати служби

2. За видами продукції (робіт, послуг) витрати на вироби

витрати на типові зразки виробів

витрати на групи однорідних виробів витрати на одноразові замовлення,витрати на валову продукцію,витрати на товарну продукцію,витрати на реалізовану продукцію

3. За видами витрат витрати за економічними елементами витрати за статтями калькуляції

4. За способами перенесення вартості на продукцію прямі витрати,непрямі витрати

5. За ступенем вппиву обсягу виробництва на рівень витрат умовно-змінні витрати,умовно-постійні витрати

6. За календарними періодами поточні витрати

7.За способами перенесення вартості на продукцію витрати подіпяються на прямі та непрямі.До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремих видів продукції. До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються до собівартості за допомогою спеціальних методів.

47

48Методи обліку і калькулювання менш складні в простих виробництвах (наприклад: видобуток корисних копалин, вироблення електроенергії), ніж у виробництвах зі складними технологічним процесом (машинобудування, текстильне виробництво тощо).

Якщо виготовляють просту продукцію, яка не складається з окремих частин, вузлів, деталей, то на неї становлять тільки одну калькуляцію, як на готовий продукт. Якщо продукція складна, то окрім калькуляції на готову продукцію інколи становлять окремі калькуляції на що входять до складу даної продукції напівфабрикати (частини, вузли). Це ускладнює калькулювання собівартості. Розглянемо методи, які застосовуються при розрахунку собівартості продукції на підприємствах, в залежності від виду продукції, її складності, типу і характеру організації виробництва.

Розрахунок собівартості за техніко-економічними факторами

Собівартість продукції в річних і квартальних планах визначається на основі розрахунків техніко-економічних факторів, обумовлених розвитком виробництва, зміною структури продукції, інвестиціями в оновлення основних фондів, впровадженням нових технологій, змінами в організації виробництва і умовами матеріально - технічного забезпечення. Простий метод

Сутність простого або однопередельного методу полягає в тому, що прямі й непрямі витрати (без загальновиробничих витрат або з ними, в залежності від прийнятої облікової політики) обліковують за встановленими статтями калькуляції на весь випуск продукції.

Метод підсумовування витрат

Цей метод полягає в тому, що собівартість виду або одиниці продукції обчислюють підсумовуванням попередньо обчислених витрат на її виготовлення у всіх стадіях (переділах, операціях) технологічного процесу або шляхом підсумовано, витрат на виробництво окремих частин (деталей, вузлів, машино - комплектів).

Метод виключення витрат

Метод виключення витрат полягає в тому, що із загальної суми витрат на виробництво віднімається собівартість супутньої продукції, і отримана величина вважається собівартістю основного продукту.

Пропорційний метод

Пропорційний метод калькулювання застосовується у виробництвах, де використовуються декілька сортів марок виробів.

Комбінований метод

Застосовується у разі отримання в комплексному виробництві декількох основних і супутніх продуктів.

Позамовний метод

Є найбільш оптимальним методом обліку витрат і калькулювання собівартості продукції на підприємствах машинобудування та металообробної промисловості.

Фактична собівартість одиниці виробів визначається після виконання замовлення шляхом ділення суми витрат на кількість виготовленої з цього замовлення продукції.

49В умовах ринкової економіки, коли головною метою підприємств є прагнення до одержання максимального прибутку, зниження собівартості продукції стає головним чинником на шляху його підвищення.

Собівартість продукції є не тільки найважливішою економічною категорією, але і якісним показником, на підставі якого можна судити про ефективність використання підприємством різноманітних видів ресурсів, а також про рівень організації праці на підприємстві.

З економічних і соціальних позицій значення зниження собівартості для підприємства полягає у наступному:

- у збільшенні прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, а отже, у появі можливості не тільки в простому, але й розширеному відтворенні;

- у появі більшої можливості для матеріального стимулювання робітників і рішення багатьох соціальних проблем колективу підприємства;

- у поліпшенні фінансового стану підприємства і зниженні ступеню ризику банкрутства;

- у можливості зниження ціни реалізації на свою продукцію, що дозволяє значною мірою підвищити конкурентоздатність продукції і збільшити обсяг продажів.

Основним джерелом зниження собівартості продукції є зростання продуктивності праці. Це обумовлюється тим, що, по-перше, за рахунок зростання продуктивності праці досягається економія заробітної плати, так як зростання продуктивності праці призводить до скорочення витрат на виробництво продукції, а по-друге, завдяки зростанню продуктивності збільшується випуск продукції, за рахунок чого досягається зниження собівартості продукції шляхом економії непропорційних витрат.

Друге джерело – зменшення витрат на матеріали, паливо, енергію – має найважливіше значення для матеріалоємних галузей. Зменшення витрат матеріалів здійснюється шляхами: скорочення втрат, заміна дорогих матеріалів більш дешевими, зменшення витрат на постачання матеріалів, покращення нормування витрат матеріалів.

Скорочення витрат на обслуговування виробництва та на управління досягається головним чином шляхом зменшення чисельності робітників за рахунок застосування ефективніших методів організації управління та обслуговування виробництва, більш прогресивної техніки.

Економія витрат на збут досягається завдяки укріпленню дисципліни праці, ритмічності виробництва, дотримання договірної дисципліни.

Ефективним методом пошуку шляхів зниження собiвартостi продукції є функціонально-вартісний аналіз. Функцiональний підхід передбачає абстрагування від iснуючого iнженерного рiшення, видiлення функцiй, якi виконує вирiб, та пошук альтернативних варіантів виконання функцiй з меншими витратами.

Пiд час функцiонально-вартiсного аналiзу необхідно передусiм з’ясувати: що являє собою вирiб, функцiю якого необхідно виконати з мiнiмальними витратами; яку функцiю він виконує; якi фактичнi витрати на виконання цiєї функцiї; якi максимально можливi витрати на реалiзацiю цiєї функцiї; якими iншими способами можна здiйснити функцiю; якi будуть витрати на її здiйснення.

Мета функцiонально-вартiсного аналiзу полягає в наступному: привернути увагу конструкторів та технологiв до тих функцiональних частин виробу, де виникають диспропорцiї мiж важливiстю виконуваних функцiй, якiстю та витратами на їх здiйснення для того, щоб виявити зайвi витрати, причини їх виникнення та знайти резерви зниження собівартості виробу.

Отже, найбільш ефективними шляхами зниження собівартості продукції є впровадження економних технологій виробництва, використання світового досвіду щодо зменшення собівартості. Саме ресурсоекономні, ресурсозберігаючі технології – це вихід для українського товаровиробника.

50 Ціна́ — фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Ціна певної кількості товару складає його вартість, тому правомірно говорити про ціну як грошову вартість одиниці товару.

У випадку, коли одиниця даного товару обмінюється на певну кількість іншого товару, кількість стає товарною ціною даного товару.

Сутність ціни, як і будь-якого економічного явища чи процесу, повніше, або комплексно, розкривається у виконуваних нею функціях.

Функції ціни. Ціна виконує такі основні функції:

1) облікову;

2) розподільчу;

3) стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, й корисної праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробництві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням та ін.

Розподільна функція ціни реалізується в процесі внутрі- та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості, насамперед додаткової вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких виробництво товарів і послуг здійснюється відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції на впровадження нової техніки, досконаліших форм і методів організації виробництва тощо..

Поділ цін за формою конкуренції. Залежно від форм конкуренції, а частково від форм власності, розрізняють ринкові ціни за чистої конкуренції; олігопольні ціни — за панування групових монополій (олігополій); монопольні — за абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідної сфери виробництва (а отже і збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Ціни в Україні. В Україні класифікація цін здійснюється шляхом їх поділу на оптові ціни підприємства, оптові | ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості та прибутку.

51 Згідно з Законом України "Про підприємства" в умовах ринкової економіки підприємства здійснюють свою діяльність з метою отримання відповідного доходу (прибутку). Отримання доходів свідчить, що продукція підприємства знайшла свого споживача і відповідає вимогам попиту на ринку за ціною, якістю, іншими технічними, функціональними характеристиками та властивостями. Розмір отриманих доходів визначає економічну стратегію підприємства з питань управління матеріальними ресурсами та витратами, податковою, інвестиційною діяльністю підприємства.

Залежно від виду діяльності, яка дозволила отримати доходи, виділяють:

доходи від торгової діяльності, доходи від виробничої діяльності, доходи від посередницької діяльності, доходи від інвестиційно-кредитної діяльності, інші види доходів.

Залежно від характеру отримання доходів розрізняють доходи від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і майна підприємства та доходи від використання майна (капіталу) підприємства, від надання майна в оренду, використання тимчасово вільних фінансових ресурсів, цінних паперів підприємства.

Залежно від повноти та місця відображення доходів розрізняють:

1) бухгалтерські доходи, приховані доходи, цільові кошти у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів; доходи, отримані від товарообмінних операцій,

Найбільшу питому вагу в доходах торгового підприємства займають доходи від основної діяльності — торгівлі. Ці доходи для торгового підприємства отримали назву валового доходу.

Необхідність отримання доходів від торгової діяльності обумовлена потребою відшкодування витрат на здійснення діяльності й отримання певної суми прибутку, яка забезпечує досягнення стратегічної мети підприємства.

Основними джерелами доходів від продажу товарів є: —торговельна надбавка до піни придбання товарів; —торговельна знижка з продажної ціни товару.

За своєю економічною природою торговельні надбавки та знижки являють собою ціну на послуги торгового підприємства. їх рівень, як і рівень інших цін, в умовах ринкової економіки залежить:

—з одного боку, від співвідношення між попитом та пропозицією на торгові послуги, ступеня конкуренції на товарному ринку, якості послуг, рівня цін закупівлі та продажу товарів;

—з іншого боку, від витратомісткості реалізації товарів і норми прибутку, яка відповідає стратегії розвитку підприємства.

Місце торговельної надбавки (знижки) в структурі роздрібної ціни товарів розглянуто в темі ціни.

Різниця між ціною продажу та купівлі товарів на різних стадіях реалізації являє собою дохід торгового підприємства з одиниці реалізованого товару.

52 Прибуток підприємства — це перевищення доходів від його діяльності над

сумою видатків; він являє собою єдину форму його власних нагромаджень.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:

* оцінка підсумків діяльності підприємства;

* розподіл чистого доходу в економіці;

* економічне стимулювання підприємства.

Розглянемо фактори, які впливають на утворення, розподіл та використання прибутку. До факторів, які діють на утворення прибутку, належать:

* виручка від реалізації товарів, робіт та послуг;

* виручка від реалізації інших активів, враховуючи матеріальні запаси та нематеріальні активи;

* виручка від основних засобів;

* доходи від пайової участі в інших підприємствах;* доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами;* перевищення отриманих штрафів, пені над сплаченими.

Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача; фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі основні напрямки:

* направляється в бюджет і позабюджетні фонди;

* направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;

* залишається на підприємстві;

* інші фактори розподілу.

У кінцевому рахунку прибуток підприємства використовується на:

* нагромадження (виробничий і науковий розвиток);

* соціальні потреби;

* покриття збитків та інших потреб;

* капітальні фінансові вкладення;

* споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)

Існування двох підходів до виміру витрат підприємства (бухгалтерського і економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку.

Бухгалтерський прибуток - це різниця між загальним доходом і бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. У даному розрахунку ми оцінюємо лише поточні результати діяльності фірми. Але якщо необхідно проаналізувати стан фірми з огляду її перспективи, а, отже, найкращої з альтернатив використання її ресурсів, тоді слід обчислювати економічний прибуток підприємства.

Економічний прибуток (чистий прибуток) - це різниця між загальним доходом і економічними витратами, які містять бухгалтерські (зовнішні) та внутрішні витрати, зокрема, й нормальний прибуток. (Див. рис. 3). Наявність економічного прибутку є показником ступеня вигідності відлучення ресурсів від альтернативного використання їх в іншому виробництві.

53 Фінансовими результатами діяльності суб’єктів підприємництва є прибуток або збиток. Діяльність підприємств у сфері фінансових результатів спрямована на забезпечення отримання прибутку та його оптимальний розподіл і використання, а за наявності збитків — на встановлення їх причин та джерел покриття.

Фінансові результати інтегровано відображають кількісні й якісні чинники діяльності підприємств. Управління формуванням та розподілом прибутку ґрунтується на впливі на нього через фактори, що визначають фінансові результати. Оскільки прибуток (чи збиток) є інтегрованим показником, то на нього впливають усі фактори діяльності підприємств. Залежно від рівня дії вони поділяються на макро- і мікроекономічні.

До макроекономічних факторів належать ті, що характеризують ситуацію на ринку, тобто збалансованість попиту і пропозиції. Діяльність підприємства починається з маркетингових досліджень з метою визначення його місця на ринку, прогнозування відповідних змін. Підприємство не може безпосередньо впливати на ці чинники, однак воно мусить максимально їх враховувати. Безглуздо випускати продукцію, яка потім не матиме збуту. Зміна ситуації на ринку (поява нових товаровиробників, нових ідентичних товарів, переорієнтування попиту на інші товари) може істотно вплинути на рівновагу попиту і пропозиції, що відіб’ється на обсязі продажу і цінах, а в підсумку — на фінансових результатах.

Мікроекономічні фактори відображають діяльність самого підприємства. Вони поділяються на дві групи: техніко-економічні та комплексні.

54 Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність діяльності підприємств, організацій та установ.

Для розрахунку рентабельності можуть використовуватися різні види прибутку підприємства: валовий прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від операційної діяльності; прибуток від інших видів діяльності (фінансової, інвестиційної); чистий прибуток. При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна брати в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позиковий капітал, основний капітал, оборотний капіталі).

Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (та доходу) підприємства. З цієї причини вони є обов'язковими елементами порівняного аналізу та оцінки фінансового стану підприємства.

показники рентабельності можна поєднати у декілька груп, які:

базуються на витратному підході (рентабельність продукції, рентабельність діяльності);характеризують прибутковість продажу (рентабельність продажу);основані на ресурсному підході (рентабельність сукупних активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність оборотного капіталу).

До основних показників рентабельності відносяться:

Рентабельністьпродажу;рентабельність активів;рентабельність поточних активів;рентабельність власного (акціонерного) капіталу.

1. Рентабельність продажу (ROS) визначається як відношення чистого прибутку (ЧП) до доходу від реалізації без податків, які включаються в ціну продукції (ДР)

Рентабельність продажу характеризує доходність операційної діяльності підприємства.

Рентабельність активів (ROA) визначається як відношення чистого прибутку (ЧП) до середньої величини активів за період отримання відповідного чистого прибутку (А)

Цей показник служить для визначення ефективності використання капіталу, оскільки дає загальну оцінку доходності вкладеного в операційну діяльність капіталу, як власного так і позикового.

Рентабельність поточних активів (РПА) уявляє собою відношення чистого прибутку підприємства (ЧП) до середньої величини поточних активів (оборотних коштів) підприємства (ПА):

Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (ROE) визначається як відношення чистого прибутку (ЧП) до середньої величини власного капіталу підприємства (ВК):

До інших показників рентабельності, які також розраховуються для оцінки ефективності основної діяльності підприємства, відносяться коефіцієнти, відображені в табл. 6.1

55. Фінансовий стан підприємства – це показник його фінансової конкурентоспроможності щодо виконання своїх зобов’язань.

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї виробничої, комерційної та фінансової діяльності. Тому об’єктивна оцінка фінансового стану може здійснюватися лише за допомогою системи показників, що детально та всебічно характеризують господарську діяльність підприємства.

Показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб усі ті, хто пов’язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність встановлення або продовження з ним відносин.

Особливе значення має об’єктивна фінансова оцінка підприємства для його власників, оскільки жоден власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку, які можна виявити тільки на підставі своєчасної оцінки фінансового стану суб’єкта господарювання.

Баланс – звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи та пасиви (зобов’язання та власний капітал), які ним контролюються.

Активи підприємства (ліва сторона балансу) – це все наявне майно разом з борговими правами. При цьому вони згруповані за господарським призначенням і розташовані згори донизу за правилом зростаючої ліквідності. Перший розділ – необоротні активи, інші– поточні, тобто ті, що обертаються скоріше. При цьому чим нижче розташований рядок, тим вища ліквідність відображених там активів.

Пасиви (права сторона балансу) – це джерела утворення активів, тобто кошти власні та позикові. У свою чергу позикові кошти поділяються на фінансові зобов’язання (кредити), які можуть бути довгостроковими і поточними, та ті кошти, що ніхто насправді не мав на меті позичати підприємству, вони утворюються поточною господарською діяльністю (кредиторська заборгованість). Серед останніх є ще так звані стійкі пасиви: заборгованість по оплаті праці, перед бюджетом, органами соціального страхування та позабюджетними фондами. Крім того, пасиви підприємства за балансом діляться на власний капітал і зобов’язання.

Звіт про власний капітал – звіт, який відображає зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду.

Звіт про фінансові результати – звіт про доходи, витрати та фінансові результати діяльності підприємства.

Звіт про фінансово-майновий стан підприємства відображає формування та використання фондів, рух основних засобів, оборотних активів, матеріальних збитків, об’єктів соціальної сфери та позабалансових активів і пасивів.

Звіт про рух грошових коштів – звіт, який відображає надходження та видаток грошових коштів у результаті діяльності підприємства у звітному періоді.

Найбільш загальну оцінку фінансового стану підприємства здійснюють за можливістю продажу майна і перетворення його в грошові кошти.

Для визначення рівня ліквідності підприємства слід порівняти активи, які можна реалізувати до певного строку, із зобов’язаннями, які до цього строку повинні бути оплачені. 1. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності визначають за балансом як відношення суми грошових коштів і короткострокових фінансових вкладень

Загальний коефіцієнт покриття (поточний коефіцієнт ліквідності) визначають за балансом як відношення вартості оборотних активів (рядок 260–усього за розділом ІІ активу) до короткострокових зобов’язань

Коефіцієнт власності (автономії) визначають відношенням власного капіталу (власного майна) (рядок 380) до загальної суми майна підприємства (рядок 280).

Коефіцієнт залучених коштів (залученого капіталу) визначається відношенням залучених коштів (рядок 430 + рядок 480 + рядок 620) до загальної вартості майна (рядок 280).

Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів визначають діленням залучених коштів (рядок 430 + рядок 480 + рядок 620) на власні (рядок 380).

Коефіцієнт мобільності (маневреності) власних коштів визначають як частку від ділення власних оборотних активів (розрахункова величина, рядок 260 – рядок 620) до загальної величини власних коштів (власного капіталу) (рядок 380).

56

Ефективність виробництва — це складне і багатогранне явище. Сільськогосподарське виробництво вимагає органічного поєднання і взаємодії чотирьох факторів — робочої сили, основних засобів, предметів праці і землі. В процесі виробництва здійснюється виробниче споживання вказаних ресурсів з метою отримання певних споживних вартостей, спроможних задовольнити відповідні потреби людей. Отже, будь-яке виробництво передбачає витрати ресурсів і одержання певних результатів. Але на однакову кількість витрачених ресурсів підприємства можуть одержувати далеко не однакові за величиною результати. В такому випадку кажуть, що підприємства ведуть виробництво з різною ефективністю

Ефективність — це економічна категорія, що відображає співвідношення між одержаними результатами і витраченими на їх досягнення ресурсами, причому при вимірюванні ефективності ресурси можуть бути представлені або в певному обсязі за їх первісною (переоціненою) вартістю (застосовувані ресурси), або частиною їх вартості у формі виробничих витрат (виробничо спожиті ресурси). Якщо при цьому врахувати, що результати виробництва не лише є різноманітними, але й можуть бути представлені в різних формах: вартісній, натуральній, соціальній, то стає очевидною необхідність в ідентифікації категорії ефективності відповідно до тих аспектів діяльності підприємства, які важливо проаналізувати й оцінити. Враховуючи специфіку сільськогосподарського виробництва, доцільно розрізняти такі види ефективності: технологічну, економічну і соціальну.

За наслідками отриманих результатів. За цією ознакою можна виділити три види ефективності: економічну, соціальну та соціально-економічну.

За характером здійснюваних витрат. За цією ознакою розрізняють ефективність застосовуваних ресурсів та ефективність витрат (спожитих ресурсів). До ефективності застосовуваних ресурсів відносять: ефективність виробничих фондів, ефективність трудових ресурсів, ефективність нематеріальних активів.

За видами господарської діяльності. До цієї групи показників ефективності належать: ефективність виробничої, торговельної, банківської, страхової та інших видів діяльності.

За рівнем об'єкта господарювання. До цієї групи відносять: ефективність економіки в цілому, ефективність галузі, об'єднання підприємств, підприємства, структурного підрозділу підприємства, ефекивність виробництва окремих видів продукції.

5. За рівнем оцінювання. Відповідно до цієї ознаки ефективність може бути рівня суспільства та рівня суб'єкта підприємництва (господарювання). Необхідність поділу показників ефективності на ці дві групи зумовлена певною антагоністичністю інтересів суспільства та індивіда або їх інституційних аналогів - держави та підприємства.

Таким чином, відповідні види ефективності видокремлюються переважно за різноманітністю одержуваних результатів (ефектів) господарської діяльності підприємства. Вони мають ту особливість, що далеко не всі з них піддаються кількісному вимірюванню.

57

Сьогодні підприємства для виживання на ринку і збереження конкурентоспроможності повинні час від часу вносити зміни у свою господарську діяльність. Традиційні ієрархічні й бюрократичні форми організації та управління здебільшого не відповідають новим вимогам до сучасних підприємств щодо їхньої здатності до швидких змін, навчання і модернізації. Тому підприємства все частіше експериментують у сфері розвитку своїх структур і процесів. Особлива увага приділяється створенню мережоподібних внутрішньофірмових структур.

Перехідний період підприємства опиняються в економічній обстановці, що постійно змінюється, у дуже нестабільних інституційних умовах. Можливості виживання того чи іншого підприємства часто не ясні. Структури і методи управління, які в західних фірмах відпрацьовувалися впродовж багатьох десятиріч, не можуть переноситися на вітчизняні підприємства механічно, без урахування конкретних внутрішніх і зовнішніх умов.

Принципово важливе питання полягає в тому, як підприємство зможе протистояти змінам зовнішнього середовища. Підприємство має постійно відстежувати основні компоненти навколишньої системи і робити висновки стосовно своїх потреб у змінах. Як правило, серед цих компонентів виокремлюють:

· економічні (наприклад, глобалізація ринку або його регіональна диференціація)

· технологічні (швидке поширення нових технологій);

· політико-правові (зміни в законодавстві);

· соціально-культурні (демографічні зрушення, зміни в системі цінностей);

· фізико-екологічні (кліматичні умови, навантаження на екосистему).[1]

Як правило, поштовхом до змін є кризові ситуації. Зміни в стратегії, виробничих процесах, структурі і культурі можуть здійснюватися поступово, у вигляді дрібних кроків або ж радикально, у вигляді великих стрибків. Відповідно може йтися про «еволюційну» та «революційну» моделі змін.

Організаційний розвиток («еволюційна» модель змін) ґрунтується на концепції планування, ініціювання та здійснення процесів зміни соціальної системи із залученням великої кількості учасників. Організаційний розвиток може бути визначений як довготерміновий, ретельний, всеосяжний процес зміни і розвитку організації (підприємства) і людей, що працюють у ній.

Концепція організаційного розвитку охоплює структурний і кадровий аспекти. У рамках структурного підходу робиться спроба за допомогою змін в організаційному регулюванні створити сприятливі рамкові умови для досягнення цілей організаційного розвитку. Кадровий підхід полягає у проведенні заходів із підвищення кваліфікації працівників (розвитку персоналу) і стимулювання їхньої готовності до прийняття і здійснення змін.

58

Головною характеристикою організації майбутнього, як показують дослідження, буде постійне пристосування до динамічного зовнішнього середовища. Образно кажучи, підприємство нагадуватиме хамелеона, що змінює свій колір у зв'язку зі зміною світла, емоцій, температури. Як механізм, що адаптується, організація змінюватиметься відповідно до змін зовнішніх умов та об'єктивних умов до неї. На перший план вийдуть такі риси підприємства, як висока гнучкість, прихильність до індивідуумів, переважне використання командної праці, висока внутрішня конкурентоспроможність, прагнення до диверсифікації.

59 Перехід до сучасних методів управління нерозривно пов'язаний із мережоподібними організаційними структурами та підприємствами. На початку нового сторіччя використання мережоподібних принципів організації підприємств стає в західних країнах головним напрямком у менеджменті. Це зумовлюється таким:

безперервною зміною зовнішнього середовища і необхідністю адаптації до цього виробників;

постійним ускладненням виробничої і комерційної діяльності підприємств;

збільшенням значення чинника часу (необхідність підвищення оперативності дій потребує використання нових методів управління й організації виробництва);

розширенням простору підприємства (якщо воно хоче вижити, необхідно дуже швидко збільшити свій ринок до національних, а потім до світових масштабів);

низькою ефективністю загальноприйнятих форм кооперації при розв'язанні складних проблем господарської діяльності;

прагненням до автономних форм праці;

наявністю міжорганізаційних систем інформації і комунікації.

Під мережоподібним підприємством розуміється організаційний тип, що характеризується структурою мережі принципово рівних та незалежних партнерів. Оскільки власні ресурси автономних членів мережі обмежені, то для досягнення загальних цілей вони використовують політику колективного самообмеження. Головне зусилля мережоподібної структури спрямоване на збереження відмінностей між окремими партнерами (і тим самим різноманітність їхніх ресурсів) за одночасного визнання ними колективних цінностей та прагнення досягти спільних цілей шляхом активного включення в процеси прийняття рішень. Мережі являють собою достатньо гнучкі структури, що дають змогу підприємствам, які входять до них, конкурувати між собою, залучати нових партнерів і одночасно організовувати і координувати діяльність своїх членів. Мережоподібні організації об'єднують два протилежних принципи — конкуренцію і кооперацію. Вони створюються на базі договірних відносин із взаємовигідного обміну ресурсами.

60 В умовах зростаючої спеціалізації підприємств і різноманіття форм поділу праці, а також концентрації підприємств на своїх ключових компетенціях ідея віртуальності стає дедалі привабливішою в практичному розумінні. Деяке уявлення може дати про це така ситуація: фірма має намір приступити до виробництва найкращого у світі товару, який уже випускає 20 інших підприємств; у неї є вибір — вступити в конкуренцію з діючими підприємствами або, добре вивчивши сферу діяльності суперників, вибрати найкращого з них у свої партнери.

Простір віртуалізації підприємств охоплює три основні категорії явищ:

У віртуальний ринок — ринок товарів і послуг, що існує на основі комунікаційних і інформаційних можливостей глобальних мереж (Інтернет);

віртуальну реальність, тобто відображення та імітацію реальних розробок і виробництва в кібернетичному просторі, що одночасно є й інструментом, і середовищем;

віртуальні (мережоподібні) організаційні форми.

Віртуальне підприємство являє собою тимчасову або постійну сукупність географічно віддалених індивідів, груп, організаційних одиниць або ж цілісних організацій, функціонування виробничого процесу в яких відбувається за участю інформаційних технологій, включаючи електронні засоби зв'язку.

Ядро моделі віртуального підприємства (рис.2.2) подається інформаційними технологіями, які підтримують виробництво, перетворюють його на єдине ціле та відіграють важливу роль у всіх організаційних аспектах — від управління виробничими процесами до стратегічного або зовнішнього менеджменту.

Віртуальні підприємства, як правило, орієнтуються не на задоволення потреб якогось «усередненого» сегмента ринку, а на виконання певних ринкових замовлень і задоволення визначених запитів конкретних споживачів (замовників). Віртуальне підприємство підвищує швидкість і якість виконання замовлення, об'єднуючи ресурси різних партнерів у єдину систему. Адже звичайному («монолітному») підприємству, наприклад, для розробки і виведення нового товару на ринок потрібно залучити значні ресурси, тимчасом як віртуальне підприємство шукає нових партнерів, що мають відповідні ринковим потребам ресурси, знання і здібності, з метою спільної організації і реалізації цієї діяльності. Тобто вибираються підприємства (організації, окремі колективи, люди), що мають ключову компетенцію у формі ресурсів і здібностей для досягнення конкурентної переваги на ринку.

Основні характеристики віртуальної форми організації такі:

відкрита розподілена структура;

гнучкість;

пріоритет горизонтальних зв'язків;

автономність і вузька спеціалізація членів мережі;

високий статус інформаційних і кадрових засобів інтеграції.

Ключовою перевагою віртуальних форм є можливість вибирати і використовувати найкращі ресурси, знання і здібності з найменшими витратами часу. З цієї переваги, а також мережоподібного характеру віртуальної організації випливають основні конкурентні переваги віртуальних підприємств:

швидкість виконання ринкового замовлення;

У можливість зниження сукупних витрат;

можливість повнішого задоволення потреб замовника;

можливість гнучкої адаптації до змін навколишнього середовища;

можливість знизити бар'єри виходу на нові ринки.

Поряд із переліченими щойно перевагами віртуальні підприємства мають і деякі слабкі місця:

надмірна економічна залежність від партнерів, що пов'язано з вузькою спеціалізацією членів мережі;

практична відсутність соціальної і матеріальної підтримки своїх партнерів внаслідок відмови від класичних довгострокових договірних форм і звичайних трудових відносин;

небезпека надмірного ускладнення, що випливає, зокрема, з різнорідності членів підприємства, неясності стосовно членства в ній, відкритості мереж, динаміки самоорганізації, невизначеності в плануванні для членів віртуального підприємства.

При створенні віртуальної організації може виникнути низка проблем, що полягають у необхідності:

детального вивчення партнерської компанії, особливо її базової компетенції;

визначення організаційної придатності партнерської компанії як у технологічному, так і в соціальному плані;

створення високого рівня довіри між компаніями-партнерами;

формування коопераційного менеджменту з метою координації діяльності територіально розподілених партнерських компаній і встановлення взаємозв'язків, що заслуговують довіри, між компаніями-партнерами.

61 Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України "Про власність", та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі України "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні).

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють До цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Приватне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи

Колективне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види: а) державні підприємства, засновані на державній власності; б) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності; в) казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Спільне підприємство - це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.

Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

62. Необхідність, сутність і мета реструктуризації. Стабілізація вітчизняної економіки та поступове нарощування економічного потенціалу країни безпосередньо пов'язані з реалізацією активної структурної політики, яка вважається ключовим елементом загальної стратегії розвитку первинних ланок (підприємств, організацій) і в цілому суспільного виробництва.

Сучасний стан економіки на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою виробництва. Тому одним із стратегічних завдань більш ефективного розвитку виробничого потенціалу є його структурна перебудова. Останню можна здійснювати, з одного боку, за допомогою проведення ефективної політики реструктуризації та санації потенційно конкурентоспроможних підприємств, а з іншого - через ліквідацію (повне перепрофілювання) збиткових і збанкрутілих підприємств.

Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства. По суті, реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виообництва.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

63У сучасній економічній теорії склалася наступна класифікація видів реструктуризації господарюючого суб'єкта.

В залежності від стадії розвитку господарюючого суб'єкта:

а) оперативна (в деяких джерелах - реструктуризація в умовах кризи) - здійснюється з метою виведення підприємства з кризи, що склалася;

б) стратегічна - здійснюється з метою підтримки господарюючого суб'єкта як діючого (збільшення вартості власного капіталу, збереження корпоративної вартості і т д) ...

В деяких джерелах оперативна реструктуризація також отримала назву реструктуризація кризи, а стратегічна, реструктуризація розвитку.

Найбільшого поширення в російській практиці отримала саме оперативна реструктуризація, механізм якої наводиться в дію тільки після виявлення явних ознак кризи господарюючого суб'єкта.

Залежно від суб'єкта (ініціатора) реструктуризації:

а) пасивна - створення зовнішнім агентом умов, при яких господарюючий суб'єкт стає зацікавленим в проведенні структурних перетворень;

б) активна - реструктуризація, ініціатором якої виступає безпосередньо господарюючий суб'єкт.

В деяких джерелах під активної також мається на увазі реструктуризація, проведена досить інтенсивно і охоплює всі сторони господарської діяльності, пасивна в такому випадку має протилежно спрямований вектор-.

Залежно від ступеня взаємодії із зовнішнім середовищем:

а) зовнішня - .. реструктуризація, спрямована на зміну характеру взаємодії господарюючого суб'єкта з зовнішнім середовищем і надає безпосередній вплив на зміну зовнішнього середовища (реструктуризація зовнішніх зв'язків господарюючого суб'єкта, реорганізація юридичної особи і т д

б) внутрішня - реструктуризація, спрямована на внутрішні перетворення і умовно не надає або надає непрямий вплив на зміну зовнішнього середовища.

Зовнішня реструктуризація при цьому також поділяється на галузеву і міжгалузеву в залежності від галузевої приналежності суб'єктів реструктуризації.

Деякими фахівцями за цією ознакою класифікації виділяється також змішаний тип реструктуризації, здійснюваний на рівні місцевого самоврядування та припускає взаємодію господарюючого суб'єкта (суб'єктів) і мікрорайону (наприклад, створення районних фінансово-промислових груп). Хоча це, ймовірно, не найкращий ознака для виділення особливого виду реструктуризації.

В залежності від охоплення видів діяльності підприємства:

а) комплексна - охоплюються всі сторони (аспекти) діяльності господарюючого суб'єкта;

б) поелементно - реструктуризації схильні окремі елементи економічної системи - підприємства (фінанси, система управління, виробництво і т д) ..

в) багатоелементна - реструктуризації схильна сукупність деяких елементів економічної системи.

В деяких джерелах комплексна реструктуризація також називається загальною, а поелементно і багатоелементна - спеціальної.

В залежності від часу проведення:

а) довгострокова;

б) середньострокова;

в) короткострокова.

В залежності від швидкості проведення:) тривала (еволюційна);

64

Реорганізація підприємства, спрямована на його оздоровлення, часто спричиняє до зміни структури і навіть юридичного статусу підприємства. Вона може мати такі основні форми:

реструктуризація (організаційно-правова, управлінська, технічна, економічна, фінансова);

— приватизація.

Форми реорганізації є досить різними за своєю суттю, часто потребують розробки різних проектів, що відображується в особливостях бізнес-планів. Так, у разі реструктуризації підприємств першою такою особливістю є необхідність розробки розділу «Вибір та обґрунтування виду реструктуризації». Його розробляють на підставі таких даних:

— аналіз зовнішніх і внутрішніх чинників впливу на господарську діяльність підприємства;

— аналіз конкурентоспроможності продукції;

— аналіз техніко-економічного та фінансового стану підприємства;

— виявлення слабких місць і причин кризового стану підприємства;

— оцінка глибини кризового стану.

Правильно вибраний вид реструктуризації дасть змогу спрямувати отримані фінансові ресурси в потрібне русло й гарантовано досягти очікуваних результатів.

Наступним специфічним розділом бізнес-плану є «Обґрунтування вибору варіанта реструктуризації», що складається на підставі оцінювання можливостей реорганізації окремих виробничих підрозділів і створення на цій базі самостійних підприємств. У цьому розділі аналізують:

— рівень освоєння нових ринків, що визначає можливу швидкість зміни структури збуту продукції;

— рівень специфічних виробничих знань та технологій.

Реструктуризація може проводитися за такими варіантами:

1) злиття підприємств;

2) виділення окремих структурних підрозділів;

3) перепрофілювання підприємства.

Вибір варіанта спирається на аналітичні дані, подані в попередніх розділах, і стає основою для розробки наступних прогнозів та розрахунків.

Третім етапом є «Обґрунтування форми проведення реструктуризації» — оперативної або стратегічної. Цей розділ містить інформацію про:

— прогнозні терміни проведення реструктуризації;

— перелік заходів, що вживатимуться для цього.

У четвертому розділі вміщуються розрахунки витрат на реструктуризацію та обґрунтування джерел фінансування цих витрат.

П'ятий розділ бізнес-плану реорганізації підприємства присвячується обґрунтованим способам розв'язання соціальних проблем, які неминуче постають при проведенні реструктуризації будь-якого виду.

Шостий розділ включає прогнозну оцінку ефективності проекту, яка базується на:

— очікуваних результатах господарської діяльності підприємства;

— динаміці обсягу виробництва;

— підвищенні конкурентоспроможності продукції;

— прискоренні оборотності капіталу;

—збереженні гарантій соціального захисту працівників.

Решта розділів відповідає стандартній формі бізнес-плану і містить розрахунки та обґрунтування конкретних заходів, спрямованих на реалізацію проекту реструктуризації (виробничий план, маркетинг-план, організаційний план, фінансовий план, оцінка ризиків і т. ін.).

Якщо реорганізація підприємства має форму приватизації, то відповідний бізнес-план розробляється покупцем за загальновживаною логікою та структурою.

65.

Реструктуризація підприємств забезпечується відповідними організаційно-економічними заходами, а саме: заміною керівництва підприємства; частковою або повною приватизацією; частковим закриттям; проведенням процедури банкрутства; поділом великих підприємств на частини; відокремленням від підприємств непрофільних структурних підрозділів; виділенням казенних підприємств або спецвиробництв; звільненням підприємств від об'єктів соцкультпобуту; продажем (або наданням в оренду) частини основних фондів підприємства; конверсією, диверсифікацією; поліпшенням якості продукованих товарів (робіт, послуг); підвищенням ефективності маркетингу; зменшенням витрат на виробництво; запровадженням нових прогресивних форм і методів управління; скороченням чисельності зайнятих на підприємстві із забезпеченням соціальних пільг у разі звільнення; тимчасовим припиненням капітального будівництва та продажем об'єктів незавершеного будівництва; продажем зайвого устаткування, матеріалів і комплектуючих виробів тощо; відстрочкою або списанням боргів; пошуком інвестицій та інвесторів; залученням кредитів для фінансової реструктуризації.

Вибір тих чи тих форм і методів виходу підприємства з кризи залежить від очікуваних результатів (потенційної прибутковості), бажаного строку досягнення таких результатів, потрібних для цього коштів і можливостей їх одержати.

Реалізація вибраного заходу має забезпечити задовільний фінансовий стан підприємства на поточний період і перспективу. При цьому необхідно враховувати соціальні та екологічні наслідки кожного заходу.

Найважливішою умовою для прийняття рішення є його ретельне техніко-економічне обґрунтування. Відтак обов'язковою й необхідною складовою частиною проекту реструктуризації підприємства є бізнес-плани тих нових підприємств, що виникатимуть унаслідок реалізації цього процесу.

За перетворення структурних підрозділів (одиниць) на самостійні підприємства складаються окремі баланси нових підприємств (юридичних осіб), розробляються їхні статути. Крім того, обов'язково розглядаються питання: закриття окремих виробництв; консервації оборонних потужностей; забезпечення необхідного рівня мобілізаційної готовності; соціального захисту працівників підприємства та їхнього працевлаштування; передачі в комунальну власність об'єктів соціальної інфраструктури; реструктуризації дебіторської та кредиторської заборгованості підприємства.

Оцінка ефективності проектів реструктуризації ведеться за результатами поліпшення фінансово-економічного та екологічного стану підприємства за рахунок збільшення обсягів реалізації конкурентоспроможної продукції, раціонального використання ресурсного потенціалу підприємства, прискорення обороту капіталу та підвищення продуктивності системи господарювання реструктуризованого підприємства з одночасним збереженням гарантій соціального захисту працівників.

66

Слово "санація" походить від латинського "sanare", що означає оздоровлення або одужання. З "фінансово-кредитного" погляду це поняття треба трактувати як систему заходів, що проводяться для запобігання банкрутству промислових, торгових, банківських підприємств (організацій) і спрямовувати на їхнє майбутнє відродження.

В економічній літературі трапляється і ширше трактування поняття санації як суми всіх розрахованих на стратегічну перспективу заходів організаційного, виробничого, фінансового та соціально-економічного характеру, які використовуються, з одного боку, — для подолання неліквідності та усунення капітальних збитків, а з іншого — для відновлення рентабельності, продуктивності праці та інновацій, які забезпечили б прибутковість і життєздатність підприємства у довгостроковому періоді.

Отже, санація — це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності.

Структурні елементи санації (фінансового оздоровлення)

Загальновідома модель фінансового оздоровлення підприємства передбачає послідовне здійснення відповідних заходів (рис. 19.4).

Процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності проведення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації.

За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обґрунтованої стратегії розробляється система санаційних заходів, формується програма і проект плану санації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану.

Оцінка фінансового стану підприємства та причин фінансової кризи, згідно з класичною моделлю санації дає змогу зробити висновок про доцільність чи недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, капітал втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію господарського суб'єкта.

67.

Наявність техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) санації підприємства має бути неодмінною умовою для надання державної підтримки. ТЕО може мати різноманітну структуру, але, як правило, складається з таких розділів: загальні положення; характеристика підприємства; попит на продукцію та аналіз ринку; забезпеченість ресурсами і джерела їхнього поповнення; основні технічні рішення щодо перепрофілювання підприємства (реконструкція, технічне переозброєння); персонал і продуктивність праці; кошторис витрат на будівництво (реконструкцію, технічне переозброєння); собівартість продукції; оцінка ефективності заходів для санації підприємства; основні техніко-економічні показники підприємства, що підлягає санації; фінансова та економічна оцінка санації; висновки та рекомендації.

Під час проведення експертизи поданих проектів слід дотримуватися кількох вимог: єдності системи оцінних показників ТЕО; єдності одиниць виміру цих показників; єдності методичних підходів щодо формування цих показників.

За розробки ТЕО використовується досить широкий спектр різноманітних показників, які слід розглядати у базовому та перспективному (після проведення санації) періодах. Це насамперед показники рентабельності продукції і виробництва; терміну окупності (як відношення дисконтованої величини грошових потоків до дисконтованого обсягу санаційних витрат); точки беззбитковості; загальний обсяг інвестицій для проведення санації, їхній характер і розподіл за термінами вкладення; обсяг реалізованої продукції; прибуток; витрати на виробництво та реалізацію продукції; строки й умови погашення кредитів; чисельність персоналу; рівень використання виробничих потужностей. Особливу увагу слід приділити показникам фінансової стійкості санаційного проекту, використанню та строкам повернення інвестицій.

Порівнюючи базовий та перспективний періоди слід зверетати особливу увагу на динаміку прибутковості й факторів, які забезпечили зростання прибутку, на обсяг та структуру розподілу прибутку; на джерела зниження витрат на виробництво, прискорення обороту оборотних коштів.

Обсяг санаційних коштів (Іс) для оздоровлення фінансового стану неплатоспроможного підприємства можна розрахувати за формулою:

Іс = В – (Р + Д), (19.1)

де В — необхідна загальна сума витрат на здійснення санаційних заходів, які забезпечують рентабельну роботу неплатоспроможного підприємства; Р — обсяг внутрішніх резервів неплатоспроможного підприємства, що його використано для фінансового оздоровлення; Д — обсяги фінансової допомоги з боку інших підприємств, які заінтересовані у рентабельній роботі неплатоспроможного підприємства.

Мобілізацію внутрішніх резервів можна здійснити за рахунок реалізації продукції за більш низькими цінами; скорочення дебіторської заборгованості; продажу зайвого устаткування, інших товарно-матеріальних цінностей; здавання в оренду приміщень, устаткування тощо.

Фінансову допомогу можуть здійснити три групи підприємств: партнери по кооперованих зв'язках; підприємства (холдинги), які володіють контрольним пакетом акцій неплатоспроможного підприємства; кредитори, які впевнені у позитивних наслідках фінансового оздоровлення неплатоспроможного підприємства.

68. економіч-на безпека всіх суб'єктів підприємницької та інших видів діяльності. Для того щоб пі-дприємству успішно функціонувати на ри-нку, йому необхідно:

- мати достатню кількість постійної клієнтури, яка бажає співпрацювати з пі-дприємством на довгостроковій основі;

- володіти високою конкурентоспроможністю і значними конкурентними пе-ревагами на ринку;

- мати перспективи на ринку;

- налагодити управлінські, виробничо-господарські, техніко-технологічні та інші процеси усередині підприємства;

- підібрати кваліфікований і добре вмотивований персонал;

- забезпечити відсутність проблем з владними державними структурами.

Кожне підприємство унікальне, і у кожного керівника є власне представлення про його процвітання. Крім цього, є бажання, щоб фінансовий стан підприємства був стійким, і воно мало перспективи розвитку на ринку. Принаймні, будь-які зміни зовнішнього середовища не повинні суттєво вплинути і докорінно змінити діяль-ність підприємства, привівши його до банкрутства. Саме такий стан підприємства відповідає «прийнятній економічній безпеці».

Економічна безпека підприємства - це такий стан справ на підприємстві, що визнається керівництвом і власниками як задовільний (прийнятний, бажаний, цільовий) і може підтримуватися протягом визначеного часу.

Отже, економічна безпека підприємства - це такий стан корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, інформації, технології, техніки, устаткування, інших майнових прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їх використання для стабільного функціонування та динамічного соціа-льного і науково-технічного розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негатив-ним впливам.

69. Необхідність постійного дотримання економічної безпеки обумовлена наяв-ним для кожного суб'єкта господарювання завданням забезпечення стабільності функціонування та досягнення поставлених цілей. Рівень економічної безпеки за-лежить від того, наскільки ефективно керівництво підприємства спроможне уник-нути можливих загроз і ліквідувати наслідки окремих негативних впливів зовніш-нього і внутрішнього середовищ.

Джерелами негативних впливів на економічну безпеку можуть бути:

1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб'єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, підприємств-конкурентів);

2) збіг обставин (стан фінансової кон'юнктури на ринку, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо).

Залежно від передумов функціонування підприємства на ринку негативні впливи на економічну безпеку можуть мати об'єктивний і суб'єктивний характер.

Об'єктивними вважаються такі негативні впливи, які виникають проти волі конкретного підприємства або його окремих працівників.

Суб'єктивні впливи мають місце внаслідок неефективної роботи підприємст-ва в цілому або окремих його працівників (передусім керівників і функціональних менеджерів).

Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тому, щоб гаран-тувати його стабільне та максимально ефективне функціонування, а також висо-кий потенціал розвитку в перспективі.

70. Фінансова діяльність підприємства з незадовільним станом фінансів має метою вихід із кризового стану на основі розробленого плану або оздоровлення фінансів, або ліквідації підприємства як юридичної особи під час розпочатої процедури банкрутстваФінансова криза підприємства - це його неспроможність у повному обсязі задовольняти вимоги кредиторів за фінансовими зобов'язаннями та неможливість виконувати зобов'язання по сплаті податків. Фінансова криза характеризується різним ступенем розбалан-сованості фінансів підприємства - від періодичної неплатоспроможності до стану повного банкрутства, але завжди вона відображає нездатність до фінансового забезпечення поточної виробничої діяльності та недостатність або повну відсутність прибутковості.

Правильно діагностувати глибину фінансової кризи дозволяє її характеристика за такими параметрами:

- за видом кризи розрізняють кризи стратегії розвитку, прибутковості та ліквідності;

- за глибиною розвитку виокремлюють кризу, що або загрожує, або не загрожує існуванню підприємства;

- за факторами виникнення виокремлюють зовнішні (екзогенні) фактори та внутрішні (ендогенні) фактори кризи.

Зовнішніми факторами виникнення та розвитку кризового стану є такі, що не залежать від підприємства і здебільшого мають стратегічний характер впливу:

- погіршання кон'юнктури світових товарних ринків;

- погіршання економічного стану національної економіки, яке меншує сукупний попит на національному ринку;

- інфляційні процеси в економіці;

- погіршання інвестиційного клімату нестабільністю політичної ситуації, господарського та податкового законодавства;

- нестабільність фінансового та валютного ринків;

- посилення конкуренції в галузі;

- стагнація окремої галузі

Внутрішніми факторами виникнення та розвитку кризового стану є такі, що залежать від підприємства повністю або частково:

- недоліки виробничого, фінансового то кадрового менеджменту;

- конфлікти між засновниками (власниками);

- недоліки в організаційній структурі;

- незадовільний рівень маркетингу, що призводить до зниження обсягів реалізації продукції;

- неефективна інвестиційна політика розвитку та на фінансовому ринку;

- дефіцит у фінансуванні як наслідок низької кредитоспроможності;

- недоліки фінансового планування залучення та розміщення капіталу. У завданні фінансової діяльності входить ідентифікація кожного з наведених факторів для виявлення загрози банкрутства на самих його ранніх стадіях - так звана рання діагностика банкрутства.